Бенкет диявола

Шаміль Алядін. Мердивен. Кримськотатарська проза українською. – Київ: К. І. С., 2018. – 298 с.

 

 

Для українського сприйняття кримські татари досі далекі й оповиті міфами, стереотипами та кліше. Упередження плекала і підживлювала українська історична романістика радянської доби, що особливо буйно квітла у сімдесяті та вісімдесяті роки. Мабуть, ніхто не вніс так багато до спотворення образу кримських татар, як вона. На тій прозі формувалося не одне покоління читачів. Байки про те, що українська історична романістика берегла «українськість», справджуються лише почасти і незрівнянно меншою мірою, ніж це можна сказати, наприклад, про художній переклад, який і розвивав, і рятував українську (літературну) мову. «Історична памʼять» радянського українця значною мірою була продуктом маніпуляцій, колективних (і наративних) страхів та упереджень.

 

В історичній прозі допускалося (а схоже, й заохочувалося) вербально-наративне збиткування з поляків і татар: можна наводити розлогі пасажі, та в цьому немає потреби. Парадоксальним чином саме ці миті культурно-релігійно-світоглядного зіткнення викликали найбільшу цікавість, зокрема й тим, що колоритно виписувалися: там панувала динаміка, вони вирували життям, людськими пристрастями, саме там розкривалися характери, в тих епізодах автор міг розгорнутися і продемонструвати вправність (а також, звісно, глупоту). Не так стосунки українців і росіян, які підлягали табуїзації і нещадному цензуруванню (і самоцензуруванню). Надмірна шаблонність («політкоректність») у змалюванні «старшого» і «молодшого» «братів», причому українці завше виступали «молодшим» «братом» (огидний російський кінопродукт «Брат» згодом хутко розставить усе на свої місця), викликала більше нехоті, ніж солідарності. Це втнуло лихий жарт: щойно впала цензура, у творах авторів «патріотичної» історичної прози колесо заоберталося в протилежний бік (з тим самим напрацьованим арсеналом стилістичних засобів і технічних трюків).

 

Уся ця проза завершується козацькою добою – найпізніше, однак, часом, коли Крим став частиною Російської імперії. Ми майже нічого не знаємо про кримських татар періоду опісля. Для російських авторів Кавказ і Крим – в найкращому разі екзотична куліса. «Севастопольські оповідання» Льва Толстого демонструють силу письма потужного молодого таланту однаковою мірою, як і впоєність духом війни та звитяги (попри доволі натуралістичне шкіцування «побічних дій»). В цих оповіданнях Толстой – не лише переконливий художник, а й зразковий імперіаліст.

 

Тож ми, українці, майже нічого й не знали б, якби не творці модерного українського письменства – наприклад, Михайло Коцюбинський. Його оповідання «Під мінаретами» докорінно і позитивно різниться від подібних творів російських, але також і західних авторів, які писали про Схід. Крим Коцюбинського вільний від орієнталізму, в ньому порушуються соціальні питання, змагання між старим і новим (світоглядами, поколіннями), світськістю і клерикалізмом, затурканістю та просвітою. Письменник напрочуд грамотно, зі знанням справи задіює місцеві реалії, та жодного разу не акцентує на них, не замиловується ними, не романтизує їх. Змагання (татарської) жінки за свої права – один із наріжних каменів оповіді, тож для феміністичного руху «Під мінаретами» має бути мастрідом.

 

Дивним чином, «Тіні забутих предків» у сенсі, який вкладає в «орієнталізм» Едвард Саїд, не до порівняння орієнталістичніші (фільм Параджанова утвердив це етнографізовано-орієнталістське сприйняття). Коцюбинського можна вважати фундатором (чи принаймні яскравим представником) внутрішнього українського орієнталізму (що Карпати – на заході України, немає в цьому контексті значення, адже йдеться про момент не так географічний, як сприйняттєво-зображальний). Однак Михайло Коцюбинський – це сто з добрим гаком років тому. Це – історія, класика, доволі віддалена в часі, тоді як кримські татари пересуваються вулицями наших міст, спілкуючись частіше російською, ніж кримськотатарською, подібно до сотень тисяч зрусифікованих українців. І ходять вулицями Львова чи Івано-Франківська не туристами і не бізнесменами, а біженцями, вигнанцями з – кримської – домівки. Кримських татар знову витискають з їхньої батьківщини. Для малої спільноти це справжнісіньке дежавю.

 


Шаміль Алядін з родиною в Криму

 

Все це вже було. Молодий капітан, за плечима в якого Друга світова війна, від дзвінка до дзвінка, з важким пораненням, повертається додому. Його несе на крилах не так перемога, як думка про зустріч з жінкою і дитиною. Кожний кілометр наближає його до мети. Він прямував до неї багато років і ще не знає, що солодкий образ, який веде його, – ілюзія. Він не вірить у те, що сказав йому на прощання начальник штабу: «В Криму немає нікого з ваших! Вирушайте прямо в Середню Азію!» Йому пригадуються чутки, що німці (оповідач називає їх «фашисти») «збиралися вислати з Криму всіх татар, землю роздати високопосадовцям Вермахту, а весь Південний берег перетворити на місце відпочинку лише для арійців». І хоча мороз пробирає душу оповідача від таких думок, їх перекриває образ «моєї Фатми», яка вийде на вокзал зустрічати його. Всі ті роки щомісяця його зарплатня переказувалася в Крим на потреби сімʼї. Герой ще не знає, що жодного карбованця з того переказу родина не отримала. Він усе ще герой, не оповідач. Герой в обох значеннях: в тому, яке вкладає у слово війна (практика), і в тому, яким оперує літературознавство (теорія).

 

Й ось капітан на вокзалі. А ось він і на порозі рідного дому, в якому прожив всього-на-всього вісім місяців – коротка щаслива ідилія. Тоді оповідачеві було двадцять сім років. На світанку двадцять четвертого червня (сорок першого) на Севастополь впали перші німецькі бомби, а вже двадцять шостого Фатма проводжала його на вокзал. Герой міг відсидітися в редакції газети, міг бути евакуйованим, та замість спілки письменників подався у військомат, відтак, вистоявши чималу чергу, – добровольцем на фронт. А ось і третій поверх, де розташовувалося помешкання. Пишучи про книгу, доводиться вживати минулий час, хоча тієї миті, коли герой підходить до дверей і ще коли натискає на кнопку дзвінка, сповнений хвилювання, яке тільки й може бути, коли ти чотири роки в коротких перервах між зіткненнями мрієш про цю зустріч, коли вона тримає і наснажує, час – теперішній. Як пекельно мало іноді розділяє теперішність і минулість і яка – водночас – глибока прірва (поріг)!

 

Діалог, який відбувся наступної миті, коли двері на ланцюжку ледь відчинилися, вартий того, щоб його зацитувати повністю, проте це зайняло би багато простору. Це ще не діалог прозріння, але щось на зразок холодного душу; крижаного. Вже у вагоні, куди його ввіпхнули, капітан все ще вірить у Сталіна і встряє з цього приводу у суперечку з полковником, своїм новим супутником. У вагоні також кілька жінок, одна з них – вагітна. Всі вони – кримські татари. На шляху вагітна народжує дитину, але коли потяг прибуває в місце призначення, і дитина, і мати мертві. Таких мертвих привозять щодня вагонами, мертвих, живих і напівживих, і представникам місцевого бомонду доводиться попітніти, що вибрати щось із того «матеріалу», придатне для колгоспного та промислового рабства. Узбекистан – не кінець оповіді, а нова відслона поневірянь. «Я – ваш цар і бог» – індивідуалізована хроніка знегіднення етносу. Чого варті епізоди (а вони повторюються), коли солдатня, всілякі патрулі зривають з героя офіцерські погони, і йому доводиться їх щоразу наново пришивати! А чого варті епізоди, де його прозивають фашистським посіпакою – добровольця, який чотири роки провоював з нацистами! Український читач впізнає і «телячу мову», і інші шедеври реального «інтернаціоналізму».

 

Одіссея оповідача завершується гепіендом, однак не для його народу і не для багатьох тисяч кримських татар, частина з яких загинула, а частина приречена на подальше поневіряння. Є й невеличка частина, яка непогано влаштувалася, однак таких обмаль. «Я – ваш цар і бог» – автобігорафічна повість, як зазначено у виданні, до якого ввійшли також роман «Запрошення на бенкет диявола» (про кримськотатарського поета-просвітника початку двадцятого сторіччя Усеїна Токтаргази) і публіцистичний нарис «Жертви Кремля». «Я – ваш цар і бог» – найсильніша частина книжки: мабуть, тому, що відверта, тоді як роман, хоча в ньому й порушується проблема культурного вибору й світоглядної емансипації, написано згідно з канонами соцреалізму (але навіть такий твір дає уявлення про життя, тривоги і сподівання). Вона – в одному ряду з «Жовтим князем» Василя Барки та «Людина біжить над прірвою» Івана Багряного. Таке письмо воліє правди, навіть не так художньої, як екзистенційної. Будь-яке письмо воліє правди. Правдивість – найкраща поетика, особливо там, де йдеться про жахливі, відверто нестерпні речі.

 

Для українського читача в цій книжці чимало впізнаваного, для західноукраїнського (галицького) впізнаване все до найменшої дрібниці. Кажуть, Сталін мав план такої самої, як кримських татар, депортації галичан, якій завадив потужний рух Опору – та сама УПА, яку одні ґлорифікують, інші зі скреготом зубовним (далі) ненавидять. Коли перегортаєш останню сторінку цієї автобіографічної повісті, мовби прокидаєшся з моторошного сну; ще довго залишається гнітюче відчуття, розбавлене іскринкою втіхи за гепіенд (для героя, його дружини Фатми і їхньої доньки). Герой робить чимало відкриттів – зокрема, потирання великого пальця об два сусідні: до нього не відразу доходить, що це від нього вимагають хабар. Але в тому пеклі й безглузді щоразу траплялися порядні особистості, як-от Яків Аронович, який, лаштуючись повернутися до рідного Мінська, подбав про те, щоб його однокімнатку «успадкував» оповідач – без згаданого потирання пальців.

 

 

Проект «Кримськотатарська проза українською» дає змогу пізнання, це чудовий місточок. Не хочеться, щоб минуле, яке варто памʼятати і враховувати, тягло на дно, хочеться перспективи, тож нехай кримських татар та українців єднають не лише голодомори та депортації, а й фільджан-філіжанка кави.

14.01.2019