Поки європейські держави сперечаються про збройне ембарґо щодо Сирії, Башар аль-Асад здобуває перемогу за перемогою. За минулі дні вірне йому військо, розвиваючи наступ, встановило контроль за більшою частиною країни.
Це стало сюрпризом для багатьох міжнародних експертів, які пророкували сирійському режиму неминучу й порівняно швидку смерть. А тепер вже повстанський рух перебуває на межі існування.
Чому так сталося? В чому помилилися експерти?
Мабуть-таки міжнародні аналітики, оцінюючи різні центри впливу на сирійський конфлікт, замало уваги віддали двом столицям: Тегерану і Москві.
Пригадаймо, як Іран ще від самого спалаху конфлікту два з половиною роки тому неоднозначно дав світові зрозуміти, що робитиме все від нього залежне, аби зберегти союзників у Дамаску, тобто режим Башара аль-Асада. Бо війну проти нього Тегеран сприймає як власну екзистенційну загрозу. І тут треба визнати, що він має рацію. Тож поки всі чекали від іранського керівництва, що воно, налякане ймовірністю міжнародних санкцій за розвиток ядерної програми, сидітиме тихо, мов миша, Тегеран всіма правдами й неправдами намагався підтримати сирійського президента.
Хоч зрозуміло, що набагато важливіший ключ до успіху Асад отримав з Кремля. Сирійська політика Москви була надзвичайно багатогранною, але завжди прямо чи опосередковано спрямованою на користь режимові Башара аль-Асада: починаючи постійними зволіканнями Росії у справі ухвалення найрізноманітніших міжнародних санкцій щодо Сирії і закінчуючи прихованим, напівприхованим або й цілком відкритим постачанням модерного озброєння урядовому війську. Чого варте лишень забезпечення сирійського режиму новітніми ракетними комплексами «Яхонт», яке Кремль був змушений визнати офіційно.
І що це, як не явний афронт щодо Заходу? Адже з російськими ракетами сирійська армія зможе обстрілювати західні кораблі, якщо Європа таки зважиться допомогти повстанцям.
Як зрозуміти таку гру Росії? Невже їй, як Ірану, конче залежить на збереженні сирійського режиму? Радше ні, ніж так. Москві либонь йдеться про свою гру, де вона лише використовує сирійську карту. Кремль немов дає Заходові зрозуміти: хочете реалізувати свій сценарій у Сирії — готуйтеся заплатити відступного й Росії.
Але проблема ускладнюється тим, що Захід як спільність не виробив ще свого єдиного плану щодо Сирії. Європейська Унія глибоко загрузла в суперечках: варто чи не варто скасовувати збройне ембарґо щодо Сирії. Якщо й буде скасоване це ембарґо, то виникає наступна проблема: як не допустити потрапляння європейського озброєння в руки ісламських терористів у Сирії. А ймовірність відрядження миротворчого континґенту в Сирію — і взагалі в тумані.
Саме в цій розрізненості західної позиції й полягає «сила» Росії, а заразом і запорука військового успіху Башара аль-Асада. Кремль нарешті отримав шанс взяти реванш у Заходу за поразку в Холодній віні, а зробити він це зможе руками сирійців.
З іншого боку, зовсім не факт, що Москва підтримуватиме режим Башара аль-Асада завжди й за будь-яку ціну. Їй йдеться лише про те, щоб продемонструвати свій потенціал і застерегти Захід від іґнорування російських інтересів та амбіцій.
27.05.2013