Є покоління, які не знають, як ризиковано було в Іспанії між 1939 а 1975 р. підносити не те що палець, а голос.
В одній статті Хуан Крус розповідав, що коли він переписувався в Твіттері з незнайомцями (на який ризик він іде), хтось став вимагати, щоби він замовк, зауваживши: «Ти дискредитований, бо належиш до покоління, яке дозволило Франко померти у власному ліжку». Те, що якийсь недоумок бере участь у цих дискусіях, є нормою; однак Крус додавав, що йдеться про «звичний» аргумент – тобто такий, з яким він стикався не раз, і це вже не є чимось кумедним, бо свідчить про злочинне незнання того, чим є диктатура. Частково це можна зрозуміти: коли я був дитиною й підлітком і чув, як мої батьки розповідають про жахіття війни, мені це здавалось якщо не науковою фантастикою, то уроком історії – чимось, що було в минулому і чого вже нема, попри те, що ми все ще жили під батогом того, хто переміг у тій війні і вчинив велику частину тих жахіть. Але я все-таки міг уявити собі життя в ті часи і небезпеки, на які ти міг наразитися (через будь-яку дурницю, наприклад, через те, що читав певну газету, або ж через те, що сусід мав на тебе зуба і доніс), і жах, викликаний бомбардуваннями Мадрида, і страх, що тебе свавільно затримають і стратять за те, що ти носиш краватку чи є шкільним учителем – залежно від реґіону, в якому ти перебував. Загалом я мав правильне уявлення про те, що було неможливим в той час.
Можливо, ми, котрі належимо до покоління Круса, не зуміли адекватно передати, як це – жити при диктатурі. Вже є кілька поколінь, що знайомі тільки з демократією і уявляють собі існування лише при цій системі. Вони думають, що в будь-яку епоху все було так, як є зараз. Що можна було протестувати, що маніфестації і страйки були правом, що можна було критикувати політиків; вони справді думають, що були політики і партії, тоді як останні були заборонені; що була свобода слова і думки, тоді як існувала невмолима й попередня цензура, яка не лише не давала вийти у світ будь-якому мінімально критичному (яке там критичному – прохолодному) до франкізму текстові, але його автора чекала тюрма, а друкований орган, який мав намір це опублікувати, – закриття. Вони не знають, що у перші повоєнні роки – сорокові і частково п’ятдесяті – розстрілювали направо й наліво, з фарсовими судами і навіть без суду, і це вселило в населення страх, що (у різному ступені) тривав до смерті Франко (який завершив своє перебування при владі кількома розстрілами, аби не забували, що це завжди в його руках); що треба було вважати на те, що говорять у кафе, бо десь поряд міг бути «співробітник», який слухав, чи запеклий франкіст, котрий повідомить поліцію. Також вони не відають того, що, попри цей міцно вкорінений страх, Франко пережив кілька замахів, про які преса, ясна річ, не писала. Що багато людей чинили опір і відсиділи довгі терміни в ув’язненні чи були вислані за свою незаконну діяльність, і що «незаконним» і «підривним» було все, що не свідчило про покору і хвалу каудильйо. Або ж гомосексуалізм, наприклад. Також вони не знають, що коли були проведені чистки «червоних» і дисидентів (серед яких були навіть християнські демократи), більшість іспанців зробилася полум’яними франкістами. Вони вірять у байку нинішньої лівиці, яка тішить себе ілюзіями чи вводить в оману, про те, що відновлення демократії була справою рук «народу», тоді як «народ», за деякими винятками, був відданий диктатурі і вітав її оплесками – як у Мадриді, так і в Каталонії чи Країні Басків. Якби не король Хуан Карлос і Суарес, і Каррільйо, можливо, та диктатура протрималася би ще десятиліття – з благословення багатьох співвітчизників. Ці покоління, що дозволяють собі затикати рота Хуанові Крусу, не знають, наскільки необачно і ризиковано було між 1939-м а 1975 р. підносити не те що палець, а голос. Що коли ти впадав у немилість і мав щастя не опинитися за ґратами, то був позбавлений можливості заробляти собі на хліб насущний. Лікарям, архітекторам, адвокатам, викладачам, інженерам заборонялося займатися їхніми професіями, вступати в університети, писати до газет, консультувати. Багато хто був змушений працювати під чужим іменем чи підпільно, то були відринуті люди, приречені на нужду чи проституцію, яка потіха.
Також є недалекі «сміливці», які докоряють іспанцям за те, що ті не вийшли на вулиці, щоби зупинити спробу державного перевороту 23 лютого 1981 р., забуваючи, що путчисти використовували зброю і що на деяких вулицях були танки. Коли є танки, всі сидять тихо – і робити так розсудливо, бо інакше вони розчавлять. Нині протести часто мають елемент свята (доказом цього є те, що їх не буває без нестерпної «батукади»), а ті, хто беруть у них участь, думають, що ніколи не було ще чогось, крім того, що вони знають. Докоряти одному чи двом поколінням за те, що Франко помер у власному ліжку, однаково, що дорікати німцям за те, що Гітлер зазнав поразки від рук іноземців, чи росіянам за те, що Сталін мав спокійну кончину. До незнання треба ставитися терпимо, за винятком тих випадків, коли воно є умисним. Тоді воно називається невіглаством – згідно з блискучим і давнім (відставним) означенням, що його Марія Молінер дала слову «невіглас»: «той, хто не знає того, що міг чи мусив знати».
Javier Marías
Una dictadura, necios
El País, 25.02.2018
Зреферувала Галина Грабовська
19.03.2018