Етапи Франкової еволюції. ІІ

(першу частину див. тут)

 

Другий етап. Урешті Франко, як згодом сам публічно признався у статті «Wie ich dazu kam? (Eine Erinnerung)» [«Як це сталося. Спогад»] (Die Zeit. — 1903. — № 167), «став соціалістом» під «вирішальним впливом» відомих листів Драгоманова до редакції «Друга» 1875 р. (№ 11. — 1/13.VI) і 1876-го (№ 5. — 1/13.ІІІ; № 13. — 1/13.VII; № 14/15. — 24.VII/5.VIII), інших його публікацій, приватного листування з ним, а також брошур Лассаля [т. 34, с. 373]. Зіграло роль і тодішнє найближче соціалістичне оточення Франка (Михайло Павлик, Остап Терлецький).

 

У листі до Драгоманова від 2 листопада 1876 р. Павлик уже повідомляв, що Франка «б не пізнали»:

 

«Він хотів було відобрати собі житє, що таке [Себто: незгідне з теперішнім єго переконанєм. — Прим. М. Павлика до публікації листа] уперед думав і писав <...>. Той чоловік, що казав мені тогід: “я не думаю писати по-хлопськи, за хлопів і для хлопів”, тепер зовсім перевернувся, побачити можете із “Друга” (псевд. Мирон***)»¹.

 

Чому ж, однак, Франко не зупинив свій вибір у Львові на народовцях? Певні підстави й можливості у нього для цього були, адже з гімназії він вийшов, повторю, почасти українофілом. Водночас за здобутою гімназійною освітою (вивчаючи Біблію, античну, німецьку та польську літератури, пропедевтику філософії) Франко тяжів до загальнолюдських ідеалів. Освіта й виховання на книжних людинолюбних вартощах християнства, Просвітництва й романтизму полегшили Франкові сприйняття соціалістичних ідей з їхньою загальнолюдською основою, джерела яких сягали Нового Завіту і які формувалися за доби Просвітництва. Соціалізм поривав мрійливого юнака на широкі всесвітні простори, а народовці не були аж такими крилатими, навпаки — здавалися надто приземленими. Ті вартощі, що їх обстоював провідник народовців Володимир Барвінський, видавалися Франкові якимось старосвітським консерватизмом, загумінковим обмеженням. Натомість соціалістичні та федеративні ідеї, що їх так наполегливо пропагував Драгоманов, захоплювали глобальною вселюдською перспективою. Це добре видно з Франкової поезії та публіцистики на зламі 1870–1880-х рр., пройнятої вселюдськими ідеалами. І все ж Франко, який вийшов фактично з простолюду й перебував у Львові почасти в народовському оточенні й проймався національно-патріотичною атмосферою Шевченківських вечорів, вистав Руського народного театру (при товаристві «Руська Бесіда»), народних віч та інших урочистостей і заходів галицьких українців, не міг не захоплюватися й українським національним патріотизмом — і це також відбилося на його тодішній поезії. Він опинився на роздоріжжі між народовцем Володимиром Барвінським і соціалістом-федералістом Драгомановим².

 

Ризикну припустити: якби Франко почав свій творчий шлях десятиріччям раніше — у 1860-х рр., коли народовці були на піднесенні, перебуваючи під сильним впливом літературного та національно-культурного відродження в підросійській Україні кінця 1850-х — початку 1860-х рр., він би, найпевніш, приєднався до них і став би одним з їхніх чільних діячів. Наприкінці ж 1870-х рр. його привабила інакша перспектива.

 

Тож на другому етапі (десь від серпня або осені 1876 р.) Франковими орієнтирами стають позитивізм, «соціалістично-федералістичний» радикалізм («громадівство») Драгоманова, теорія «наукового соціалізму» Маркса, Енгельса і Лассаля³, а в літературі — естетика і практика європейського, передусім французького, натуралізму, російський та англійський реалізм. Це і є другий Франко.

 

Найраніший Франко (перший і попервах другий) переважно наслідувальний, освоювальний і ретрансляторний. Його мислительні й творчі зусилля спрямовані на освоєння, адаптацію, обробку й переробку джерел і взірців. Він іще не мав життєвого досвіду й не міг робити власних ґрунтовних висновків. Йому бракувало життєвих спостережень і знання реальності. Він багато начитувався і на книжних знаннях розбудовував свої теоретичні погляди, своє (а насправді чуже) бачення світу. Його світоглядні уявлення мали більше абстрактний, книжний характер, аніж містили оригінальні думки. Своє було хіба в тому, що Франко домислював судження інших, доповнював і модифікував прочитане, зрештою, не в усьому погоджувався з Драгомановим, а також із марксівським та лассалівським трактуваннями соціалізму. Згодом в автобіографії, викладеній у листі до Драгоманова від 26 квітня 1890 р., Франко зізнався про свої переконання 1877 р.: «<...> я був соціалістом по симпатії, як мужик, але далекий був від розуміння, що таке соціалізм науковий» [т. 49, с. 245]. Він часто виявляв себе як незрівнянного ерудита, популяризатора тогочасних європейських філософсько-історичних, філософсько-природничих, суспільно-політичних, соціологічних, естетичних та інших поглядів і відкриттів, поширював їх шляхом перекладів та власних науково-популярних і публіцистичних праць. За Франковим зізнанням у промові на 25-літньому ювілеї творчості (30 жовтня 1898 р.), він дбав про те, щоб якомога більше «з чужого культурного добра» стало «нашим добром», тому «старався присвоювати нашому народові культурні здобутки інших народів і знайомити інших з його життям» [т. 31, с. 309]. А в автобіографічному листі до Агатангела Кримського від 26 серпня 1898 р. в пориві одкровення (відверто писав також про свої «зносини з жіноцтвом» і з Драгомановим) Франко признався, ким усвідомлює себе як науковець і публіцист:

 

«У науці і публіцистиці я був і, мабуть, усе буду тільки дилетантом. Мене тягне сюди і туди, я силкуюся пізнати се й те питання, а коли берусь писати про нього, так се головно для того, що ніхто компетентніший про нього не пише. Я більш популяризатор, ніж оригінальний учений. <…> Я <…> розбуджую зацікавлення до порушуваних мною питань у людей, що досі й не підозрювали сих питань. Для Галичини се досить багато» [т. 50, с. 115].

 

Таке надто критичне усвідомлення себе як «дилетанта» і «більш популяризатора, ніж оригінального вченого» було своєрідним поштовхом для самого себе до більш самостійного пізнання світу й осмислення людських знань.

 

Другий Франко на перших порах теж був книжний, притому навіть тоді, коли вдавався до зображення життєвих реалій — у творах «бориславського циклу» та «дитячих» оповіданнях, побудованих на автобіографічному матеріалі. У них він усе одно виходив «з доктрини», тобто з книжних естетичних засад і літературних взірців, передусім настанов Драгоманова, соціалістичних переконань, реалізму Чернишевського, Лева Толстого, Діккенса, натуралізму Золя [т. 34, с. 373]... Оригінальну творчість розбудовував на певних ідеологічних та літературно-естетичних основах. На кшталт «наукового соціалізму» у 1880-х рр. обґрунтував і практично реалізовував концепцію «наукового реалізму». До зображення народу, простолюду, життєвого «дна» Франко прийшов із книжних зразків, з теоретичних орієнтирів (хоча матеріал брав із самого життя, зокрема власного).

 

Молодий автор «дитячих» оповідань під впливом соціалістичних переконань та естетики критичного реалізму, що орієнтувала письменників переважно на викриття соціальної дійсності задля її зміни, тенденційно добирав факти і згущував барви. Ще 26 квітня 1890 р. в автобіографії, надісланій Драгоманову, Франко, обстоюючи правдивість своїх «новел», твердив, що «майже всі вони показують дійсних людей», яких він «колись знав, дійсні факти», на котрі він «дивився або про котрі чув від свідків», тому «в такім розумінні всі вони частки» його «автобіографії» [т. 49, с. 251–252]. Саме потребою наголосити на правдивості (реалізмі) оповідань, упорядкованих у збірку «В поті чола», до якої Драгоманов писав передмовою (вийшла того-таки 1890 р.), зумовлено акцент на їх автобіографізмі.

 

Проте зрілий і пізній Франко глибше розумів літературну творчість — не так як правдиве зображення (віддзеркалення) дійсності, а як художню умовність, і був налаштований уже не на «саме розкривання ненормальностей життя, але поперед усього віднаходження поезії та краси в тім нормальнім житті, яке складається у людей різних верств, і віднаходження поривів та змагань до поправи того життя» (стаття «Причинки до автобіографії»: Неділя. — 1912. — № 9. — 3.ІІІ) [т. 39, с. 44]. Тому в статті «В інтересі правди» (Учитель. — 1913. — № 3) раннім «автобіографічним оповіданням» Франко протиставив значно пізніше оповідання «Під оборогом», позбавлене викривального спрямування (датовано: 18–22 січня 1905 р.; першодрук у зб. «На лоні природи і інші оповідання», 1905), — «може, найцікавіше з них усіх, яке дає, щоправда, неповний, але в значній часті правдивий образок із моїх дитячих літ, іще поки я пішов до школи» [т. 39, с. 229].

 

Прикметно, що згодом у «Передмові» до своєї збірки «“Малий Мирон” і інші оповідання» (1903) зрілий Франко зауважив: «<…> хоча <…> в <…> оповіданнях сього томика автобіографічний елемент виступає досить живо, то все-таки не можна <…> приймати їх без застережень як частини моєї автобіографії, бо в усіх крім автобіографічного елемента маються також виразні артистичні змагання, що домагалися певного групування й освітлення автобіографічного матеріалу» [т. 34, с. 457]. Інакше кажучи, ішлося про тенденційне (доктринальне) художнє подання спогадів з дитячих і шкільних літ. Показово також, що у статті «Причинки до автобіографії», датованій 27–29 лютого 1912 р., пізній Франко ревізував себе самого раннього, наполягаючи, що його «дитячі» оповідання (більшість із них написано 1879-го — на початку 1880-х рр.) є не так правдивим образом «шкільної дійсности» чи його шкільного дитинства, як літературною умовністю, ключем до людської (та його особистої) психології («мають, попри автобіографічну основу, все-таки переважно психологічне та літературне, а не історичне та автобіографічне значення» [т. 39, с. 38]), тому й повинні розглядатися як явища психологічні й автопсихологічні (точніше сказати, психоаналітичні) та естетичні (їх зумовлено, як знаємо, естетикою натуралізму та критичного реалізму, що орієнтувала письменників переважно на викриття соціальної дійсності). У статті «В інтересі правди» Франко ще раз наголосив, що в його «ніби автобіографічних оповіданнях про малого Мирона <...> справді міститься дещо автобіографічне, але далеко більше чисто літературного» [т. 39, с. 229].

 

Щодо художнього розвитку Франка, годиться зацитувати дивовижно проникливого Миколу Євшана, який слушно вбачав «еволюцію Франка» в тому, що «він перестав бути і Джеджаликом, і Мироном, а став таки Франком»⁴. Джеджаликова творчість (цим псевдонімом підписано ранні поетичні та прозові твори, переклади і статтю «Слівце критики», надруковані в 1874–1879 рр.) «мало оригінальна і продуктивна у вищій вартости»⁵, але й творчість Мирона «чистих, ярко індивідуальних тонів <…> не мала, хоч в українську літературу в Галичині внесла нову і свіжу струю»; в іпостасі Мирона «як індивідуальність творча Франко не розвинувся ще вповні, не станув на свій ґрунт»⁶. За цим підписом опубліковано, починаючи од вірша «Наймит» у «Друзі» за 15/27 жовтня 1876 р., поетичні та прозові твори, переклади і статті в галицькій пресі 1876–1878, 1881–1886, 1888 рр., спорадично в 1891–1892 рр., а також в «Киевской Старине» 1887–1894, 1896, 1898 і 1899 рр. За Франковим зізнанням (у листі від 18 січня 1909 р. до редактора видавництва «Herders Konversations Lexicon»), «обставини змушували» його підписувати «свої матеріали» в «Киевской Старине» «Мирон» або тільки «М.***» [т. 50, с. 367]. Йшлося, очевидно, про російську цензуру, для якої прізвище Франка було небажаним. Тож ці підписи в «Киевской Старине» 1890-х рр. були вимушеними. Фактично творчість Мирона охоплює публікації в галицькій пресі 1876–1878, 1881–1886, 1888 і 1890–1891 рр. (поодинокі передруки під цим псевдонімом у шкільній читанці 1897 р. не варто брати до уваги).

 

За Євшаном, щойно у другому виданні збірки «З вершин і низин», у якому вміщено цикл любовних поезій «Зів’яле листя» (пізніший «Перший жмуток»), «здобувається Франко на тони свої, особисті, відважується говорити про свою драму. І тут тільки можна говорити про Франка як індивідуальність творчу»⁷. Цей процес пов’язаний із посиленням особистісного струменя у Франковій творчості, назагал суб’єктивізацією його поетичного, й ширше — письменницького самовираження. Дальшими віхами «кристалізації Франка як індивідуальности творчої»⁸, що тривала, за Євшаном, од початку 1890-х рр. до 1898 р. й особливо виявнилася із середини 1890-х, стали поетичні збірки «Зів’яле листя» (1896) і «Мій Ізмарагд» (1898)⁹. Еволюціонувавши від «наукового реалізму» до особистісно забарвленого модернізму, Франко «вповні заховав свою самостійність»¹⁰.

 

Я б усе-таки сказав, що початок переламу у Франковій поезії знаменували вже деякі вірші з циклу «Тюремні сонети», складеного у львівській в’язниці «Бригідках» 7 вересня — 4 жовтня 1889 р. (ці сонети вміщено у другому виданні збірки «З вершин і низин»: три — «Ні, не любив на світі я нікого…», «І довелось мені за се страждати!..», «Колись в сонетах Данте і Петрарка…» — у циклі «Вольні сонети», решту — у циклі «Тюремні сонети»). Написані в екстремальних умовах (як і «казематні» та засланчі поезії Шевченка), ці геніальні сонети, попри традиційну жанрову, строфічну та ритмічну форму, наскрізь оригінальні: поєднують побутовий натуралізм (характеристичне й дотепне зображення тюремних «декорацій» [т. 1, с. 155], арештантських буднів та «тюремної культури» [т. 1, с. 162]) і фантастичну умовність, предметність і культурологічні (біблійні, міфологічні тощо) та історичні алюзії, автологічну й символічну образність, репортажний стиль і ліричну рефлексію, політичні та моральні інвективи, художній психологізм і філософські роздуми, сарказм та іронію, тюремний єврейський, український та польський типаж і «страшливі» сонні візії з історичними постатями-«привидами» (підцикл «Криваві сни» [т. 1, с. 170–172]).

 

Головне ж не в тому, що Франко, всупереч «естетикам», сміливо й природно заповзявся «в сонети бгати» «грязюку» тюремної «клоаки», як полемічно заявив він у сонеті ІХ (17 вересня) [т. 1, с. 155], а в тому, що своєрідний «казематний» щоденник у сонетній формі виносить на яв «безумства, муки, врази» «вольного духа» ув’язненого поета [т. 1, с. 158, 159], його екзистенційні страждання, «зойк розпуки» [т. 1, с. 154]. Ув’язнення і перші роки заслання пробудили в Шевченка екзистенційного лірика, Франкові арешти теж загострювали його авторефлексії, особистісне екзистенційне світосприймання, особливо цей третій арешт, що був, за Франковим зізнанням (у листі до Драгоманова від 23 листопада 1889 р.), найтяжчий з усіх: «Мене самого тюрма сим разом страшно придавила. Я думав, що зійду з ума, хоч сам не знав, що саме мене так болить» [т. 49, с. 219]. Найдужче вражає автопсихологічний сонет «Ні, не любив на світі я нікого…» (2 жовтня 1889 р.), у якому ліричний герой ставить кардинальні екзистенційні запитання, звернені до самого себе:

 

Чи самолюбства в мні замного стало,

Чи творчих сил живих було замало?

Чи шлях життя мене фальшиво вів? [т. 1, с. 149]

 

У попередньому вірші під тою самою назвою (датовано 6 вересня) «додумавсь ум болющий» ліричного героя до того, що його захоплення були книжними, примарними: «<…> серце, мов слимак у шкаралющі, / Не корчилось від дотику живого»; «Лиш привиди, а не живі істоти, / В житті любив я і за ними йшов» [т. 2, с. 409].

 

Виходи в екзистенціали сумніву та переоцінки власної особистості й обраного шляху виявнювали призвістки народження нового Франка. Цей сповідальний сонет (в обох різновидах) був своєрідною авторевізіоністською реплікою на ранні вірші «Земле, моя всеплодющая мати…» (1880) і «Vivere memento» (14 жовтня 1883 р.). У першому — своєрідній язичницькій молитві — поет благав землю-матір: «Дай теплоти, <...> / Що до людей безграничную будить / Чисту любов!» [т. 1, с. 28]; у другому натхненно декларував: «Люди, люди! Я ваш брат, / Я для вас рад жити <…>» [т. 1, с. 36].

 

Тяжкий душевний стан в’язня оприявнено також у сповідальному вірші «Ні, вдуріти доведеться…» (27 вересня 1889 р.) — у ньому ліричний герой, «щоб не ритись в власній груди, / щоб забуть невольний стан, / не ятрити давніх ран», поривається «В край чудовий, в край казочний», де добро завжди перемагає зло, а правда — кривду [т. 2, с. 411–412]. Та все ж виходи із соціального виміру в екзистенційний у тюремній поезії Франка вересня — жовтня 1889 р. ще поодинокі. Значно більше їх буде у «Третьому жмутку» «Зів’ялого листя».

 

Рух до психологічної індивідуалізації Франкової творчості уже помітний також у родинно-психологічній (і автопсихологічній, з явними ознаками символічної автобіографії) драмі «Украдене щастя» (написана 1891, остаточна редакція 1901), а також у родинно-психологічній повісті «Для домашнього огнища» (написана польською мовою в листопаді 1892, українською — 1893, першодрук 1897).

 

А в політично-філософському плані ревізіоністською реплікою на ранній антимонархічний вірш «Беркут» (22–24 жовтня 1883 р.) — алегорію віщування кривавого революційного самосуду, що його вчинять «стрільців стосот» над «царем»-деспотом [т. 1, с. 63], — став вірш «Колись в сонетах Данте і Петрарка…» (24 вересня 1889 р.):

 

Нам, хліборобам, що з мечем почати?

Прийдесь нову зробити перекову:

Патріотичний меч перекувати

На плуг — обліг будущини орати,

На серп, щоб жито жать, життя основу,

На вили — чистить стайню Авгійову. [т. 1, с. 150]

 

Замість революційного чину поет у дусі позитивістських настанов на культивування органічної праці пропагує культуротворчу діяльність у різних сферах українського національного життя, основну продуктивну силу якого становлять селяни (у вірші — «хлібороби»). Це було прийняття драгоманівських настанов: за висновком Михайла Мочульського, «стати послідовним марксистом» у 1880-х рр. Франкові не дав вплив Драгоманова, чиї ідеї — опора не на робітничий клас, а на селянство, й орієнтація не на революційний, а на еволюційний шлях суспільного розвитку — стали «провідними ідеями Франка»¹¹.

 

Щоправда, у полемічному сонеті «Минув час мук? Брехня! Чи ж давній час…», написаному два дні раніше (22 вересня), автор, сам потерпаючи од тюремної неволі, імпульсивно вустами «жертв» російського самодержавства та інших деспотичних режимів звертається до «трусливих» сучасників із «м’якими серцями» з войовничим закликом: «Не м’якніть без часу! Гартуйте сили! / Гоніте звіра, бийте, рвіть зубами!» [т. 1, с. 172]. Так у помислах і почуттях поета впродовж 1880-х рр. виважуються доцільність і перспективність насильницьких і ненасильницьких методів боротьби із репресивною владою.

 

Усе ж 1890 р. виходить Франкова збірка «В поті чола. Образки з життя робучого люду», яка, вкупі з реалізмоцентричним «Переднім словом» Драгоманова, ще цілковито лежить у руслі другого етапу.

 

_________________________

¹ Там само. — С. 96.

² Див.: Нахлік Є. Іван Франко між Михайлом Драгомановим і Володимиром Барвінським / Євген Нахлік // Слово і Час. — 2016. — № 8. — С. 30–42.

³ Про Франкові захоплення на зламі 1870–1880-х рр. марксизмом-енгельсизмом свідчать поклики у його тодішніх листах і працях, а також його переклади перших розділів з «Анти-Дюрінга» Енгельса та розділу з «Капіталу» Маркса (див.: Возняк М. Розділ Марксового «Капіталу» в перекладі Франка // Культура. — 1926. — № 4–9. — С. 54–87; Возняк М. Енгельс у Франковому перекладі // Там само. — С. 91–118 [передрук: т. 45, с. 467–497]).

Євшан М. Іван Франко (Нарис його літературної діяльности) // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика / Микола Євшан ; упорядкування, передмова та примітки Наталії Шумило. — К. : Основи, 1998. — С. 142.

Там само. — С. 137.

Там само. — С. 142.

Там само. — С. 143.

Там само. — С. 142.

Там само. — С. 143–144, 146.

¹⁰ Там само. — С. 148.

¹¹ Мочульський М. З останніх десятиліть життя Івана Франка (1896–1916) // Мочульський М. Іван Франко : Студії та спогади / Михайло Мочульський. — Л. : ВЦ ЛНУ ім. І. Франка, 2005. — С. 59.

 

(див. наступну частину)

 

26.01.2017