Задум наукової проблеми, винесеної у назву пропонованого циклу з чотирьох статей, виник зі схематичної і, треба сказати, досить тривіальної ситуації на кшталт: що сказав би Іван Франко, якби жив нині, про ту чи ту суспільно-політичну або культурну проблему, подію, явище тощо? Коли вкотре репродукують таку модель віртуальної ситуації, хочеться запитати: який Франко? Далекого 1875 року? Чи трішки ближчих 1878–1880 рр.? Чи, скажімо, 1900-го? Чи врешті 1913-го? У кожному з цих років Франко був інакший, дуже відмінний од попереднього. Зрештою, навіть у межах того самого життєвого періоду Франко емоційно бував різним, що також позначалося на його судженнях.
Світорозуміння Франкового наставника Михайла Драгоманова протягом життя змінювалося дуже мало, а принципи залишалися непохитними, на що не без подиву вказував Франко в листі до Василя Доманицького від 1 квітня 1908 р., торкаючись «могутної і суцільної індив[ід]уальности Драгоманова»:
«Він один, окрім хіба Шевченка, був натурою наскрізь ориґінальною і суцільною, гармонійною в собі і недоступною до жадної переміни в своїх не раз намічених, а просто вроджених йому принципах, основа[них] на щиролюдській загальній толеранції та бистрій і непохибній орієнтації в кождій життєвій чи політичній, чи національній справі»¹.
На відміну від свого вчителя, Франко не був таким суцільним, гармонійним і незмінним, а пройшов складну еволюцію світогляду, суспільно-політичних та естетичних уявлень, поставав досить різним у ранній, зрілий і пізній періоди життєвого шляху. Втім, доросле життя Драгоманова припало на добу позитивізму й реалізму, Франкові ж судилося жити також за доби модернізму. В листі від 12 лютого 1907 р. до Людмили Драгоманової він виправдовувався, чому «тепер, 10 літ по <…> смерті» її чоловіка, дозволяє «собі деякі його писання оцінювати не так, як оцінював їх перше»: «Часи зміняються, і з ними зміняються люди, їх потреби і змагання. Думка, зовсім вірна перед 10 літами, тепер може не зовсім відповідати зміненим обставинам <…>» [т. 50, с. 312]².
У передмові до збірки «Із літ моєї молодости», датованій 2 травня 1913 р., Франко зазначив, що власне тому, що він «непохитно йшов» за «двома провідними зорями» — «служити інтересам мойого рідного народу та загальнолюдським поступовим, гуманним ідеям» — і тим «зорям», «здається, не спроневірявся досі ніколи» і не спроневіриться, доки його життя, він «не міг удержатися навсе ані при галицько-руських русофілах, ані при галицько-руських народовцях, ані при галицько-руських радикалах, ані при польських демократах та поступовцях, ані при німецьких поміркованих соціалістах, ані при соціальних демократах польських, німецьких та руських, і завше виходив із їх рядів, коли побачив у них недобір чи то сумління, чи то знання, чи то почуття обов’язку» [т. 3, с. 282]. Справа, однак, не в їхньому «недоборі» (у багатьох репрезентантів зазначених таборів були своє сумління, неабияке знання і почуття обов’язку), а в самому Франкові, у його психотипі, схильному, в межах варіативного слідування «за тими провідними зорями», до мінливості й осібної позиції.
Творча, публіцистична й наукова спадщина Франка, за всієї її суцільності, містить автополемічні, авторевізіоністські та суперечливі думки, висловлені притім не лише в різночассі, а й інколи в одночассі. Реактивний письменник підходив до оцінки життєвих явищ зрізнобіч, деколи ситуативно, перебував у ненастанних світоглядних пошуках, був нестримний у невпинному пізнанні світу, з часом критично переглядав свої погляди, стежив за розвитком людських знань, освоював нові філософські та естетичні віяння.
Показово, що на науковому семінарі «Іван Франко та Греко-Католицька Церква: діалог заради істини», що відбувся в Українському Католицькому Університеті 25 травня 2016 р. з нагоди днів пам’яті письменника і мислителя, Ярослав Грицак зауважив про Франка: «Він може говорити і сам себе заперечувати. Його навіть небезпечно цитувати»³. Зауваження симптоматичне: воно потверджує наявність суперечностей і протилежностей у Франкових висловлюваннях. Однак не скажу, що Франка «небезпечно цитувати». Навпаки, Франка цікаво цитувати. «Небезпечно» тоді, коли вихоплювати фрази з контексту й абсолютизувати їх, поширювати на всього Франка (тобто різні періоди його діяльності), надавати їм значення остаточних та універсальних. У такому разі є ризик натрапити на дещо інакше або й на протилежне міркування Франка. Цікаво ж тоді, коли розглядати Франкові висловлювання у синхронному й діахронному контекстах — літературному, культурному та політичному, притому й у контексті всієї його писемної спадщини та спогадів про нього, враховувати конкретні життєві (особисті та суспільні) ситуації, у яких з’являлися його думки, порівнювати їх з іншими його висловлюваннями, ранішими та пізнішими, завдяки чому можна бачити динаміку змін і розвитку Франкових роздумів.
Такий дослідницький підхід мені знайомий і близький, бо я застосовував його до писемного доробку Пантелеймона Куліша, який також пройшов тривалу, складну і суперечливу еволюцію, а в окремих випадках навіть міняв свої погляди на протилежні. Спостережливий і вдумливий, а водночас в’їдливий Франко в рецензії (Світ. — 1882. — № 3/15. — 25.ІІІ) на Кулішеву збірку «Хуторна поезія» (Львів, 1882) насмішкувато зауважив, що в Кулішевій «мислі» «друга половина, як звичайно, б’є першій в пику!» [т. 26, с. 170]. Проте трапляється таке й у самого Франка, якщо не в одному й тому самому тексті, то принаймні у висловлюваннях з різних текстів, одне з яких побиває інше.
Тому некоректними є загальні висловлювання на кшталт: Франко писав, наголошував, твердив тощо. Поклики на Франка доцільно формулювати так: у такому-то творі (праці), написаному такою-то мовою з такої-то нагоди тоді-то й опублікованому тоді-то, Франко з приводу того-то мовив (зазначив тощо) те-то. Надто громіздке формулювання? Зате точне.
Завжди треба брати до уваги час і контекст Франкового висловлювання та публікації, те, для якої читацької аудиторії призначався текст, з якого приводу (нагоди), з яких мотивів (явних і неявних) і від чийого імені його написано, де опубліковано, під справжнім прізвищем, псевдонімом чи анонімно. Маємо вдумуватися й у те, яке значення вкладав Франко у певні слова й поняття, що їх ми можемо розуміти інакше. Генералізація Франкових висловлювань як позаситуативних і понадчасових, така зручна для маніпулювання масовою свідомістю, не дає змоги адекватно зрозуміти письменника і мислителя, його живу творчу особистість, логіку його думок і напливи почуттів. Особливо потребує уважності публіцистична екстраполяція влучних, часто навіть афористичних висловлювань незрівнянного майстра слова на наступні епохи, бо в таких цитуваннях легко відійти від принципу історизму.
Є підстави говорити про чотири етапи в еволюції Франка як мислителя, письменника й особистості і, відповідно, про те, що в цій еволюції виявнилися чотири різних Франка⁴. Критерієм поділу обрано не формальний показник (десятиріччя, зовнішні моменти біографії, тобто певні події, як ось заснування чи вихід із партії, тощо), а внутрішні, духові зміни особистості, які були найразючішими у Франка. Це зміни світоглядні — у філософських (філософсько-історичних, філософсько-екзистенційних, філософсько-естетичних) та суспільно-політичних поглядах, в ідеології, — а також зміни психологічні (вікові, у світовідчуванні), ба навіть психічні. Вони відчутно впливали на зміни художні (у поетиці жанру, стилю, образності тощо). Літературний розвиток Франка залежав од його світоглядної еволюції, хоча й не цілковито, бо мав свою динаміку, зумовлену психологічним розвитком, і зберігав певну автономність; мистецький розвиток Франка не завжди і не в усьому збігався з політично-філософським, тому поділ на періоди може бути різним залежно від обраних критеріїв.
На першому та другому етапах (від середини 1870-х рр. — до середини 1890-х) Франко обирає естетичні й суспільні теорії та ідеології, якими захоплюється, на які спирається, які обстоює і пропагує, у руслі яких розвивається. Ранній Франко дошукується художньо-літературних взірців, за якими міг би творити. Його гімназійні роки проходили переважно в книжному світі і зводилися до студіювання класичної світової літератури від античності до епох Просвітництва й романтизму. Першого Франка (1873 — середина 1876 р.) визначають гімназійні віршопроби у стилі «шкільного класицизму» та запізнілого романтизму (1873–1875), короткотривалий період, за означенням самого письменника, «молодечого романтизму»⁵ (історична драма «Три князі на один престол», 1–7 грудня 1874 р., роман «Петрії й Добощуки», 1875–1876; поетична збірка «Баляди і розкази», 1876; «студіум естетичне» «Поезія і єї становисько в наших временах», березень 1876)⁶, а водночас традиційної релігійності (вірші «Моя пісня», «Дві дороги», обидва — 1874, «Всхід сонця», «Любов», «Божескость людского духа», «Стих в честь Єго Високопреосвященства кир Іосифа Сембратовича, митрополита Галицкого, архієпископа Львівского <…> в нарочитий день тезоіменія 26 декевмрія 1875 (7.І.1876) <…>», усі — 1875, та ін.)⁷ і русофільського консерватизму (поезії «Наперед!», жовтень 1875, «Стих в честь Єго Високопреосвященства кир Іосифа Сембратовича <…>»)⁸. До цього характеристичного переліку треба додати явища фольклорного та літературного українофільства («Народниї пісні», «Котляревський», обидва вірші найраніші — 1873), козакофільства (оповідання про козацького ватажка Наливайка «Як старого дуба не нагнеш, так старого чоловіка не навчиш», 1874, історична поема «Хрест Чигиринскій», 1876), а також вияв солідарності з визвольною боротьбою «братніх народів» — південних слов’ян проти турецького поневолення («Пісня Задунайская», січень 1876).
Тодішня (середини 1870-х рр.) свідомість Франка — русько-українська. У віршах «Думка» («Розпустила над водою верба довгі віти…»), «Згадка старини», «Ранок», «Всхід сонця», «Стих в честь Єго Високопреосвященства кир Іосифа Сембратовича <…>» юний Франко виступає патріотом «руського роду» [т. 52, с. 320], його «рідний край» [т. 52, с. 323, 325] — «мати Русь святая» [т. 2, с. 446], «свята руска земля» [т. 52, с. 325, 326] від княжих часів і доби козаччини до своєї сучасності, але він ніде не поширює цю декларовану «руськість» на Московію-Росію — у його опоетизоване поняття «руської землі», «нашого краю» («Всхід сонця») вона не входить ні історично, ні територіально. Щоправда, він не вдається тоді й до віршованих антимосковських висловлювань, хоча з-під його пера з’являються антипольський і антиміцкевичівський вірш «Наперед!», поема про бій «двох братів» — «ляха» і «козака» (тобто польсько-шляхетського війська з козацьким) «Хрест Чигиринскій».
У ранньому доробку Франка привертає увагу народовський за духом сонет «Котляревський», уперше надрукований у другому виданні збірки «З вершин і низин» (1893), де датований 1873 р. [т. 1, с. 143, 445]. Чому Франко оприлюднив цей вірш аж через двадцять років після написання? Автограф вірша не зберігся, і ми не знаємо його первісного варіанта, проте не викликає сумніву, що для публікування його перероблено, як і написаний також 1873 р. сонет «Народниї пісні», уперше надрукований у журналі «Друг» (1874. — № 3. 2 1/13.V) і в переробленому вигляді під назвою «Народна пісня» — у другому виданні збірки «З вершин і низин», відтак у третій редакції — у збірці «Із літ моєї молодости» (1914). Здогадно, первісна мовна редакція сонета «Котляревський» була відмінна від опублікованої пізніше, хоча збережені автографи ранніх поезій Франка (1871, 1874 рр. [т. 52, с. 305–309, 319–326; т. 1, с. 445–451]) показують, що в гімназії він віршував народною мовою з поєднанням особливостей наддніпрянського та галицького діалектів і лише з поодинокими церковнослов’янізмами та ще рідше вживаними русизмами. Але чи тільки мовна редакція сонета «Котляревський» була інакшою? Чи й змістові акценти також? Чи вжив Франко вже в первісній редакції етнонім «вкраїнський» (Котляревський «Вкраїнським словом розпочав співати»)? Щоправда, цей етнонім уже трапляється у пізнішому листі Франка — від 3 липня 1875 р. — до Василя Давидяка, проте в частковому сенсі — на означення наддніпрянців та наддніпрянського діалекту: Франко цікавився, що про його поезії «сказали українці, а що скажете Ви»; у «руському слові» розрізняв «форми граматичні, чи то українські, чи галицькі», «українське наречіє» і «галицьке» [т. 48, с. 30]. Тож невідомо, наскільки народовською була первісна редакція сонета «Котляревський».
Про те, що Франко вже в гімназії підтримував зв’язки з народовцями-українофілами, свідчить його лист від 11 квітня 1875 р. з Дрогобича до Щасного (Фелікса) Сельського (у Відні), в якому він повідомляв:
«Наші українські (руські) справи в Дрогобицькій гімназії, як звичайно, стоять дуже слабо. Окрім трьох бідних українців, не цікавиться ні один ученик ані літературними, ані політичними українськими справами. <…> Певно, що не гарне видаю свідоцтво про наших українців — але що ж робити? Писали мені недавно з “Дружнього лихваря” львівського, щоб я старався зав’язати в Дрогобичі між молоддю громаду, які є по інших місцях, але саме сьогодні надсилають лист, що нема що робити» [т. 48, с. 17].
Щоправда, цей лист подано в «Зібранні творів» за публікацією Кирила Студинського, яку він здійснив з поліційної копії, зробленої після арешту Франка і Сельського 1877 р.⁹ Мова надрукованого листа наштовхує на припущення, що К. Студинський поправив її, наблизивши до сучасної літературної (або взагалі зробив переклад з німецької чи радше польської, на яку могли перекласти Франків лист у поліції).
Юний Франко прибув до Львова восени 1875 р., іще чітко не визначившись у світоглядній та ідеологічній орієнтаціях і аж ніяк не впевнений у тому, в якому ідейно-естетичному напрямі розвиватись. Повен творчих сил, бажання писати художні твори, налаштований на самоствердження у галицько-руському суспільстві, він, однак, не мав певності щодо того, до якої з галицько-руських сил пристати. Потенційно він залежав од того, в яке оточення і під чиї впливи потрапить. З Дрогобича, де Франко закінчив гімназію, він приїхав як трохи українофіл, трохи народовець, трохи русофіл і при цьому традиційний християнин (греко-католик за конфесійною належністю). Вступивши до Львівського університету, був готовий до різного ідейно-естетичного розвитку як творчої особистості, залежно від того, яке оточення впливатиме сильніше й захопливіше. Спершу під діями русофільського керівництва «Академического Кружка» і редакції студентського журналу «Друг» схилявся то до русофілів (москвофілів), то до народовців.
У листі до Драгоманова від 16 липня 1876 р. його прихильник соціаліст і радикал Михайло Павлик нарікав на Франка за те, що той перебуває на роздоріжжі між формальним (фонетично-правописним) народовством і русофільством, радикалізмом і консерватизмом:
«Франко то просто казав мені з початком сего року: “я пишу для интелигенциї — а для хлопа не гадаю”, і <…> жалує тепер, що так казав мені <...> А в гимназиї був якийсь народовець (значить, писав фонетикою — на тім народовство ціле у богато людей), прийшов до Львова — зробився “глаголатель звуковий” [тобто прихильник етимологічного правопису та язичія. — Є. Н.]. Як який виділ [тобто чия управа у редакції “Друга” й “Академического Кружка”. — Є. Н.], то він за ним. <...> а коли наша (тепер трохи ліпша, як уперед) партия взяла верх — то й він пішов за нами — а якби знов не відти завіяв дух — то й він би пішов против нас. <...> навіт А. Дольн[ицький]¹⁰ злиться на “choręgiewk-y” [Себто: на Франка, котрого називає “choręgiewką”¹¹. — Прим. Павлика до публікації листа]. <...> Розповів (я) єму, що́ в “Отр. дьяконе”¹², аби згодився печатати <...>: добре, каже — а потому здибає Зафіовського¹³ <...> і каже: бійтеся Бога, то небезпечне, буде революція; не дайте, не пустіть того…»¹⁴.
З листа видно, що на той час Франко йшов за народовською групою «Друга» й «Академического Кружка» і вагався між поміркованою та радикальною (соціалістичною) позиціями (другу, власне, й займав Павлик).
(наступну частину див. тут)
___________________________
¹ Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України [далі — ІЛ]. — Ф. 3. — № 1073.
²Тут і далі — поклики на вид.: Франко І. Зібрання творів : у 50 т. / Іван Франко. — К. : Наукова думка, 1976–1986; Франко І. Додаткові томи до Зібрання творів у п’ятдесяти томах / Іван Франко. — К. : Наукова думка, 2008. — Т. 51–53; 2011. — Т. 54.
³ Іван Франко як популяризатор модерності / Підготувала Ірина Наумець // ZBRUČ. — Режим доступу: http://zbruc.eu/node/52263. (02.06.2016)
⁴ Пропонована схема відрізняється од дотеперішніх спроб періодизації світоглядної і творчої еволюції Франка. Їх огляд див. у монографії, автор якої запропонував також власну періодизацію Франкової філософської лірики: Тихолоз Б. Філософська лірика Івана Франка : діалектика поетичної рефлексії / Богдан Тихолоз. — Л., 2009. — С. 86–95. Також див. поділ «етапів еволюції націософії І. Франка» на п’ять періодів: Тихолоз Б. Націософія Івана Франка: поетична та публіцистична проекції / Богдан Тихолоз // Записки Наукового товариства імені Шевченка. — Л., 2016. — Т. CCLXIX : Праці Філологічної секції. — С. 12–13.
⁵ Див. «Передмову» до другої редакції роману «Петрії й Довбущуки» (Чернівці, 1913) [т. 22, с. 327–329].
⁶ Тихолоз Б. Ab initio («Баляди і розкази» як документ «молодечого романтизму» / Богдан Тихолоз // Франко І. Баляди і розкази / Іван Франко ; Упорядкув. та вст. ст. Богдана Тихолоза ; Коментарі та пояснення слів Мирослави Ізбенко. — Л., 2007. — С. ХІІІ–ХХІ.
⁷ Див. підрозділ «1.1. Лірика “молодечого романтизму”» у кн.: Корнійчук В. Ліричний універсам Івана Франка : горизонти поетики / Валерій Корнійчук. — Л. : Львів. нац. ун-т ім. І. Франка, 2004. — С. 19–51; підрозділ «2.1. “Вічнії огнива духу” (філософсько-ліричні “зароди” доби “романтичного ідеалізму”)» у кн.: Тихолоз Б. Філософська лірика Івана Франка. — С. 97–131. До розгляду беру первісні редакції ранніх віршів, а не пізніші, перероблені для збірок «З вершин і низин» (1893) та «Із літ моєї молодости» (1914), адже другі редакції, у яких автор вдався не лише до мовностилістичних виправлень, а й подекуди до змін образності, ритмомелодики, смислових переінакшень і скорочень, є артефактами не лірики «молодечого романтизму», а часу її нового опрацювання. У майбутньому Повному зібранні текстів І. Франка треба вміщати обидві редакції ранніх поезій в основному корпусі творів, у хронологічній послідовності (фактично — в різних томах), подавши повністю збірки «Баляди і розкази» та «Із літ моєї молодости».
⁸ Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні: Франко та його спільнота (1856–1886) / Ярослав Грицак. — К. : Критика, 2006. — С. 159–162. Цей різновид варто доповнити ранніми поезіями «Думка» («Розпустила над водою верба довгі віти…»), «Згадка старини» (обидві — не пізніше 6 травня 1874 р.), «Ранок» (не пізніше 13 травня 1874 р.), «Всхід сонця» (після 12 серпня — до 20 листопада 1875 р.).
⁹ Студинський К. Іван Франко і товариші в соціялістичнім процесі 1878 р. / Акад. Кирило Студинський // Україна. — 1926. — Кн. 6. — С. 88.
¹⁰Антін Дольницький (1853–1953) — український літератор, перекладач, редактор, громадський діяч, правник. — Прим. Є. Н.
¹¹ Chorągiewka (польс.) — хоругва, тут — флюгер. Переносно: той, хто хилиться туди, куди вітер повіє. — Прим. Є. Н.
¹² Йдеться про передрук (у російському оригіналі, з журналу «Отечественные Записки», 1875) повісті Гліба Успенського «Отравленный дьякон. Из памятной книжки Г. Иванова» (Друг. — 1876. — № 8. — 15/27.IV; № 9. — 1/13.V; № 10. — 15/27.V; № 11. — 1/13.VI; № 12. — 15/27.VI). Передруковано з передмовою Драгоманова «Из русской общественной жизни» (підп.: М. Д.). — Прим. Є. Н.
¹³ Олекса Зафійовський (Зафіовскій) — член редакції «Друга», від № 23 за 1/13 грудня 1875 р. до № 10 за 15/27 травня 1876 р. — формальний редактор. — Прим. Є. Н.
¹⁴Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895) / Зладив М. Павлик. — Чернівці, 1910. — Т. 2 : (1876–1878). — С. 57–58.
13.01.2017