Божена Городницька

Рік 2016 видався як ніколи врожайним для українського кінематографа – на широкі екрани цьогоріч потрапили одразу три десятки фільмів вітчизняного виробництва, що своєю чергою становить рекордну кількість за часів Незалежної України.

 

Однією з  останніх  в український прокат вийшла «Моя бабуся Фані Каплан» режисерки Олени Дем'яненко за сценарієм Дмитра Томашпольського. Стрічка  нашуміла на Одеському кінофестивалі і отримала приз як «Найкращій іноземний фільм» престижного Crystal Palace International Film Festival у Лондоні. Історія сповнена пристрасті і мальовничих мариністичних пейзажів, драматична, з любовним трикутником у сюжеті, без претензії  на документальність та натяку на голлівудський хеппіенд. Словом, півтори години трагедії і фарсу, драми і мелодрами, детективу і антидетективу, припущень і фактів, ідеально вибудованих кадрів, естетичних, стильних, а подекуди й дуже відвертих сцен, які розповідають  заплутану історію одного з найвідоміших міфів радянських часів. 

 

 

За сценарієм Фані (Катерина Молчанова) самозречено закохана у анархіста Віктора Гарського (Іван Бровін), через якого, власне, і потрапляє на каторгу. Згодом з’ясовується, що Віктор уже має сім’ю, малого сина... В той час як у Каплан сліпо закохується лікар санаторію для амністованих політкаторжан Дмитро Ульянов – брат Леніна, на якого Фані начебто у 1918 році  здійснила замах…  За словами режисерки, з початкових титрів фільму стає зрозуміло, що слідча справа є абсолютним антидетективом, у якому не сходяться факти, окрім тих, що Фані таки заарештували, а три дні потому у Кремлі її розстріляли і спалили у діжці.

 

Ми намагалися показати свою версію цієї непростої історії, полегшену для сприйняття,  – каже режисерка Олена Дем'яненко. – Для мене ж особисто ця робота, яку ми розпочали у 2013, а закінчили лише цього року, є своєрідним актом декомунізації. Бо справа ж не у зміні назв вулиць і поваленні пам’ятників, а у зміні світогляду кожного з нас. Тож не випадковою є у стрічці сцена з Леніном. Це, звісно, жарт, що він там говорить українською, але якщо вслухатися, що він говорить, то стає зрозуміло, що за століття риторика, якою досі послуговуються у Росії, не змінилася. Для того й увесь цей «веселий водевіль», щоб ми могли розпрощатися з нав’язаною радянською міфологією і навчитися мислити самостійно. Варто врешті зрозуміти, що життя дане нам у почуттях і відчуттях, а не у кимось вигаданих ярликах, і ми не повинні його ні за кого віддавати, ми повинні його просто жити... 

 

Катерина Молчанова, молода, але вже відома українська актриса, яка неперевершено, а, головне, напрочуд переконливо зіграла головну роль, називає стрічку проектом мрії. Хоч не приховує – перевтілення далось їй зовсім нелегко… 

 

– Двічі перечитала сценарій, але ніяк не знаходила відповіді на запитання: стріляла чи  не стріляла Фані у Леніна? Мені ж, як головній героїні, треба було знати... – пригадує Катерина Молчанова. – На що мені режисерка відповіла: нас там не було, ми ж не бачили...  До речі, я багато гуглила про Фані, і з певністю можу сказати, що сцена з каторги – це досконало пропрацьована картинка на основі світлин і документів, з якими працювали художники.   Але найважчим у ролі все ж виявилося не розгубити цілісність образу, історію, адже проект тривав два роки з перервами. Було багато емоційних сцен, і ці емоції щоразу доводилося десь в собі віднаходити, а це безслідно не минає... Ну і, звісно, складним був момент відверто-інтимних сцен, думаю, ви розумієте чому...  Зрештою,  для кожного Фані постане інакшою: для когось неврівноваженим, до божевілля закоханим дівчиськом, а хтось зануриться у історію і почне ставити собі запитання у пошуках правди. І це, як на мене, найважливіше.

 

Цікавою родзинкою стрічки є те, що у кадрі часто з’являються не професійні актори, а часом навіть  ті, кого ми звикли бачити хіба у титрах, тобто, режисери, зокрема, Влад Троїцький, Ірина Цілик, Роман Ширман, Геннадій Кофман,  Вікторія Трофіменко,  сестри Артеменко та інші.  Справжньою ж несподіванкою було побачити у ролі Дмитра Ульянова знаменитого режисера скандального «Плем’я» – Мирослава Слабошпицького.

 

 

– З Мирославом ми товаришували, – розповідає Олена Дем'яненко. – Дмитро Ульянов, молодший брат Леніна, – це такий маленький Ленін, а маленький Ленін асоціювався мені з хлопчиком з нагрудної зірки жовтенят – з кучерями, круглолиций... І ось я зустрічаю Мирослава, якому саме треба було йти до перукаря, але замість цього він пішов з нами на проби... Це була перша цеглинка нашого фільму.  

 

Для Мирослава ж це був акторський дебют і з його слів – справжнє щастя віддатися у чиїсь руки, опинитися по інший бік камери, вперше не заморочуватись тисячею режисерських проблем, не відчувати усієї ноші відповідальності... Мовляв, прийшов на знімальний майданчик, тебе загримували, каву запропонували, одягли, пилинки здувають, виконав текст в кадрі – отримав гроші, сів у авто, поїхав додому. Фантастика!

 

– Я завжди жартую, що у БДСМ культурі є поняття домінатрікс – людини, яка домінує, катує і так далі..., –  каже Мирослав Слабошпицький. – У цій філософії садомазохізму головними клієнтами домінатріксу є люди, які зазвичай мають велику владу. А велика влада – це завжди велика відповідальність. І за законом компенсації вони часто приходять до домінатріксу, щоб зняти з себе цю відповідальність... Тому для мене акторський досвід – це був чистий БДСМ-єкспірієнс, тому що я був на майданчику, у звичних  умовах, але я не ніс відповідальність ані за якість фільму, ані за графік, ані за витрати... Це як вправа, коли людина спиною падає  у натовп, а її підхоплюють. Саме так я себе відчував.  Для мене це була свого роду психотерапія після «Племені». Реабілітація і відпочинок. А ще я дуже хороший актор, не з точки зору таланту, а з точки зору дисципліни. Принаймні я старався виконувати усі вказівки режисера, не сперечався, бо я ненавиджу, коли актори зі мною сперечаються. Я знаю, що фільм робить режисер, і йому у цьому процесі дуже нелегко. Словом, зніматись було весело і я отримав масу задоволення.

 

– А що думаєш про історію Фані Каплан і чи задоволений ти результатом?

– Для мене це трохи акунінщина, псевдоісторія. Бо це у Акуніна Російська Імперія часто вигадана. Тому я не пробував грати брата Леніна. Я старався грати 40-літню людину, лікаря з зайвою вагою, який заплутався у своїх жінках, можливо,  переживає якесь останнє шалене кохання у цьому житті... Зрештою, увесь фільм  тримається на Каті, ми ж усі лише асистуємо їй. Вона у ньому прекрасна. Катя, без сумніву, зірка нового покоління... Власне, у цьому фільм абсолютно виправдав мої сподівання. Що ж стосується решти, то для мене це свого роду мелодрама у костюмах. Я роблю трохи інше кіно. Зате тепер я можу жартувати, що знявся у фільмі, на який не соромно повести маму  у кінотеатр.

 

 

– У «Племені» було чимало відвертих, інтимних сцен... Тепер за законом бумеранга на місці тих підлітків довелося опинитися тобі. Як воно?

– Я б назвав це секс-сценами, тому що от чого-чого, а інтимності там абсолютно не було. Ну уявіть: кімната, посередині ліжко, на ліжку ми з Катею, з-під ліжка стирчить хлопушка, навколо стоїть пролетаріат кінематографічної праці, купа камер, а ми вдаємо, що кохаємось... Де тут інтим? Хоча визнаю, до цих сцен ми з Катею готувались дуже ретельно, наприклад,  не голили волосся на тілі ніде, щоб усе виглядало доволі автентично. Знаєш, у моїх фільмах є певна кількість секс-сцен, тому цей досвід для мене був певною мірою якимось кармічним відпрацюванням. Мовляв, ось ти вимагаєш цього від людей – а тепер візьми і зроби сам. Я віднісся до цього спокійно, хоч може я і не такий привабливий оголений у кадрі, як Катя,  але ж вже який є. Словом, ми прийшли, лягли у це ліжко, мені кажуть:  роби свою справу! І ось я знімаю штани, залажу на Катю, і починаю імітувати статевий акт. Оскільки ми були малознайомі, то дуже трепетно ставились один до одного – я постійно перепитував чи можна тут покласти руку, а чи так зручно, а чи так можна... Звісно, до певної міри це стресова ситуація, але нічого страшного, ані смішного зрештою не відбулося, хоча я постійно думав про мікрофон, який нависав над моєю дупою... Бо ж раптом, якщо звукорежисер його не втримає, то він в’їде у мене, а тоді я вже точно в’їду у Катю...  Оце була б жахлива історія!

 

 

p. s.  Дистриб’ютори фільму – компанія «Вольга Україна» – позиціонують його як «зворушливу історію кохання». Втім, єдиною справді зворушливою деталлю у стрічці були тварини. У кадрі раз у раз, наче випадково, з’являлися то коти, то собаки… Не кажучи вже про окремі фантастично красиві сцени з зайцями, які, окрім естетичного, несуть ще й не абияке смислове навантаження. За словами Олени Дем’яненко, про зайців і Леніна вона читала двічі. Спершу у спогадах сестри Володимира Ілліча Маняши, а згодом – у Надії Костянтинівни Крупської, коли йшлося про перебування Леніна у Шушенському.  Тоді під час повені на річці Єнісей підліток Володя Ульянов добрався до острівка і прикладом рушниці перебив цілу зграю зайців, аж під їх вагою човен осів... У фінальній сцені стрічки зайці, які насправді у природі не вміють плавати, рятуються, тікаючи уплав. Така собі наче й умовність, гротескність, символ, код, а втім, якщо їх відчитати, фільм уже не здається такою простою собі мелодрамою... 

27.12.2016