Ігор МЕЛЬНИК

 

800 років тому, 22 грудня 1216 року Папа Римський Гонорій ІІІ буллою Religiosam vitam затвердив заснування Ордену братів-проповідників (Ordo Fratrum Praedicatorum, OP).

 

Папа Римський Гонорій ІІІ і Святий Домінік

 

 

Це чернече згромадження було засноване навесні 1215 року іспанським монахом Домініком Гусманом (1170–1221) у Тулузі на півдні Франції. Святий Домінік був канонізований 1234 року Папою Григорієм ІХ, і Орден став називатися Домініканськім.

 

 

Гаслом Ордену стали слова «Прославляти, Благословити, Проповідувати» (Laudare, Benedicere, Praedicare). Хоча поширеним символом домініканів стало й зображення собаки з палаючим смолоскипом (вогнем істини) у зубах, що мало відповідати визначенню «Господні пси» (Domini canes).

 

Барельєфна емблема ордену на стіні Домініканського собору у Львові

 

 

Від початку заснування Ордену брати проповідники займалися проповіддю Слова Божого, місіонерською діяльністю, боротьбою з єресями. З 1227 року домініканцям було надано право повсюдної проповіді та сповіді вірних. Вони були сповідниками та проповідниками при королівських дворах багатьох країн Європи. А з 1232 року домініканцям доручають проведення інквізиції – розслідування, викриття, покарання та «навернення до істини» єретиків.

 

Яцек (Ґіацинт) Одровонж 

 

 

За перші десятиріччя своєї діяльності домінікани поширили свою діяльність практично на всю Європу. За переказами, 1233 року домініканський чернець-місіонер Яцек (Ґіацинт) Одровонж заснував монастир біля Києва.

 

Відома легенда, що костел і монастир Домініканів у Львові “був збудований на місці, подарованому князем Львом, внаслідок прохання дружини-католички Констанції та її сестри Св. Кінґи”. На цьому місці, вважав у 1646 р. Симон Окольський, стояв палац князя Льва, а, може, його батька, короля Данила” ¹.

 

Хоча сучасні історики доволі скептично ставляться до старих хронік ордену Домініканів. Але у ХІІІ ст. саме домінікани та францискани першими засновували свої монастирі у містах Центрально-Східної Європи, які першими отримували міське самоврядування: Кракові, Вроцлаві, Познані. А князь Лев Данилович бував й у Кракові, й у Вроцлаві. Коли краківський князь Болеслав Всидливий 1273 року розпочав війну з вроцлавським князем Генріхом Справедливим, то на допомогу своєму шваґрові прийшли Лев Данилович і його брат, луцький князь Мстислав. Можливо, після цього походу до Сілезії запровадив він у Львові “німецьке право”.

 

На місці Домініканського костелу і монастиря (теперішня площа Музейна) у ХІІІ столітті стояв палац князя Лева, який він подарував свої дружині, угорській королівні Констанції для заснування монастиря оо. Домініканів. Раніше королівна дала притулок ченцям у замковій церкві. На думку дослідника Романа Могитича, щодо первісної посвяти цієї церкви є дві версії: за однією, вона носила ім’я Св. Петра і Павла, за іншою – Покрови Пресвятої Богородиці. Натомість Микола Бандрівський вважає, що тут мав бути кафедральний храм східного обряду Св. Івана (Йоана) Хрестителя, заснований князем Левом бл. 1270 року.

 

За легендами, князь Лев подарував монахам чудотворний образ Домініканської Божої Матері, який його предки привезли з Візантії. 1 липня 1751 року у Львові відбувалися пишні урочистості з нагоди вшанування цієї ікони коронами Римського Папи Бенедикта XІV. Після ІІ Світової війни домінікани вивезли образ до Польщі, де він зараз перебуває у костелі Св. Петра у Ґданську. Дослідники датують образ Домініканської Божої Матері XIV сторіччям.

 

 

Як вважає історик Олег Купчинський, «в науковій літературі бракує достатньої аргументації, на основі якої можна б припускати, що орден домініканців знайшов свій тривалий осідок в Галичині уже в 30–70-х роках ХІІІ ст. перебування його представників з місіонерською метою чи у складі різних західних представництв, очевидно, було короткочасним» ².

 

Для короля Данила та князя Лева тоді ще не було непереборної межі між східним і західним християнством. У 1204 році Константинополь здобули хрестоносці, і вплив царгородських патріархів й імператорів значно ослаб. Наприкінці ХІІІ століття київські митрополити перебираються до Суздаля та Владіміра на Клязьмі, а потім до Москви. Натомість галицько-волинські володарі активно анґажуються у політичні конфлікти Центрально-Східної Європи від Дунаю до Дніпра, від Балтики до Балканів. Данило Романович отримує королівську корону від Римського Папи Інокентія ІV, а на Соборі 1274 року у французькому «Львові» (Ліоні) обговорювали проблему подолання розколу між латинським і візантійським християнством, навіть була проголошена короткочасна унія з патріархом Михаїлом VІІІ.

 

Найважчим залишалося питання щодо права священиків на одруження. На целібат погоджувались неодружені вищі ієрархи Церков, але для “білого духовенства” це було питанням принциповим.

 

Син Лева і внук Данила, король Юрій І створив 1303 року незалежну від Києва та Суздаля Галицьку митрополію. Але доля відвернулася від Галицької Руси. “Авіньйонська неволя” римських пап (1309–1378) надовго відклала унійний дискурс. Натомість династія Романовичів стала вигасати, не було кому успадкувати галицький і волинський трон. Таке генетичне загасання було характерне для багатьох інших тодішніх європейських владних родин, які у пошуках легітимних чоловічих спадкоємців йшли на різні хитромудрі комбінації.

 

Перша згадка про костел Божого Тіла датується 1378 роком. За деякими відомостями, його будував у 1380-х роках муляр Ничко. Про будову Домініканського костелу у готичному стилі є відомості з першої половини XV ст. Знищений часом і пожежами костел перетворився на рудеру, яку розібрали у 1745 році.

 

Новий Домініканський костел Божого Тіла збудували у бароковому стилі в 1745–1764 роках за проектом генерала артилерії Яна де Вітте. Велична споруда увінчана куполом – на кшталт віденського костелу Св. Карла Боромео (Karlskirche), спорудженого у 1716–1737 рр. архітектором Йоганном Бернардом Фішером фон Ерлахом.

 

 

Будівничим Домініканського костелу був Мартин Урбанік. Основні будівельні роботи завершили 1759 року, коли урочисто встановили хрест на куполі костелу. Основна брила храму у плані еліпсу оточена каплицями та доповнена прямокутною вівтарною апсидою. Великий еліптичний купол підтримують 8 пар колон, на осях яких під куполом встановлено 18 позолочених дерев’яних фігур ченців, вирізьблених у 1764–1768 роках Антонієм Осінським.

 

У 1760–1768 рр. споруджували головний вівтар і вівтар каплиці Потоцьких, який запроектував М.Урбанік. Після його смерті у 1764 році оздоблювальними роботами керував архітектор Христофор Мурадович. У головному вівтарі Домініканського костелу є розп’яття 1397 року. Чотири дерев’яні скульптури головного вівтаря (Святих Івана Хрестителя, апостолів Петра і Павла та євангеліста Луки) виконав 1777 року Матвій Полейовський або скульптори його школи. У 1764–1767 рр. на головному фронтоні встановили кам’яні фігури, ймовірно, виконані Антонієм Осінським і Себастьяном Фессінґером. Дехто з дослідників приписував ці скульптури Йогану Георгу Пінзелю.

 

На фронтоні костелу привертає увагу латинський напис: "Soli Deo honor et gloria" – "Лише Богові честь і слава".

 

Зі старого готичного костелу залишились ренесансні алебастрові надгробки сплячих лицарів XVI–XVII століттях, розміщені в крипті. Були це пам’ятники Вацлава Дідушицького, Станіслава Влодка, Яна Свошовського, Миколая Гербурта, Павла Тарла. В ХІХ столітті крипту перетворили в овочевий склад, і пам’тникам загрожувало знищення. З ініціативи краєзнавця Антона Шнайдера та консерватора пам’яток Вінцента Поля пам’ятники витягнули з підземелля, і у 1866–1870 роках їх реставрацією займались скульптори Парис Філіппі, Петро Козакевич і Станіслав Сєнявський. Парис Філіппі відкрив при Домініканському монастирі свою майстерню, у якій заснував в 1867 році власну скульптурну школу.

 

Протягом ХІХ століття інтер’єр костелу прикрасили кілька плит і пам’ятників. Зокрема, мармуровий надгробок графині Юзефи Дунін-Борковської (1816) роботи Бертеля Торвальдсена, пам’ятники губернатору Галичини барона Франца фон Гауера (1824) авторства Антона Шімзера, художника Артура Ґроттґера (1880) роботи Валерія Ґадомського, історика Генрика Шмітта (1884) роботи Тадеуша Блотніцького, медика і філантропа Тадеуша Жулінського (1889–1890) авторства Томаша Дикаса, поетеси Марії Бартoс (1888), який виконали скульптори Леонард Марконі та Тадеуш Вішньовецький (портретний медальйон), архітектор Юліан Захарієвич.

 

У 1905–1914 роках відбувалась реставрація інтер’єру костелу, під час якої встановили новий орган (у 1955-му його перенесли до філармонії на вул. Чайковського, 7) і балюстраду хорів за проектом Едгара Ковача. Кілька скульптур створив тоді для костелу Петро Війтович.

 

У 1956–1958 роках велись реставраційні роботи під керівництвом Ігора Старосольського. Зокрема, відремонтовано пошкоджений під час війни купол костелу. За радянських часів у храмі та монастирі влаштували склади, а з 1973 року він став частиною Музею релігії й атеїзму (тепер Музей історії релігії). Під куполом підвісили тоді маятник Фуко. Наприкінці 1990-х Домініканський костел став греко-католицьким храмом Пресвятої Євхаристії. Першим його настоятелем став о. Мілян – тепер єпископ-помічник Київської архієпархії УГКЦ.

 

У 1865 році за проектом Йозефа Браунзайса добудували дзвіницю, оздоблену у бароковому стилі, яка створила з костелом довершену композицію. Праворуч від вежі можна побачити на стіні барельєф із символікою ордену – пес божий (domini canus) зі смолоскипом в зубах сидить на книзі.

 

Будівлі Домініканського монастиря, що прилягають до костелу з північного боку, постали ще у XV ст. У 1556–1621 роках їх перебудовував будівничий М.Чех. Після пожеж 1766 і 1778 рр. їх відновили. Це триповерховий комплекс складної конфігурації зі стінами укріпленими ескарпами та двома внутрішніми подвір’ями.

 

В інтер’єрі збереглась трапезна зала з бароковою ліпниною та розписами та кілька приміщень зі старовинними склепінчастими перекриттями. У 2010 році відкрито настінні картини, що представляють види домініканських монастирів Галичини: Ярослав, Жовква, Підкамінь, Диків.

 

Північний фасад монастиря виходить на вул. Лесі Українки. При північно-східному розі будівлі збереглись залишки Римарської вежі що стояла на куті Високого Муру. Після козацьких облог 1648 та 1655 років вежа була сильно пошкоджена.

 

Однак часом монастирю доводилося витримувати облоги свавільних шляхтичів Речі Посполитої. Так 1559 року в Домініканському монастирі знайшли притулок княжна Гальшка Єлизавета Острозька та її мати Беата. Гальшку переслідував познанський воєвода Лукаш Ґурка, який підступом заручився з княжною. Ґурка за допомогою львівського старости та за згодою короля Зиґмунта Августа проводив облогу Домініканського монастиря і штурмував його з боку Римарської вежі. 

 

Хоча нападникові вдалося захопити жадану наречену, але, як писав Д.Зубрицький, «Ґурка нe здобув сподіваної вигоди, вона нe хотіла жити з ним, помeрла бeз нащадків, а вeличeзні багатства, яких він так жадав, пeрeйшли до дядька помeрлої, князя Костянтина Острозького. Така коротко ця історія, в якій і місто Львів пeрeбувало кілька тижнів в облозі, зазнало вилазок, битв, пeрeкриття брам і припинeння торгівлі, від чого зазнало значних збитків» ³.

 

У 1811 році, за рішенням магістрату, вежу Римарів перебудували на дзвіницю Домініканського костелу за проектом Юрія Ґлоговського. З 1810-го в підвалі вежі розмістив свій склад льоду кондитер Ян Товарницький, через що башту називали ще Льодовою. Але лід не пішов на користь цій будівлі, і через постійний холод та вологість у підвалах вежу 1849 року визнали аварійною, а у 1852-му її розібрали. Донині зберігся лише фрагмент тильної стіни Римарської вежі.

 

За розпорядженням губернатора, 10 листопада 1817 року при Домініканському монастирі було засновано третю у Львові головну школу, в якій стало навчатися 192 хлопців. Школа проіснувала до 1889 року, коли монастир був звільнений від обов’язку її утримувати. На основі цієї школи була утворена ІІ державна гімназія, що містилася на вул. Підвальній, 2 (тепер там СШ №8).

 

Більшу частину приміщень Домініканського монастиря займає тепер Львівський музей історії релігії, відкритий у 1970 році, в якому зібрано понад 50 тисяч експонатів.

 

З домініканами пов’язані ще два храми у Львові. На колишній площі Святого Івана височів однойменний костел – чи не найстаріший християнський храм міста Львова. Зараз у будівлі храму діє Музей давніх пам’яток Львова, який має адресу: площа Старий Ринок або вул. Ужгородська, 1. На деяких сучасних планах колишній костел позначений за адресою: вул. Підгірна, 2.

 

За традицією вважається, що мурований костел Святого Івана Хрестителя збудував близько 1250 року князь Лев для своєї дружини Констанції, дочки угорського короля Бели IV – на місці церкви ченців-василіан. Констанція привезла до Львова ченців-домініканів, які опікувалися храмом. За легендою, Констанція була похована в крипті храму. На його стіні 2002 року встановили пам’ятну таблицю королівні Констанції з написом українською й угорською мовами.

 

 

Ще 1869 року костелу Івана Хрестителя було присвячено окрему книжечку, написану Карлом Відманом. “У поселенні, якому бл. 1259 р. дано назву Львова, вже у 1234 р. монахи Св. Домініка посідали костел Св. Яна. Чи існував цей костел перед 1234 р., про це не маємо жодних відомостей, але, якщо існував, то можливо належав до василіан”, – писав К.Відман ⁴.

 

Він стверджував, що костел заснований був домініканами, товаришами Св. Яцка Одровонжа в 1234 р., був у їхньому посіданні аж до заснування Львова між 1250–1255 рр., коли перейшов до монахів василіан і залишався в їх руках до 1270 р. Тоді, одночасно із заснуванням Домініканського монастиря в Середмісті (тепер пл. Музейна), за бажанням князівни Констанції, храм повернули домініканкам. У 1372 році намісник Галицької Русі князь Владислав Опольський віддав знову святиню василіанам.

 

У 1375–1396 роках храм належав вірменському чернечому ордену Братів-уніатів Святого Григорія Освятителя. Потім костел Івана Хрестителя належав римо-католикам.

 

Макет первісного храму

 

 

Часті перебудови змінювали його первісний вигляд. Храм був перебудований у 1886–1889 роках “задля чистоти романського стилю” Юліаном Захарієвичем, який надав йому рис типового неороманського костелу другої половини ХІХ ст. Під час останньої «реставрації» (а фактично реконструкції) у 1980-х костел перекрили ґонтовим дахом і намагались відновити окремі елементи, характерні для будівель давнього Львова. Від зробленого Захарієвичем фактично залишилися лише фронтальний фасад і дзвіниця.

 

Вигляд храму перед 1886 роком; його ж вигляд після реконструкції Ю.Захарієвича; сучасний вигляд.

 

 

У оновленому колишньому костелі відкрили невеликий Музей давніх пам’яток Львова, який є відділом Львівської галереї мистецтв. Водночас храм використовує для Богослужінь греко-католицька громада Св. Івана Хрестителя.

 

Останні дослідження цього храмі відкидають домініканську ґенезу та причетність до нього королівни Констанції. «Аналіз історичних даних і архітектури будівлі приводять до висновку, що довголітній латинсько-русинський спір про походження костелу Св. Яна був безпредметним, а справжні початки святині пов’язані з третім елементом, що не брався досі до уваги, – вірменською громадою Львова. На сучасному етапі досліджень належить визнати, що час її виникнення замикається поміж вказаними вище датами 1363–1371» ⁵.

 

В околиці нинішньої площі М.Шашкевича та вулиць Бібліотечної й Технічної ще у XVI столітті мав свій фільварок доктор Еразм Сикст (тому ця частина передмістя відтоді називалася Сикстівка). У 1609–1612 роках будівничі Ян Мартин Годний і Войцех Альберт Келяр збудували на сусідньому горбочку невеликий однонавовий костел Св. Марії Магдалини. У XVIІI столітті храм розбудували за проектом Мартина Урбаніка. На фронтоні було встановлено дві майстерно виконані фігури Святих Домініка та Яцека Одровонжа.

 

 

При костелі спорудили солідний чотирикутний монастирський будинок оо. Домініканів з внутрішнім подвір’ям. За часів цісаря Йосифа ІІ монастир і домініканську духовну семінарію ліквідували, костел Марії Магдалини став лише  парафіяльним. У колишньому монастирі відкрили тривіальну школу Св. Магдалини й будинок праці. У 1841 році Галицький релігійний фонд продав монастир під карний заклад (в’язницю) для жінок.

 

У 1880–1889 роках костел зазнав реставрації, проведеної під орудою вже згаданого Юліана Захарієвича. Вежі отримали барокове завершення та дзиґар.

 

Після ІІ Світової війни костел Св. Марії Магдалини залишався діючою римо-католицькою святинею до 22 жовтня 1962 року. Саме тоді радянська адміністрація вирішила ліквідувати парафію та закрити костел, який було передано Львівському політехнічному інститутові. З 1969-го костел був переданий Львівській філармонії, а у 1988-му в ньому організували окрему установу – Будинок органної та камерної музики. Паралельно 1991 року відновила діяльність римо-католицька парафія Св. Марії Магдалини.

 

Натомість домінікани повернулися до Львова на початку ХХІ століття. Перша душпастирська зустріч з молоддю відбулась 28 вересня 2010 року. Зараз львівські домініканці проводять формаційні, біблійні та молитовні зустрічі, а також сповідають молодь й проводять богослужіння українською та польською мовами.

 

А 22 грудня 2016 р. у Львівському музеї історії релігії відкрили виставку "Святий Домінік і домініканці. 800 років духовної пригоди", організовану спільно з Монастирем домініканців у Львові. Виставка триватиме до 29 січня 2017 року. На відкритті демонстрували фільм «Святий Яцек, Апостол слов’ян».

 

 

ПРИМІТКИ

 

¹ Kunaszewicz Stanisław. Przechadzki archeologiczne po Lwowie. – Lwów, 1874. – S. 21.

 

² Купчинський О. Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ – першої половини XIV століть. – Львів, 2004. – С. 471.

 

³ Зубрицький Д. Хроніка міста Львова. – Львів, 2006. – С. 164.

 

⁴ Kościół pod wezwaniem Jana Chrzciciela we Lwowie: Wiadomość historyczna przez Karola Widmana. – Lwów. 1869. – S. 31.

 

⁵ Kościoły i klasztory Lwowa z okresu przedrozbiorowego / Red J.K.Ostrowski. – Kraków, 2011. – S. 32).

 

 

22.12.2016