Ігор МИЦЬКО

І. Домініканська традиція

 

Сторінка рукопису Мартина Ґруневеґа. План домініканського монастиря з поясненнями

 

1

 

У львівському домініканському монастирі, заснованому бл. 1375 року, вважали, що їх храм Божого Тіла раніше був українською церквою. Про це знаємо із записок монаха-архіваріуса обителі В’ячеслава (Мартина Ґруневеґа, 1562-1618). Він стверджував, що пресвітерій домініканського храму являв собою давню церкву свв. Петра і Павла. І нібито князь зі своїми наближеними колись надав її монахам, щоби вони звели при ній монастир. Натомість міщанське братство прибудувало із заходу до церкви великий неф на честь Божого Тіла, який  фактично став парафіяльним храмом (ченці ж відправляли літургію в пресвітерії) [1].

 

Підставою для твердження брата В’ячеслава про український характер первісного храму могли бути не збережені до сьогодні «православні» архітектурні деталі чи фрески (у ХVІІІ ст. пресвітерій було ґрунтовно перебудовано). Патроцініум церкви монахові могли підказати такі обставини. Головний вівтар храму був присвячений не Божому Тілові, а свв. Петру і Павлу [2], і навіть наприкінці ХVІ ст. він ще стояв за православною традицією – посередині церкви [3]. А найдавніша збережена печатка конвенту на документі 1385 року має постаті «dwóch swiętych podających sobie komunie» [4], тобто цих апостолів.

 

Святі Петро і Павло. Кінець ХVІ ст. Сяноччина.

 

 

Не повинен дивувати той факт, що домініканці не відразу замінили посвяту храму, адже вони «chętnie podejmowali na Rusi tradycyjne i popularne kulty, które ułatwiały masowe nawrócenie» [5]. Цьому  ж мала служити і виконана для їхнього храму на початку ХV ст. копія української чудотворної ікони Богородиці, що була в храмі свв. Петра і Павла до кінця 1370-х років [6].

 

2

 

Місце, де розташовувався домініканський монастир (але без згадки про церкву свв. Петра і Павла) фігурує у підробленій від імені князя Лева грамоті «1270» року:

 

«Ми, князь Лев, син короля Данила. Порадившись, подібно як і наш прадід цар Володимир та наш батько надавали церковним і духовним мужам в усіх землях Русі, так і ми Бога та найсвятішу Матір Його Панну Діву Марію, яку з якнайбільшими почестями вихваляємо і велимо нашим підданим вихваляти, як єдину заступницю нашого володарювання від сарацинів, перемог і тріумфів у війнах. Її, зображену благочестивим художником святим Лукою на кипарисовій дошці, за наказом імператорів усього Сходу братів Василя і Константина було взято для нашого прадіда в придане Анні, їхній сестрі та його нареченій, з імператорської скарбниці для особливого дару разом з іншими подарунками. Образ нами перевезено з міста Галича до Львова, розміщено в нашій королівській каплиці святого Івана Хрестителя біля замку, збережений і шанований удень та вночі. Через відданість та побожність, які маємо для святої римської й апостольської столиці, що між іншими патріархальними церквами держить першенство, у союзі з католицькою вірою, разом з найсвітлішою королевою Констанцією, нашою милою матір'ю, братчикам чужинцям, мужам апостольським з нового чину проповідників, які прибігли до нас і від тридцяти шести років проживають та невтомно працюють на наших землях, розповсюджуючи святу римо-католицьку віру, даруємо пагорбок там, де містився старий замок, надаємо з палатою, з усіма правами, володіннями, пожитками, дорогами у повному обсязі, у якому ми самі їх уживали і користувалися. Хай Бог дасть їм вічно ними володіти та користуватися, а за наших попередників та за нас вони повинні молити милосердного Бога. Втім, громадяни і наші піддані, діти та наступники не повинні до того втручатися. І нехай на всі часи вони від них відчужуються.

 

3

 

Хто порушить ці наші слова, з тим матиму суд перед лицем мого Бога, і нехай прокляття Боже впаде на нього тепер і в майбутньому в день страшного Божого суду. Для здійснення цієї справи видаємо цю грамоту і прикріпляємо нашу печатку. При цьому присутні були митрополит київський і єпископ перемишльський, князь Андрій Ярославич та пан Васько і були інші численні панове під час написання цього документа. І звершено цей запис у Львові, другого року після заснування міста, в понеділок, місяця серпня п'ятого дня, від створення світу року 6778. Захарій Вихо, писар. Лев, князь» [7].

 

На думку всіх істориків документ підроблений. Олег Купчинський вважає, що він виник у ХVІІІ столітті [8]. Однак грамоту знав уже Томаш Піравський у 1616 році [9]. Проунійні мотиви акту дають підставу вважати часом його виникнення початок 1590-х років. Таке датування підтверджує і основна мета фальсифікату – «доведення незалежності руської контрати [домініканців] від польської провінції», яка відокремилась у 1596 році [10].

 

Сюжет про надання домініканцям князівських палат, правдоподібно, був запозичений із акту надання Володиславом Опольським у 1372 році свого мурованого будинку, розташованого біля Низького Замку, францисканському монастиреві Святого Хреста [11].

 

Згадка в грамоті про каплицю покровителя неофітів Іоана Хрестителя, зведену наприкінці 1360 р. для вірмен-католиків на передмісті Підзамче, вочевидь, пов’язана з тим, що орден намагався повернути її собі. Церковиця в 1371 р. належала вірменським монахам василіянам [12], підпорядкованим львівським домініканцям; проте невдовзі перейшла  до міського плебана [13].

 

Про катедральну функцію українського храму свв. Петра і Павла  говорять  акти львівського домініканського монастиря кінця ХІV – початку ХV століть. Там в одних і тих же реченнях поряд із терміном monasterium фігурує давня назва міської ділянки monastery [14] (з істориків вперше її потрактував як топонім Ізидор Шараневич [15]).

 

4

 

Крім традиційного тлумачення слова «монастир» як монашої обителі, в латинських документах так називали ще й катедральний собор / мешкання владик та їхнього кліру. Тітмар Мерзебурзький, згадуючи київський митрополичий храм у 1018 році, говорить in sancto monaserio Sofhiae [16]. Аналогічно іменує у своїх записках француз 1216 року аналогічний собор в Констинтинополі[17]. Таким же словом називають польські катедри в Гнєзно (бл. 1000 р.) та Вроцлаві (1202) [18]. Monasterium Crilosiensis фігурує в актах ХV століття[19], хоч тоді в с. Крилосі (давньому Галичі) не було жодного монастиря, лише владича катедра. Архидиякон Павло Халебський у 1654 році описує своє прибуття до Києва «в монастир церкви святої Софії» [20].

 

Під «монастирем» у ХІХ ст. навіть у російській Москві розуміли також і «церковный двор, погост, церковная земля со строениями, с домами попа и причта» [21].

 

ІІ. Українська традиція

 

В коментарях-маргіналіях анонімного полеміста у рукописній книзі Бесід Іоана Златоустого на послання апостола Павла (І третина ХVІІ ст.) згадано львівський український митрополичий храм, розташований поряд із Успенською церквою:

 

«Папєжници многиє книги погубили правдивых учителеи цр̃квных  а иных повариѡвали, и своє вымыслы в них пописали або подруковали абы  свои єреси и нечс̃тиє укрыли. А то всє починили немудрыє  ѿ мудрости божєє але прєвротныє  ѿ превротности и хитрости діаволєи научившисѧ. Навєт ту в нашей земли побравши црк̃вы хртїан̃скиє рускїє книги що были учителеи вєликих по грецку и по руску писаныє на  ѡбличениє неч̃стїа их  ѩк у крыжи ст̃го за сен̃домиром там великоє многество книг̃ замкли в склєпѣ. Так̃ же и во Лвовє у успєнїѩ прчт̃ыѩ бд̃ца црков̃ митрополѣю взѧвши вчинили божим тѣлом и там вєликост книг̃ замкнено» [22].

 

Як видно з «Перестороги», написаної у Львові 1605 р. Іваном Борецьким [23], полеміст використав якесь письмове джерело або усну львівську традицію:

 

5

 

«Зачим церкви божіє з их окрасами на лупъ приходили: злото, сребро и оноє дорогоє камѣня и книги зобрано, яко то на око обачишъ у самом Краковѣ корунном и в костелах рымских полно того. Книг словенських великими склепами знайдешъ замкненыхь, которых на свѣть не выпустят. Также єст и ве Лвове у мниховъ доминикановъ склеп великій книг наших словенских учительських докупи знесеных по збуреню и осягненю панства руского» [24].

 

Можливо, цей сюжет, трансформувавшись, фігурує і в козацькій інструкції на сейм 1669 року. Там згадується про те, що поляки колись забрали катедральний собор св. Станіслава у Кракові (там ніколи не було православної катедри – І.М.) та церкву св. Хреста на краківському передмісті, де «святі патріархи наші Кирило і Методій правили службу грецькою і слов’янскою мовами» [25].

 

ІІІ. Генеалогія князів Четвертинських.

 

Про будівництво катедри у Львові та надання їй маєтностей мова йде у досить пізньому джерелі – родоводі князів Четвертинських, укладеному Францішком і Каролем Жабіцькими і надрукованому в Луцьку 1793 року. В ньому є такі слова: «Dalszy ciąg potomstwa Michała Swiatopołka xiążecia Kiiowskiego… Jerzy syn trzeci, xiąże Swiatopołk w Kiiowie cerkwie fundował, wierchy złocić kazał, [а Jerzy – І.М.] we Lwowie cerkiew dla katedry Ruskiej wystawił, y dobra ponadawał» [26].

 

Джерело цієї згадки невідоме. Перед нею автор розповідає про будівництво князем Михайлом Святополком (1050-1113) київського Михайлівського Золотоверхого монастиря [27]. Однак цей правитель не мав сина Юрія [28]. На переломі ХІ та ХІІ століть міста Львова ще не існувало, і зрозуміло, що тоді не могло бути тут жодної катедри. А власне львівська митрополія була заснована аж у 1539 році. Її храмом стала церква св. Юрія, збудована наприкінці ХІІІ ст. з ініціативи галицько-волинського князя Лева Даниловича (†бл. 1301) або його сина Юрія (†1308). Потрібно наголосити, що ні до цих правителів, ні до Львова та  його храмів ніхто  з  волинських  князів

 

6

 

Четвертинських ніколи не мав жодного стосунку. Тобто, в унікальній замітці йшлося про львівський катедральний храм ХІV століття.

 

IV. Хто і коли звів у Львові перший катедральний храм?

 

З двох галицько-волинських правителів – короля Юрія Львовича (†1308) та князя Болєслава-Юрія Тройденовича (1323 – †1340) – фундувати храм міг лише перший з них. За висловом не дуже прихильного для українців польського хроніста Яна Длугоша: «був він муж мудрий, ласкавий і для духовенства щедрий; за його управи Руська земля тішилася спокоєм і славилася своїм богацтвом» [29]. На думку дослідників, в основі цього повідомлення використане якесь наше джерело [30]. Можливо, це була інскрипція в якомусь із львівських храмів чи на надгоробку князя.

 

Натомість, Болєслав-Юрій не особливо сприяв православним. Відомо, що однією з причин убивства князя стала його особлива протекція чехам і німцям [31]. 

 

Саме за часів короля Юрія Львовича столицею всієї тогочасної України став Львів [32]. До тієї держави входили, крім Галичини та Волині, Пінщина, Київщина та Сіверщина. Останні краї потрапили через  шлюби Лева Даниловича або його сина Юрія із тамтешніми князівнами [33]. І згідно зі статусом міста у столиці держави мав бути катедральний собор.

 

Про початки Галицької митрополії джерел мало, однак, є всі підстави стверджувати про заснування її за сприяння короля Юрія, адже в 1302/1303 р. вона вже фігурує у відповідних царгородських списках [34]. До неї входили власне галицька єпархії та володимирська, перемиська, луцька, турівська, холмська єпископії. Її владики – Нифонт, Петро, Гавриїл та Теодор – відомі з послання Казімєжа ІV Константинопольському патріархові 1370 року. В ній польський король обґрунтовував  необхідність відновлення Галицької митрополії. Вже після його смерті, з 1371 до 1391 р. її очолював владика Антоній, можливо, волох за походженням [35].

 

Згаданий перелік владик, «очевидно, опертий на поданих Казимиру відомостях від галицького боярства й духовенства» [36]. Лише про  Петра  та

 

7

 

Теодора збереглись інші свідчення. На перший погляд тут мова йшла не про трьох перших ієрархів, а про трьох кандидатів (як воно традиційно велося) на цю посаду, з яких владикою став Петро Ратенський. Однак проти такої гіпотези говорить певна обставина, підмічена Ярославом Дашкевичем. Він звернув увагу на те, що в грамоті всі перераховані єрархи названі, як «вибрані вами» [37], тобто затверджені царгородським патріархом.

 

Коли десь бл. 1305 року Петро Ратенський очолив Галицьку митрополію, вона не покривала всіх земель королівства Юрія Львовича. Під юрисдикцією Київського митрополита залишались східні землі, Київщина та Чернігівщина. Тому, на мою думку, коли бл. 1305 р. помер Київський митрополит Максим, князь Юрій Львович і вислав до Царгороду Петра Ратенського на висвячення його на Київського митрополита. Таким чином він поширив свою владу на землі всієї колишньої Київської держави.

 

Окрім Петра Ратенського (1308 – †1326), всі інші владики – Ніфантій (1302 – †1305), Теодор (1337–1347) – були лише Галицькими митрополитами  і  мали свій катедральний собор в Галичі. За їх правління політична ситуація не сприяла будівництву нової церкви у Львові. І малоймовірно, що Володислав Опольський відібрав би від владики Антонія (1371 – †1391), щойно зведену ним церкву.

 

Митрополит Петро, правдоподібно, не тільки збудував катедру, але і назвав її на честь свого небесного патрона. Вочевидь, він же передав до неї власноруч написану ікону Богородиці – первісний образ т. зв. Ченстоховської Мадонни [38].

 

V. Патроцініум храму.

 

У Русі храмів св. Петра та Павла звели небагато: в Києві (1008[39]). Новґараді (перед 1092 р.), Смоленську (середина ХІІ ст.) [40] та Володимирі (згаданий 1570 р.) [41].

 

8

 

Лише декілька церков мали за покровителя апостола Петра. Князь Ярополк-Гавриїл Ізяславич, який при переході 1075 р. в Римі в католицизм прийняв таке ім’я, був похований у фундованій ним же в Києві Святопетрівській церкві [42]. Можливо, що цей володар заснував такі ж православні (!) храми у Луцьку (перед ХVІ ст.) [43] та Перемишлі, де за латинською традицією  бл. 1377 р. в часи правління Володислава Опольського Святопетрівська катедральна церква була передана  латинникам [44]. До слова, високий статус останньої підтверджує і підроблена на підставі реальних даних грамота, за якою с. Бережниця на Самбірщині надавалось «cerkwi s. Piotra y Pawla monastyrza (! – І.М) duchownemu naszemu popu Kosthowi nadwornemu» [45].

 

 

 

VІ. Упосаження львівської катедри.

 

Фрагмент тексту з генеалогії Четвертинських прямо говорить про надання князем Юрієм [Львовичем] катедрі відповідних її статусові маєтностей. На мою думку, про них є свідчення кінця ХІV століття. 15 травня 1390 року Папа Боніфацій ІХ видав буллу до перемиського єпископа Еріка, щоби він заїхав до Львова, звільнив місто від інтердикту та розпочав судове слідство над Галицьким архиєпископом Бернардом. У ній згадано передані

 

9

 

володарем Галичини князем Володиславом Опольським Галицькій латинській архиєпископії місто Рогатин, замки Олесько та Тустань з повітами, будинок у верхній частині львівського ринку; церковна десятина зі Львова,  десятина солі у Дрогобичі та Жидачеві [46].

 

Це надання відбулося після отримання Володиславом Опольським булли Григорія ХІ від 13 лютого 1375 року та виїздом князя з Галичини в 1378 році (в другий короткочасний період його панування на українському Підгір’ї – 1386–1387 рр. – він вже не був зацікавлений загострювати відносини з українцями). Папський документ фактично зобов’язував ліквідувати всю православну єрархію, її  маєтності передати новоствореній католицькій  галицькій архиєпископії [47].

 

Надання було надзвичайно гойним і стосувалось найбільшого багатства Галичини – солі. Згадані поселення розташовувались на відвічних соляних шляхах, львівський будинок стояв поряд з храмом свв. Петра і Павла, поруч з вулицею Солярів (згодом – Руської).

 

Із приєднанням Галичини до Польщі в 1387 роціі нова влада проіґнорувала надання Опольського. Населені пункти та пов’язані з сіллю привілеї перейшли до польської держави / короля. Так, Ягайло повернув Волчкові Преслужичеві його дідичне володіння (тобто маєтність діда) Рогатин з повітом [48]. А шляхтич Конрад Ласький зайняв якісь посілості Галицького архиєпископа і не платив з них десятини, за що був навіть виклятий. Не дивлячись на це, домініканці поховали його як свого добродійника в своєму костьолі. Тоді Бернард викляв монахів, ув’язнив одного з них, брата Хвалислава, і обклав храм інтердиктом [49]. Архиєпископії вдалося залишити за собою згаданий будинок.

 

При цьому, щоби вберегти орден від судових позовів з боку католицької архиєпископії та українців, львівські домініканці зробили наступне. У 1408 році король Ягайло, за їх поданням, поновив права обителі на міську ділянки та забудови, оскільки нібито згоріли документи та привілеї, що їх  стосувались [50]. На сумнівність такого  повідомлення  звернув  увагу  навіть

 

10

 

домініканський історик Садок Баронч, вказавши, що до його часів збереглися документи сперед 1408 року [51]. Монахи, напевно, знищили не тільки відповідні грамоти Володислава Опольського, але й усі документальні свідчення про приналежність ділянки, храму, маєтностей українцям.

 

Правдоподібно, львівський митрополичий храм свв. Петра і Павла мав право «на вагу та лікоть» (скасоване магдебурзьким привілеєм 1356 р.). На це посередньо вказує ситуація з упосаженням українського владичого храму в Перемишлі. За Волинською редакцією Уставу Володимира (поч. ХІV ст., Львів), наші катедри отримували податок за зважування та вимірювання товарів: «епсм городскіи торговіе вѣсы и всякая мѣрила… блюсти» [52]. У 1398 році перемишльські райці за відступлену їм «вагу» зобов’язались щорічно виплачувати гроші плебанові в день св. Петра і Павла і стільки ж в день катедри св. Петра [53]. Уставний запис (Туров, середина ХІV ст.) роз’яснює цю традицію: «а на Петров днь вторте ндли, неделя до Петрова дни, а недѣля по Петрове д̾ни держитъ влдчнъ мытникъ: и сребреные вѣси, и воскової вѣс, и локоть» [54].

 

Контролеві за виконанням цього права сприяло і саме розташування храму. Як підмітив Юрій Диба, поблизу нього сходились три дороги, тобто виник, «важливий комінікаційний вузол перед південною брамою «підгороддя» [55].

 

Отож, львівську катедральну церква свв. Петра і Павла побудували з ініціативи правителя Української держави короля Юрія Львовича (†1308) як храм для Київського митрополита Петра Ратенського (†1326). Звели її у найімпозантнішому місці Львова – у найвищій, східній дільниці, на підвищенні.

 

 

Львів, 30 жовтня 2014 року.

 

 

© Ігор Мицько, текст, 2014

 

 

ПРИМІТКИ

 

[1] Хмільовський М. Де розміщувалася у Львові руська церква апостолів Петра і Павла? // Апологет. – Львів, 2009. – №1/4. – С.35-36.

 

11

 

[2] Там само. – С.36.

[3] Там само.

[4] Akta grodzkie i ziemskie. – Lwów, 1872. – S.63, 82.

[5] Trajdos T.M. Kościół katolicki na ziemiach ruskich Korony i Litwy za panowania Władysława II Jagielly (1386-1434) . – Wrocław, Warszawa, Kraków, Gdansk, Lódz, 1983. – T.1. – S.52.

[6] Мицько І. Первісна Ченстоховська Богородиця – українська ікона Петра Ратенського // Слово Просвіти. – Старий Самбір, 2013. – Жовтень. – №119. – С.2-3 – [Електронний ресурс] / Режим доступу  https://drive.google.com/file/d/0B6N5SIwTknpJS21GRXVuNjJpTkU/edit?pli=1

[7] Купчинський О. Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ – першої половини XIV століть. Дослідження. Тексти. – Львів, 2004. – С.481-482.

[8] Купчинський О. Акти. – С.470.

[9] Pirawski T. Relatio status almae archidiocesis Leopoliensis. – Leopoli, 1893. – P.108-109.

[10] Козубська О. Львівська легенда княгині Констанції // Княжа доба. Історія і культура. – Львів, 2007. – Вип.1. – С.102.

[11] Akta grodzkie i ziemskie. – Lwów, 1875. – T.5. – S.8.

[12] Akta... – 1870. – T.2. – S.4-5

[13] Akta... – 1870. – T.2. – S.16-17; Trajdos T.M. Kościół. – S.50-52, 199-202, 292.

[14] Akta... –1870. – T.2. – S.11, 12, 36, 40, 41, 45, 60, 61.

[15] Szaraniewicz I. O rezultatach poszukiwań archeologicznych w okolicy Halicza w 1884 i 1885 // Przegląd archeologiczny. – Lwów, 1888. – T.4. – S.29.

[16] Назаренко А.В. Немецкие латиноязычные источники IХ–ХI веков. Тексты, перевод, комментарии. – Москва, 1993. – С.137, 188.

[17] Клари Робер, де. Завоевание Константинополя. – Москва, 1986. – С.84.

[18] Поппэ А. Кто и когда строил каменную Софию в Киеве? // Древняя Русь. Вопросы медиевистики. – Москва, 2013. – Июнь. – №2 (57). – C.21.

 

12

 

[19] Akta... – 1878. – T.7. – S.94-95; 1887. – T.12. – S.437.

[20] Поппэ А. Кто и когда... – C.21.

[21] Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. – С.-Петербург, 1905. – Т.2. – Ствп. 899.

[22] Львівська національна наукова бібліотека України ім.В.Стефаника. – Відділ рукописів. – М.В.772. – Арк. 40 зв.; Мицько І. Ідеологічна боротьба на Україні в ХVІІ ст. і формування та склад бібліотек // Бібліографічна інформація і сучасність. Збірник наукових праць. – Київ, 1981. – C.110.

[23] Мицько І. Авторство «Перестороги» в світлі українсько-білоруських взаємин // Прогресивна суспільно-політична думка в боротьбі проти феодальної реакції та католицько-уніатської експансії на Україні: Тези конференції. – Львів, 1988. – С.133-135.

[24] Возняк М. Письменницька діяльність Івана Борецького на Волині і у Львові. – Львів, 1954. – С.26

[25] Monumenta Ucrainiae Historica. – Roma, 1966. – T.3. – P.305-306.

[26] Żabicki F., Żabicki K. Genealogia Starożytnego Domu J.O. Xiąząt Jch Mosciow Krwi Ruskich Swiatopołkow Czetwertynskich, częścią z Roksolanskich, częścią z polskich Historyi, częścią Kijowski, częścią z Ksiąg Funduszowych. Kathedr, i Manasterow Ruskich, częścią zaś z wiekodawnych, i teraźnieyszych tegoż Domu czynności zebrana. – Luck, 1793. – S. 30-31 = Wielądko W. Heraldyka czyli opisanie familii, y krwi związku szlachty polskiej y W.X.Lit. z ich herbami. – Warszawa, 1795. – T.3. – S.415 = Niesiecki K. Herbarz Polski. – Lipsk, 1839. – S.264.

[27] Wielądko W. Heraldyka... – S.414

[28] Войтович Л. Княжа доба на Русі: Портрети еліти. – Біла Церква, 2006. – С. 357-358.

[29] Грушевський М. Історія... – С.114.

[30] Там само. – С.522.

[31] Там само. – С.132-136.

 

13

 

[32] Климкевич Р. Львів і Україна в найдавнішому геральдичному творі // Київ, Філадельфія, 1954. – N4. – С.178-183; Giejsztor A. Polska w “El libro del Consoscimiento” z połowy XIV wieku // Przegląd historyczny. – Warszawa, 1965. – T.56. – Zesz.3. – S.400-406. Книш Я. Столичне місто короля Юрія та його спадкоємців // Історія Львова. У трьох томах. 1256 – 1772. – Львів, 2006. – С.59; Книш Я. [Участь в дискусії] Чи потрібна королівському місту Львову корона? // Поступ. – Львів, 2003. – N129. – С.10

[33] Мицько І. Давній Унівський помяник // Actes testantibus. Ювілейний збірник на пошану Леонтія Войтовича. – Львів, 2011. – С.495.

[34] Грушевський М. Історія... – С.270.

[35] Зіморович Б. Потрійний Львів. Leopolis Triplex / Переклад з латинської мови Н.Царьової, науковий коментар І.Мицька. – Львів, 2002. – С.71, 197-198.

[36] Грушевський М. Історія... – С.544.

[37] Дашкевич Я. Початки Галицької митрополії у світлі історичної полеміки // Галицька митрополія 1303 – 1807 – 2007: Статті і матеріали. – Львів, 2007. – С.7.

[38] Мицько І. Первісна Ченстоховська Богородиця. – С.3.

[39] Полное собрание русских летописей. – С.-Петербург, 1862. – Т.9. – С.69.

[40] Раппапорт П.А. Русская архитектура Х–ХIII вв. / Археология СССР. Свод археологичеcких источников. Каталог памятников. – Вып Е 1-47. – Ленинград, 1982. – C.71-72, 86-87.

[41] Терський С. Княже місто Володимир. – Львів, 2010. – С.91.

[42] Полное собрание русских летописей. – С.-Петербург, 1908. – Т.2. – Ствп.198.

[43] Мицько І. Присвяти деяких церков давнього Луцька та час їх виникнення // Миколаївські читання. – Луцьк, 2007. – Вип.1. – С.66.

[44] Pawlowski F. Premislia sacra, sive series et gesta episcoporum l. r. Premisliensium. – Cracoviae, 1870. – S.62

 

14

 

[45] Інкін В. Сільське суспільство Галицького Прикарпаття у XVI – XVIII ст.: історичні нариси. – Львів, 2004. – С.357.

[46] Akta... – 1872. – T.3. – S.86.

[47] Грушевський М. Історія України Руси. – Київ, 1994. – Т.5. – С.427-428.

[48] Царьова Н. Привілеї Волчка Преслужича на надання магдебурзького права новозаснованому місту Рогатину // Рогатинська земля: історія та сучасність. М-ли першої наукової конференції. Рогатин, 24-25 березня 1995 р. – Львів, 1995. – С.91, 94.

[49] Abraham W. Początki arcybiskupstwa łacińskiego we Lwowie. – Lwów, 1909. – S.20, 57.

[50] Akta... – 1870. – T.2. – S.60.

[51] Barącz S. Rys dziejów zakonu kaznodziejskiego w Polsce. – Lwów, 1861. – T.2. – S.444. Історик пояснює це нібито викраденням (та поверненням) матеріалів.

[52] Древнерусские княжеские уставы ХІ – ХVІ в. / Издание подготовил Я.Н Щапов. – Москва, 1976. – С.71.

[53] Akta... – Lwów, 1880. – T.8. – S.49.

[54] Древнерусские княжеские уставы. – С.200.

[55] Диба Ю., Петрик В. Планувальна структура «долокаційного» Львова // Семінарій «Княжі часи». – Львів, 2002. – С.47, 59.

 

 

 

18.11.2014