Митрополит Андрей Шептицький

З приводу св. Андрея.

Промова на Академії УОТ в Кракові в честь Митрополита Андрея Шептицького, що відбулася в неділю 14. грудня 1941 р.

І.

Сьогодні у Львові на горі св. Юра предстаники українського громадянства складають Митрополитові Андреєві Шептицькому побажання з нагоди Його імянин. Так у формах старого звичаю нарід висловлює свю любов і пошану до Того, що серед живучих українців став єдиним для всіх загально признаним авторитетом.

Чому ж Митрополит Андрей має такий великий авторитет? Де джерело тієї Його надзвичайної популярности? Різні причини цього. Одні естетично-історичні, інші суспільно-історичні та врешті індивідуальні, себто звязані з діяльністю Митрополита Андрея.

Часи, коли пів століття тому майбутній Кир Митрополит Андрей одягав чернечу рясу, були епохою розквіту матеріяльної технічно-промислової цивілізації. Пара, електрика, телеграф і телефон та фотографія облекшили людське життя і звязали ввесь світ в одно ціле. Але одночасно з тим життя і одиниці і народів ставало сіре, одноманітне, щезала його краса, що виростала зі самобутности і самостійности суходолів, рас, народів і країн. У слід за такими самими винаходами і машинами зявлялися такі самі будинки, одяги, установи і такі самі люди. Шабльон почав займати місце самостійної своєрідности, кількість запановувала над якістю, маса над індивідуальністю. Але людська душа не всилі жити без краси. Про те всі мали нагоду переконатися осінню 1939 р., коли західньо-українські землі залили большевицькі орди. Не новий суспільно-політичний лад робив тоді життя нестерпним і майже неможливим, але перш усього те, що в ньому не було ніякої краси, що він був безконечно сірий і скучний. Так і під кінець ХІХ століття, само в часах найбільшого розцвіту новітньої цивілізації, почали лунати голоси протесту проти сірости й одноманітности життя. Людство починало тужити за красою давних часів, за великими й сильними індивідуальностями. Бідні, наївні люди! Вони навіть не прочували, що їм готовить ХХ-те століття, яке породило потвору большевизму!

Процес тієї загальної нівеляції захопив тоді також і Галичину. Він діяв на галицькому ґрунті в такій самій мірі, в якій до нього доходили всі загально-европейські і загально-світові течії. Щоправда, серед тодішньої галицької інтелектуальної верхівки не було таких, щоб на зразок Амуреттія у Франції, Ніцше в Німеччині або Леонтієва в Росії громили нову епоху машини, безличної маси і тужили за якоюсь надлюдиною, але мабуть десь у підсвідомості нашого громадянства існували ті самі бажання. Бо саме коли тоді появився на овиді українського життя в Галичині гр. Андрей Шептицький, зразу як станиславівський єпископ, опісля як галицький митрополит, то супроводило Його чимало недовіря і повздержливости тодішнього громадянства, Він в дуже короткому часі завоював собі загальну симпатію і довіря. Одною з причин сего була саме ця туга новітньої людини за красою, за великими і непересічними постатями. Митрополит, що в молодих літах своїм зовнішнім виглядом робив вражіння якогось княжого дружинника, а на старість став наче втіленням Франкового Мойсея або якогось боярина-дорадника з часів Ярослава Осмомисла чи Романа Великого, став саме чимось таким, за чим десь в невисловлених нетрях підсвідомости тужив здемократизований нарід. Нарід, відірваний від свойого минулого, позбавлений всіх історичних провідних верств, нарід "смеющихся поповичів", що може з безнадійности, може з розпуки ставали соціялістами і радикалами, нарід селянських інтелігентів, що шляхом через галицькі бурси і ґімназії доходили до проводу громадянського життя. Так перша причина любови і пошани до Митрополита Аидрея, з яких згодом виросла Його популярність та авторитет, була естетично-історична. Завдячував це Митрополит Андрей своїй расі, свойому боярсько-шляхетському середовищу, з якого вийшов і з якого перебрав його літами-століттями плекану особисту і громадянську культуру.

Та побіч того були ще суспільно-політичні причини, чому Митрополит Андрей придбав такий великий авторитет. Його поворот до народу своїх предків зміцнював становище цього народу в боротьбі за існування і ставав живим доказом історичного звязку сучасних його поколінь з минулим. Митрополит Андрей ставав наче живою історичною опорою для всіх тих селянських синів, що мусіли починати від сьогодні, від себе самих. Тому нічого дивного, що тодішня демократична провідна верства українського народу в Галичині, а за нею і скрізь по інших українських землях не тільки так скоро помирилася, але навіть подружилася з графом на митрополичому престролі у Львові.

Але того всього було б ще замало, щоби Митрополитові Андреєві запевнити таке становище, яке Він сьогодні займає не тільки в Галичині, але скрізь, де живуть українці, коли б не було Його всебічної діяльности, цебто, коли б Він собі був на те не заслужив своїми власними особистими вчинками. Між ними перше місце займає змагання Митрополита Андрея відродити Українську Греко-Католицьку Церкву, щоб таким чином вивести її зі своєрідного провінціоналізму і зробити чинником світового значіння, чинником зєдинення східніх незєдинених Церков. Амбіцією Митрополита Андрея стало дати греко-католицькій Церкві велику мету і власний величній стиль. Та крім того Митрополит Андрей цікавився всіми ділянками українського життя і всюди, якщо сам не проявляв ініціятиви, то бодай морально і матеріяльно підтримував почини інших. Національна культура, зокрема мистецтво, виховання і харитативна діяльність усякого роду, господарські справи та всі громадянсько-політичні проблеми українського життя завсіди находили в Митрополита Андрея зрозуміння і підтримку.

Як у діяльності кожної визначної людини, так і в діяльності Митрополита Андрея можна устійнити декілька головних рис, що рішають про її характер. У своїй діяльності Митрополит виявив себе як европеєць, як аристократ, як добрий пастир і сівач нових думок та ідей.

Перша з тих рис характеризує Митрополита Андрея як европейця, цебто як людину приналежну до того світу духово-культурних цінностей, що виріс зі сполуки старої грецької і римської культури зі силами германської раси та деякими словянськими первнями. Все те ушляхотнило і обєднало своїм універсальним впливом христіянство. Згодом з того спільного пня повиростали, наче галуззя на дереві, окремі — вже суто національні — культури.

В тому світі духової европейської єдности особлива роля припала історичним провідним верствам поодиноких европейських народів. Як окремі дерева в лісі або в саді вяжуться зі собою десь угорі своїм верхівям, так верхівки поодиноких европейських народів завсіди втримували тісні товариські і культурні звязки і так взаємно обмінювалися своїми власними національними цінностями. Таким чином поволі витворився — як вислід схрещування тих усіх взаємних впливів европейських народів тип европейця або людини европейської культури. Члени тієї духової европейської єдности відзначалися і відзначаються двома головними прикметами: з одного боку в них завсіди панує рівновага між почуваннями і розумом, із другого вони ніколи не забувають, що в суспільному житті діють закони органічних процесів, що суспільне життя — як узагалі життя — має свою містику, що людський розум і воля, хоча які вони могутні, не можуть безоглядно формувати життя, що замість ломити і торощити треба постійно впливати на хід суспільного життя. В сумі обі ті прикмети дають почуття міри або такт, що зводиться до того, щоби знати, що, як і коли зробити.

Саме Митрополит Андрей завсіди відзначався тими прикметами і завсіди притримувався таких поглядів. І тому, хоч між Його бажаннями, поняттями і цілями та між тим, що Він знайшов серед українського громадянства, існувала велика віддаль — Митрополит Андрей завсіди рахувався з дійсністю і тому ніколи не старався ані нічого силою переперти ані нічого насильно ломити. З того приводу дехто навіть закидав Йому своєрідне кунктаторство або навіть і недостачу ясної лінії, але коли сьогодні глянути в минуле і коли порівняти становище Митрополита Андрея в українському народі зперед 40 літ із тим, яке Він займає сьогодні, то треба з повним признанням віднестися до Його життєвої мудрости.

Одночасно з тим, як справжній европеєць, Митрополит Андрей розумів, що побіч свойого великого минулого і побіч живих ще цінностей Европа, або те, що називають Заходом, мала також і свої хиби. В міру того, як західня Европа під впливом лібералізму віддалювалася від христіянства і як щораз більше зростала новітня промислово-технічна цивілізація, Захід щораз більше варваризувався, цебто затрачував зрозуміння духових цінностей і пошану для всяких природних законів життя. В очах тих новітніх "варварів", що володіли всіми найбільше складними машинами, ввесь світ ставав чимось у роді фабричної галі, де відповідні спеціялісти можуть все не тільки направити, але також і створити. Найкращими представниками цього типу "цивілізованого варвара" стали позбавлені всякого ґрунту американці, що наслідували Европу без зрозуміння її духа. В парі з тим ішло закостеніння західньої Церкви в її дотеперішніх формах діяльности. Як реакція проти того проявилася тоді на Заході течія, що рішила шукати порятунку для зматеріялізованої Европи на Сході, цебто там, де життя зберегло ще свої своєрідні форми і де вірні стояли ближче до своїх церков. Так почалася велика інтелектуальна тяга на Схід, що проявилася між іншим у відродженні студій над колишньою Византією та в студіях старохристіянської, східньої обрядовости. На цьому грунті виросло також і змагання до зєдинення Церков. Кожний католик, що ближче пізнавав Схід та його цінності, мусів дуже жаліти, що христіянство розєднане — і в серці кожного запалювалося бажання в якийсь спосіб причинитися до здійснення цього ідеалу справжнього христіянина, щоб усі обєдналися в одному.

Все те було близьке і відоме молодому тоді Романові гр. Шептицькому. Тому не дивно, що гаряча релігійність у сполуці з живими в родині Шептицьких звязками з греко-католицькою Церквою, а через те зі Сходом, рішила про те, що майбутній митрополит забажав піти шляхом своїх попередників Льва, Варлаама і Атаназія Шептицьких. Так гаряча віра довела Його до Сходу, а Схід вернув Його українському народові.

Як всі люди справді західньої культури Митрополит Андрей ніколи не проявляв побоювання перед Сходом, від якого так іноді жахливо панічно намагаються втікати всі ті наші прихильники Заходу, що виросли у східній духовности, що своїй критиці Сходу і в свойому обожуванні Заходу виявили себе типічними представниками східньої незрівноважености. Тому чим більше і голосніше вони говорять про Захід, тим більше виявляють свою повну нездібність його зрозуміти і собі засвоїти його надбання. Як один з найбільших европейців між українцями Митрополит Андрей леліє велику ідею злуки Сходу і Заходу, щоб з одного боку здисциплінувати східню стихію і духовість цінностями заходу і щоби з другого боку оживити Захід великими первісними енергіями Сходу та красою його релігійного життя.

Завдяки і свойому походженню і прикметам свойого духа Митрополит займає таке визначне становище, що Він ніколи не потребував себе будьчим підвищувати або побільшувати і тому міг собі дозволити на те, щоб відкрити до себе доступ кожному, хто тільки відчував потребу цього. І саме тоді, коли Він так радо сходив і сходить з висоти свойого становища і свойого роду, Він у зустрічі зі звичайними, бідними і сірими людьми незвичайно більшає. І хоч Митрополит Андрей завсіди змагав до того, щоби як найбільше наблизитися до свойого народу, Він у діяльності цілого свойого життя виявив всі добрі прикмети свойого середовища. Бо хоч особисті здібності і заслуги рішають про успіх у житті, то проте про стиль життя майже кожного з нас рішає те, що підсвідомо перебрали від наших ближчих і дальших предків. Тому згідно з тим законом життя Митрополит Андрей завсіди був тим, що звичайно називають пан або аристократ. Висловом того — його вірність собі самому. Вона проявилась в тому, що Митрополит Андрей ніколи не зійшов з того шляху, на який раз увійшов і завсіди залишився при свойому народі в часах найбільших його нещасть. Taк було, коли підчас світової війни Росія залила Галичину і готувала загибіль всьому українству, так було тоді, коли Львів опинився у вогні польсько-української війни, а опісля роками переживав безглуздя польського національного і державного засліплення і врешті, коли у вересні 1939 р. до Галичини і до Львова ввійшли большевики, щоб там знищити раз на все українство як самостійну політично-національну силу.

Крім того високого почуття чести, яке Йому не дозволило покинути раз обраного прапору, Митрополит завсіди відзначався у відношенні до людей великодушністю, що так багато разів проявилася в Його вибачливости, зрозумінні і доброті саме супроти тих, що неодну колоду кинули на Його шлях. Вільний від всякого бажання пімсти, Митрополит Андрей, хоч мав у руках великі можливості не тільки рішуче впливати, але навіть перевести кожну свою думку, ніколи не користав зі засобів, які Йому давало Його становище. Робив це так мабуть тому, що не тільки оцінював життя, як чернець, з висот вічности, але також і як нащадок роду Шептицьких, що в свойому минулому не одно пережив і не одно бачив. З такої подвійної Божої і людської перспективи життя інакше виглядає, як це собі уявляє неодин з нас, зайнятих боротьбою за завтра і за "пануваня" в свойому тісному гуртку.

З тінї великодушности Митрополита Андрея випливає також і Його відношення до матеріяльних цінностей взагалі, а до грошей зокрема. Гріш і багатство в Його розумінні — це тільки засоби до життя, але ніколи не мета життя. Так до матеріяльних цінностей цього світу може ставитися тільки хтось, хто ніколи не зазнав боротьби за існування, хто ніколи не відчував голоду гроша, для кого він від довгих поколінь був чимось зовсім звичайним і буденним. Тому тоді, коли Митрополит розпоряджав великими — як на наші скромні відносини — грішми і зі своїх особистих і з церковних маєтків, Він не вважав себе їx власником, але радше Божим адміністратором, покликаним помагати всюди, де того вимагало добро людини і народу.

(Док. буде)

[Краківські вісті, 16.12.1941]

II.

Але крім того всього Митрополит Андрей є в цілій своїй діяльності згідно зі своїм покликанням і своїм становищем перші усього добрим пастирем, якого найбільше займає духове добро вірних, доручених Йому Богом і Церквою. Тому завсіди першою і головною журбою Митрополита Андрея, як доброго пастира, як будівничого людських душ і творця характерів є творити здорову духову основу народу, без якої нічого не всилі вдіяти найбільші ідеологи, найгеніяльніші вожди і організатори.

Митрополит Андрей мав усі засоби, щоби в свої руки взяти провід усього українського громадянського і політичного життя: здібний, освічений, енергійний, зручний, багатий, впливовий, людина, що своєю появою захоплювала маси народу, Митрополит Андрей міг стати своєрідним диктатором усього українського життя. Але не зробив того. Громадянського діяча, політика і дипльомата завсіди в Ньому перемагав добрий пастир. І тому Митрополит Андрей завсіди відсував від себе всі такі приманливі перспективи сьогосвітнього вожда народу. У своїй діяльності Митрополит завсіди притримується витвореного і прийнятого на Заході поділу влади на духовну і світську згідно зі словами Спасителя: "Що Боже — Богові, що кесареве — кесареві". Прегарною ілюстрацією того стало в 1933 р. величаве свято "Українська Молодь Христові". Саме тоді Митрополит Андрей попросив д-ра Дмитра Левицького, як голову тодішнього українського національного проводу, щоби зайняв разом з Ним місце на трибуні, перед якою дефілювали непроглядні лави учасників свята. Так Митрополит виявив, що в національно-політичних справах признає світський провід.

Деколи, особливо як вдуматися в хід наших громадянських і політичних справ, можна справді жаліти; що українською політикою не кермував Митрополит Андрей, бо чогось здається, що тоді було би в нас менше безпідставних політичних оман і тому то менше гірких розчарувань, більше реалізму і менше серця там, де повинен рішати тільки холодний розум, менше несвоєчасних жертв і більше справжніх політичних надбань. Але з другого боку, коли взяти під увагу постійну змінливість і умовність політичних справ, треба радіти, що великий авторитет Митрополита Андрея залишився здалека від своєрідної суєти громадянського і політичного життя, бо тільки завдяки тому Він став авторитетом для всіх українців та в усіх справах.

Та це не означає, що Митрополит Андрей не цікавився суспільним і політичним життям своєї пастви. Навпаки, як справжній добрий пастир Він пильно звертав увагу на всі прояви життя українського народу, але слово забирав тільки в таких виїмкових випадках, коли або внутрі народу починали брати верх шкідливі течії, або коли на нарід приходила якась зовнішня загрозлива небезпека, коли треба було перед світом обороняти життєві права народу, або коли треба було відвертати від нього удари важкої долі. В кожному з тих випадків добрий пастир Митрополит Андрей ставав або учителем-провідником або оборонцем.

Як христіянин, для якого моральні закони мають безумовну силу в усіх умовинах, як европеєць з глибоким зрозумінням органічного розвитку життя і з високорозвиненою толеранцією супроти чужих думок і поглядів, Митрополит Андрей завсіди був рішучим противником усякого насильства, всякого терору без огляду на те, відки би він не виходив і які великі гасла би його не прикривали. Тому Митрополит Андрей мав відвагу прилюдно осуджувати всі акти насильства і в українському національному житті й у взаєминах між народами. Тому Митрополит Андрей мав громадянську відвагу протестувати перед усім світом з приводу варварського большевицького терору, з приводу режіму польських пацифікацій на західніх українських землях і з приводу польського божевілля нищити православні храми. Але Митрополит також осудив в 1932 р. в посланні з приводу вбивства дир. Бабія засоби терору в політичній боротьбі між самими українцями. Досвід останніх часів після того і зокрема деякі сумні події з українського життя двох останніх років виявили повну слушність того виступу Митрополита Андрея. Той, іноді сумний досвід доказав, що терор є завсіди проявом своєрідної хоробливости відносин, що він проявляється або тоді, коли хтось хоче перевести щось, що суперечить найпримітивнішим підставам життя, або тоді, коли не стає терпеливости, щоби вміти почекати на вислід природного життєвого процесу, або коли одна зі сторін займає таке непримирне становище, що відразу другого засуджує на загин. На всякий випадок насильні засоби ніколи не причинилися до дійсного оздоровлення політичних відносин, хоч дуже часто вони можуть робити вражіння своїм зовнішнім ефектом. В українських відносинах дійсним наслідком терору ставало те, що стрімголовно падала громадянська відвага і зростала труслива забріханість серед старших та оманне вражіння перемоги в молодших, що позбавлені всякої здорової критики і контролі щораз більше поринали в своїх відірваних від життя крайностях.

Через те в нас дуже часто доходило до того, що не тільки громадянство, але і сам його провід зовсім фальшиво оцінював різні політичні явища та ситуації і цілком інакше уявляв собі розвиток багатьох подій, ніж це було в дійсності. Це нас коштувало не тільки багато моральних терпінь, але також і чимало жертв, які ставали новими кільцями безконечного ланцюга вічної української трагедії...

Як учитель і духовий провідник народу Митрополит Андрей виступив в 1914 р. після приходу москалів, коли закликав нарід триматися віри своїх предків і стерегтися манівців релігійного відступництва, з 1935 р., коли остерігав українське суспільство перед небезпекою большевицьких "народніх фронтів" та втретє вже після приходу большевиків в 1939 р., коли в письмі до большевицької влади запротестував проти безбожницької школи.

Тоді в 1914 р. Митрополит Андрей заплатив за свою відвагу доброго пастира втратою волі майже на 3 роки, бо москалі Його арештували і вивезли в глибину Росії, звідки вернувся після революції в 1917 р. Червона Москва не пішла слідами своєї попереднички з 1914 р. і замісць арештувати і вивезти Митрополита рішила вжити іншої зручнішої тактики. Щоби не стягнути на себе обурення народу і всього світу большевики залишили Митрополита Андрея в спокої, але рішили від середини розколоти Греко-католицьку Церкву, викликати в ній внутрішню боротьбу і таким чином зробити Митрополита впродовж якогось часу вождом без війська. З тією метою большевики вже навіть почали робити заходи, щоби створити "Українську Національну Греко-католицьку Церкву", що мала зірвати свій звязок з Римом і стати знаряддям лицемірної московської політики. На щастя невгнутий характер одного з визначних українських священиків, якого большевики хотіли зробити головою тієї нової церкви і скорий вибух війни звели на ніщо ті єхидні пляни.

Велика популярність Митрополита Андрея, як оборонця життєвих прав народу, і особливо зросла від тієї хвилини, коли в 1912 р. Митрополит виголосив відому промову в австрійському сенаті, в якій підтримував і обосновував правильність українських домагань у справі власної високої школи. Другий раз Митрополит виступив у ролі оборонця свойого народу після програної війни в 1918/19 рр. підчас перебування заграницею в роках 1920-23, коли перед тодішніми переможцями обстоював домагання галицьких українців. За те підчас повороту до краю в 1923 р. поляки арештували Митрополита Андрея на кордоні і довший час тримали Його в Познані під поліційним наглядом і без змоги вертатися до Галичини.

Та на цьому ще не скінчилася роля Митрополита Андрея як оборонця народу. — Коли в 1930 р. Галичину обняло полумя польської пацифікації, Митрополит Андрей на перші вістки про жахливі репресії, сів на літак і поїхав до Варшави, щоби спамятати тодішніх польських проводирів, що самі виховані в підпіллі протимосковського тероризму так перейнялись атмосферою московського насильства і безправства, що найпевнішими засобами правління вважали терор. Другий раз, коли в 1938 р. злочинна рука польських урядових чинників і націоналістичних фанатиків почала по варварськи нищити православні церкви на Холмщині і Підляшші, Митрополит запротестував проти того варварства відомим пастирським посланням яке найшло сильний відгук у всьому світі, а зокрема серед наших православних братів, які завсіди ставилися до Митрополита Андрея з великою любовю і пошаною.

Коли після визволення Галичини літом 1941 р. треба було відбудовувати зруйноване большевиками національне життя, — Митрополит Андрей, як справжній добрий пастир, не захитався ні на хвилину і як Президент Української Національної Ради віддав до послуг народу свій найбільший між українцями авторитет.

Довголітня діяльність Митрополита відзначається ще одною характеристичною рисою: вона незвичайно різноманітна і всебічна, вона охоплювала майже всі ділянки життя. Як людина і як духовний, як вчений і діяч Митрополит Андрей — це не тип практика або виконавця, але тип творця, тип людини з новими ідеями і думками. Тому Митрополит Андрей ніколи не обмежувався якоюсь одною ділянкою, але обіймав все життя. З того приводу деколи доводиться почути під Його адресою слова: "Чого то би був не зробив Митрополит, коли би Він був зосередив свою увагу тільки на будові церков", або: "До яких вислідів був би довів Митрополит, коли би був займався тільки мистецтвом", або знову: "Яку величезну силу був би зосередив Митрополит у своїх руках, коли би був зайнявся всеціло господарськими установами". У всіх тих міркуваннях, що на перший погляд видаються своєрідним докором, є глибоко призначення всебічности Митрополита Андрея, якою відзначається мало хто зі сучасних Йому українців. А тому, що це вже такий твердий закон життя, що коли є одно, то нема другого, Митрополит Андрей, як творець не є одночасно виконавцем, звязаним тільки з якоюсь одною ділянкою. Зі своєю різнородністю думок і зацікавлень, Митрополит Андрей — це щось в роді сівача. Як Франка уявляємо собі мов прикованого до скелі каменяра, так Митрополита Андрея найкраще уявляємо собі як сівача, що з розвіяним волоссям і бородою іде полем і з перевязеної крізь плечі плахти сіє зерно. Але чим для зерна земля, тим для ідей і думок творців відповідне окруження, що зерно таких ідей і думок переймає і здійснює і тому від цього ґрунту, від якости співробітників залежить, в якій мірі почини Митрополита здійснилися і залишили свій слід в українському житті. І не проста це справа, бо хоч Митрополит Андрей вернувся до свойого народу і хоч його представники, з якими Йому доводиться співпрацювати, прийняли Його з любовю і відданістю, то проте різниця тих двох таких відмінних середовищ, з яких вийшов Митрополит і його майже всі співробітники, має своє значіння. Бо дуже часто так у житті буває, що треба так взаємно розумітися, що не треба навіть вживати мови, бо вистарчає погляд очей і вигляд обличчя, і тому, коли не всі думки і сподівання Митрополита здійснилися, то причиною цього стало те, що є найбільшою трагедією кожного роздертого народу, що люди тієї самої крови і мови, хоч вживають тих самих слів, то кожний вкладає інший зміст у поодинокі слова. Так воно буває з людьми з різних частин території, що жили окремим життям, так воно буває і з членами різних верстов, які лиха година позбавила постійного культурно-історичного звязку. Проблема духової єдности — ось що найважніше для кожної нації.

Найкращим доказом значіння Митрополита Андрея для українського народу є тільки те, що Він вже давно за життя став легендарною постатею, що не знає меж часу і простору. Серед широких українських народніх мас, що не розуміють анонімности і все собі уявлють у відповідних образах — символах, Митрополит Андрей став поняттям, тотожним з національним проводом, став якимось всенаціональним героєм, в якого руках зосередилася доля всього народу. Тому народ приписував і приписує Митрополитові Андреєві все те, що народи приписують своїм провідникам без огляду на те, чи воно дійсно вийшло від них, чи ні. Але персоніфікація панує нетільки в душах широких верств народу, вона також має своє велике значіння і у взаєминах між поодинокими народами, бо один нарід найкраще уявляє собі інші народи в постатях їх визначних людей — монархів, вождів, героїв, поетів та інших великих людей. І тому то деякі народи, що нами сусідують, не могли і не можуть собі уявити України й українців без Митрополита Шептицького, а Його самого без звязку з тією країною і тим народом.

Пережинаємо сьогодні особливо виїмкові часи. На наших землях ще іде величезна боротьба двох ідейних світів: містицизму крови, який репрезентує німецький націоналізм, і містицизму відірваної від життя доктрини, якого носієм став московський большевизм. У тій боротьбі за долю европейського суходолу — тверда доля рішає і про нас. Тисячі наших найкращих братів гинуть на побоєвищах під примусом жорстокої системи, яку вони ненавидять найбільше зі всіх народів совітської тюрми. Побіч того багато найкращих наших людей вигибає вже поза боєвими лініями від злиднів, спричинених тією апокаліптичною війною. Найкращі частини нашої столиці — Києва та інших українських міст, большевицький ворог перемінив у руїни і згарища. Дійсно ввесь край у руїні, а ввесь нарід у крові. Буревій дійсности розвіяв неодну оману.

Важка дійсність! Але не в тому біда, що вона важка, але в тому, що вона невідома. Кожний, хто би не приїхав, або не написав ізза Збруча, пише інакше, кожний бачить що іншого. Одні захоплені, інші зневірені, ще інші байдужі, а ще інші навіть не вміють зясувати своїх вражінь. На всякий випадок — це все означає повний хаос, в якому покищо звичайній людині годі визнатися. Тому дуже часто пригадується порівняння, яке можна зустрінути в різних описах морських подорожей, що іноді внаслідок бурі стеля корабельної кабіни майже стає її долівкою, а підлога стелею...

Серед того справжнього хаосу вражінь, понять, оцінок, думок і бажань, коли вся Україна за Збручем інколи видається комусь з нас великим знаком запиту, коли таким знаком запиту видається її церква, інтелігенція, молодь, місто і село, якось особливо відрадно подумати собі, що на горі св. Юра у Львові живий і діяльний Митрополит Андрей. І коли серед того хаотичного крутіжу чуємо — Митрополит Андрей Шептицький, то ці слова мають свій тривкий і незмінний зміст. Митрополит Андрей і Греко-католицька Церква це покищо два виразні поняття, що панують над сучасним українським хаосом невідомого!

У сьогоднішніх переломових часах треба нам більше як колинебудь тих 3-ох прикмет духа, якими так дуже відзначається життя Митрополита Андрея: любови до справи, щоби мати змогу співпрацювати і прощати собі взаємно похибки і невдачі, розуму і щоби дійсність бачити тільки такою, якою вона є, і не перекидатися в крайність, терпеливости, щоби знати, що все велике і тривке твориться поволі і з важким трудом, та що кожне лихо минає, як минає і саме життя...

Сьогодні в день св. Андрея просім Провидіння, що кермує долею одиниць, народів і держав, щоби зберегло Митрополита Андрея Шептицького якнайдовше між нами, щоби нам дало більше таких провідників, та щоби спричинило також, аби всі інші наші сучасні і майбутні провідники, хоч в дечому хотіли з Нього брати приклад!

[Краківські вісті, 17.12.1941]