Анастасія Левкова

 (Святочне)

 

 

Днями я сказала подрузі-східнячці, що натрапила на святого Миколая і він просив передати їй подарунок. Подруга відповіла, що її ще ніколи не вітав святий Миколай і це буде вперше.

 

Мені захотілось обійняти подругу — і плакати.

 

У моїй родині, яка всіма гілками походить із територій по східний бік Збруча, теж не було традиції вітань на святого Миколая, як не було традиції святкувати Різдво (крім варити кутю й накривати на стіл), як і традиції щонедільного відвідування богослужінь.

 

Але з сімнадцяти років я весь час мала зв'язок із західними українцями — гуртожицька сусідка-львівєянка, перше кохання-тернополянин, просто друзі — дрогобиччани, коломийчани… Аж поки сама не переїхала до Львова. Уже писала в одному з блоґів про те, що історію, а також традицію Львова я прийняла як свою, хоч і, сказати б, набуту, — я ввійшла сюди як майже своя, так, як входять у чоловікову родину, і це той тип родини, де зі свекрами дуже добрі взаємини.

 

Ми можемо іронізувати з патріархальності, традиційності західних українців, можемо критикувати недільне збирання деяких родин на одній кухні, щоб усім разом ліпити вареники (я колись обурювалась: а якщо хтось із дітей-підлітків хоче піти в цей час на побачення???). Можемо, зрештою, сказати, що на Різдво не конче збиратися разом, якщо раптом комусь у цей день хочеться кудись поїхати.

 

Але ми не можемо заперечити того, що традиція — це те, на що можна зіпертись. Це щось глибше, ніж просто святкування свят, ніж збирання разом у певні дні. Це те, що дає орієнтир, стрижень, може, подекуди навіть вирівнює дороги. У сакральній традиції є те, що підносить (ідеться про віру), але водночас є й те, що раціоналізує, заземлює (у доброму сенсі слова), показує, на чому стоїш і на що слід стати. Іншими словами, традиція дає ґрунт для доброго розростання коріння, а від цього — розростаються й крони.

 

Врешті-решт, традиція нагадує нам про тих, хто був і буде з нами завжди незалежно від наших успіхів і досягнень. Коли ми неуспішні, а може, навіть відкинуті — бо не всі періоди життя однаково блискучі — то з нами лишаються найближчі. І родинні свята про них нагадують. Зрештою, вони часто й творять це зближення.

 

Мої батьки вже з більшою повагою ставляться до свят, Різдво для них означає тепер щось більше, ніж набір страв на чолі з кутею; іноді, вслід за мною, вони йдуть до церкви — і це нас зближує. І це точно не розділяє мене — ту, яку сприймають тепер як західнячку, — зі східняками, навпаки: навіть дивуючись, іронізуючи, критикуючи, почуваючись ніяково, інтуїтивно вони все ж намацують щось дуже важливе, що можна знайти лише у традиції.

 

Цей край дозволив мені повірити у святого Миколая, дав пізнати інше Різдво, дав відчути Дім. Я не волію проголошувати, що всюди має бути саме так, — я би хотіла натомість, щоб була здорова традиція. Може, чимось варто й обмінятись. Але якщо традиції немає, якщо вона не збережена, то чи можна її відновити, набути, прищепити?

 

Я собі прищепила. 

 

19.12.2016