Євгенія Нестерович

 

Дискусії навколо декомунізації та її методів активно точаться в Україні, і ще триватимуть довший час – ми маємо справді багато радянського спадку (який, проте, зовсім не весь – комуністичний). Не менш палкі суперечки виникають в українських містах і з приводу встановлення нових пам’ятників (особливо – присвячених останнім подіям Революції Гідності та війни 2014-2015 рр., та не лише). Тому виставка, що приїхала до України (в Дніпро і у Львів) у рамках українсько-німецьких зустрічей «Міст з паперу» – проект «Експорт на Схід» Крістіана Шнурера – була дуже вчасною, і зачепила чимало актуальних українських проблем.

 

 

У жовтні 2015 року мюнхенський художник, співзасновник Halle6 – ательє для проектів сучасного мистецтва, зацікавлений у вуличних акціях та інсталяціях Крістіан Шнурер розпочав свій творчий експеримент: з Мюнхена на Київ, через Відень, Братиславу та Будапешт, на «Трабанті» зі скидним баком радянського військового літака, загорнутим у рожеву плівку, на багажнику автомобіля. Бак він випадково придбав на кордоні Німеччини і Чехії, «Трабант» символізував для нього Східну Німеччину. Простий та іронічний жест, запитання до всіх і до самого себе – «про націоналізм та імперіалізм, мілітаризм та капіталізм, свободу і державну безпеку, – чверть століття потому, як була повалена Стіна».

 

У кожному з міст він знаходив евентуальних подорожніх (разом з ним був ще режисер Лоренц Клоска), які каталися з Крістіаном на «Траббі», і розповідали та показували йому монументи, присвячені попередній великій перемозі – монументи Другої світової, встановлені СРСР на територіях, звільнених від Третього Рейху. Фалічна рожева «ракета», експонована на фоні таких монументів, моментально починала працювати як провокація до розмови. На кордоні з Україною Шнурер був змушений розрізати скульптуру на частини, аби довести, що це не зброя. Хоча прикордонники не оминули нагоди пожартувати: «Це, напевно, подарунок Путіну від Меркель». Тим часом, протягом останніх півтора року експорт зброї з Німеччини збільшився вдвічі – акуратно натякає у вступному тексті до OSTEXPORT мистецтвознавиця Андреа Ламест.

 

 

У виставці Шнурера – фотоісторія його подорожі з численними цікавими деталями та годинний документальний фільм – з розмовами, обговореннями і питаннями без відповідей. І щоб ще більше актуалізувати ці питання в українському контексті, організатори запропонували до «Експорту на Схід» діалогічну відповідь – «Рожеву Пантеру» Олексія Хорошка.

 

Проект, що у минулих своїх втіленнях (а триває він вже від 2010 року) носив назву «рожевий вбивця» – це мистецька інтервенція Олексія Хорошка у публічні простори популярних туристичних міст (Берлін, Львів, Варшава, Севастополь) дослівно у вигляді Рожевої Пантери – відомого усім анімаційного персонажа Фріза Фрілінга. Акцентуючи видатні пам’ятки архітектури масштабним, іконічним рожевим знаком, Хорошко створює ситуацію фарсу; а люди, які одразу ж беруться фотографуватися на фоні поп-емблеми, тільки підсилюють артистичний ефект.

 

 

Цього разу Хорошко трохи змінив оптику. Рожева Пантера постала на площі Святого Юра, просто на свято-юрських мурах – акурат обіч величної тіні від пам’ятника Митрополиту Андрею, що викликав стільки суперечок і сварок у Львові минулого року. У сутінковому світлі ліхтарів, оточена першим чистим снігом, рожева фігура візуально наче «відбирала» тінь монумента – здавалося, що це вона відкидає її на жовту стіну.

 

У своїй експлікації Олексій Хорошко нав’язує цю роботу до техніки пастішу – коли вторинність не лише імітує чи іронізує, але і вшановує оригінал, на який посилається. Художник акцентує на взаємному відторгненні об’ємних образів, що створюються медіа, і запитує: ці стереокартинки – це складові масової культури чи вже її здобутки, артефакти?

 

 

Акція Олексія Хорошка відбулася напередодні відкриття виставки Крістіана Шнурера у Львові, і її документацію (а також саму Рожеву Пантеру) можна було бачити у фойє галереї «Дзиґа» під час виставки «Експорт на Схід». Відкривала виставку публічна дискусія-обговорення трьох художників (Шнурер, Хорошко та Михайло Барабаш – художник і один з ініціаторів запровадження нового порядку спорудження творів монументального та монументально-декоративного мистецтва у Львові) за модерування Христини Назаркевич.

 

Розмова почалася з того, чим завершується фільм Крістіана – запитанням без відповіді, у Києві, біля підніжжя Батьківщини-Матері: а якими будуть нові пам’ятники? Попереджаю: відповідь вам не сподобається.

 

Олексій Хорошко відразу зізнався, що тема, зачеплена у фільмі, постійно виринає у професійних розмовах українських митців ще від часів падіння першого Леніна на Майдані. І влучно перемкнув увагу на дещо інше: «Чи є сенс зараз, у наш час, розкручувати далі цю розвинену індустрію втручання у міський громадський простір? І якою мала би бути форма такого втручання в принципі?».

 

Дорогою зі Львова до Києва

 

Олексій Хорошко продовжує:

 

– Я не знаю, яку треба брати на себе відповідальність, щоб насправді, з повним серйозом зараз приходити і ставити монумент. Якою може бути форма? Наприклад, у Крістіана, і у мене з Рожевою Пантерою, виходить практично той самий меседж: іронія, винесена на поверхню. Сама конструкція така – роз’єднання форми і змісту. І тут постає питання доречності такої іронії.

 

Але повернімося до увічнення Небесної Сотні, і проїдьмося по Львівщині. Я бачу це чи не щодня, і не можу зрозуміти, що робиться у людей в голові? Подивіться на ці банери з загиблими. Це рекламна технологія (друк на банері), пропорції – 9 на 16 (розмір білборду). Реклама – це територія щастя, яка спущена на землю, – і в такій формі репрезентуються портрети людей, які загинули в Небесній Сотні. Чи це не іронія? Чи це взагалі усвідомлена форма?

 

А тепер, наприклад, згадаймо показану тут Родіну-мать. Нещодавно я був там, і там при вході – багатоскульптурна композиція, у якій є такий-собі кулеметник з дисковим кулеметом, що присів на коліно. І це просто прекрасне тло для селфі: диск цього кулемету заполірований до блиску.

 

Напевно, небагато людей запитують себе про пропорції тих банерів чи призначення цього кулеметника. Люди просто шукають форму мислення серед тих, які є в наявності. Ми вже маємо до справи навіть не з кліповою чи серіальною свідомістю. Вже будь-що може бути вирване з контексту – аби це було добрим тлом для селфі. Що буде з цим далі – мені самому дуже цікаво.

 

Пантера у Варшаві

 

До тези про селфі і сучасну людину розмова повертала ще не раз – все таки помітно, що відтепер говорити про публічний простір, не маючи на думці кожного конкретного представника/-цю цієї публіки вже неможливо і недоцільно. Хоч скільки разів проектований та вимріяний творцями, монумент все одно «житиме» серед людей – і вони використовуватимуть його у той спосіб, у який вважатимуть за потрібне. Що, звісно, не виключає і зворотного процесу: монумент також впливає на людей навколо нього; особливо на тих, які вже не знають історії його встановлення.

 

Михайло Барабаш також відзначає цю важливу властивість монументальної скульптури: «Усі пам’ятники, згадані у роботі [Крістіана – прим. Є.Н.], замовлені державою для виправдання своєї діяльності – аби потім було на що оперти героїзацію образів. Важливо також, що ці пам’ятники ніколи не наголошують на трагізмі описуваної ними події – війни. Тут дуже важить форма вираження. Є ж і «Герніка» Пікассо, і Бойс, і Мунк, які про це говорять. Але з таким матеріалом не працюють. Що ми хочемо сказати пам’ятником? Яку державну рефлексію обрали би у іншій країні на такі події – коли гинуть люди, з’являються серед нас ті, хто своїм тілом накриває гранати?.. Мені видається, швидше за все, у нас знову будуть танки чи хлопці з гранатами на монументах. Ми вже бачимо, як виглядають пам’ятники Небесній Сотні, що встановлюються зараз. І це також проблема освіти – бо люди вивчені і виховані на таких образах.

 

Чи я за пам’ятники? Не знаю, чи можна вважати пам’ятниками скульптури Аніша Капура, але можливо, варто розвернути перспективу в інший бік: багато митців роблять твори, які рефлектують на події, що відбуваються зараз в Україні – то може, варто дивитися на них? Держава могла би просто купувати такі об’єкти і встановлювати їх, чи просувати їх як такі пам’ятники. Я – не за пам’ятники; я – за цікаві речі у середовищі міста. Бо це як запитувати: ми за архітектуру чи проти архітектури?...

 

У нас була пропозиція запровадити у Львові порядок про демонтаж або заміну монументів. Бо трагедія також в тому, що ми щось встановлюємо, але за діючими положеннями зняти не можемо. І тому це робить тільки зміна ідеології або революція. Мабуть, це загалом вже досить відстала форма, і її треба ліквідовувати як таку. Але ініціативні громадсько-патріотичні організації (наразі таких 12), наприклад, настільки активні, що вже без дозволів проводять свої конкурси, і ми від цього нікуди не подінемося. Наше суспільство ще перебуває на тому рівні, що не здатне обійтися без мільйона ідолів. Але було би добре, якби наступні покоління мали змогу спокійно зробити з цього парк, або замінити це через п’ять-десять років».

 

Чемпіон світового експорту біля київської Батьківщини-Матері.

 

І справді: якщо досі чимало урбаністів активно працювали на залучення широкої громадськості до прийняття рішень у місті, то останнім часом громадськість вже не треба кликати – вона приходить сама, і то навіть тоді, коли її не особливо треба. Теперішнє гаряче обговорення нової будівлі театру на Подолі в Києві (архітектор Олег Дроздов) більше стосується архітектури, звісно; але добре ілюструє загальноукраїнську тенденцію: громадськість відчула себе правомочною, і тепер виступає експертом в усіх галузях, зокрема, і у мистецтві.

 

Крістіан Шнурер, якого, здається, завжди більше цікавить якраз реакція публіки та її провокування, взагалі відкидає громадську думку у такій тонкій сфері:

 

– Коли встановлюється скульптура, то потрібно говорити про якість самої скульптури. І демократичний принцип у цій частині вирішення просто недоречний. Якщо почати питати на площі: люди, а що ми тут будемо ставити? – то більшість, безумовно, будуть за якийсь бовване́ць.

 

Але мені йдеться зовсім про інше: про те, щоб взагалі не ставити цих пам’ятників. Дивним є сам вже підхід – встановлення пам’ятника на вшанування чогось. Мені йшлося не про вшанування мертвих, а про те, що демонстрація влади у такий спосіб – це зневага відносно мистецтва як такого. Ми маємо чітко розмежувати собі ці монументи з їхньою формою від згадки про людину, якої не стало. І часом камінь без жодних скульптур буде мати в собі більше емоцій, аніж величезні комплекси. Усі ці Бандери, Леніни і так далі – це ж питання, варте окремого обговорення: чи мають вони бути в принципі? А у випадку пам’яті про події – можливо, пам’ятати можна і в інший спосіб?

 

Може, якщо думати про минущість, зміну поколінь і смаків, тоді можна дійти якогось консенсусу у цій дискусії з владою. Наприклад, перед фільмом я показував свою роботу – спалену машину з Тунісу, яка стояла як скульптура у Мюнхені на вулиці найдорожчих бутіків. Це був саме такий об’єкт – тимчасовий і промовистий.

 

Запах Революції, плакат проекту Крістіана Шнурера

 

Верена Нольте, очільниця організації Kulturallmende (Мюнхен), яка і привезла проект Крістіана Шнурера (та й весь «Міст з паперу») в Україну – тепер поважна культурна менеджерка – колись, ще у 1990-х, мусила різко воювати з місцевою владою Мюнхена за право на місто без незліченних меморіалів. Упорядкування скульптурного профілю тоді завершилося половинною перемогою: було вирішено, що лише 50% заявок на пам’ятники будуть виконуватися ґрунтовно, а інші будуть втілені у минущих, змінних об’єктах. Щоправда, тепер все повернулося навспак, каже Верена з сумом, і згадує інше, досі успішне рішення «проблеми пам’ятника», до якого вона причетна:

 

«Я би хотіла розповісти про свій досвід з іншого проекту – вшанування пам’яті письменника Оскара Марія Графа, який у 1933 році змушений був емігрувати і прожив у Нью-Йорку до 1967 року, більше ніколи не повертаючись у Німеччину.

 

Американка Дженні Хольцер, з якою я тоді працювала, за рішенням комісії отримала замовлення на вшанування Графа. Вона запропонувала не чергову фігурку чоловіка, який стоїть перед Домом Літератури Мюнхена; вона працювала зі шрифтами, й інтегрувала тексти Графа у сам Дім Літератури. До того ж, дуже ненав’язливо: начиння у їхній кав’ярні – філіжанки і тарілочки з цитатами Графа. А на терасі є два найпопулярніші столи, де теж інкрустовані цитати письменника – вони улюблені для завсідників кав’ярні. Хоч мушу зізнатися: усе це не було так тихо і мирно, як зараз я розповідаю. Мене мало не забили – як німецька учасниця проекту, я була більш доступна місцевій публіці. Існувала ціла фракція противників нашого проекту, які хотіли саме пам’ятник людині, реалістичний, з подібністю до Графа. Це було дуже драматично і бурхливо».

 

 

Мистецтво – окремо, монументи – окремо: так буде найчесніше, на думку Олексія Хорошка. Мистецький жест, що одразу скутий настановами державної ідеології або побажаннями замовника, вже не є ідеальним. Концептуальна ідея пам’ятника Графу, розказана Вереною, не тільки дуже демократична, але і дуже інтерактивна – вона заграє з публікою, олюднює, інтимізує тексти письменника, і робить їх частиною «милого» побуту. Хорошко твердить, що тенденція до таких «людських» форм (принаймні у колишньому СРСР) пояснюється дуже просто: у радянській традиції до монументу не можна було підійти – настільки він був величний, і звідси – зворотній рефлекс до маленької форми, миленької і затишної. Щоб носа можна було натерти, щоб щастя було... На його думку, це – свідоме підігравання художників людським слабкостям:

 

«Я був у 2010 році, у Варшаві, коли впав польський президентський літак. Мій проект тоді полягав у наступному: я три дні ходив на жалобу, і три дні підряд фотографував реакцію людей, цілком публіцистично. Трансформація свідомості – ось що я побачив. Якщо першого дня це була дійсно трагедія, то до третього дня людська маса дуже змінилася. Вітром здувало численні свічки, всюди все залите воском, людям було неприємно ходити, труни з квітами сприймалися (знову!) – як прекрасне тло для селфі. І я маю цілу серію таких фото: селфі на тлі тих квітів. Питання жалоби – це питання культури. Привласнення цього факту через жест фотографування – це також частина культури. І те, і інше мають право на існування. І ось вони зустрічаються, але у дуже незручній формі.

 

Нічого страшного у селфі як таких немає. Просто виникає когнітивний дисонанс: людина розуміє, що на фото вона має бути приваблива – відповідно, вона усміхається. І аж тоді вже починається щось не те.

 

Подібне відбувається у нас з монументами: без них не вийде – треба ж на тлі чогось фотографуватися! Якою має бути форма? – ось питання. Якщо у імперії монументи імператора повинні були мати його точні риси, то це було для того, щоб усі безпомилково могли його впізнати. Тепер ця функція відпала; але за накатаною схемою традиція триває досі».

 

Рожева Пантера у Севастополі

 

Крістіан Шнурер, до речі, не одноразово підкреслював – йому видаються дуже доречним українські «народні» форми публічної пам’яті – не надмірні і відносно тимчасові: «Мені дуже сподобалось, як в Києві мешканці працюють з пам’яттю про Майдан. Ці шоломи чи фотографії зі свічками – без претензій на увіковічення, але дуже по-людськи». Може, у німецькому артисті говорить перш за все дослідник-антрополог; а може, ми просто не звикли ще дивитися на «народні», «примітивні» і повсякденні практики пам’яті як на простір для художніх знахідок? Варто подумати глибше.

 

«Публічний простір – це простір формування масової свідомості як такої», – підсумовує свої тези Олексій Хорошко. На його думку, цифрова культура створює тут тільки маленьку відмінність – ще не настільки вагому, щоб стати вирішальною. Формування масової свідомості завжди буде цікавити владу як таку, і втекти від такої взаємодії не вдасться – не тільки нам, але і взагалі – нікому. – «Для кожного з нас є свої пам’ятні місця – для когось це конкретна лавка; у когось вони спільні. Але тут йдеться про політику, про владу і її наратив. Ці проблеми абсолютно універсальні для усіх країн. Це може бути більш або менш естетично, підпадати чи ні під певні критерії; суть же буде незмінна. У людини є прагнення поставити на пам’ятному місці квіточку, і є бажання там сфотографуватися».

 

До речі, про рятівну силу цифрової доби згадували у розмові також немало. Шнурер запропонував ідею «тримати усі свої пам’ятники при собі» – просто створити аплікацію, яка дозволить завантажити в телефон ваші пам’ятні фото і події, і бачити їх потім відповідно до геолокації.

 

За тим згадалася ще одна цікава ідея – цього разу з арсеналу Мистецької ради «Діалог». Коли почалася дискусія щодо «подарованого місту» Кульчицького біля Лялькового театру, а невдовзі стартували роботи навколо монументу Шептицького, «Діалог» запропонував на конкурс «Майстерні міста» одну винахідливу річ. Михайло Барабаш розповідає:

 

«Проблема ж у тому, що скульптори як митці завжди собі мріють про якусь свою презентацію у центрі міста, куди гордо можна було би привести колег чи маму з татом. І була ідея створити такий мобільний постамент, де кожного дня чи тижня можна було би змінювати об’єкт. На жаль, GIZ відхилив наш проект, і постамент не відбувся».

 

Найгірше, каже Барабаш, що «колись бронзову скульптуру могли собі дозволити тільки Медічі; а тепер кожен може бути Медічі – наші люди готові зібрати гроші на бронзову скульптуру дуже швидко».

 

 

Говорити про якісь тверді підсумки чи висновки подібних дискусій – справа невдячна. Якщо ви дочитали до цього моменту – то, вочевидь, вам не треба пояснювати, чому такі періодичні розмови у Львові та в Україні зараз мають значення, і мають запит на продовження. Так само, як є запит і на новий порядок встановлення творів монументального та монументально-прикладного мистецтва для міста, де лиш за останні пару років вуличні туристичні скульптури стали вже настільки популярні, що тепер є ще й їхні живі послідовники – фарбовані золотисті ангели біля Оперного чи вишукані сріблясті дівчата в кринолінах біля Ратуші – усі створені спеціально для селфі.

 

До речі, біля нового Антонича, що у нинішню пору року таки губиться в гіллі скверу позаду, підлітки вже активно катаються на скейтах. А отже, принаймні спортивно-ігровий, діонісійський пафос Антоничевих поезій втілюється навколо його пам’ятника щодня. Хоч щось мені підказує: навряд чи там планувалася саме рампа для скейтерів. Синьо-жовті традиційні букети-з-нагоди-відкриття відчутно заважали хлопчакам; але посунути їх, здається, ніхто так і не ризикнув.

 

30.11.2016