Феліпе Фернандес-Арместо

Віднині ми дивитимемося з недовірою на найбільш взірцеву у світі демократію

 

 

Зазвичай ми більше покладалися на надію, ніж на досвід. Згодом виявлялося, що все це було трюком, мерехтінням чи міражем. «Щасливий жити в ту мить», – співав Вордсворт у своєму гімні Французькій революції. Коли вогні Просвітництва погасли, залиті кров’ю гільйотини, поет відкрив для себе утіхи консерватизму. Російська революція почалася з царя і закінчилася Сталіним; китайська замінила Чан Кайші на Мао… Наприкінці ХХ ст. демократія, здавалося, ось-ось переможе в цілому світі. Вона повернулася на південь Європи, а потім на її схід. Між тим демократичні й мирні перетворення змінювали Південну Африку і деякі країни Латинської Америки. Коли впала Берлінська стіна, всі ми очікували золотого віку демократії. Та сталося не так. Росія капітулювала перед Путіним, Південна Африка – перед Зумою. В Латинській Америці крихкість демократії викликає занепокоєння.

 

В Європі ми більше бачимо її вади, ніж переваги. В Італії та Греції майже царює некерованість. Є немало країн, які наражаються на загрозу екстремізму. В Іспанії зростає популізм «Подемос», в той час як націоналісти зловживають демократією в намаганні підкопатися під конституцію і зруйнувати правову державу; в Каталонії навіть мають нахабство видавати себе за представників громадян, коли їх не підтримала більшість виборців реґіону. В Об’єднаному Королівстві фарс Брекзіту показав світові, як небезпечно занадто покладатися на здоровий глузд народу.

 

А тепер Сполучені Штати. Країна, яка, як жодна інша, сприяла у решті світу життєздатності представницької демократії в рамках правової держави, дозволила себе звабити феноменом Трампа. Ті з нас, хто снили благами демократії, переживаємо зараз кошмар непередбачуваного і небезпечного американського президентства.

 

Нікого електоральний результат не здивував більше, ніж самого Трампа. Програш на виборах не пішов би йому на зле. Ще перед тріумфом на виборчих дільницях він добився того, чого хотів: унікального місця – навіть можна було б сказати зросту – в країні. Його справжньою мотивацією взяти участь у виборчому процесі було не бажання зайняти місце у Білому домі, а відповісти критикам, які його зневажали, глузували з нього і називали його «блазнем». Більше вони не зможуть цього робити. До своїх імперій нерухомості, готелів і казино Трамп додав велике королівство цього світу. Услід за скромнішими попередниками – Рейганом, Шварценеґґером – він відкрив для себе алхімію, яка перетворює славу на владу.

 

Але його найбільший здобуток не має нічого спільного з його особистим злетом, а лиш з конституційною моделлю, яку він сам представляє. Його перемоги виставили напоказ недоліки американської демократії. Вони показують як нагальну необхідність реформувати її, так і трудність це зробити.

 

Аристотель¸ Руссо, Токвіль і всі великі ідеологи демократії знали, що ця система несе в собі зародок власного руйнування. Виборці, зваблені фальшивим спасителем, передають йому свої права. Або голосують за дорогі, ризиковані, нераціональні і необґрунтовані програми. Або у випадку Трампа голосують не за неіснуючу послідовну програму, а за пустопорожню і гучну риторику. Або продають свої голоси чи витрачають їх на утопічні пошуки. Влада народу перетворюється на тиранію більшості. Щоб зберегти демократію, необхідно її доповнити додатковими балансами: правовою державою, гарантіями меншостям і пом’якшеннями, що їх привносять парадемократичні інституції, як-от суди, посади за заслугами і недоторканні конституції.

 

В США дехто з нас вже усвідомлював – ще до того, як Трамп перевернув машину, – що система все більше розвалюється. Явним свідченням було те, що мільйони громадян вже не беруть участь у виборах, які монополізовані мільйонами доларів. Ще одним було збільшення кількості президентських указів, аби уникнути необхідності передавати на розгляд конгресу законопроекти, це явище, яке повториться, коли закінчиться медовий місяць між Трампом і конгресом, який – попри те, що буде під контролем його власної партії, – не відчуватиме великої прихильності до нового президента.

 

Іншим знаком занепаду демократії було те, що конгрес щораз частіше передавав законодавчі обов’язки в руки технократичних організацій (найбільш відомим був так званий наказ HHS: зречення на користь комісії спеціалістів, призначених департаментом охорони здоров’я, щоб визначити умови обов’язкового страхування, введеного планом Обами для загального доступу до медичних послуг).

 

Але одна з найефективніших шор чи віжок для контролю над можливими ексцесами американської демократії залишалася чинною: контроль, що його здійснювали еліти республіканської та демократичної партій за висуванням кандидатів на пост президента. Інколи висувався такий самий непередбачуваний – з раціональної точки зору – кандидат, як Трамп, але зазвичай вони програвали. У 1964 р., наприклад, виборці з тріском провалили кандидатуру Баррі Голдвотера за те, що він був занадто правим. У 1968 р. щось схоже трапилося з сенатором Макговерном, який на американський смак був занадто лівим. Але загалом партійні бонзи маніпулювали системою, збираючись в кімнатах, переповнених тютюновим димом, масуючи пропаганду, оплачуючи рекламу, очорнюючи репутацію кандидатів, яких мало підтримували, аби гарантувати, що кандидатуру їхнього протеже буде висунуто.

 

У 1998 р. республіканські хрещені батьки висунули Джорджа Буша-молодшого, підкопавшись під популярніших кандидатів. Республіканська партія добилася висунення поміркованих Джона Маккейна і Мітта Ромні у 2008 і 2012 рр. відповідно. Досі ще ні разу, відтоді як популіст Ендрю Джексон зміг стати президентом у 1829 р., на цю посаду більше не обирали демагога.

 

Цього разу зазнали невдачі всі заходи з висунення підходящого кандидата. Вони майже провалилися одночасно в обох партій, оскільки сенатор Берні Сандерс – якого демократичний національний комітет визнав таким, що «не має права на обрання» – мобілізував мільйони розчарованих виборців серед молоді, робітників і меншин, аби кинути небувалий виклик буцімто гарантованому висуненню Гілларі Клінтон. Іншими словами, він добився майже такого самого результату, що й Трамп, за доволі важчих обставин, тому що у Сандерса не було ні грошей, ні підтримки потужних фігур чи знаменитостей, ні доступу до рекламних організацій, аби вихваляти свою кандидатуру. Що б там не казали її критики, Клінтон була грізною супротивницею. Сандерс є цілком відмінною людиною, ніж Трамп – він чесний, вартий довіри, порядний, щирий, – але він схожий з ним у здатності діяти всупереч політичним правилам.

 

Висновок є нестерпним. Американській демократії вже не можна довіряти. Народ здатний підтримати пошляка, зробити із себе вар'ята. Як запобігти тому, аби в 2020 р., коли Трамп знову виставлятиме свою кандидатуру, демократія незмінно перетворювалася на демагогію?

 

Чи є здійсненною в США система на європейський кшталт, де велика кількість партій сама по собі є конституційним гальмом? Я так не думаю. Як сказав Ґор Відал, в США є місце лише для двох партій: однієї консервативної та іншої реакційної. Європейська модель є недосконалою: вона може привести до управління державою якогось Берлусконі чи Віктора Орбана. Чи здатні республіканські і демократичні бонзи відновити свій контроль в партіях? На мою думку, це нелегко: прихильники Трампа і Сандерса вже усвідомлюють свою силу і не збираються її зрікатися, аби потішити паничів. Чи можливо уявити докорінну перебудову в системі первинних виборів? Ні: в США ця форма розтягування і так занадто довгого процесу і продовження страшної агонії перебування в стані кандидата чи виборця є священною і недоторканною.

 

Мої вітання, пане Трамп. Ви добилися того, що віднині ми дивитимемося з недовірою на найбільш взірцеву у світі демократію.

 

Феліпе Фернандес-Арместо, історик, професор кафедри мистецтва та гуманітарних наук ім. Вільяма Рейнольдса університету Нотр-Дам.

 


Felipe Fernández-Armesto
La tiranía de la democracia en EEUU
El Mundo, 11.11.2016
Зреферувала Галина Грабовська

 

 

21.11.2016