Повага де верховенства права переборе будь-які шанси на повернення до Веймарської епохи
Наприкінці 1920-х в берлінських кабаре розповідали анекдот про китайського ката, який був знаний з того, що безболісно відрубував голови з пліч. Засуджений на смерть стоячи на колінах чекав, поки меч Немезіди зі свистом розсіче над ним повітря. «Задля всього святого, — казала його жертва, — просто зроби це!». У відповідь лунало: «Ти просто кивни, гаразд?».
Глядачі неодмінно робили паралель з Веймарською республікою, позаяк вона не вилазила з криз. Чи є 2016 рік ще одним Веймарським моментом — оскільки сили стабільності, демократії і конституційності намагаються стримати радикальні й антидемократичні популістські партії?
Європейські виборці — від Британії до Австрії — як водиться, ситі донесхочу політикою, навіть якщо вони не цілком певні, що саме хотіли би бачити на її місці. Еліти — чи то у бізнесі, чи в уряді, чи в медіях — видаються суттєвою частиною проблеми. А мистецтво політики — пошуки порозуміння поміж різними політичними лініями чи створення працездатних коаліцій — щораз то більше сприймається як щось само собою підозріле і варте осуду — з політиками, які таємно змовляються, часто задля власної вигоди, і підтримують домовленості, які мало чого варті, але зберігають застійний і згубний статус-кво.
Хоч щодо ідеї коаліційного уряду у Великій Британії панує великий скепсис, попри те що попередній уряд консерваторів і ліберальних демократів протримався увесь п'ятирічний термін, усе ж більшістю західноєвропейських країн після закінчення Другої світової війни керували коаліції. Це також було реальністю у більшості колишніх комуністичних держав на сході після закінчення холодної війни.
У Західній Німеччині християнські демократи разом з баварським Християнсько-соціальним союзом чи соціал-демократами обережно лавірували між помірковано правою і помірковано лівою позиціями і керували німецьким повоєнним економічним дивом. У нинішній об'єднаній Німеччині Анґела Меркель має великий досвід у формуванні коаліцій з високим рівнем підтримки виборців. Ціною цього було тримати більш радикальні партії — наприклад, зелених чи ліву Die Linke — у забутті, породжуючи у значної меншості електорату відчуття, що вони позбавлені голосу.
Успіх у формуванні коаліцій може привести до самозаспокоєння, відчутності чіткого спрямування політики і навіть чогось гіршого, як показали результати діяльності італійських християнських демократів, які з кількома своїми партнерами домінували в італійській політиці десятиліттями після 1946 р. Коли у 1994 р. партія розкололася, щодо неї роками провадилося слідство через звинувачення у корупції і розкраданні.
У Бельгії, де партії у переважній більшості поділені по мовних лініях, створення працездатних коаліцій потребує багато часу. У 2010 р. країна 589 днів жила без федерального уряду.
Раніше в історії ми бачили дуже поширену суспільну антипатію до конституційної і демократичної політики, і прецеденти можуть бути вельми тривожними. Третя республіка у Франції, створена після поразки Наполеона ІІІ у франко-прусській війні, ледве животіла з періодично змінюваним складом міністерств, і її називали — аж ніяк не з любов'ю — «республікою кумів» чи попросту «блудницею».
Італійці в той самий період спеціалізувалися на «трансформізмі», коли спритні політики перетворювали одну центральну коаліцію на іншу. Вони тримали систему на плаву, завойовуючи прихильників за допомогою домовленостей про особливі привілеї та заступництво.
Розплатою за їхній успіх стало чимраз більше збайдужіння великих прошарків італійських громадян до того, що вони вважали корумпованою, користолюбною і некомпетентною політикою. Муссоліні і його фашисти мали готову аудиторію для своїх обіцянок нової, чистої та ефективної політики.
Перш ніж ми занадто зневіримося, нам треба пригадати, що історія подає інші, обнадійливіші приклади міжпартійної співпраці. Навіть осоружна Веймарська республіка могла б вижити, якби втрималася коаліція демократичних партій, що її підтримувала; саме вихід соціалістів у 1930 р. поставив на ній хрест. У Франції вирішальні бої на вулицях у 1934 р. між правими і лівими породили Народний фронт, який підтримували навіть комуністи.
Під час Першої світової війни партійна політика перебувала в підвішеному стані, принаймні на початкових стадіях. Французькі політики говорили про union sacrée, в той час коли Німеччина мала свій Burgfriedenspolitik або політику партійного замирення. У Британії торі й лейбористи увійшли в уряд, очолюваний лібералами. Під час Другої світової війни Вінстон Черчілль очолював коаліцію з лідером лейбористів Клементом Еттлі як заступником прем'єр-міністра. Коаліція консерваторів і ліберальних демократів в ретроспективі може почати виглядати краще. Вона допомогла тримати не схильних до компромісу консервативних прихильників виходу з ЄУ під контролем і зуміла проштовхнути деякі важливі законопроекти.
Історія пропонує попередження і розраду. Це правда, що 2016 рік не був добрим для Європи, але це не конче мусить привести до повторення 1930-х. Демократія і повага до верховенства права міцніше вкорінені в більшості Європи. Нам треба пам'ятати, що наші суспільства показали здатність до перетворень і перебудови самих себе. Подумайте про те, як нинішня Німеччина відрізняється від Німеччини 1930-х. Тож ми маємо сподіватися, що європейська демократія може кивнути головою, яка все ще міцно тримається на своєму місці.
Margaret MacMillan
Stability and democracy in Europe will hold fast against populism
The Financial Times, 21.10.2016
Зреферувала Галина Грабовська
03.11.2016