Взірець "дурисвітів".

В остатнім нумері петербургских "Славянских извѣстій", opґaнy "Славянского благотворительного общества" знаходимо допись зі Львова від одного в тих москвофілів, котрі їздили до Кієва на похорон пок. Ив. Наумовича, — допись, посвячену памяти кієвского митрополита Платона де "дурисвіт" так пише:

"Смерть впреосвященого первосвятителя кієвского і галицкого митрополита Платона викликала в цїлій галицкій Руси загальну скорб і печаль. "Русскіе" Галичане завсїгди находили в митрополитї Платонї искренного защитника і покровителя. Послїдна стріча "русских" Галичан з впреосвященим владикою відбула ся 19 вересня с. р., коли прибувші до Кієва на похорони незабутної памяти Наумовича Галичане удостоїли ся дістати архипастирске єго благословеніє... [Дальше автор каже, що він тогдї бачив митрополита Платона таким бодрим, що не сподївав ся так скоро почути, що єго вже не стало між живими, a потім пише:] На прощанє митрополит Платон, звертаючись до галицких селян, давав им різні ради і заохочував старати ся у всїм поступати по закону Божому і по совісти. "Митрополит Платон ползовался среди галицких крестьян (селян) значительною популярностію, і єго портрети можна стрітити в богато домах пограничних з Россією галицких сел і місточок. Тепер — кінчить автор — паломники "русcкiе" з Галичини мають в Кієві дві дорогі могили — преосв. Платона і протоєрея Наумовича, котрим мають поклонити ся."

Так пише галицкій "дурисвіт", обциганюючи "добротворителїв" і публику, читаючу их орґан. Бо чи "смерть Платона викликала в цїлій галицкій Руси загальну скорб і печаль" і чи "Платон ползовался серед галицких селян значною популярностію" — о тім ми всї здорові знаємо. "Скорб і печаль" мала викликати смерть Платона лиш у тих паломників, котрі заходили до него по "пособія" a тепер може им урвати ся, бо ходить чутка, що наслїдником Платона стане ненавистник і гонитель Галичан, варшавско-холмскій архіепископ Леонтій, котрий певно не буде "искренним защитником і покровителем" дурисвітів.

Позаяк автор свою згадку про Платона вяже з похороном пок. о. Ивана Наумовича, то ми при сїй нагодї скажемо де-що і про той похорон на підставі зовсїм автентичних информацій, а именно аж двох листів з Кієва.

Отже після тих информацій похорон пок. о. Наумовича випав зовсїм не так, як би то собі представляв неодин галицкій москвофіл, думаючій, що пок. Наумович, вирікшись своєї народности і віри на користь народности великорускої і віри православної, мусїв бути в Россії обожаний. Тимчасом погляд такій на скрізь фальшивий. Не говоримо, розумієсь, о Українцях, котрі в пок. Наумовичу бачили перевертня, так само як ми в Галичинї бачимо перекинчика в Черкавских, Зибликевичах і т. п., але відносимо се навіть до коренних Москалїв, до московскої интеліґенції і духовеньства. Нї в одних нї в других покійний наш земляк не мав анї значіня анї поваги. Значінє і повагу мав лиш у поодиноких осіб на визших правительственних становищах і у проводирів-панславістів — отже взагалї лиш у тих, котрі потребували єго зі взглядів політики. Покійний бачив се дуже добре і се гризло єго, — довірочно в кружку кількох своїх приятелїв нераз нарікав на се, порівнюючи свою ролю в Россії а в Галичинї. і инакше не могло бути: дїяльність єго в Рoccії з нїякої сторони не будила симпатії анї серед суспільности світскої, анї серед духовної. Вже те саме, що він як тілько прибув до Россії взяв на себе добровільно ролю місіонаря против штундистів, поставило супротив него і світску і духовну россійску суспільність. Ліберальна интеліґенція світска на сю ролю покійного нашого земляка глядїла як на добровільну поліційну услугу для россійского правительства (бо треба знати, що штундистів переслїдує россійска поліція, а пок. Наумович коли першій і послїдний раз виїхав у одно село місіонувати межи штундистами, мав собі доданого для безпечности комісаря поліції з Кієва), — россійске-ж духовеньство рівно-ж зненавидїло єго за те, бо бачило в єго роли оскорбу для себе: прийшов, мовляли, ново-упечений православний і нас всїх хоче розуму вчити, показати, що він розумнїйшій від нас всїх. Тож і не диво, що коли зараз першій місіонарскій виступ пок. Наумовича не удав ся і він мало житєм не переплатив, всї, як світскі так і духовні, злорадно затирали руки. І в дальшім житю пов. Наумовича в Россії не мала суспільність россійска знайти нїчого, чим би могла одушевитись для него. Єго дїяльність політична для россійского правительства суспільність россійску нїчо не обходила, яко писатель не міг він мати навіть претенсії займати якесь хоч трохи поважне місце в високо стоячій літературі россійскій, з кольонізаційних єго плянів всї розумні люде кпили. Яке-ж значінє і яку повагу міг покійний наш земляк мати серед россійскої суспільности? Россія — не Галичина, обставини там зовсїм инчі, суспільність инча.

Відповідно до сего начеркненого становища пок. Наумовича серед суспільности россійскої відбув ся і похорон єго. З тих верств суспільности серед котрих покійний в Галичинї міг числити на значінє і повагу, нїхто навіть не подумав о єго похоронї. Коли мощі проваджено з двірця на Аскольдову могилу, то з караваном поступало кромі родини та двацять кількох Галичан (интеліґенції і селян) може ще 30 а найбільше 40 осіб. Мощі-ж провадило всего лиш вісїм священиків — а в Кiєві их множество! A офіціяльна парада, яку зроблено покійному, була тая, що перед караваном ступав пішій поліціянт (ґородовий), по чотирох рогах каравана по одному пішому поліціянтови і по правім боцї каравана два поліціянти на конях. Коли б не вінцї Галичан з невиданими в Кієві синьо-жовтими лентами, котрі звертали на себе увагу прочої публики, нїхто не був би і звернув уваги на той похід похоронний.

Майже так само сумно, хоч уже трохи лучше випало на другій день погребанє мощей. Мимо візваня офіціяльної і пів офіціяльної праси явило ся на погребанє може з чотириста осіб, а з поважнїйших лиць ґенерал-ґубернатор і члени кієвского благотворительного общества, личности бодай напів урядові — і се зовсїм відповідало дїяльности і значіню покійного. З промов над могилою були цїкаві промови Мончаловского і селянина Мурина: першій звеличав покійного за то, що він в парляментї австрійскім проголосив єдність Русинів з Великороссами, a другій в своїй промові назвав покійного Мойсеєм, котрому не судило ся довести рускій нарід туди, куди хотїв. По похоронї відбув ся в честь Галичан обід у редактора "Кієвского Слова" з промовами звичайними при того рода оказіях в довірочнім крузї.

Як цїлий похорон, так і депутація Галичан, интеліґенції і селян, не робила — як нам пишуть з Кієва — вражіня особливого. Явило ся всего двацять і кілька осіб, кільканацять з интеліґенції і кільканацять селян. А межи интеліґенцію галицку зачислено вже і пробуваючих в Россії Галичан — поліційного чиновника Білецкого, Льва Саса Терлецкого і инчих. (З интеліґентних депутатів наводять нам наші дописувателї имена адвоката д-pa Добряньского, редакторів Маркова і Мончаловского, ліквідатора "Заведенія" д-ра Павенцкого з женою, капіталіста Сев. Держка, Саву Дуду і панну Алексович.) Що-до селян — то впадала в очи их нехарність, a Кієвляне поясняють собі се тим, що они умисне виступили так нехарно і опущено, щоби илюструвати "нужду" галицку.

Оттак після опису наших дописувателїв з Кієва випав похорон пок. Ивана Наумовича. Не так були би віддали єму послїдну послугу Галичане, коли би був остав ся в краю і вірно служив свому народови, а не чужим панам... Житє і смерть пок. Ивана Наумовича повинні бути осторогою для всїх тих легкодушних і легковірних Галичан, на котрих спекулюють наші "дурисвіти", що так без сорому туманять людей, як той паломник, що в "Славянских Извѣстіях" пописав про популярність Платона серед нашого народу...

[Дѣло]