Анатолій Звіжинський

 

«Лірика» (грец. lyrikуs — лірний; твір, виконаний під акомпанемент ліри) — один із трьох, нарівні з епосом та драмою, родів мистецтва, в якому у формі естетизованих переживань осмислюється сутність людського буття. У переносному значенні лірика може означати ліричний настрій або стиль (емоційно-забарвлений, хвилюючий, чутливий, схильний до вираження роздумів, почуттів, переживань)».

 

У Києві в галереї «Ра» у вересні відбулася виставка живопису Володимира Єршихіна. На початку літа вона експонувалася в Івано-Франківському ЦСМ в рамках проекту «Маргінеси міфу» на Порто Франко – Гогольфест. Чи мають роботи київського художника стосунок до творення міфології? Чому розпочато з провінції? Про що промовляє теперішній живопис?

 

 

11 різножанрових картин об’єднано назвою виставки – «Лірика». Портрети, пейзажі, зображення предметів, вихоплених з інформаційного простору, відтворено на полотнах в недбалій, розхристаній, вільній манері. Завдання передати схожість тут не стоїть. Створити настрій – теж не про це. Який посил доносить художник? Навіщо малює впізнавані й незнайомі предмети? В чому концепт?

 

Свого часу, в середині 90-х познайомився в Києві з В’ячеславом Машніцким, тодішнім партнером з творчого дуету. Взяв для участі у графічній частині бієнале «Імпреза-95» набір листівок «Частное собрание». Колекція концептуальних листівок провокувала своєю порожнечею світ наших марень та фантазій до самоіронії, рефлексії, абсурдності. Пізніше, привозив від хлопців копію «Огни большого города» на фестиваль відео-арту «Ре-візія» в Делятині – красивий фільм знятий за допомогою приладу нічного бачення, про ту ж екзистенційну непізнаність буття, іронізуючи над класикою жанру. Хлопці вже тоді працювали з поняттям симулякрів, підміни смислів, подібності.

 

Володимир, після певної паузи, знову взявся за мистецтво. Цікавий співрозмовник та оповідач історій з минулого, що було фрагментарно зафіксовано на відео в інтерв’ю з Яремаком. Виставка у Франківську – перша публічна демонстрація створеного. Роботи різних років, сюжет кожної немов би вирвано з оповіді, що нібито й не має значення. Замість живопису – картинки, симулякри з фейковими сюжетами. Відтворення тиражованого. Подібність до копійованого. Сторонні образи популярних штампів. Свідоме відтворення фантазмів – нав’язливих образів, що виникають з життя, але необов’язково є комунікабельними та репрезентабельними, така сама спроба творення імітацій. Відсутність ієрархій – художник втрачає сакральне значення, тепер увага звертається не на мейстрімові мотиви, а на маргінальні, вторинні речі. Свого часу (в часи Римської імперії) термін «симулякр» застосовувався до статуй богів, коли скульптор намагався «зобразити» внутрішню демонічну силу божества.

 

 

Живопис, позбавлений наративу. Сюжет, зміст, навіть образна мова виразності втратили зміст. Увага концентрується на відсутності чітко сформульованого завдання – герой без героїзму, випадковий персонаж, просто пейзаж, натюрморт позбавлені композиційного задуму, виконані виклично недбало, в більшості нашвидкуруч перемальовані з фото. Вихоплений фрагмент дійсності, що перетворюється в декоративну пляму (можливо, для прикрашання інтер’єру, або для музейної колекції, що відображатиме zeitgeist навіть не епохи, а часово-просторових уламків дійсності, що своєю безглуздою кількісною безкінечністю творять картину світу). До плакатного спрощуючи мотив (якщо це персонаж), або розмиваючи межі зображуваного (пейзаж), кадруючи площиною полотна обраний сюжет.

 

Як твердить Дельоз: «Глибша відмінність рухається між двома видами образів – істинними «копіями» (іконами), що узагальнені внутрішньою подібністю до Ідеї, та фальшивими «симулякрами», які ухиляються від порядку, запровадженого Ідеями, проте досягають тих самих результатів через хитрість або шахрайство».

 

Згортання метанаративів вручну і кінцево. Кажуть, що першим в укрсучарті розпочинав такі практики О.Голосій, залишивши метафізичний живописний жест деміурга та розпочавши перемальовувати на полотно картинки з фото. Живопис перетворюється на картинність. Ефект зворотного. Фотограф послуговувався композиційними навиками, сформованими образотворчістю. Тепер навпаки: знання стають непотребом й лишень примножують скорботу. Та щоб таке зрозуміти, треба багато знати. Художник залишається ремісником, який уникає відповідальності за зроблене. Чергова втеча від спроб фіксувати реальність. Тепер зображуване стає реально віртуальним. Таким собі симулякром, копією з копії, фейком, в кінці кінців. Кількість означень, насправді, довга, так само як їхня невизначеність. Залишаються предмети позбавлені смислу. Зрештою, що є життям? Набір абсурдних випадковостей, котрі намагаємося наповнити логікою. Переважно бінарною.

 

Роблення вигляду з серйозним виглядом обличчя. Або з іронією, що приховує серйозність намірів.

 

 

Описувати картини нема сенсу – все прямолінійно, доступно, просто. Хоч інколи образи роздвоюються, розсипаються невпевненістю. Як от «Пушкін-Елвіс» (дехто ще додавав: П’єр Рішар). Та це вже гра глядацьких фантазій та інформаційних знань, спровоковані вислизанням смислів та гібридною неоднозначністю – що й потрібно було продемонструвати виставкою.

 

«Осмислювати сутність людського буття» – одне з найголовніших призначень мистецтва, та в цьому керунку все мистецтво є певною мірою лірикою. Але картини цієї серії до осмислення «сутності буття» мають дуже віддалений стосунок, а сама назва серії, безумовно, має іронічний підтекст. Серія не обмежена певною тематикою чи кількістю картин. Я давно почав працювати над нею, продовжую роботу і сьогодні. Мене цікавлять у цій серії ті межі картини, які утворюються при зіткненні різних смислових, часових та стилістичних контекстів. Взагалі, я вважаю, що все сучасне мистецтво – це, в першу чергу, мистецтво роботи із контекстом. У цій серії традиційні назви картин у поєднанні з іронічними сюжетами та експресіоністичною манерою виконання дають можливість по-новому подивитися на картину, яка, на відміну від живопису, швидше жива, ніж мертва», – Володимир Єршихін.

 

Легкий, безпроблемний живопис лякав навіть зрілих та загартованих сучасним мистецтвом франківчан. «Хіба це мистецтво?», вже традиційне «моя дитина краще зможе», були розповсюдженими судженнями більшості глядачів. Вдавання вдалося. Інертність було зрушено. Спроба підміни «реальності» не пройшла непоміченою повз пильний погляд поціновувачів. Найбільше роздратування викликав «Перший сніг» – своїм невимовним виражальним мінімалізмом та відсутньою візуальною дидактикою.  Незвичний «Портрет сина», де за маскою популярного героя коміксів може ховатися будь-хто. Симпатична «Галагала» викликає позитивні емоції, навіть незважаючи на викличний жест. «Панк непалець» – плакатний образ абсурдної дійсності. «Пташка», «Білочка», «Ролекс» – про що тут ще говорити? Хіба, ще одна цитата (помножуючи тему): «Це віддзеркалення фундаментальної реальності. Симулякр маскує і спотворює фундаментальну реальність. Він маскує відсутність фундаментальної реальності. Він уже не має стосунку до жодної реальності: він є своїм власним чистим симулякром» (Ж.Бодріяр)

 

 

24.10.2016