Записала Галина Сафроньєва

Саме завдяки цим людям ми можемо долати прірви між поколіннями, народами, епохами та культурами. Через слова, речення і цілі тексти вони допомагають нам краще порозумітися зі світом, адже така вже в них місія – перекладати рідною мовою найкращі зразки світової літератури. 30 вересня у них професійне свято, тому книгарня «Є» організувала підсумкову зустріч у межах проекту «ЛітСвіт», де четверо перекладачів різних поколінь розповідали про те, як вони стали тим, ким є, а також ділилися деякими секретами професійної діяльності. «Zbruč» занотував найцікавіші фраґменти з розмови.

 

 

Про перші переклади

 

Ярослав Губарев: Я навчався на факультеті іноземних мов, тому моя основна мова – англійська. Однак так склалося, що зараз більше працюю з іберійськими мовами – іспанською та португальською. Свій перший переклад я зробив три роки тому разом із Ігорем Проценком. Тоді ми переклали з іспанської на українську роман параґвайського письменника Хуана Мануеля Маркоса «Зима Ґюнтера».

 

Божена Антоняк: Мене здебільшого знають як перекладачку з польської мови. Але за освітою я є не полоністкою, а сербо-хорватисткою; більше того, з мов, які вивчала упродовж п'яти років, ще не переклала жодної книжки. Мої перші переклади були з сербо-лужицької. Зокрема, починала з дитячих книжок та казок. А тоді раптово «перескочила» на польську літературу, переклавши Марека Краєвського. Чесно кажучи, страшенно боялася та нервувалася, адже мова – дуже складна, а я була на той час початківцем, оскільки за плечима мала лише чотири чи п'ять дитячих книжечок. Але згодом все стало звичним.

 

Мар'яна Прокопович: Якщо говорити про мій перший переклад, то він був науковим. Я працювала в одному науково-дослідному інституті, де перекладала природничі статті. Той період був дуже важливим для мене, хоча дехто може й знехтувати цим фактом, мовляв, до видавничого (художнього) перекладу це не має жодного стосунку. Але базу я здобула саме там, коли працювала в комфортних умовах, де не було дедлайнів, жодного тиску збоку, до розділових знаків не ставилися надто прискіпливо. І думаю, що це найкращий спосіб здобути перекладацьку базу, адже основи для будь-яких перекладів є однаковими. Згодом мені захотілося чогось більшого, тож я пішла в інший бік – почала робити художні переклади оповідань Італо Кальвіно. На той час я знала італійську мову дуже погано, але стимулювало те, що тоді фактично не було кадрів, окрім старшого покоління, які би займалися перекладами з італійської. Так з тих пір все пішло-поїхало.

 

Андрій Содомора: Мій перший переклад з'явився, коли я ще був студентом. Твір Горація «До друга» було опубліковано на сторінках часопису «Іноземна філологія» 55 років тому. Наступного року буде інший ювілей – 55 років від виходу моєї першої книжечки перекладів давньогрецького комедіографа Менандра «Відлюдник». Також зараз дописую книжку під назвою «Історія одного перекладу, або Моя перша книжка», де будуть два переклади цього твору – один 1962 року, інший – найсвіжіший, який я лише завершив. Таким чином, читач побачить, що таке 55 років інтенсивної праці над словом. Можна сказати, що нинішнім перекладом я попросив вибачення в Менандра за перший варіант. І я тішуся, що зміг показати, як сьогодні мав би звучати цей драматург українською мовою.

 

 

Про найважливіше в перекладах

 

Ярослав Губарев: Мені найбільше подобається відчуття, коли ти стаєш співтворцем іншого світу, що «дихає», і своєрідним першопрохідцем. Так склалося, що роман «Зима Ґюнтера», який я перекладав разом із Ігорем Проценком, став взагалі першим романом параґвайського письменника в Україні, до цього в нас не було українських перекладів параґвайської літератури. Така ж ситуація із Кларісе Ліспектор – я переклав її роман «Час зірки», який став першим українським перекладом цієї авторки. Її ім'я незаслужено оминали увагою, попри те що вона народилася в Україні, зокрема у Вінницькій області. Вже згодом авторка переїхала до Бразилії, де й писала португальською. Тому для мене велика честь перекладати Ліспектор, і я радий, що ми поступово робимо кроки назустріч творчості письменниці.

 

Божена Антоняк: Коли перекладаю, намагаюся це робити добре. Можна сказати, що я маю привілейоване становище, оскільки всі перекладені мною книги не є замовними, тобто я сама їх обираю з огляду на те, що я не лише перекладач, а й видавець. Тому для мене дуже важливо, аби ці тексти почали існувати на українському книжковому ринку, потрапили до книгарень, а звідти – до рук читачів. Чи я переселяюся у світ автора? Це залежить значною мірою від самого письменника, адже під час перекладу підліткових книг мені важко ототожнити себе з підлітками. До прикладу, інша ситуація із Тадеушем Конвіцьким – перекладаючи його, я чітко уявляла себе то в довоєнних реаліях, то в часи Польської Народної Республіки, які, до речі, були дуже близькими для мене. Тобто головне тут – співзвучність настроїв автора та перекладача.

 

Мар'яна Прокопович: Під час перекладу книжки ти ніби переселяєшся в інший світ, переходиш у нього. Це неймовірне відчуття, коли ти продовжуєш робити повсякденні речі, а світ перекладу при цьому постійно в тобі і з тобою. Мені подобається таке магічне переселення в книжку, яку перекладаєш, хай навіть це не художній твір, а гуманітаристика.

 

Андрій Содомора: Для мене головним у процесі перекладу є усвідомлення того, що я налаштовуюся на один камертон із автором, що жив понад дві тисячі років тому. Більшого щастя не буває, оскільки я розумію, що це дуже важко. Як казав Горацій, «я шукаю тих, хто відчував би світ однією зі мною душею». Тож для мене найважливіше − бути цією душею з авторами, яких я перекладав.

 

 

Про заповіді перекладачів

 

Ярослав Губарев: Оскільки я порівняно недавно почав працювати з перекладом, ще не встиг виокремити для себе певних перекладацьких заборон чи алгоритмів. Мені дуже імпонує, коли переклад максимально наближений до ориґіналу. Хоча я розумію, що бувають випадки, коли вкрай важко передати думку автора тими мовними засобами, які існують в мові, на яку перекладаєш. Тут потрібно докладати максимальних зусиль, щоб не нашкодити сенсу і загальній атмосфері ориґінального тексту.

 

Божена Антоняк: Для мене головне – зберегти авторську стилістику і не втрутитися зайвий раз у текст. Якщо втручання неможливо уникнути, то потрібно звести його до мінімуму, аби воно не порушувало цілісності ориґіналу. Авторська стилістика – це святе для перекладача, тому він не може додавати різного роду відсебеньок. Цим люблять нехтувати, наприклад, росіяни, коли вставляють у перекладений текст різні «красивості». Тоді читач хвалить переклад, кажучи про його милозвучність і чарівність, натомість до ориґіналу є претензії, що він важко читається. Але в цьому випадку ми бачимо у тексті перекладача, який настільки закоханий в ориґінальний твір, що переписує його по-своєму. Автор же відходить на задній план.

 

Мар'яна Прокопович: Перекладач – це, звичайно, творець, але слід пам'ятати про те, що існує ієрархія творців. На вершині перебуває завжди автор, а вже потім іде перекладач, який повинен прислуховуватися до того, хто згори, і зважати на читача. Письменник, створюючи текст, думає про те, як сприйме його читацька аудиторія. Так само має робити і той, хто перекладає. Адже загальне враження від книжки повинне бути більш-менш однаковим, авторський стиль та оповідь мають бути збережені. Якщо в одному фраґменті ти не можеш передати максимально близько те, що задумав автор, ти здатен компенсувати це в іншому місці тексту. Сума завжди має бути однакова, і до цього треба прагнути.

 

Андрій Содомора: Найважливіше для перекладача – грати багато ролей. Є такі яскраві особистості, які відмовлялися входити у декілька ролей, наприклад, геніальний знавець мови Микола Лукаш. У кожному перекладі він був собою, навіть коли перекладав Верлена чи Ґарсіа Лорку, читач бачив насамперед Лукаша. А от Григорій Кочур намагався бути і Верленом, і Лоркою, тому можемо говорити про дві лінії перекладу – лукашеву та кочурівську. Переклади першого – прекрасні, але це Лукаш, а не автор. Лише у тих випадках, коли його внутрішній камертон не збігається з авторським, ми бачимо ориґінальний текст. Наприклад, Бернс у перекладах Лукаша – це справжній Бернс, натомість Верлен – це вже особистість перекладача.

 

Я намагаюся триматися золотої середини, але іноді не втримуюся і вношу «відсебеньки». Головне – щоб вони не разили вухо і не було анахронізмами. Пригадую, у 1970-х роках перекладав комедію Арістофана «Ахарняни», в якій був дощовий пейзаж. Я подумав: о, та це ж мій улюблений пейзаж! І додав кілька рядків:

 

«Ось вона, пора блаженна: вже закінчено сівбу,

За вікном – сіріє мжичка…»

 

Насправді там не йшлося про жодну мжичку; це вже я, правду кажучи, додав такі слова. Але, на мою думку, це не смертельно, оскільки іноді такі втручання перекладача є неминучі. Переклад – це не фотографія, тут потрібно вловити золоту середину. Це найголовніше.

 

Про зближення з ориґінальним текстом

 

Ярослав Губарев: Для перекладача дуже важливо, окрім інформації на поверхні, розуміти екстралінґвістичні та культурологічні аспекти. Тобто якщо є історичний пласт, слід повністю зануритися в нього.

 

Перший роман, з яким я працював, поєднував у собі багато стилів та жанрів, а також різномовність, адже Параґвай – двомовна країна, де спілкуються іспанською та гуарані. Ці мови дуже тісно переплітаються у тексті, зокрема і на рівні міфологічному, де описується чимало міфів та обрядів параґвайців. Тому для того, аби передати українському читачеві культурні особливості Параґваю, я вивчав додаткову інформацію, звертався через електронну пошту до самого автора Хуана Мануеля Маркоса, який ще є ректором одного з приватних вишів. Його роман «Зима Ґюнтера» переклали 31 мовою; мені та моєму колезі Ігорю Проценку було дуже цікаво працювати з цим текстом. Там, де були вставки мовою гуарані, ми залишали їх без змін, щоби зберегти колорит. Для зручності робили примітки, щоб читачу легше було розуміти сенс.

 

Останній автор, якого я перекладав, – Бернардо Ачаґа з Іспанії, який є найбільш відомим представником баскської літератури. У його книзі герої спілкувалися сумішшю іспанської та французької. Тому я довго думав над тим, як передати українською мовою баскський колорит, і врешті-решт вирішив зберегти французькі вставки з поданням приміток нижче. Саме таким чином можна показати цю іншість читачеві.

 

Божена Антоняк: Аби перекладачеві щось зробити, потрібно максимально наблизитися до ориґіналу. Ти можеш читати книжку не раз і не двічі. Так, наприклад, «Лялю» Яцека Денеля я читала кількадесят разів, бо це історії настільки пов'язані і непов'язані водночас, що роман можна відкрити на будь-якій сторінці і у вже знайомому фраґменті віднайти щось нове для себе. А от що стосується особистого знайомства з автором, то практикую це робити вже тоді, коли книжка перекладена. Не хочеться набридати із зайвими запитаннями.

 

Мар'яна Прокопович: Перекладач найкраще може поспілкуватися з автором через його книжки. Для чого турбувати письменника особисто, якщо це можна зробити через текст? Я думаю, що той випадок, коли перекладач закидує автора запитаннями, може вказувати або на нефаховість самого перекладача, або на те, що автор погано написав свій твір. І це зовсім не комплімент.

 

Чи потрібно перекладачеві наближувати іншу культуру так, щоб вона стала не чужою? Думаю, що ні. Не треба вдавати, що це щось своє, натомість слід вказувати, що світ, який існує в книжці, інший. У нас не такі реалії, як, наприклад, в Італії, і їхні равіолі – це не наші вареники.

 

Андрій Содомора: Візитівкою античної літератури є поетичне слово, а воно – неперекладне. Якщо скульптор працює з каменем чи з глиною, художник – з полотном та фарбами, то матеріалом античних поетів є субстанція, що називається часом. Через те, що ми не маємо короткості складів, яка є в ориґінальних античних текстах, ми втрачаємо на 80 відсотків смак твору.

 

Як би я не намагався наблизити Горація до читача, це неможливо. Кожен свій переклад я розпочинаю із обширної передмови та коментарів, в яких намагаюся пояснити, що це – не Верґілій чи Горацій, а імітація. І взагалі в Україні поки що його лише віддаляють від читача, а не наближують. Тепер мені важко уявити, яким чином сьогочасному школяреві чи студентові пояснити, що таке антична поезія, аби він відчув всю велич Верґілія чи інших античних поетів. Треба, аби читач не просто знав, що Горацій – прекрасний творець, а й вірив у це. Тому для перекладача існує єдина можливість наблизитися до автора – йти йому назустріч упродовж всього життя.

 

Фото Ірини Фірман

14.10.2016