Сергій Осока. Нічні купання в серпні. Львів: Видавництво Старого Лева, 2016. 224 с.
Хрестоматійне визначення травми звучить приблизно так: це «підвисла» у часі подія, яка змінила подальший хід життя людини; і водночас – це процес, котрий впливає надалі на ставлення людини до свого теперішнього і майбутнього. Не пункт призначення, а траєкторія руху… Ви також бачите в цьому визначенні перфектну дефініцію дитинства?
Дебютна прозова збірка Сергія Осоки «Нічні купання в серпні» – ідеальна в сенсі мотивації проза початківця: це книжка про дитинство. Риболовля на світанку, перші поцілунки під супровід сільської ночі, гарячі ранки на помідорних грядках, пополудні корови повертаються додому з пасовиська, вечорниці з однолітками – дитинство як повноцінний безкінечний день, де кожному часу випаде своє заняття. Щоб бути небальною цій елегійній книжці достатньо одного наявного тут компоненту: розповідач цих історій постає як свідок, що вижив.
«Балада про квашені помідори» – цей текст відкриває збірник Осоки не випадково, він є його своєрідним прев’ю. Позірно – опис улюбленої страви; та з аліментарними мотивами ніколи просто не буває. Почни писати про їжу і отримуєш на виході як не міф, то символ: «Крізь тонесеньку шкірку при світлі лампочки ви бачите, як бродить там сік і сяють малесенькі насінинки. Їсти треба дуже обережно, бо тільки-но відкусиш, як звідти просто таки бризне розсіл. Смак дитинства і щастя – кислий, зброджений, неймовірно свіжий і прохолодний. З’ївши один, берете і другий, і третій, уже не в силі зупинитися. Разом зі шкіркою і хвостиком. До самозабуття». Тут ця квашенина (до речі, хімічний цей процес пов'язаний з консервуванням, зупинкою або сповільненням розкладу – теж непоганий символ для тексту-спогаду) стає такою собі матеріалізацією утрати. Заквашені продукти, як і озвучені спогади, зберігаються, так, але докорінно змінюють (втрачають!) свій смак.
Квашені помідори – виріб прабабки оповідача. Цілий ритуал: перебрати насіння, посваритися з невісткою (овдовілою бабою героя-хлопчика), залити насіння водою, щоб розбухало, посваритися з невісткою, підготувати грядки, заселити зерна, помиритися з невісткою, просапати сажанці, посваритися з невісткою, зібрати врожай, залучити до роботи чоловіка-прадіда, підготувати діжку, залучити до роботи онука, зварити розсіл, посваритися з невісткою – і чекати. Зими чекати, щонайменш, щоб ласувати помідорами, втікши від нерадісного міського життя на вихідні до прабаби. Або чекати того моменту, коли уже померли і прабабка, і бабка, і дід, але – купиш раптом у магазині такі схожі на томати дитинства смаколики – і плакатимеш на міській сутінковій кухні, чекаючи на повернення «своїх мерців». За яких умов можна стати одним із мертвих? – Ясна відповідь, здається: «Похопилися вже в сутінках, перед порожньою мискою з темно-зеленим листочком. У голові було порожньо. Очі чогось пекли й свербіли. То ви натерли їх солоними руками». Тож принципової різниці між спогадом про померлих і спогадом про себе тут і немає.
Утрата близьких синонімічна утраті-себе. Але й рецепт «воскресіння» натомість один на всіх: повернути себе можна, прикликавши їх. Діжку з помідорами притискають важким каменем, для початку – щоб дістатися плодів – той камінь треба зсунути (здається, теж все ясно – всі входи до поховальних печер відкрито; а тіла на «законному» місці немає).
Коли з’являється порожнеча, вона тут же має бути заповненою – такий закон. В «Баладі» є одна репліка про «вітчима, скандали, істерики і весь вічний дурдом рідної домівки». Це і є тим, що компенсує утрату-себе. Невтішно, щонайменш? Містяться в збірнику кілька творів, які з цим посперечаються, позаяк в них проявиться: ідентичність, і навіть біографія неможливі поза пережитої травматичної події (а всі твори «Нічних купань» біографічні, не автобіографічні, просто біографічні). Така біографія завжди вигадана, але це «жорстка вигадка реальності» (перебрешу я відому цитату).
В «Гіркому запаху батька» тато-алкоголік упізнається саме за запахом – горілки і шкіри, з якого зроблений ремінь. Малий живиться мрією: в їхню хату вдеруть злодії, всіх повбивають, але – помираючи – він побачить наостанок смерть старого. Такий-от компромісний Едипів сценарій: і тата вбити, і тут же провину свою «відпрацювати». Біда в тому, що це трикутник – сценарій, котрий не надається до розв’язання, бо визначає все наразі «третя сторона»: «Вони жили з матір’ю добре. Їй подобалось, як він уранці встає і човгає на своїх кривих кавалерійських ногах у кухню, щоб зварити їй каву. Їй, мабуть, подобалось те, як він свердлить її очима, як міцно хапає в темному коридорі, навалюючись усім тілом. Їй подобалось, що рушник у ванні пахне його лосьйоном для гоління. Вона любила його стоптані капці і зношену білизну. Вона любила вірші, переписані ним звідкись, і його світлини, де він офіцер». Чоловік поруч із матір’ю, якого малий полюбити нездатний, автоматично стає чудовиськом. Про це є ще «Пластиліновий тато»: хлоп’я систематично і успішно виживає з дому маминого коханця; жодних гріхів за тим немає, хіба ординарність. Ці послідовні спроби «розібратися» з батьком добре поповнюють і пояснюють елегійні замилування прабабиним селом. Ведеться ретельна робота з генеалогією роду – свого штибу діагностування генетичної хвороби. І пафос цих пошуків високий, майже трагедійний.
Є таке поняття в давньогрецькій трагедії – гамартія, (ἁμαρτία, буквально: «промах»). Це коли в межах родини або клану апріорі існує якесь відхилення, хиба, жертвою якої стає Герой. Втім, вона впливає на всіх членів родини – без винятку. І тут уже не важливо в принципі – жертва ти або насильник... Всі герої Осоки у такий спосіб «інфіковані»; і йдеться натомість про промацування меж своєї особистості, сформованої втручанням хворої родини. Пошук берегів. До речі, купаючись вночі, навіть у серпневий зорепад, навіть у сільському ставку, берег побачити ой-як важко.
Ще одне оповідання про стосунки з батьком – «Жовта смужка під дверима». Тут героя уже звати Сашком (переважно ж Сергійком) – й історія в нього трішки інакша. Міліціянтка погрожує викликати соціальні служби, щоб забрати хлопця з родини: п’яний вітчим систематично б’є малого, мати – також жертва побоїв – захистити його не годна. Офіційна особа виконає у фіналі свою погрозу. В цьому тексті важливий ракурс розповідача: хлопець, який чує розмову жінок, ненавидить до печінок «міліціонершу». Та має затишне сімейне сите життя з голубцями на вечерю – що вона зрозуміє? Він зверхній, і це зверхність жертви.
Досвід родинного насилля здається індивідуальним екстремальним переживанням (звідти і зверхність), але то тільки здається. У Осоки розповідь про батька-насильника – це свого штибу розповідь про травму поза дискурсом травми. Це виключно колективний довід. Питання в тому, як цій дитині, яка нині нам розказує про своє втрачене дитинство і компенсує цю втрату мареннями про пасторальне село, жити з таким досвідом? Якщо він, досвід – повсюдний і повсякденний, хоч і усвідомлюється, як порушення соціальної норми? Тут рветься красивий стрій пасторалі: на Осокиному селі бухають і б’ються, ґвалтують і зраджують, зневажать себе та інших (як тут бережно і елегантно актуалізується тема побутового антисемітизму!)… Помирає баба з козами (однойменне оповідання), забута ріднею і односельчанами. Він сидить біля її ліжка, і йому навіть не боляче – йому соромно, незручно і страшно. Він піде геть, витримавши пристойний час відвідування. Його ідеалістичне уявне, хоча (або тому що) згадуване село – це «непереривність і неминучість»; воно тут і зараз. А смерть, виявляється, це те, що триває і ніяк остаточно не настане – незручно від того, так.
Оповідні стратегії відповідні такому авторському посланню. Осока пише вправно і пише не про минуле. Його герої – хоча і живуть переважно в спогадах розповідача – функціонують у специфічному часовому вимірі. Не знаю, як краще його назвати, хіба що: невідкладність. Утрата в минулому позбавляє тріаду «минуле-теперішнє-майбутнє» будь-якої часової логіки. Цілісність неможлива: життя постає як сумбурних рух до невизначеної мети (тут навіть смерть як така неможлива: зауважу, в книжці є щонайменш п’ять версій загибелі батька). Точніше, цілісність можна тільки вигадати – як наслідок. Теперішнє як наслідок минулого. Дорослість як наслідок дитинства. Як на повнолітньому чоловічому тілі – наївний шрам від апендициту, вирізаного в дитинстві. Інакше кажучи, спогади про дитинство в «Нічних купаннях» – це проекція, тривожна і двозначна, за допомогою котрої минуле накладається на майбутнє (минаючи фазу теперішнього). Складна робота з художнім часом у книжці, яка наче б то є очевидними «спогадами про дитинство», погодьтеся.
Авторський збірник складається з двох частин – «Новели» і «Образки». Мені сподобалося, як в передмові до книжки Лариса Денисенко обіграла двозначність «образків». Образка – це для Осоки, либонь, саме позначення жанру короткої прози – ескіз. (Прозаїка-дебютанта порівнюють з Тютюнниками і Стефаником, і мають на те, зокрема, підстави в жанровій чистоті свіженької книжки). Денисенко ж наголошує притаманну прозі Осоки пластичність – підкреслює саме образ-портрет, персональну іконографію, так би мовити. Структура збірника очевидна, тому мені ближче «відсторонена» позиція Денисенко.
Коли йдеться про пластичне зображення події, Осока весь час і наче ненавмисно фіксує чужорідні елементи. Інколи настільки очевидно чужі, що навіть жахаючі – як прислонена до стіни домовина, котру зауважує юнак, потай йдучи скупатися вночі. Інколи просто неявні – як украдені прийшлими рибалками ятері, куплені героєм на першу «дорослу» стипендію. Домовина тут насправді позначає не край «спілкування» з померлими, а його початок: юнак успадкує від батька його кохання до місцевої відьмачки (химерне по-хорошому «За течією»). А ті поцуплені ятері (з «Ятерів», логічно) стануть останнім спогадом про дитяче захоплення риболовством, і якоюсь такою несвятковою ініціацією: «Я брів до берега з досадою, але не більше. Точно – не більше» (зверну побіжно на «берег» – на межу, яку слід подолати в ритуалах переходу).
У такий спосіб, через чужорідність окремних елементів, дають знати читачу про наближення до головної теми. Збірник цілісний в тому сенсі, що доцентровий (кілька випадкових текстів тут все ж є, хвороби дебютної книжки нікому не уникнути). Але нас побережуть – нам не розкажуть найстрашнішого.
Мабуть, така вже доля прозодебюта Осоки: перша реакція – «Це добре! А на кого це схоже?». І так починається судомний пошук ключів до «Нічних купань»: якийсь із них ту книжку та й відімкне. Увагою до художньої деталі, потужною рефлексією, при цьому – на тлі замовчувань і недомовленостей; цим Осока нагадав мені малу прозу Генріха Белля. І ще більше – одну з Беллевих книжок «Що станеться з хлопчиком»: детальний опис дитинства одного малого, дуже тривожний, позаяк ясно, що «сталося» з назви стосується вельми непростого досвіду. З Беллем ми здогадуємося: йдеться про війну, хоча книжка обривається, коли юнак має от-от піти до війська. З хлопчиком Осоки теж щось «сталося» далі – і що саме нам не розкажуть. «Нічні купання» – потужна цілеспрямована ретроспекція. Вона потрібна, щоб збагнути нарешті логіку тієї події, яка поділила життя на «до» і «після». Історія якоїсь утрати, безпосередньо говорити про котру ще не час.
Дитинство і юність, які автор змальовує почасти дрібною чорно-білою штриховкою, де факто ж є щасливими. Чому тоді згадки про них такі тривожні? Осока – щедрий до читача оповідач: цю «до-після» подію кожен вигадає собі сам, отож прочитає кожен свою книжку, але у будь-якому разі на високому рівні спів-чуття і спів-переживання; це варто цінувати і оцінити. Автор дозує негативне, страшне, не-озвучене, наче в гомеопатичних процедурах: трішки отрути щодня, трішки отрути щоновели, допоки отрута-утрата сама не стане ліками... А можна отруїтися квашеними помідорами, хтось знає?
До кого Сергій-Сашко говорить? Кому намагається п(р)ояснити свої історії? Він заповнює свої провали в пам’яті: але їх, ці «прогалини» можна викрити тільки тоді, коли зіставиш спогад малого із тим, що насправді відбувалося. Як це зробити? Всі ж герої збірника Осоки, окрім оповідача – мертві. Оповідання «Нічні купання в серпні» – історія про підліткове кохання, яке природно зникає під час дорослішання. В ньому є дуже цінна (зовсім не соціально проблемна «про вимирання села») ремарка: «Позаторік нас було двадцятеро, торік – одинадцятеро, сей рік нас уже тільки восьмеро. За двадцять років не буде вже нікого. Хтось перебереться до райцентру, хтось ще далі. А ті, що лишаться, позавішують вікна важкими шторами, придбають у кредит автівку, щоб у ній теж затонувати скло». Біографічна проза, якщо за її основу береться мемуарний спосіб, фіналу не має, це очевидна річ. У «незавершеності» «Нічних купань» є ще одна причина: принципове неспівпадіння героя з самим собою; його внутрішня відкритість протистоїть його само-опису. І так, в такому світі дитинство має бути ідеальним, навіть якщо таким не є (саме так: «не є», а не «не було»).
І от проговоривши так довго про рефлексивного героя Осоки, мушу підсумувати: здається, герой в його прозі відсутній. Тобто якийсь він буквально рефлексивний – поверхня, на котрій зберігаються певні якості речей, стани живої природи, фізичні характеристики тіл, розбризканий розсіл квашених помідорів. Колись Іздрик сказав про прозу Прохаська: персонажі там – категорія оптична; добре сказано. Таке є і в прозі Осоки (чимсь, до речі, або точніше, – цим він схожий на Прохаська; от, я знову шукаю двійників «Нічних купань», що ж це робиться?!).
Успішність літературного року визначають перші книжки; маю таке вперте переконання. Завдяки, зокрема, «Нічним купанням в серпні» Сергія Осоки 2016-й дає всі підстави для (стриманого – не наврочити б) оптимізму.
29.09.2016