д-р Євген-Юлій Пеленський

 

PRO DOMO SUA.

 

Наголовок цієї статті мав бути український себто більш ліричний, щось у роді „В обороні невинно засуджених на смерть“. Та цей наголовок видався мені таки вже надто м’який для наболілої теми: т. зв. „чистки“ української літературної мови.

 

Тимто, хоч ніколи майже не вживаю чужомовних цитатів, тут виїмково користуюся суворою мовою Ціцерона — в обороні неслушно викидуваних українських слів.

 

Часом попаде і своє терпке слово. Трудно.

 

„Чистка ведеться в таких розмірах, такими способами і такими людьми, що — difficile est sаtiram non scribere...

 

GUTTA CAVAT LAPISEM NON VI, SED SAEPE CADENDO.

 

Наперед маленький приклад:

 

Десь комусь видалося, що „многий“ — архаїзм. Негайно порадив він закинути це слово. І дійсно, в нових слівниках того слова вже не знайти. Треба, нібито, вживати лише „численний“.

 

На щастя, цей хтось був попросту недоук, тож хоч і викинув основне слово, то непослідовно залишив похідні: „многість, множість, множество, множина, множити, множитися, множинний, множник, а далі приростковані і зложені: намножити, помножувати, многобожжя, многомовний, мнокутник і т. д. Але така ідилія довго не буде тривати. Сказано „а“, скажеться і „б“ — одного гарного, дня залишимося без усіх цих слів.

 

Маємо ще „чисельний“ — скажете. Ба, знайшовся вже другий, який сказав, що „числити“ це неукраїнське (!) слово, дарма, що воно і праслов'янське, як і слово „многий“, і праіндоевропейське. Отже за якийсь час викинемо всі споріднені слова: „числитися, числений, число, числівник, численність, численник, числовий, численний, чи слівниковий“ і т. д.

 

Покищо радять вживати замість „числити“ — „лічити“ або „рахувати“, навіть „лічитись“ і „рахуватися“, мовляв, у Шевченка „Лічу в неволі дні і ночі і лік забуваю“.

 

На основі такої „наукової методи“ треба б викинути всі українські слова, що про них не згадує Шевченко... А чим краще „рахувати“ від „числити“, того здоровим розумом не вгадати... Це ж позичене слово „рехнен“.

 

„Числити“ це теж „архаїзм“. В кожній культурній мові письменники і вчені пригадують час-до-часу призабуті слова-архаїзми і таким робом збагачують рідну мову. В українській мові діється навпаки — існуюче і вживане слово називають архаїзмом і викидають. Не входжу в те, як назвати таку „роботу“, але не можу не пригадати, що такими самими архаїзмами, як „число“, ба, навіть ще більшими, є такі слова, як „мати, батько, син, дочка, небо, життя, зелень“ і т. д. іт. д., цебто всі правдиво українські слова.

 

Чи треба їх викидати? Чи можна?

 

Коли лише викинути „много“ і „числити“, отже ніби лише 2 слова, але разом з ними — цілу математику. Не йде тут про 2 слова, а про 2 великі сім’ї слів, про 2 пні, що сьогодні творять по кількадесять слів, а згодом може і до кількасот створять, але як не стане цих пнів, не буде й усіх цих слів.

 

HANNIBAL ANTE PORTAS!

 

У дому ж річ?

 

Не дивлячись на лихоліття війни, переживає українська літературна мова своє лихоліття, бо лише так можна сьогодні назвати цей наступ проти української мови, що його ведуть деякі мовознавці і численні немовознавці під гаслом „чистоти“ літературної мови.

 

„Чистка“ проходить у широких розмірах. Сьогодні мало часописів без “„мовного кутика“ і нема ні одного „мовного кутика“, в якому не проводили б „чистки“ української мови. Видано навіть цілі книги „місцевих (?) слів у літературній мові не вживаних“, хоч досі не маємо слівника нових слів, що їх треба б у літературній мові вживати, не маємо, поза одною, далеко незадовільною спробою, стилістичного слівника, не маємо етимологічного слівника і т. д., і т. д.

 

Українська літературна мова в останніх трьох десятиліттях незвичайно буйно розвинулася. В зв’язку з тим тут і там треба б було внести деякі поправки. Це зробили своєчасно і роблять далі покликані до того українські мовознавці. Одначе деякі з них пішли задалеко, а за ними й багато непокликаних нібимовознавців.

 

Ніде правди діти: поштовх до цієї „чистки“ дало таки НКВД... Його метою було наблизити українську мову до московської, цебто попросту викинути всі такі українські слова і форми, яким нема співзвучних у московські мові. Заради того розстріляно або заслано десятки українських мовознавців з професорами Євгеном Тимченком і Оленою Курило у проводі...

 

На жаль, коли не стало большевиків, справа не припинилася, ані не обмежилася до наукових, чи там хоч пристойних меж. „Чистка“ немов самочинно котиться далі, ба, навіть зростає на силі.

 

Справа стала загрозлива, бо не йде тут вже про якусь чистоту літературної мови, а просто про її збіднювання, про підривання самих її основ.

 

Коли „чистка“ далі так ніде, скоро не стане української мови взагалі, бо не кожний буде міг нею говорити чи писати.

 

Сьогоднішня „чистка” — застерігаюся — не виростає зі злої волі, лише з непорозуміння, чи просто з неуцтва. Та все таки наслідки її дуже прикрі, а можуть бути просто жахливі. З уваги на ці наслідки не можна інакше окреслити „чистку“, як злочин супроти української мови.

 

Власне злочин!

 

AB OVO

 

Дискусія про „чистку” іде на такому примітивному рівні, що доводиться пригадати деякі речі з мовознавчої абетки, щоб це краще вияснити: Отож, ми, як і інші культурні народи Европи, давно вже виросли з молодечого віку, коли вміли творити зовсім нові слова. Цей блаженний час за нами, відділений тисячеліттям і ніколи вже не вернеться.

 

Ми можемо творити тепер нові слова з існуючих пнів і приростків чи наростків, можемо надали нове значіння існуючим словам, але нового пня нам не створити... (Можемо „позичати” і чужі слова, але це не розв’язує справи). З уваги на те, нам необхідно зберігати передані предками пні, як найбільший скарб — не лише з пошани до великих батьків, не лише зі зрозуміння ваги традиції і ваги мови, як головних основ нації, але просто, заради власної шкурної користи, щоб, бува, не докотитися до того, що не буде можна з добрими людьми порозумітися...

 

UT SEMENTEM FECERIS, ITA METES.

 

„Чистка” української літературної мови проходить під знаком деяких ненаукових заложень наших „чисткарів”. Важніші з них такі:

 

1. Основою української літературної мови є лише осередній києво-полтавський говір; сучасна літературна мова є тотожна києво-полтавському говорові; українська літературна мова зачинається від Шевченка (в найкращому разі від Котляревського).

 

2. Всі галицькі слова і форми є нелітературні.

 

3. Чистота української мови вимагає, щоб усунути з неї всі такі слова, що є також у польській або московській мовах; на їх місця слід запозичити нові.

 

Ненауковість цих заложень для кожного мовознавця очевидна, але ніби мовознавцям треба це пояснити, починаючи знову таки: від мовознавчої абетки.

 

І не лише мовознавчої, бо ці непорозуміння виросли з одної нашої-національної хиби: з почуття безбатьченківства, отого, що велить багатьом із нас зачинати малощо не історію України від себе і від своєї „хати з краю”.

 

Не важко догадатися, яке зілля виросте з такого насіння.

 

SIC REBUS STANTIBUS

 

(1) 3 виступом Шевченка, завдяки його ґенієві, в половині XIX ст., дійсно осередній києво-полтавський говір став у значній мірі основою тодішньої української літературної мови.

 

Але перед тим (XIII—XVIII ст.) такою основою української літературної мови були західно-українські говори (цебто „галицькі” — з пісні слова не викинеш). Тоді ж Шевченко силою свойого ґенія підніс цей говір до рівня літературної мови, але з цією хвилиною це вже не був києво-полтавський говір, а всеукраїнська мова, що: 1. нав’язала до давнішої української літературної мови, 2. поповнилася добром всіх інших українських говорів, зокрема і галицьких.

 

Зачинати історію української літературної мови від Шевченка значить: 1. перекреслювати тисячелітню майже історію української мови і 2. виступати проти основ літературної мови Шевченка. Щоправда досліди над т. зв. „архаїзмами” в мові Шевченка щойно почались, але вже сьогодні можна сказати, що Шевченко свідомо нав’язував свою мову до давнішої української літературної мови, XVIII ст. і ранішої, не цурався навіть церковно-слов’янізмів, що здобули собі в давній українській літературній мові деяке право громадянства, словом, робив усе, щоб навіть у тодішніх важких умовинах не створювати якогось мовного „прориву”.

 

Леґенда про те, що до Котляревського не було української літературної мови, лише церковно-слов’янська, покутує вправді ще в відсталих головах, але в науці давно перейшла у заслужене забуття, як і легенда про т. зв. „літературне відродження” ...1798 року.

 

(Д.б.)

 

 

2)

 

EX ORIENTE LUX?

 

Немає сумніву, що осередній києво-полтавський говір колись (але вже не є!) найближчий до української літературної мови, і з цього погляду — найчистіший, найгарніший.

 

На жаль часи змінилися, 25 літ большицького панування не минули безслідно. Особливо преса, найбільш чутка на натиск партії і НКВД, стала впроваджувати замість української літературної мови українсько-московський воляпік. По 1939 р. цей воляпік поширився завдяки „батьку Сталіну“ й на Галичину.

 

Але ані стан до 1914 р., ані тим більше пізніший не дає найменших основ усувати галицькі слова й форми з української мови, чи туди їх не допускати, розуміється, коли вони відповідають законам української мови.

 

Чому? Відповідь на те дають самі наддніпрянські мовознавці:

 

„Нова наша літературна мова — пише проф. д-р. І. Огієнко — зачалася перше на західних українських землях і власне вони відіграли тут найважнішу ролю. Перші організовані канцелярії з живою мовою повстали на західно-українських землях, і тільки пізніше бачимо їх і на землях східно-українських. Реформація в 16. ст., що несла живу мову до церкви, таксамо найбільш відбилася серед західно-українського народу. Ось через усе це та нова літературна українська мова, що повстала в половині 16. століття (щойно? — Є. Ю. П.), у своїй основі була мовою західно-українською. Ця мова, відповідно змінюючись, органічно лишилась у Галичині аж до новіших часів; якоїсь великої й дошкульної перерви в її розвою тут ніколи не було“.

 

„Зовсім не так зложилася історія літературної мови в Україні Наддніпрянській. Розвій її тут усе був ненормальний. Нова (середньовікова) літературна мова зачалася на Сході значно пізніше, як у Західній Україні, бо виразно бачимо її тільки з половини 17. віку. Основою її була мова західно-українська з доданням східно-українських рис. Головними творцями літературної мови в Східній Україні тоді були галичани чи західні україніці взагалі, або особи з західно-українським вихованням“¹).

 

В 19. ст. ця єдність української літературної мови розірвалася. Але вже Шевченко ставився з великою увагою до західно-українських особливостей української літературної мови²), а пізніші східні письменники, найкращі українські стилісти, як Куліш, Свидницький, Левицький, Коцюбинський і багато інших повними пригорщами користали з західно-українського мовного добра.

 

Галичани ж вповні прийняли українську літературну мову на східній основі, а навіть запопадливо викидають усе те „галицьке“, що давно прийняли до літературної мови східні письменники і що цю мову збагачує. Зовсім зайво, бо, як стверджує далі проф. д-р Огієнко:

 

„Жива західно-українська мова ховає в собі дуже багато цінного й цікавого; вона має всі дані на те, щоб і свою не малу частку внести до спільної літературної нашої мови. Літературна мова Галичини, що розвивалася без перерви, має дуже багато таких виразів для духового словника, що їх східно-українська мова не знає; тут зах.-укр. мова багато допоможе мові літературній“ (ст. 126-7).

 

Ще досадніше підкреслив це Б.Грінченко, автор знаменитого „Словаря української мови“, включаючи до нього, за грубим підрахунком, поверх 60 відс. західно-українських слів і ледви ⅓ східно-українських.

 

Обох цих учених не можна запідозрівати в якийсь прихильності до Галичини, бо оба вони явно виступали проти галицьких провінціялізмів, але справедливо признали, що словотвір „галицький“ багатіший за східний.

 

І не лише словотвір, а й звучня. Майже всі звукові процеси української мови проходять з заходу на схід. Про наймогутніший процес — перехід о, е в і, — що діє майже від тисячі літ з досі непослабнутою силою, пише проф. д-р Огієнко:

 

„Зміна е, о на і в закритих складах у зах-укр. говорах послідовніша, ніж у говорах східних, а тому літературна мова прийняла систему західну“ (ст. 129).

 

Цей процес такий могутній, що обхоплює не лише старе о, е, але й повноголос, і навіть о, е, що повстало з давнього ъ, ь. Тимто просто смішно виглядають ці „чисткарі“ мови, що викидають поступові західно-українські форми, а велять усім писати застарілі східні: „од, словник, берег, зовсім“, так як це було колись давно, замість нових „від, слівник, беріг, зівсім“.

 

Те саме можна сказати і про багато інших звукових процесів, як от про перехід е в о по стверділих ж, ч, ш, коли в наступному складі є голосівка заднього ряду (а, о, у). Отже нібито треба викидати правильне галицьке „книжочка, ліжочко“, а писати застаріле „книжечка, ліжечка“. Подібно застарілі є слова типу „цвісти“ зам. „цвисти“ і т. д.

 

Та про це згадую лише мимоходом. Бо, хвала Богу, цих слів ще, покищо, не викидають.

 

Наддіпрянські говори мають блискучу складню, мелодійну вимову і т. д. Того всього треба галичанам у них учитися. Але західний словотвір куди багатіший за східний, і його не треба визбуватися.

 

(Д. б.)

 

 

3)

 

ET TU, BRUTE, CONTRA ME?

 

Чи слід викидати всі ті українські слова, що чимнебудь подібні до московських, чи польських?

 

Коли вони праслов'янські і розвинулися згідно з законами української мови — в ніякому випадку ні. Це ніщо інше, а найосновніше збіднювання української літературної мови.

 

На жаль навіть визначні українські мовознавці поступають тут попросту ненауково, коли викидають слова, що повстали згідно з духом і законами української мови, але не вживаються, скажімо, в Пирятині, а лише в Городенці, чи іншій Коломиї.

 

Отвираю, напр., слівник проскрибованих слів, де — крім забороненого слова „отвирати“ — читаю на одній-одніській 69. сторінці такий реєстр проскрибованих слів, які слід би викинути, як московські, чи польські:

 

„перейняти, перейтися, перекладати на рідну мову, переконатися, перечеркнути, перемогати, побідити, побіда, заключити перемир’я, перенестися, переняти, перепалка, перепало, перепинити, переплет, переплітати, переплетня, перерізати, пересада, пересічний, заперестати чого“. Як на одну сторінку (69) хіба доволі...

 

Всі зазначені тут дієслова, навіть так сильно „проскрибоване“: „черкнути“ — старі, українські.

 

А іменники?

 

„Побіда“ є, правда, в московській мові („победа“), але вона перейшла туди, як і до української мови, з церковно-слов’янської мови. Вживається воно скрізь у західно-українських говорах, де про якийсь московський вплив годі говорити. Правда, є у нас „краще“ слово, менш архаїчне і т. д. — „перемога“, але воно зовсім не шкодить, коли залишаться оба слова.

 

„Перепалка“ — ніби то московське слово, слід заступити словом „сутичка“. Та „сутичка“ це зовсім не „перепалка“! (Буває ж перепалка без сутички і сутичка без перепалки!). А коли з українській мові є „пере“ і „палити“, то „перепалка“ таки українське слово. (Пор.: „Як узяв джура та узяв малий з пистолів палити“, Грінченко II, 93). Правда, можна сперечатися, чи краще вживати слова „перепал“, чи „перепалка“ (малий перепал), але в ніякому разі не можна „віддавати“ цього слова москалям і збіднювати мову.

 

„Переплет“ це теж ніби то московське слово, хоч зустрічаємо його вже в актах 12. ст., цебто тоді, коли й сліду якогось московського впливу не було. За непередуманою порадою мовознавців треба б викинути це слово, створене з двох українських, згідно з законами українською мови, а вживати чуже: палітурки, палітурня, палітурник і т.д.

 

„Пересада“ — це ніби то польське. Треба „перебільшення“. Можливо, що зміст цих слів покривається, але крім змісту є в кожному слові сильніша, або слабша, додатня або від’ємна чуттєва закраска. Цього наші мовознавці чомусь не хочуть бачити. Чи, може, із-за якогось чуттєво-мовного дальтонізму. Чи „досада“ може теж польонізм?

 

„Пересічний“ це нібито польонізм (чи: сікти, січа, Січ — теж?), а треба, мовляв, „середній“. Тут уже ніякий арґумент ні причому, просто руки опадають — та ж мала дитина знає, що „пересічний“ зовсім що інше, як „середній“ — та що вдієш, Якби ми навіть не мали такого слова, треба б його створити, але викидати?

 

На невдячну дорогу ступили українські мовознавці...

 

DE OMNIBUS REBUS ET QUIBUSDAM ALIIS.

 

Не так то давно писав один з наших добрих навіть стилістів критичні завваги про галицький словотвір. Залишаю на боці його негодування з приводу слова „двірець“ (на його думку краще „вокзал“?!...), зупинюся лише над тими словами, які радить він конче викинути.

 

Львов’яни ніби то уживають форм „оба, обидвох“, тимчасом ніби то треба лише „обидва, обох“. Одне і друге — ніде правди діти — в такому зіставленні... зле. Треба: „оба, обох“, поруч „обидва, обидвох“. Оба слова походять ще з добрих старих, бо праслов'янських часів, обидві форми добрі.

 

„На долині“ зле, треба ніби то лише „внизу“. Тимчасом оба слова добрі, є ж у нас і „низ“ і „долина“, є й прислівники від них („долі, долів, наділ, на-долині“, поруч „вниз, внизу“). Подібно є „гора“ і верх“.

 

Треба ніби то викинути „письмо“, бо це „старокнижне слово“ (!), дарма, що до нині всі його вживаємо, як і „писати, письменник“ і т. д. і поверх 300 інших слів з пня „пис-“ По-літературному ніби то слід писати лише „послання“. Що ж коли є багато ,,письм“, яких нікуди не посилаємо.

 

Замість старого і потрібного слова „муж“ (і „мужчина“) радять вживати „чоловік“, бо так говорять в Пирятині... (Завтра замість „вийти замуж“ — доручать вживати „очоловічитися“). А замість „чоловік“ треба говорити „людина“... Що кого обходить, що до краю збіднюємо мову через викинення одного слова. Напр. „будь мужем“ чи „будь мужчиною“ це далеко не те, що „будь чоловіком“ — навіть у Пирятині. Або поправмо відомий вислів Франка: „Леся Українка одинокий мужчина в український літературі“ на „одинокий чоловік“ — вийде нісенітниця аж любо. Послідовно „Бог-чоловік“ мало б від нині значити „жонатий бог“ — так, думаю, і в Пирятині не говорять.

 

„Визов“ є зле, добре лише „виклик“. Чому? Є у нас і „звати“ і „кликати“, то чому мало б не бути іменників від цих дієслів. (Не входжу, тут зовсім у різницю значінь!).

 

Старе українське слово „прошу“ віддає шан. автор полякам до виключного вжитку. Нам залишає „будь ласка“. Не подумав він, що при цій нагоді треба б викинути десятки народних пісень, приказок і т. д. („Смерти на себе не просити“), „Просилися злидні на тридні“ — „будь ласка злидні на три дні“, чи це все одно? Чи „будь ласка“ заступить і „прохання, просьбу, проханого, прохача, прохатара“ і т. д.?

 

„Карно“ зле, але тільки в розумінні „нездисдипліновано“, бо коли воно походить від слова „кара“, тоді добре і тоді не можна його заступити словом „свідомо“ чи відповідально“.

 

„Направа взуття“ — це ніби то страшний прогріх галичан проти української мови, треба „лагодження“. Тимчасом Грінченко (зовсім не з прихильности до галичан) переклав на московську мову:

 

направляти — направлять, направить“,

лагодити — готовить, приготовлять“.

 

Цебто попросту наперед швець лагодить (робить) чоботи, а коли вже вони подруться, то таки вже тоді направляє. А от ще одна не галицька, а наддніпрянська приказка: „Ні швець, ні мнець, ні направка“ (Номис ч. 2965).

 

„Крок“ зле, має бути „ступінь“. Хоч ці два слова частинно і покриваються, то всетаки це два різні поняття і без них важко було б обійтися. „Іти крок в крок" це не „іти ступінь в ступінь“. Так само „Іти крок за кроком“ або приказка: „Дурному з кроку ступити — сот днів одпусту доступити“. Крок це Schritt, ступінь це Stufe, а лише різно вживається в його другому значінні Schritt.

 

„Отвирати і замикати“ зле, треба лише „відчиняти і зачиняти“. Як би дослухати цієї ради, треба б попросту викинути за одним махом теж „отвір“ і „замок“, а разом з тим і з Шевченка „замикайте, діти, двері“ і з народник приказок „Людям губи не замкнеш“ (Номис, ч. 6986). Доказувати тут тим, що на Наддніпрянщині вживають по селах лише „відчиняти“ і „замикати“, просто смішно. Там попросту слівник бідніший, але і там ще не кажуть на „отвір“ — „відчин“, а на „замок“ — „зачин“. (Не згадую вже про те, що зачинити двері“ зовсім ще не те, що „замкнути двері“ — на ключ).

 

„Чергування“ ніби то зле, треба ніби то... „дижур“. Тут уже просто руки мліють, як при „середнім“ заміст „пересічний“, або „свідоцтво“ замість ніби то нелітературного „виказка“. Нам попросту за мало й тих слів, що є:

 

свідоцтво — Zeugnis,

посвідка — Bescheinigung,

посвідчення — Bestätigung,

довідка — Nachweis, Schein,

виказ, виказка — Ausweis (виказ, крім того, Verzeichnis).

 

Це все слова, які радить шановний автор викинути в одній лише статі. А що буде, як таких статей і таких авторів найдеться більше?...

 

NE SUTOR ULTRA CREPIDAM.

 

Нині мало не кожний вважає себе покликаним переводити чистку мови. От нещодавно читали ми статтю одного магістра прав про ряд і правління.

 

Стаття стверджує ні більше, ті менше, лише, що слово „ряд“ є полонізмом, тимто не годиться його вживати.

 

Якби автор написав попросту, що це слово виходить з ужитку, було б усе гаразд. Тимчасом він твердить щось зовсім інше. Приходиться пригадати, що слово „ряд“ вживається напр. кількадесять разів у староукраїнський літописах, починаючи з 11. ст., цебто з того часу, коли про польський вплив було б... „незручно“ говорити, а як би таке чудо було можливе, то це слово за 900 літ таки добре задомовилось би в нашій мові.

 

Спершу „ряд“ означав нараду князів у державних справах, але вже від 12. ст. означає і die Regierung.

 

В тому значінні приходить він і в „Слові о полку Ігоревім“ („Всеслав... князям ряди рядив, людям суди судив“) і в народних піснях („ряди рядить, суди судить“).

 

А втім, як би навіть такого, слова не було, то слід би було створити. Бо коли є „рядити“ в значінні „правити“ („Чоловік мислить, а Бог рядить“, або: „Хіба він староста, що рядить у селі“), то мусить бути від цього слова іменник „ряд“, так як є від слова „урядити“, „уряд“, від „ходити“, „хід“ і т. д. Але, на щастя, творити не треба, бо є це слово у нас майже від тисячі літ, засвідчене документами, дарма, що тепер з легкої руки викидається його на смітник, як... полонізм.

(Д. б.).

 

 

4)

 

EX CATHEDRA.

 

Нещодавно поміщено в одному поважному журналі довжелезну статтю, що складається з коротесенької вступної замітки і довгої низки слів, висловів і речень, де за ввесь арґумент служить авторове доручення: „Не говоріть і не пишіть так“ і „Треба говорити й писати...“.

 

Ввесь науковий „апарат“ виглядає так:

 

„Мова, що її чуємо в нашій школі (та й взагалі в устах нашої інтеліґенції) дуже далека від зразкової літературної мови. Дуже багато в ній говіркових висловів (провінціялізмів, напр. хосен, ціха), старих слів, що вже завмерли і в літературній мові не вживаються (архаїзмів, напр. много, случай), чужих слів (варваризмів), що непотрібно засмічують нашу, передовсім польонізмів (напр. узгляднити, обоятно) і русизмів (напр. заниматися, заставити), простацьких висловів (вульґаризмів, напр. пукають до дверей), а то й звичайних граматичних помилок (напр. признамся, два тисячі). Найбільш засмічена наша мова польськими впливами, зокрема в ділянці фразеології (напр. поніс смерть, замкнув вікно)“. Зупинимося над цими словами.

 

„Хосен“ і „ціха“ — це слова, що їх знайдено не лише в Грінченка, але і в народній пісні:

„Ей в тій соснойці трояких хосен,

Ей од кореня жовті листойки,

А в середині ярі пчолойки,

А під вершейком сиві соколи“.

(Головацький, „Народні пісні“, 1878, II, 3), також у приказках (Номис 17848). „Ціху“ викидають, заступаючи її словом „прикмета“ (тепер уже і це слово проскрибоване), тимчасом „ціха“ це спеціяльний знак, напр. товаровий, приміта. Цей „провінціялізм“ вживається в українській літературній мові ще від... 14. століття.

 

Про „архаїзм“ „много“ писав я вище. „Случай, узгляднити, обоятно“ — це дійсно неукраїнські слова своєю побудовою, подібно як і „заниматися“.

 

Зате дуже особлива історія вийшла зі словом „пукати“. Десь комусь видалося, що це, мовляв, простацький вираз, бо в москалів воно що іншого означає (слово подане між інш. в Грінченка, II, 112). Дивний підхід! Прим. по-мадярськи „кутя“, це пес. Чи в тому випадку маємо вирікатися назви старої різдвяної страви?...

 

Якщо „пукати“ простацький вираз, то треба б:

 

1) викинути десятки такіх слів, як „пук, пука, пукавка, пукалка, пукал, пукас, пукатий, пуклястий, пукан, пуку, пукатися, пукнути, пукти“, а далі й такі поетичні, як „пучок, пучечок, пучечка“ і т. д. (всі ці слова є в Грінченка);

 

2) викинути багато місцевих назв, як Пуків (повіт Рогатин), Пукиничі (повіт Стрий), Пуківці і особових, як Пуківський, Пукальський і т. д.

 

3) викинути багато народних пісень: „Ой піду я під віконце, пукну“ (Головацький, І, 276), „Гукни та не пукни“ (Волинь), „Пуку, пуку в віконечко, виглянь, виглянь, паняночко („Основа“ 1861, XI, 130) і ін.;

 

4) перевести „чистку“ українських письменників, починаючи від Котляревського.

 

Зате „признамся“ і „два тисячі“, зам. „признáюся“ і „дві тисячі“ дійсно неправильне, так само, як „поніс смерть“. Але вже „замкнув вікно“ —найлітературніший український вислів, що стрічається в найкращих українських письменників, і це зовсім не польський вплив, як би воно могло авторові видаватися (пор. у Шевченка).

 

Чим руководився автор у своїх авторитетних поученнях — Бог його відає. Все ж — у першій лише, досі надрукованій, частині „засудив на смерть“ кількадесят літературних слів. Кілько слів захоче „знищити“ в дальших частинах, важко відгадати.

 

Це теж стаття „de omnibus rebus et quibusdam aliis“.

 

Є тут і порада писати „ступеня“ (правда, неоригінальна, а за другими), замість правильного „ступня“, хоч сам автор на іншому місці пише: „Ступневий, ступневість, ступня, наступник, наступний, наступництво“ і т. д. (Послідовно треба б писати: „ступеневий, ступеневість, ступеня, наступеник, наступений, наступеництво“, але, на щастя, закони мови чисткарів не обов’язують).

 

Є й нещасне „щоб“ (борони Боже „щоби“, але ,,послідовно“: „коби“ і борони Боже „коб“).

 

Викидає, напр., автор „краску“, а перепачковує при цій нагоді до української літературної мови чужий „колір“, польську „стьожку“ і багато інших чужих слів.

 

Викидає він старе „займає“, яке заступає словом „цікавить“ (пор. „Сі приказки займають душу зглибока“, Куліш, „Хата“, ст. 41, або „Тихо так усюди, тільки соловейки співають... так душу твою і займає“, Ганна Барвінок).

 

Для автора „книжки до набуття в книгарні“ зле, добре ніби то: „книжки набувати в книгарні“, так, як би це було те саме.

 

Ще можна погодитись, коли автор викидає „син бідних родичів“, а вводить на те місце „син бідних батьків“ (родичі=рідня; свояки). Так уживають на Наддніпрянщині (хоч і проти законів української мови, бо „рідня“ — від рід — це зовсім не те саме, що „родич” від „родити". Ніколи хіба не скажемо „родити“ в значінні „посвоячитися“!). Таксамо можна погодитися, але лише тому, що так уживають на Наддніпрянщині, з тим, що ,,ярина“ це лише „яре збіжжя“, а не „городина“. В Галичині це слово має досі первісне, правильне значіння: все яре, отже і яре збіжжя і городина. Варто б було це зберігти і в літературній мова.

 

PER FAS ET NEFAS.

 

Зате ніяк не можна погодитися з прихованим вправді, але все ж виразним, хоч певно і непродуманим намаганням автора звести абстрактне значіння багатьох слів назад до первісного, виключно конкретного значіння (біля, ізза, мимо — тільки в просторовому значінні“, „застановитися = здержатися“, „узнати = пізнати“, „склеп = льох“ і т. д.). ;

 

На перший погляд таке собі невинне намагання — дрібничка, але воно може мати просто катастрофальні наслідки для мови, бо це ні більше, ні менше, а наворот від виробленої літературної мови до говору пастухів!

 

Чому? Тут знову треба пригадати дещо з мовознавчої абетки, а саме, як проходив розвиток значінь слів.

 

В давніх, добрих часах, коли наші предки мали снагу творити нова слова, поназивали всі животини і предмети, з якими мали щонебудь до діла, м. ін., наприклад всі частини тіла: голова, око, ніс, зуб, шия, рука, нога, коліно і т. д.

 

Згодом ця мовна здібність заниділа, а тимчасом люди навчилася виробляти різні речі, управляти ріллю і т. п. Тоді попросту перенесли ці відомі вже слова на різні предмети. В тому часі повстали такі нові конкретні значіння слів, як: голова капусти, око сіти, ніс човна, зуб часнику, шия і ухо дзбанка, ручка ножа, нога стола, коліно стебла і т.д. Це другий ступінь розвитку значіння слів.

 

Та людство не спинилося, пішло дала в духовому розвитку. Тоді треба було назвати різні духові (абстрактні) речі. До того знову послужили існуючі, отже ті самі слова. В тому часі „голова“ стала означати і провідника, повстало „око“ Божого Провидіння, „зуб“ часу, від „руки“ повстали такі слова, як порука, відпоручник і т. п. від „ноги“ підніжок (услужливий чоловік), а далі чоловік без чола, безличність (від лиця), безязикий, заушник, правий і т. д. Це третій ступінь.

 

В тому часі названо всі духові поняття словами, що взяті з різних менш-більш подібних якось, але конкретних предметів. Отже „відання“ (знання) повстало попросту від „видіти“, „освіта“ від світла і т. д.

 

Безконечний хід думки порівнянно до ходу, чи течії ріки. Коли чоловік зупиняв свою думку при якійсь справі, то це назвали словом „стояти“ (мовляв думка „стоїть“). Так повстало нове значіння слів „застановитися, застанови“. Тимто автор грубо помиляються, коли відкидає де „третє“ значіння слова „застановитися“, подібно, як і тоді, коли твердинь, що „склеп“ це лише „льох“. Колись, з оборонних міркувань, будували по містах кам’яниці лише з одним або двома входами, які були забезпечені оборонною брамою. В такій кам’яниці крамниці, які мусіли мати доступ просто з вулиці, містилися в пивницях („склепах“), що мали вхід з вулиці, але не мали получення з нутром кам'яниці. Тимто з часом „склеп“, крім „льоху“ став означати і „крамницю“, подібно як „перо“ (зразу гусяче) сьогодні означає сталевий прилад до писання, в якому нема ніякого сліду гусячого „пера“.

 

Такий був шлях не одної тисячі, а многих тисяч слів. Тимто сьогодні аж ніяк не годиться усувати духові значіння слів і зводити їх назад до рівня з перед сотень, чи тисяч літ, до рівня нижчої цивілізації. В нашому культурному розвитку ми давно залишили рівень цивілізації смердів і холопів, пастухів і рибалок, і про те повинні пам’ятати наша загонисті чисткарі.

(Д. б.)

 

 

5)

 

QUOD LICET... BOVI, NON LICET JOVI.

 

Мова села, мова простолюддя різниться від літературної мови не лише тим, що є куди менше вироблена і тим самим куди менше одуховлена, але ще більше і тим, що в ній переважають слова чуттєво насичені. В літературній мові, а саме в мові духової еліти, в мові науки, публіцистики, правосуддя, управління, промислу, торгівлі і т. д., за виїмком поетичної мови — чуттєво насичених слів порівнююче дуже мало. Це самозрозуміле, бо як би, напр. у якійсь мові не було відповідно багато обезчуттєвлених слів, на цій мові не була б можлива ніяка справжня наука, яка користується не поетичними образами і не емоціями, з поняттями.

 

Зовсім не те серед простих людей, що живуть життям свого конкретного сільсько-господарського оточення.

 

Наприклад:

 

В якомусь селі якийсь молодий чоловік мав тету. Вона — близька до нього особа, тож ясно, що звертаючись до неї, він не казатиме їй „тето“, а скаже „тітко“, бо це здрібніле слово має, як і всі здрібнілі слова, вже сильніше чуттєве забарвлення, в тому випадку — додатне. Мало того. Він знає добре усіх жінок свого села. Коли стріне якусь старшу жінку, хоч би і не тету, скаже до неї „тітко“. Та й поза очі казатиме про неї односельчанам, себто людям, що всі її добре знають — „тітка“. Це все й гаразд. Вживаючи на селі постійно слова „тітка“, простолюдин може перестати загалом уживати слова „тета“. Це йому можна.

 

Зате зовсім друге діло, коли якийсь мовознавець стане твердити, що не годиться вживати в українській мові слова „тета“, лише „тітка“, бо, мовляв, скрізь на Наддніпрянщині по селах вживають, лише здрібнілого слова „тітка“.

 

В кожній іншій суспільності такий науковий „доказ“ знайшов би з місця властиву оцінку, у нас ні. Наслідок: ми позбулися одного підставого слова і — ще трохи більше спростачили мову.

 

Знову приклад: якийсь послідовний соціолог повинен би написати в своїй науковій студії: „сімейка складається з батечка, матусі, діток, тітки“ і т. д. Вправді не буде воно науково, але буде наче б то „по-літературному“, і — весело.

 

От тому я й дозволив собі „перевернути“ прекрасну латинську приказку, щоб пригадати деяким мовознавцям, що не все те, що годиться волові, годиться Зевсові.

 

Те саме, прикладаючи далі до нашої теми: не годиться переносити стиль простонародної пісні до літературної мови:

 

От при захопленні українського простолюддя рікою, ясно, що мало не кожна ріка в народних піснях названа „річкою“. Це в пісні зовсім на місці.

 

Але і тут відчувається різницю, бо поруч пісні „Тече річка невеличка з вишневого саду“, є народня пісня:

„Ой ішли наші славні запорожці

Та понад Богом рікою,

Гей, та широкою, та глибокою...“.

 

Там тече „невеличка“, тому й „річка“, а тут ішли запорожці понад Богом „рікою“, бо... „широкою та глибокою.

 

Але навіть якби в народних піснях ні разу не згадували „ріки“, то для літературної мови треба б це слово відтворити з „річки“. (Та воно зайво, бо в Галичині це підставове слово є, живе і вживається в правильному значінні. Тут ніхто не скаже „річка Дніпро“!). Бо уявім собі, що наука, яка постійно змагає до уточнення понять, одного гарного дня поділить ріки на дві, чи три категорії, так як, наприклад, поділила міста на „великі міста“, „містá“ і „місточка“. Тоді будемо читати в підручнику географії, що Амазонка, Конґо чи Дніпро — це „велика річка“ (contradictio in adjecto!), Бог або Буг річка, а Полтва річечка. Що такий підручник географії перестане бути науковим твором, а стане якимсь ліричним страховищем, тим п.п. чисткарі не турбуються.

 

Розумних людей бентежить те, що в нашому гимні вжито замість слова „вороги“ здрібніле „воріженьки“. (В гимні, цебто в поетичному творі, можна це вияснити надмірним впливом народної пісні). Але ті самі розумні люди готові твердити, що по-літературному не годиться говорити, напр., „свята“, лише „святки“.

 

Тимчасом справа виглядає трохи інакше, бо не кожне здрібніле слово має додатне чуттєве забарвлення. Є багато слів, які по доданні здрібняючого наростка, дістають від’ємну чуттєву закраску. От, найближче звуково слово до „свята“ — „сват“. Це поважне слово вживається доволі часто і в здрібнілому виді „сваток“ — але яке тоді його чуттєве забарвлення! — Так само є з багатьома поважними словами: „держава, вояк, купець“, або й чужими: „комітет, декан“ і т. д. Вистане додати здрібняючий наросток, щоб дістати просто образливу вартість: „державка, воячок, купчик, комітетик, деканчик“ і т. д. До того типу слів належить власне слово „свято“, свята“. От поправмо лише поважне Шевченкове „Свято в Чигирині“ на „Святко в Чигирині“ і — любуймося.

 

На те саме виходить, коли говоримо в зимку, в літку і т. д. Тверда, довга зима вийде на „зимку“, а гаряче справжнє літо на „літко“

 

TIMEO DANAOS ET DONA FERENTES.

 

Цікаво що ті самі чисткарі, які так запопадливо викидають праукраїнські слова, які нібито очищують українську мову від московських і польських впливів, рівночасно силоміць накидують нам польські чи московські слова.

 

В словниках найдете такі живцем взяті в польської мови слова: базґрати, біскуп, кошуля, капелюш, кшталт (кшталт є вправді у Шевченка, але це не українське, а польське слово) і т. д.

 

Мало того. Чисткарі викидають навіть правильні українські слова, заступаючи їх польськими, напр.:

 

„стяжка“ — праукраїнське слово (пор.: стяг, стягати) тепер нібито нелітературне, а треба вживати „стьожка“ (незугарна переробка з польського);

 

„присуд“ — від недавна присуджено на смерть, має бути „вирок“ (польонізм, українська форма від „вирікати“ була б „вирік“);

 

„відношення“ викинули, заступаючи його німецьким словом, але взятим не з німецької мови, а з польської, „стосунок“;

 

„словар“ — давне українське слово, викинули тому, що нібито наросток -ар може означати лише особу (пушкар, кобзар); дарма, що є також в українській мові: буквар, тропар, календар і т. д.). На те місце впровадили польське слово: „словник“, так начебто не можна було створити такого самого українського слова „слівник“ (як: „вісник, ручник“ і т. д.).

 

Так само найдене в сучасних слівниках не лише сотні суто московських слів, але навіть такі чужі, які є лише в московській мові (типу: „бутерброт, вокзал“ і т. п.).

 

І тут можна подати багато староукраїнських слів, або слів, що створені згідно з законами і духом української мови, які безпощадно викидають, а на їх місце радять уживати московськії слова, або створені за московськими мовними законами, напр.:

 

„кріс“ — старе українське слово, радять заступати московським „ґвінтовка“ (навіть не „гвинтівка“!);

 

„скоростріл“ — на взір старого „самостріл“, викинули), щоб ввести на взір московського „пулємьот“ — „кулемет“;

 

„голосник“ — нове, вправді, слово, але створене згідної з українськими мовними законами, викинули (мовляв, є подібне польське), заступаючи його „гучномовцем“, на взір московського „ґромкоґаварітель“, дарма, що „мовець“ в українській мові людина, а не знаряд (пор. „промовець“);

 

„бурса“ — вправді чуже слово, але запозичене вже в 16. ст., викинули, щоб впровадити дивоглядний варваризм „гуртожиток“ (по українськи можна б сказати хіба „гуртожитло“);

 

„нині“ — праукраїнське слово, стало нелітературне, як і правильне „сьогодня“ (сього дня!). По „літературному“ треба лише „сьогодні“...

 

„відділ“ теж ніби то зле, „краще“ яре московське слово „отряд“...

 

Таксамо, силоміць зберігають перестаріле і нелітературне „єдиний“ (мовляв „одинокий“ це лише „самітний“ — в тому значінні є в Шевченка). Але тоді треба й замість „озеро, олень“ впровадити назад „єзеро, єлень“. Секрет у тім, що в москалів зберігається ще „єдінственіний“ в іншому значінні, як „адінокій“. Такі ж москалізми є „лучший письменник“ в значінні „найкращий письменник“ або „красна армія“ в значінні „червона армія“ і т. д. До того типу нелогічний примітивізмів належить мовний куріоз „один одного, один одному“ чого не почуєте ані в цілій Галичині, ані у добрих наддніпрянських стилістів (пор., у думі про Самійла Кішку: „добре майте, один другого, одмикайте“, або в Шевченка: „молітесь Богу і згадуйте один другого“) і т. д.

 

Таких прикладів можна подати цілі сотні, але вони вже не належать до нашої теми, хіба посередньо, бо вказують, як непослідовно і легкодушно наступають наші чисткарі з українською літературною мовою.

 

USQUE AD FINEM.

 

З особливою запопадливістю воюють чисткарі з синонімами в українській мові.

 

На їх думку, коли є вже одне добре літературне слово якогось там значіння, то друге слово або вже непотрібне, або є надопевне, „нелітературне“, що в висліді на одне виходить. Отже коли є „приклад“, то „примір“ ніби то зле, коли є „що“, то „який“ зайве і т. д.

 

І не лише слова, але і вислови, і форми. Їм вдається, що, коли є, напр., форма: „просять“ („просять не курити“, тощо), то „проситься“ вже обов’язково мусить бути нелітературне, дарма, що в вироблених культурних мовах є скрізь неособові форми дієслів.

 

Вони переконані, що вислів „був за єпископа“ виключає „був єпископом“, „проти неділі“ рішуче унеможливлює „під неділю“, „військо зайняло місто“ мусить заступити „військо обсадило“ місто“ (!) і т. д.

 

Тимчасом воно не так.

 

В словотворенні з практичних оглядів дуже часто говориться про синоніми, але в виробленій мові властиво цілковитих синонімів нема. То обсяг значіння двох слів не зовсім покривається, то .чуттєве забарвлення інше. От перший з краю приклад: „вмер - згинув - здох“. Формально це ніби синоніми, бо значіння цих слів в основі подібне, але насправді „вмер“ різниться від „згинув“ значінням, яке тут далеко не цілком покривається, а від „здох“ чуттєвим насиченням. Так само „військо може зайняти місто“, але його зовсім не „обсаджувати“, а, наприклад, піти відпочивати, або й піти далі, тощо.

 

Якже часто бувають вислови, до яких дуже добре підходить лише якесь одне слово, а ніяк не підійде „синонім“!

 

Коли є якесь праслов'янське слово, або давно засвоєне, або навіть новотвір, але створений згідно з духом і законами української мови — треба йото залишити, навіть якби вже було подібне слово.

 

Воно добре, мати добре слово на кожну тямку, але ще ліпше мати два слова, як одне, куди краще мати три, ніж два, а вже таки найвигідніше мати ще більше слів, аніж три. Аби лише було якесь добре слово, хай і подібне до інших, чи схоже на інші, то вже надопевне десь, колись, комусь до чогось якось підійде, пригодиться, знадобиться, придасться, приміниться, прикладеться, прислужиться, приміриться, спотребиться, схіснується, спожиткується, словом — використається.

 

Не збіднювати, а збагачувати мову!

 

SALUS REI PUBLICAE SUPREMA LEX ESTOI

 

Головні думки, які я намагався виложити в цій статті, добираючи до них прикладів із сучасного українського „мовного лихоліття“, такі:

 

1. Основа української мови, а саме пні тих слів, що походять з праіндоєвропейської та праслов’янськоі мови, мусить бути за всяку ціну збережена і в літературній мові.

 

2. Нема причини викидати старі, правдиво українські слова, лише тому, що подібні є в польській або московській мовах.

 

3. Не можна усувати з української літературної мови слів, що узяті з різних українських говорів, навіть якби вони буди взяті — horribile dictu — з галицьких говорів, коли лише відповідають вони законам і духові української мови.

 

4. Не годиться спростачувати української літературної мови, а саме:

 

а) відкидати духові значіння слів,

 

б) вводити здрібнілі нелітературні форми,

 

в) завертати до застарілих звукових видів слів — навіть якби в якомусь наддніпрянському селі вживали дане слово лише в первісному конкретному значінні, лише здрібніле, або лише звуково недорозвинене.

 

5. Не слід збіднювати літературної мови, усуваючи з неї синоніми.

 

6. А вже в ніякому випадку, не треба викидати українські слова, щоб на їх місце вводити які польонізми, чи москалізми.

 

В прикладах подав я кількадесять українських слів, які неслушно викидають з української літературної мови. Дальших кількадесять „проскрибованих“ слів ужив я в цій статті — свідомо.

 

Щоб мене зле не зрозуміли: можливо, що одне чи друге слово таки ніколи не вернеться до літературної мови. Я не буду перти проти рожна, не буду, напр. намовляти всіх, щоб уживати призабутого слова „ряд“ дарма, що воно правильне, замість неправильного „правління“ (згідно з законами української мови воно повинно означати das Regieren, а не die Regierung), яке тепер вживають, просто тому, що знаю, що в мові є і свої неправильності. Але буду боронити тих слів, що живі в мові, а їх силоміць викидають. Іде мені не про одне, чи друге слово, а про загальну тенденцію.

 

Якщо хоч дехто деколи піде бодай за деякими цими заввагами, або якщо хоч кілька слів із вичислених майже сто слів збережу для літературної мови хоч кілька, зможу сказати собі що не писав цих рядків зайво. Писав я їх у тому глибокому переконанні, що бороню слушної справи!

 

А писав я їх для тих мовознавців, що для них рідна українська мова це не об’єкт експериментів і арена для екстраваґанцій, а щось близьке і дороге, як і для людей доброї волі, що вміють цінити і зберігати рідну мову, щоб їм представити, яка смертельна небезпека нашій мові загрожує.

 

Caveant, consules, ne quid res publica detrimenti capiat!

 

Закінчу свої уваги про „чистку“ української літературної мови тим, від чого й зачав — до чисткарів:

 

Quousque tandem abutere, Catilina, patentia nostra?

 

 

________________________

¹) Словник місцевих слів... Жовква 1934, стор. 123-4.

²) Пор. відомий лист Платона Лукашевича до Якова Головацького з 1841 р. про те.

 

[Краківські вісті, 1944,чч.21—25 (1—5 лютого),с.5]

 

 

========================

 

ПЕРЕКЛАДИ ЛАТИНСЬКИХ ВИСЛОВІВ, ВЖИТИХ В СТАТТІ

 

quousque tandem — допоки же

 

pro domo sua — за свій дім

 

difficile est sаtiram non scribere... — трудно не писати сатиру

 

gutta cavat lapisem non vi, sed saepe cadendo — крапля довбає камінь не силою, а частим падінням

 

Hannibal ante portas! — Ганнібал біля воріт

 

ab ovo — з самого початку (букв. "від яйця")

 

ut sementem feceris, ita metes — що посієш, те й пожнеш (букв. "що посіяв, те і жни")

 

sic rebus stantibus — якщо речі так і залишатимуться (традиційне застереження про незмінні обставини)

 

ex oriente lux — зі сходу світло (парафраз з Мт 2:1)

 

et tu, Brute, contra me? — і ти, Бруте, проти мене?

 

de omnibus rebus et quibusdam aliis — про всі речі і про деякі інші

 

ne sutor ultra crepidam — швець хай не судить вище чобіт

 

ex cathedra — з кафедри, авторитетно (часто іронічно)

 

per fas et nefas — чесними і нечесними способами

 

quod licet bovi, non licet Jovi — що дозволено бику, то не дозволено Юпітеру

 

contradictio in adjecto — протиріччя у визначенні

 

timeo danaos et dona ferentes — боюся данайців, що дари приносять

 

usque ad finem — аж до кінця

 

salus rei publicae suprema lex esto — благо республіки є вищим законом

 

horribile dictu — страшно сказати

 

Caveant, consules, ne quid res publica detrimenti capiat! — хай консули будуть пильні, щоб республіка не зазнала шкоди.

 

Quousque tandem abutere, Catilina, patentia nostra? — до яких пір, Катіліно, будеш зловживати нашим терпінням.

 

 

 

 

26.09.2016