Читати Аґнона: Євгенія Сенік

 

За останні роки в Україні організовують дедалі більше літературних резиденцій. Одна з нових – короткострокова резиденція від Літературного центру імені Аґнона у Бучачі. Резиденція є частиною програми «Аґнон: 50 кроків, щоб зрозуміти», і має на меті вшанувати 50-річчя від вручення Нобелівської премії у галузі літератури Шмуелю Йосефу Агнону, який народився у Бучачі. Цьогоріч у резиденції беруть участь троє українських письменників – Євгенія Сенік, Остап Сливинський та Софія Андрухович. Протягом тижня, живучи у Бучачі, автор(-ка) повинні написати три есеї, які публікуватимуться у медіа, а наприкінці року тексти увійдуть у загальну друковану публікацію, що стане підсумком проекту.

 

 

Першою резиденткою стала Євгенія Сенік. Дівчина народилася у невеликому місті Лутугине, що на Луганщині, та останні роки проживає у Львові. Євгенія написала три прозових книги, в яких особливу увагу надає соціальній проблематиці.

 

Ми розмовляємо з Євгенією у дворі будинку, де, як написано на меморіальній дошці, народився Аґнон. Час від часу обсаджений квітами двір відвідують туристи. Роззираються навкруги, читають інформацію про Аґнона, розміщену на стінах будинку, роздивляються фото старовинного Бучача. Це надає розмові особливої атмосфери. Євгенія розповідає, що привело її до зацікавлення юдаїкою, чому тексти Аґнона – це містика, та як потрібно говорити про цього автора сьогодні.

 

 

Спочатку було питання

 

Я взяла участь в Літературній резиденції в Бучачі тому, що мене запросила Мар’яна Максим’як. Це якщо відповісти просто. Якщо заходити здалеку – тому, що я цікавлюся юдаїкою, маю єврейське коріння і ця тема цікавить мене не просто як дослідника з єврейської культури та історії. Юдаїка сама по собі – цікава галузь, але коли ти розумієш, що є частково причетним до цього народу, хочеться дізнатися більше та глибше.

 

Я цікавилася історією загалом, і у мене все частіше виникало питання: хто я? Кажуть, що ближче до тридцяти років у людині прокидається «голос крові». Подібне сталося і зі мною. Тож я почала копати, і розкопала, що по маминій лінії з обох сторін були євреї. Щоправда, ми не маємо документальних доказів. Зрештою, це для мене не має такого великого значення. Бо що це змінює? Коли я дізналася, то була щасливою. Близько тижня не могла ні з ким говорити, адже це був переворот у моїй свідомості. Я змогла пояснити багато своїх особливостей завдяки цьому відкриттю. Чому я поводжу себе у тих чи інших ситуаціях саме так, чому я так думаю, говорю. Чому я така, а не інша.

 

Коли я писала свої ранні прозові твори – це була рефлексія, переживання від подорожей. Зараз пишеться один роман, другий. Я знаю, що їх завершу. І у мене постає питання: що далі? Я розумію, що я не можу писати в 35 років так, як писала в 25. Мені потрібен потужний фундамент. І я його знайшла у Старому Заповіті Біблії, Торі. Вигадувати щось нове немає сенсу. Усе вже було написане. Мені цікаво більше вивчати. І ось ці мотиви я хочу висвітлювати в подальшому в прозі.

 

 

Літературна відповідальність

 

Я була здивована, коли побачила, з ким я в одній лінії на цій літературній резиденції. Більше того, я дуже переживала, бо якщо Остап Сливинський і Софія Андрухович мають своє ім’я, то я розумію реакцію багатьох людей, коли вони побачать моє. І коли Мар’яна Максим’як, знаючи, що я займаюся юдаїкою, обрала мене, я була дуже вдячна за це. Якось я сказала їй, що письменники повинні вистроюватися у ряд, щоб приїхати на цю резиденцію і, більше того, доплачувати гроші, щоби побути тут.

 

В другому своєму тексті, який повинен вийти у рамках Літературної резиденції, я писатиму про Йоханана Петровського-Штерна – професора з Чикаго. Коли я навчалася у Львові, він читав курс лекцій – «Євреї у Східній Європі, 1772-1990» (з особливим розглядом українсько-єврейських стосунків). І саме він ще більше відкрив мені Аґнона. Це був абсолютно новий світ – від Мартіна Бубера до Аґнона. Згодом я усвідомила наскільки були тісні Бубер та Аґнон. До речі, мені здається, що я шукала інформація про Бубера (він також людина планетарного масштабу), і натрапила на Аґнона, який писав про Бубера. Тоді мені відкрився Аґнон. Тобто, це така певна літературна мережа.

 

Аґнон дуже багато означає для мене. Я говорила тут, на презентації у Бучачі: варто лише прочитати його маленькі оповідання, щоб зрозуміти з якою потужною людиною ми маємо справу. Бути тут, у його місті, ходити тими вулицями, що й він, мати час і можливість читати та писати про нього – це для мене велика честь. Я навіть не впевнена, чи заслуговую цього – писати про Аґнона. Адже це – велика відповідальність. Мало хто із сучасних письменників пише про Аґнона, і навіть мало хто говорить про нього – не в контексті нобелівських лауреатів, а як про автора. І так, щоб інформація була доступною для широкої публіки.

 

Щоби читати Аґнона, потрібно мати певні знання. Він не є простим письменником. Бо, перш за все, писав про євреїв, описував зсередини єврейську традицію та культуру. Я так думаю, що, крім євреїв, мало кому його творчість буде зрозумілою в повній мірі. Хіба тим, хто для себе цікавиться юдаїкою. Можливо, тому він є не надто відомим автором в Україні. Якщо відкрити коротке оповідання – на кожній сторінці буде тлумачення, пояснення. Це не література для розслаблення; читаючи його, ти повинен знати багато і багато думати. І говорити про такого письменника на шість тисяч знаків, погодьтеся, складно.

 

Аґнон дуже глибоко вкорінений у своїй традиції. Він віруюча людина. І якщо читати його російською, то можна зауважити безліч зносок, де він цитує Тору або Мішну. В тому й є його унікальність і багатошаровість. Можна прочитати Аґнона на доступному зараз рівні, а повернувшись до його текстів пізніше з більш глибокими знаннями Святого Письма, відкрити для себе щось більше.

 

Я думаю, усім тим, хто розуміє велич Аґнона, не потрібно його боятися. А варто почати говорити про нього, нехай на тому рівні, на якому це є можливим саме зараз. У мене є страх про нього говорити і писати просто. Завжди є відчуття, що варто щось довчити, знати більше, щоб говорити про людину такого масштабу. Але тоді я думаю, що ніколи не почну.

 

Чому його перекладено українською так мало? Чому його перекладають з англійської? Аґнон же не перекладений з івриту. Тобто, це переклад з перекладу. А все тому, що Аґнона бояться перекладати. Це серйозний рівень. І щоб давати зноски, коментарі, потрібно, мабуть, мати в голові весь корпус Талмуду. 

 

Мені дуже сумно. Невже треба бути дотичним до юдаїки, щоб говорити про Аґнона? Мене не полишає це в спокої.

 

 

Серцебиття міста

 

Роман «Нічний постоялець», який чекав на мене в готелі, коли я приїхала у Бучач, відкрив мені дуже близького Аґнона, який приїздить і застає післявоєненне місто. Письменник мало зустрічав тут своїх друзів чи родичів. Моє місто, Лутугине, де я виросла, зараз є підконтрольне ЛНР, і я знаю, що воно теж частково зруйноване, хтось поїхав чи загинув. І через ці паралелі Аґнон ще більш близький для мене. Рано чи пізно війна закінчиться, і я приїду побачити своє місто знову, і воно буде відчуватися мені, як колись Бучач Аґнону. Під’їжджаючи на потязі до Бучача, Аґнон написав: «Я поклав руку на серце і серце билося об руку, а рука об серце». Бучач відкрив мені Аґнона простого.

 

Знати чуже не означає перестати бути собою

 

Немає зараз меж між часом і культурами. І хоч Аґнон пише про християн – «іновірці», я впевнена, що тоді культури були більш близькими між собою, аніж зараз. Аґнон дає відчуття потужності єврейської культури і традиції. А українці насправді майже нічого не знають про євреїв. Мені хотілося би говорити до читачів не через своє єврейське коріння, а сказати: тим, що ми закриваємося від єврейського світу чи від культурної спадщини, яка тут була – ми обмежуємо самі себе. Читаючи твори Аґнона, ти розширюєш свій погляд: знати чуже не означає перестати бути собою. Ось тут, мені здається, присутня в українців закритість до чужого. Може, ми ще не досить впевнені в собі, щоб не боялася впускати інших. І, як на мене, вирішенням такої проблеми повинні стати міжкультурні діалоги.

 

Завдання резиденції: окуляри Аґнона, містичний автор і ключі від Бучача

 

За час перебування у Бучачі я повинна написати три тексти. Перший мій текст мав бути про Бучач, але я все одно писала про місто крізь окуляри Аґнона. Коли ти читаєш текст, ти вже бачиши Бучач по-іншому. Я не можу дивися на універсам, який є зараз, як на універсам, я дивлюся на нього, як на Бейт-Мідраш, про який писав Аґнон. Для мене важливо проговорити Бучач Аґнона. Тому що він, мені здається, найбільш забутий. Якщо про Пінзеля чи замки Бучача більше знають і говорять, то про Аґнона мало. І це мені болить.

 

Другий текст буде про забутого Аґнона. Я хочу звернутися до його коротких оповідань. Тому що на них є коментарі більш традиційного і релігійного характеру. Аґнон – містик. Він дуже містичний. І коли читаєш одне, а потім інше оповідання, важко вгадати, чи це писала одна і та ж людина. Він навіть дає натяки, що варто знати й кабалістичні тексти, щоб читати і розуміти певні його твори. І тут я бачу його містику. І цей Аґнон мені дуже подобається. Мені б хотілося написати про містичний Бучач.

 

І ще один текст хотілося б написати через призму «Нічного постояльця». Не містичного Аґнона, а Аґнона, який приїжджає з Палестини і бачить зруйноване місто. На початку роману є фрагмент, коли люди виїжджають з Бучача. І він запитується їх: «Чому ви залишаєте це місто?». А вони йому віддають ключ від Бейт-Мідрашу і кажуть: «Залишайся сам тут, якщо ти такий розумний».

 

Говорити просто про складне

 

Мені здається, в тому й є наша задача, трьох резидентів. Наскільки ми зможемо написати короткі тексти доступно і легко для сприйняття. Щоб ми, троє учасників резиденції, змогли захопити читача наших есеїв і надихнути на прочитання текстів Аґнона. В тому й полягає цей виклик. У мене – шалений страх. Ми повинні говорити популярно про складні речі. І мені здається, нам повинно це вдатися. Навіть якщо хтось після прочитання цієї розмови захоче ознайомитися хай і з коротким оповіданням Аґнона, я вже буду щаслива.

 

Фото: Юрій Остапа

 

 

23.09.2016