Поза тривалим пішим звідуванням Бучача, я мала щасливий випадок поглянути на місто з висоти. Ні, не з пагорбів, що оточують місто, а з самого його серця – зсередини ратуші.
Міську ратушу досить тривалий час обіймає дерев'яне риштовання, а тому важко собі уявити її в колишній красі. До того риштовання настільки всі звикли, що лише давні фотографії нагадують про те, що колись усе було інакше. Утім, давні фотографії також нагадують і про безліч інших змін, які приніс час.
Один із місцевих мешканців Бучача запропонував мені замість кави піднятися на ратушу. Він мав від неї ключ, а також знав усі потаємні ходи. Ми підіймалися крутими кам'яними сходами, тримаючись за старі стіни. Трималися їх не стільки для того, щоб не втратити рівновагу, скільки тому, щоб відчути на дотик історію. У цих стінах вкарбовані імена Бернарда Меретина та Йоана Георгія Пінзеля, хоча не варто забувати також Миколу Василя Потоцького, який був фундатором ратуші. Чомусь дивлячись на ратушу зовні, у першу чергу я думаю саме про Пінзеля, наче оздоба – фігури роботи відомого скульптора – є важливішими за саму будівлю, яку вони прикрашають. Може це тому, що вже на другому поверсі перед нами відкрилась одна з його скульптур, яка безпомічно лежала у внутрішній руїні ратуші. Навколо неї – обсипані стіни, дошки й каміння, розстелені на підлозі мертві голуби, які немов потрапили у пастку часу.
Чим далі, тим підійматися ставало важче, кам'яні сходи змінювалися на металеві, які хитало в різні боки. Але вже з третього поверху нам відкрився вид на місто. Вузький оглядовий майданчик був укритий шаром пташиного посліду та трупами голубів. Це додавало контрасту видові міста з охайними церквами, костелом та монастирем. Однак на нас чекав іще один поверх. Доступ до нього виявився ще складнішим. Тому, хто йшов попереду, треба було піднятися металевою драбиною, відкрити головою люк, відчинити вікна, а вже після цього подати руку напарникові. Мені пощастило йти другою, тому коли я піднялася, то сонце вже заливало простір. Вище нас у ратуші був лише годинник, який, з невідомих причин, у той день зупинився. Ми дивилися на місто відсторонено – крізь обрамлення вікон, немов часовий портал.
Здавалося, що час завмер у цій споруді, як і стрілки годинника на ній. Крізь вікно було видно ті будівлі, які стояли тут до війни, а також зовсім нові. На якийсь момент здалося, що і люди кількох поколінь змішалися між собою на вулицях, немов чиясь рука висипала їх з мішків різних епох. У цю мить я подумала про Аґнона, про те, що в жодному з його творів мені не доводилось натрапляти на згадки про ратушу. У своєму романі «Нічний постоялець» він детально описував місто з його архітектурою та місцевою природою, але немов зумисне проходив повз ратушу. А може, він, як і ми зараз, дивився на місто крізь одне з її вікон і саме тому не бачив її. Він, що так майстерно описував навіть не саме місто, а й долі його мешканців, бачив їх відсторонено, наче був з ними і не з ними.
Вмить я побачила пошту, з якої він відправляв листи своїй дружині в Німеччину, а також листа в Палестину з проханням прислати ящик апельсинів. Побачила, як він вийшов зі свого будинку й перейшов міст над Стрипою. Вийшовши з пошти, Аґнон засунув руку в кишеню, перевіряючи, чи на місці ключ від старого Бейт-Мідрашу, і попрямував у сторону Великої синагоги. Я бачила його, як і він бачив тих, хто давно вже покинув світ живих, або ж тих, хто подався пішки до Відня, хто перепливав човном моря, щоб опинитися у Краї. Він зшивав у своїй прозі історії цих людей, немов клаптики матерії, утворюючи суцільне полотно своєї доби, яке він акуратно підстеляв для доби прийдешньої. Може, коли Аґнон довго сидів у порожньому Бейт-Мідраші, то писав листи нам, а потім ховав їх у стінах ратуші. Він, той що вмів читати однаково вправно зліва направо і справа наліво, немов знав наперед, що ані синагога, ані Бейт-Мідраш не збережуться, а ратуша стоятиме. Ті записки він передав стінам, які тепер розказують свої таємниці всім, хто до них доторкнеться.
Нам же час було спускатися вниз. Подолавши драбину та закручені металеві сходи, я почула чиїсь кроки. У ратуші був ще хтось. Я завмерла, притиснувшись до стіни, коли з темряви випірнула фігура чоловіка. Спершу подумала, що це міг бути Реб Хайм, який свого часу доглядав за Бейт-Мідрашем, а зараз, певно, опікується ратушею. Але ні, це був інший чоловік, який допомагав відбудовувати ратушу і часом у ній ночував.
Повернувшись у готель, я знову взялася читати «Нічний постоялець». Думала, що варто було б потрапити до ратуші ще раз. Я навіть не здогадувалась, що помандрую до неї тієї ж ночі. На цей раз я була в ній уже сама. Лізла в темряві хиткими сходами та драбиною. Найважчим було відкрити головою дерев'яний люк. Але коли я його відсунула та насилу видерлася на найвищий поверх, то опинилася у своїй школі, у місті свого дитинства. Школа була світла й чиста, проте порожня. Усі класи були відчинені, але в них не було ані учнів, ані вчителів. Так і не знайшовши жодної живої душі, пішла до виходу. А вийшовши, знову опинилася в готелі, у місті дитинства Аґнона, а не свого дитинства. Ця ж подорож була своєрідним подарунком від того, хто знає як це, коли війна руйнує рідне місто, немов знищуючи важливу частину життя.
Для когось Бучач у першу чергу асоціюється з іменем Пінзеля, для когось з Аґноном, а для когось ні з тим, ні з іншим. Для мене ж, Пінзель і Аґнон – тіло й душа Бучача. Його фізичне та метафізичне втілення. Ім'я першого і другого ховають у собі безліч таємниць. Якщо ж говорити про ім'я Аґнона, яке він обрав для себе сам, то окрім більш поширеного тлумачення через спільнокореневе слово «агуна» (що означає «солом’яна вдова» – жінка, чий чоловік зник безслідно), я б хотіла звернутися до ще одного тлумачення, на яке натрапила в коментарях до його новели «Едо та еонам». Кожна літера єврейського алфавіту має своє значення. Перша літера його псевдоніму – ע (аін) – пов'язана з духовністю, а друга – ג (ґімель) – з матеріальним світом. Таким чином ім'я дає підказки, які говорять, окрім іншого, скільки ще всього ховається за звичайними літерами незвичайних текстів, які здатні переносити читача як у часі, так і в просторі.
Текст написано в межах резиденції «Аґнон: 50 кроків, щоб зрозуміти», підтриманої Goethe-Institut-ом у рамках програми «Культурно-освітня академія».
13.09.2016