Дмитро ПОЛЮХОВИЧ

Городенка, районний центр Івано-Франківщини, має багато спільного з тернопільським Бучачем. Навіть історичні герби цих міст мають головним елементом той самий п'ятираменний хрест “Пилява” (фамільний герб Потоцьких).

 

Останнє прямо вказує, що тривалий час їхніми власниками (дідичами) були представники цього поважного роду. До того ж, найпомітніший слід, як у Бучачі, так і в Городенці залишила та сама людина – магнат Микола Василь Потоцький. Заради справедливості зауважимо, що пан Потоцький був, кажучи сучасною мовою, лише замовником, меценатом й інвестором зведення будівель, які стали головними пам'ятками культури в цих містах. Творцями ж став славетний дует архітектора Бернарда Меретина та скульптора Йогана Пінзеля (звісно, зі сотнями майстрів-ремісників і простих робітників на додачу).

 

Пам’ятний знак на честь 800-річчя Городенки. Історичний і сучасний герби міста.

 

 

На відміну від Сатанова чи Чорткова стосовно топоніму “Городенка” морочити голову різними екзотичними версіями нема сенсу – все й так зрозуміло. Ця назва, як і Городок (чи то галицький, чи то подільський), походить від слава “город” – дерев'яно-земляне укріплення, огорожа (дивись зображення на сучасному гербі Городенки).

 

Перша письмова згадка про місто належить до 1195 року. Городенка побіжно згадана поміж володінь оспіваного у «Слові…» галицького князя Ярослава Осмомисла (1152-1187). Звісно, було це незначне поселення. Тому казати, що місто народилося саме того року, як то часто пишуть у путівниках, ніяк не можна. Це лише перша письмова згадка про поселення з конкретною назвою “Городенка”.

 

Насправді люди посилилися тут дуже-дуже давно. Якщо вищезгаданий Сатанів, наприклад, може тішитися лише трипільським поселенням на своїй околиці (а це максимум 6 тисяч років до н. е.), то Городенківщина може похвалитися пам'ятками доби палеоліту – 40-23 тисяч років углиб віків. Зауважимо, що трипільські поселення в околицях Городенки теж є – трипільці у цьому куточку України були “всюдисутніми”, тож без них – ніяк.

 

В ІХ-Х століттях територію Покуття, як і всієї Галичини, населяли білі хорвати. Після походу князя Володимира Святославича 993 року, ці землі були долучені до Київської держави. Відтак до середини ХIV століття землі сучасної Городенківщини входили до складу Галицького князівства та Галицько-Волинської держави (Руського королівства). На той час теперішня Городенка була дрібним поселенням, а центр цих земель лежав на місці величезного городища, розташованого на наддністрянській терасі біля сучасної Городниці. Як вважають історики, там була резиденція місцевого правителя. У 1930-х роках городище досліджували Ярослав Пастернак й інші світила археології.

 

Коли польський король Казимир III приєднав Галичину до своїх володінь (1349), вона входила до складу Польської Корони як окреме “Королівство Русі”. Якийсь час воно мало широку автономію, навіть карбувало свої монети, але незабаром вольності згорнули, карбування монет припинили, ба, навіть ретельно вилучили та переплавили раніше пущені в обіг “руські грошики”.

 

Місцеві запевняють, що цей макет у місцевому сквері – зменшена копія якогось давнього городенківського укріплення...

 

Тим часом новоповстале на руїнах Галицької держави Молдавське князівство зайняло сусідні з Покуттям землі, відомі згодом як Буковина. Покуття опинилося в епіцентрі кривавого прикордонного конфлікту. Зокрема, 1491 року молдавський господар Стефан ІІІ Великий (1992 року канонізований нашими південними сусідами як святий) зробив великий похід на поляків і спалив деякі покутські міста, зокрема, Городенку. Зі змінним успіхом той конфлікт тривав майже півстоліття. На той період припадає зведення першого замку в Городенці (його зруйнували повстанцями 1648 року). Останній місцевий замок остаточно розібрали після Другої світової війни.

 

Городенка перед Другою світовою війною. На передньому плані – замок.

 

Криваве протистояння з Молдовою припинилося лише по тому, як вона потрапила у васальну залежність від османів. Полегшення це не принесло: замість молдаван тепер на Покуття нападали яничари – як-от 1589 року. Водночас набігали і кримські орди.

 

Чи не єдиним бенефіціантом від татарських набігів на Покуття (крім самих ординців, звісно) стала Городенка. Річ у тім, що у XV-XVII століттях найповажнішим тутешнім поселенням було Михальче, яке навіть називали «східними воротами Галичини». Але 1621 року татари вщент зруйнували це містечко, вирізавши та забравши у полон усе його населення. От після зникнення головного “конкурента” й починається активна розбудова Городенки. У 1668 році король Ян Казимир надав їй маґдебурзьке право. До того часу більшість міст і містечок краю «маґдебурґію» вже мали (той же Бучач, наприклад, – від 1394 року).

 

Завдяки маґдебурзькому праву місто перетворюється на значний центр торгівлі. Незабаром тут виникла велика вірменська громада. Тоді як на Покутті, так і на Поділлі вірменські купці контролювали значну частину торговельних операцій. У Городенці ж вірмени взагалі були якийсь час ледве не монополістами.

 

 

Вірменський костел

 

 

Про колись чисельну та багату вірменську громаду нагадує мурована вірменська церква (костел), зведений 1706 року (вірмени в Галичині та на Поділлі прийняли унію 1668 року). Він є найдавнішою спорудою в місті. Як і вірменський костел у Жванці, його звели не лише для молитви, але й для оборони. Про це свідчать масивні контрфорси, невеличкі віконця (до того ж розташовані досить високо над землею) та товсті мури. Ззовні споруда досить сувора й аскетична. Зовнішня суворість, проте, компенсувалася пишним декором інтер'єрів, але так було колись – цю красу знищили комуністи, перетворивши храм на склад. Буремне ХХ століття залишило свої позначки й на зовнішніх стінах, густо подзьобаних слідами від куль і уламків.

 

 

Наразі вірменський костел ніхто ніяк не використовує, він стоїть пусткою та потребує реставрації.

 

Вірменську монополію в місцевій економіці зламав уже згаданий Микола Василь Потоцький, який 1743 року дозволив селитися в Городенці ще й євреям і надав значні привілеї для юдейської громади. Євреї негайно почали витісняти з ринку вірменських конкурентів.

 

Того ж року магнат фундаційним актом заснував в Городенці монастирську резиденцію Конгрегації кліриків Божественного Провидіння.

 

Городенка, костел.

 

Зведення комплексу монастирських споруд (келії, трапезна, бібліотека тощо) та храму Микола Василь Потоцький доручив зірковому тандему архітектора Бернарда Меретина та скульптора Йогана Пінзеля (то був їх спільний дебют). Пінзель також став автором іконостасу, амвону, головного та двох бокових вівтарів. Роботи зі спорудження монастирського комплексу тривали з 1745-го по 1769 роки. У ході будови костел трохи змінив статус. Закладався він як монастирський, але 1763 року став парафіяльним. Храм в ім’я Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії 2 липня 1769 року освятив біскуп Станіслав Раймунд Єзерський. Цей дивовижної краси костел по праву входить до числа найгарніших пізньобарокових храмів, зведених на території Речі Посполитої. На жаль, ні Меретин, ні Пінзель так і не побачили свій шедевр у всій красі. Архітектор помер 1759 року, а скульптор за два роки по тому.

 

Хрести “Пилява” на дзвіницях і фігура Богородиці. Остання – єдиний городенківський твір Пінзеля, що залишився на місці.

 

 

Як і на храмах Бучача, зведених коштом Миколи Василя Потоцького, дзвіниці городенківського костелу замість звичних хрестів увінчані п'ятираменними хрестами “Пилява”.

 

Путті

 

 

Йоган Пінзель для городенківського костелу створив 33 скульптури (із них 18 фігур – лише для головного вівтаря). Останні, до речі, були найбільшими за розмірами творами Майстра – їх висота сягала понад три метри... Крім того, костел прикрашали ще й близько 200 різьблених з дерева голівок ангелів і путті. Путті (від італійського “putti” – дітлахи) – зображення голих пухкеньких пуцьвірінків. Сюжет досить популярний у барокову епоху. Сумнівно, що цю дрібноту вирізав сам Майстер. Хіба що лише путті для головного вівтаря.

 

По війні в монастирському корпусі дислокувалася військова частина, а храм перетворили на зерносховище. На цей період припадає початок нищення шедеврів. Зокрема, є свідчення очевидців, як у серпні 1950 року двоє “стрибків” із сусіднього села Стрільне, які охороняли вози з зерном, по тому, як збіжжя висипали у храмі, хазяйновито прихопили зі собою додому кілька дерев'яних фігур. Звісно, що не молитися... Шедеври закінчили своє земне життя у сільських грубках.

 

Комплекс споруд монастиря

 

 

Вояки теж ставилися до дерев'яного оздоблення костелу винятково як до джерела палива. Як розповідають старожили, солдати обдерли та пустили на дрова все, що було під рукою. Скульптури, розміщені трохи вище, такої долі уникли. Але відтак монастирський комплекс віддали під “бурсу” – профтехучилище з підготовки механізаторів для навколишніх колгоспів.

 

Інтер'єри костелу тепер виглядають так

 

Найцінніші фігури з головного вівтаря все ж пережили сталінські часи. Пережили навіть атеїстичну вакханалію часів Хрущова. Нагадаємо: тоді після відповідних заяв Микити Сергійовича («теперішнє покоління буде жити при комунізмі», а у сімдесятих роках по телевізору «покажуть останнього попа») почалося масове закриття та руйнування вцілілих храмів. Тоді навіть ледь не зруйнували унікальну пам’ятку – церкву-фортецю в Сутківцях.

 

Шедеври Пінзеля знищили вже за «перебудови». Причому не з якихось ідеологічних міркувань, а в силу дикості та неігластва. Найшвидше з досить поширених міркувань: мовляв, у нас нічого унікального бути не може. Все цікаве та варте уваги є десь там, далеко... Принаймні, “не у нашому районі”.

 

ПТУшний завгосп просто вирішив пустити нікому не потрібний “мотлох” на дрова для розпалювання “бурсацької” котельні. Не виключено, що виписані для того нормальні дрова він закинув собі додому або пустив “наліво”. Вкрадене ж вирішив компенсувати старим “непотребом”

 

До цього ангела вандали не встигли дістатися

 

 

Коли у середині 1980-х експедиція Львівської галереї мистецтв потрапила до костелу, то застала лише велику купу дерев'яних фрагментів вівтаря й уламки фігур. На самому споді лежала відламана голова Св. Єлизавети з головного вівтаря. Поруч валялася вже обезголовлена фігура Св. Анни. З усього знайденого вдалося більш-менш скласти докупи лише п'ять фігур... Якби експедиція приїхала хоч на місяць пізніше – навіть того вже не застала би. Повністю вцілів лише янгол, що стояв на самій верхотурі. Але парного до нього бурсаки-трактористи таки дістали. Від нього в одній із крипт знайшли лише голову, а пізніше – тулуб без рук і ніг.

 

Голова ангела з відпиляним носом

 

Про ставлення городенківчан до спадщини минулого красномовно свідчить ще один епізод з діяльності згаданої експедиції. У закинутому Вірменському костелі музейники знайшли ще одну вцілілу фігуру (на жаль, не роботи Пінзеля). За спогадами одного з учасників експедиції, поки фігуру тягли до вантажівки, жоден із численних перехожих навіть не зупинився, аби поцікавитися: хто ці люди і чому вони цуплять із храму давню реліквію. Усім було глибоко байдуже.

 

На сьогодні в Городенці, донедавна чи не найбагатшій на роботи Пінзеля місцевості України, залишилася лише одна скульптура роботи Великого Майстра – фігура Діви Марії, встановлена перед костелом на високій колоні. Все що вціліло експонується в Музеї Пінзеля – філії Львівської галереї мистецтв, в Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття (Коломия) та в Олеському замку.

 

Микола Василь Потоцький, хоч і був римо-католиком, дуже вирозуміло ставився до духовних потреб християн східного обряду, які, до того ж, складали абсолютну більшість його підданих. Біля костелу Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії височіє ще одна сакральна споруда – церква Успіння Пресвятої Діви Марії. Її зведення теж приписують “дуету” Меретин-Пінзель. Чи так воно? Адже храм звели у 1763-1764 роках, по смерті обох Майстрів. Хоч і не можна виключати, що останні могли долучитися до створення цього Божого дому ще на стадії проекту. Зауважмо, що на той час інтер'єри храму планували водночас із його архітектурою. Тож усе можливо. Принаймні в обрисах тутешнього іконостасу добре проглядається рука Майстра. А можливо й таке, що роботи виконав котрийсь із учнів Пінзеля.

 

Що ж до проектантів самої церкви, то найшвидше це був інший надворний архітектор Потоцького – Мартин Урбанік.

 

Успенську церкву теж вінчає “Пилява” Потоцьких

 

 

Коли церкву збудували, при ній заклали невеличкий монастир для п'яти отців-місіонерів східного обряду.

 

Фундовані Потоцьким монастирі (що великий римо-католицький, що невеличкий уніатський) діяли недовго. У 1772 році, після першого поділу Речі Посполитої, Городенка разом з усією Галичиною відійшла до Габсбурґів. Цісар Йосиф II захоплювався ідеями європейського просвітництва і не любив клерикалів. До того ж, монастирі традиційно були центрами польського опору. За якийсь час Відень почав активно закривати монастирі на щойно приєднаних територіях. У 1780-х роках припинили свою діяльність обидва монастирі в Городенці.

 

В іконостасі Успенської церкви відчувається рука майстра. Світлина: castles.com.ua

 

 

Церкву Успіння Пресвятої Діви Марії 1 червня 1766 року освятив єпископ Лев Шептицький. З останнім у М.В.Потоцького віддавна склалися дружні стосунки. Перед тим магнат навіть “позичив” будівничому собору Св. Юра у Львові свого придворного скульптора Йогана Пінзеля. Як свідчать хронічки, Потоцький зустрічав Льва Шептицького з особливими почестями – в присутності великої кількості місцевої шляхти та офіцерів кам’янецького гарнізону. Урочистості з освячення церкви завершив великий бал і грандіозний феєрверк.

 

За місцевими легендами, Успенську церкву пан Потоцький звів не просто так, а ніби на знак покути за вбивство красуні Бондарівни – дуже гарної, але гострої на язик доньки бондаря зі сусіднього з Городенкою села Чернятин, яка відмовила старому багатієві у коханні. Про вбивство Потоцьким дівчини йдеться у відомій народній “Пісні про Бондарівну”. Остання відома у доброму десятку варіантів, де змінюється лише місце події: Богуслав, Луцьк, Бучач, Городенка. Микола Василь Потоцький у пісні фігурує не під своїм іменем, а за посадою – “пан Каньовський” (магнат займав посаду старости Канівського).

 

З іменем Миколи Василя Потоцького пов'язана ще одна унікальна пам'ятка Городенки, про існування якої здогадується мало який туристи навіть і не здогадуються. Мова про триарковий міст над потічком Ямгорів (народна назва – “Три Мости”). Точна дата зведення цього мосту невідома і визначається проміжком 1745-1769 рр. Нині це найдавніший діючий міст Галичини та другий за віком в Україні (найдавніший – в Кам'янці-Подільському).

 

Наприкінці ХІХ століття міст реконструював барон Яків Ромашкан. На відміну від Потоцького, який турбувався здебільшого про суспільне благо, барон це зробив переважно зі суто егоїстичних міркувань. Ромашкан мав резиденцію в сусідньому селі Серафинці і під час кожної поїздки до Городенки мусив їхати аварійним на той час мостом. Тож від гріха подалі барон і відремонтував цей об’єкт.

 

Світлина Олени Крушинської (з I тому путівника «Дністер»)

 

 

Згори – це звичайний фрагмент дороги. Влітку навіть не збагнеш: це міст чи просто високий насип? Аби побачити давню пам'ятку, потрібно спуститися донизу. Що автор цього тексту (здуру) й зробив. І це був найнеприємніший і найнебезпечніший для здоров'я епізод мандрівки до славного міста Городенки. Бо виявилося, що біля мосту проходить якась частина місцевої каналізації. Чи вона була забита, чи то поламана – невідомо. Але аби отримати хоч якусь світлину, автору доводилося вибирати між нагодою вгрузнути в потоки лайна та «щастям» втрафити у зарості отруйного борщівника. Маючи сумний досвід контакту з цією огидною рослиною, вибір довелося зробити на користь першого варіанту. Відмивати капці все ж краще, ніж тижнями лікувати опіки.

 

“Три мости” в заростях борщівника й емблема команди “Пробій”

 

Попри отруйний борщівник і лайно, “Три Мости” є одним із символів міста та навіть прикрашають емблему місцевої команди з копаного м’яча “Пробій”, вперше створеної ще 1924 року.

 

Повертаючись до теми сакральних споруд Городенки, згадаємо досить цікаву церкву Св. Миколая, вона ж Миколаївська церква, зведена 1879 року. На відміну від набагато пишніших храмів “від Потоцького”, кошти на неї збирали самі вірні. Архітектура храму досить цікава й нетипова для кінця ХІХ століття. Враження не псують навіть раґульські “блискітки”, наліплені під час останнього ремонту.

 

 

Як пригадуємо, 1743 року в Городенці з'явилася єврейська громада. Місцеві ізраїліти торгували зерном, лісом, сіллю, займалися ремеслами, броварством, утримували корчми, були орендарями й управителями маєтків. Вже 1765 року в Городенці та сусідніх 14 селах жили близько тисячі представників старозавітного народу. Станом на 1900 рік єврейська громада містечка налічувала 4255 людей (при сумарній людності міста 11 613 осіб).

 

Як і в інших містечках Галичини, ХХ століття стало фатальним для євреїв. Перша кров пролилася у 1914-1915 роках, за часів російської окупації. Росіяни були налаштовані досить антисемітськи. Більшість єврейських будинків тоді розграбували та спалили. Дев’ятьох євреїв росіяни показово повісили – як австрійських шпигунів.

 

Під час німецько-радянської війни Городенка спочатку опинилась у зоні угорської окупації. Тут союзники Гітлера влаштували велетенське гетто, до якого звезли мешканців не лише з Покуття, але й із приєднаного до Угорщини Закарпаття.

 

У  вересні 1941 року місто перейшло під німецький контроль. Вже 5 грудня в Городенці гітлерівці розстріляли понад 2500 євреїв, 13 квітня 1942-го – ще близько ста. 10 вересня того ж року більшість мешканців гетто взагалі ліквідували, а решту перегнали до табору смерті Белжець.

 

 

Нині в Городенці нема жодного єврея. Про колись поважну громаду нагадує лише старий цвинтар з характерними надгробками-мацевот та дивом вціліла Велика синагога, зведена у 1743-1744 роках (одразу ж після отримання дозволу оселитися в місті). Довгий час божниця зберігала свій первісний вигляд, аж поки 1885 року не зазнала серйозної реконструкції. Найбільше ж пам'ятці історії ХVIII століття дісталося у повоєнні часи від радянської влади. Її тоді перебудували на спортзал (він діє й досі), а до фасаду ще й приліпили неоковирний торговельний центр.

 

Велика синагога

 

 

Варто зазначити, що до Голокосту, крім Великої синагоги, в Городенці діяли кілька дрібніших та півдесятка молитовних будинків, які належали до різних течій в юдаїзмі (зокрема, хасидам). Останні тут з'явилися ще у 1760-х роках. Одним із їхніх лідерів був найближчий і найулюбленіший учень фундатора хасидизму Баал Шем Това – рабин Нахман із Городенки (помер у 1780 р.). Він – дідусь того самого р. Нахмана, чию могила в Умані кожного єврейського Нового року масово відвідують хасиди з усього світу (був навіть названий на честь городенківського діда).

 

Бункер космічного зв'язку

 

 

Серед цікавинок Городенки найменш відомим (а донедавна ще й найбільш засекреченим) є колишній «центр космічного зв'язку». Основна його частина містилася в надпотужному багатоповерховому та розгалуженому бункері, здатному витримати навіть близький ядерний вибух. Надсекретний бункер звели у 1980-х роках. Його завданням було підтримання зв'язку радянського командування з його військами, дислокованими на теренах країн “народної демократії” та з воєнним керівництвом країн Варшавського договору у разі ядерної війни. До складу центру космічного зв'язку, крім бункеру, входили 4 глибокі вертикальні шахти, у яких ховалися антени, що при потребі висувалися на поверхню.

 

 

З часу здобуття незалежності чи не кожне галицьке місто (а та й село) вважає справою честі встановити пам'ятники Тарасові Шевченку та Степанові Бандері. Звісно, що у такому поважному містечку, як Городенка, без своїх Шевченка та Бандери – ну ніяк. Монумент останньому звели у 2009-му в рамках святкування 100-річного ювілею Провідника.

 

 

Пам'ятник на вулиці Степана Бандери встановлений на кошти, зібрані місцевими жителями. Він тоді обійшовся громаді у понад 200 тисяч гривень. Навіть сьогодні це досить велика, як для районного центру, сума, а на той час це були просто шалені гроші.

 

Меморіал прикрашає відомий фрагмент Декалога ОУН: “Здобудеш Українську державу, або згинеш у боротьбі за неї!”

 

На нашу думку, це чи не найоригінальніший монумент С.Бандері в Україні.

 

 

 

 

Світлини: автора, «Мой штетл», igotoworld.com, «Замки та храми України», Живий журнал “zalgalina”, «Вікна», wikiart.org

 

 

 

 

20.09.2016