Ганна Улюра

 

Христина Лукащук. Любов практична. Чернівці: Книги-ХХІ, 2016. 144 с.

 

 

Закохуєшся в сімнадцять, і це звучить як «Агов! Нарешті!». Закохуєшся у тридцять п’ять – і це уже: «Халепа! Знову!». Дисонанси та асонанси ідентичних повідомлень про якесь таке собі перше «хочу» і кільканадцяте «не можна». У різниці між цими двома практиками – «нарешті» і «знову» – пролягає, зокрема, межа між жанровим любовним романом і романом про любов. А на рівні змісту між «агов» і «халепа» проявляється глобальна дилема: партнерство рівних і любовні стосунки здаються взаємовиключними… Христина Лукащук написала роман про любов. І її «Любов практична» обґрунтовує принципову нерівність закоханих.

 

Хочеться весь час «Любов практичну» непродуктивно порівнювати з давнішою «Курвою» Лукащук (хоча сюжет там був виразніший і динамічніший). І не тільки тому, що обидва романи – про адюльтер, і обидва говорять голосом «незаконної третьої сторони», «тієї жінки». І не тільки тому, що маємо в обох романах справу зі свідомим (припущу) розгортанням істеричного сценарію «я є тим, що в мені люблять». Найголовніше: як і курвину любов, практичну любов зі свіженького роману Лукащук визначає страх – виключно і тільки він («боятися», «страх» – найуживаніші слова з багатого тезаріусу розповідачки). Тобто, все як і у житті.

 

Є він і вона, Христина і Він, просто Він. Одружений із «простою» жінкою, яка «мудро» сприйняла подружню зраду, склавши такий собі графік відвідин коханки. Отож, він понад шість років живе на дві родини і навряд чи щось в цьому розкладі змінить. Вона розлучена, має дочку-підлітка, письменниця і галерейниця – «гарна, молода, розумна, освічена». Вони їздять разом відпочивати, обмінюються дзвінками і смс’ками, читають книжки за рекомендацією один одного, снідають, кохаються – і він повертається до дружини. Вона хоче за нього заміж і не приховує цього. Хіба що не так часто демонструє, бо «я чомусь, на відміну від усіх нормальних жінок, (…) намагаюся вберегти тебе від цього видовища». Нічим хорошим ця історія не закінчиться. Нічим поганим не закінчується теж. Вона просто не має фіналу.

 

Модель для збірки «Любові практичної» вказує сама розповідачка. Вона називає багато книжок, про деякі детально розповідає. А цю згадує побіжно. Значить, слід придивитися саме до неї. Це «Лист незнайомки» Стефана Цвейга. Той текст, який справедливо вважається зразком ліричної сповіді віддано закоханої жінки. В такому вигляді він розповідачку «Любові практичної» і цікавить: як можна щиро любити попри все, навіть попри буквальну власну відсутність (героїню Цвейга її коханець не помічав аж до цього листа, написаного уже померлою жінкою). З «Листа» позичає Лукащук і пряме звернення – вона весь час говорить до коханця, і цей «ти» мусить її почути. Але Цвейгівське оповідання не таке однозначне. Такою є і любовна історія Лукащук. Це і звинувачення, і помста, зокрема. Так само часто, як Христина говорить: «Я боюся за тебе», незнайомка каже: «Я тебе ні в чому не звинувачую». Ідентичні повідомлення з прямо зворотнім змістом. Їхній адресант – неспроможний на дію чоловік, якого до тієї дії всіляко спонукають. Навіть не до дії, а до ціннісного відгуку – до любові тобто.   

 

Коханець Христини – багатий і успішний. Про його роботу ми майже не почуємо. Кар’єру жінки ми ж бачимо крок за кроком: відкриття галереї, фінансові і організаційні проблеми, перші виставки, конфлікти з колегами. Там є один красивий і показовий момент; вона просить зустріти художника, сама не встигає, він відповідає: ти просила в твої справи не втручатися. Але навіть не прямі матеріально-грошові елементи, а саме оті запозичені у Цвейга непрямі звинувачення руйнують зсередини думку, яку весь час нам втовкмачує розповідачка. Думку про те, що жінка і чоловік – взаємодоповнюють один одного у своїй розбіжності. Там, де у чоловіка – вітальна активність, у жінки… Стоп. А що у жінок Лукащук на цьому місці? Якийсь хибний зліпок тієї самої формально відсутньої у її чоловіків активності: маскарад жіночності, істерична пристрасть.

 

Завершує книжку (замість неможливого фіналу історії про адюльтер) сюжет про подружжя баби і діда. Старість тут є знаком набутої мудрості, традиційно. Бабця – уже давно вдова, згадує, що найсумнішим днем її життя був той, коли помер чоловік. І далі коментар Христини, який «закриває» книжку: «Наче хоче залишити його, хоч і давно покійного, лише для себе. І їй байдуже, що про все, що відбувалося далі, я знаю багато більше – зі слів матері. Знаю про його розгульний характер, про його батярність, про нестримні пошуки задоволення тілесного. Про це баба ніколи не розповість. І не тому, що недавно відійшла в світ інший, а тому, що це одкровення її життя. Вона, мабуть, першою у нашій родині навчилася… любити».

 

Є в біографічному жіночому письмі така стала «фішка»: говорити за себе голосом Іншої. Йдеться у цьому фіналі не про бабу, ясно. І навіть не про Христину. Підказкою тут буде і дід-зрадник, і ті проговорені раніше «простота і мудрість», якими наділена дружина Христининого коханця. Нам розповідають нарешті історію тієї зрадженої жінки, яка зненацька виявляється частиною цієї навченої любити родини – і раптом: правдиву історію самої Христини. Колись вона обіцяла коханцю, що не писатиме про його дружину; вона дотрималася обіцянки.

 

Любовні стосунки природно викликають страх: страшно втратити того, хто тебе любить; страшно, що не покохає навзаєм той, кого ти любиш; страшно дізнаватися нове про людину. Христинин страх у стосунках із одруженим коханцем – це той тимчасовий стан (шість років, скажете – шість років, погоджуся), коли свідомо знищуєш наявне доти сприйняття себе. Стаєш «за вимогою» чимсь невизначеним, але реально існуючим в свідомості іншої людини. Їй насправді є чого так відчайдушно боятися.  

 

«Любов практична» – роман про кохання, так. Але складає його любовна історія зовсім не та, про яку я розказала. Є інша, не так щедро підсвічена розповідачкою – такий собі контражур, а вона тут – головна.

 

 

Був однокласник, її перший коханець. Була сильна пристрасть і залежність. Він ішов і повертався, щоб пожалітися на своє невдале життя і – коли неуважно слухає – зацідити в пику. «Якби межи вами нічого не було, то він би не посмів тебе скривдити», – констатує теперішній коханець. «Мене більше ніхто не б’є, не копає і не ґвалтує», – по ходу зауважує розповідачка. Природа такої залежності стає очевидною, коли розповідачка вибухово реагує на чийсь аборт. Вона має такий самий травматичний досвід – юнацького примусового аборту. Після того, як стається ця насправді клінічна істерика, відбувається і зустріч із колишнім коханням: тепер можна спокійно з минулим попрощатися. Вона каже: абортувала його зі свого життя; правильно підібрані слова… От кому насправді писала Христина свого «листа незнайомки».

 

Щодо любовних листів завжди головує питання, кому вони адресовані по суті. Здебільшого, відповідь буде така сама, як і в романі Лукащук: самому собі. «Любов практична» постає таким собі трішки наївним перформансом. Я навіть аналогію цьому роману бачу в практиках мистецького перформансу. І не без того, що обізнана на сучасному мистецтві авторка цієї аналогії свідома. Софі Каль оприлюднила якось любовного листа, якого її тодішній коханець написав іншій жінці. Художниця той текст злегка відкорегувала: викреслила ім’я суперниці і написала власне. Вона не присвоїла собі чуже любовне послання, вона його переадресувала собі. Так зроблена і «Любов практична» – як перехоплений чужий погляд у «любові з першого погляду». І тут сцена, де Христина фліртує в кав’ярні з незнайомцем, котрого більше не побачить і намірів таких не має, але відчайдушно просить: підсядь до мене просто зараз! Чи ще одна: до жінки пристають на вулиці: «Відсосеш?». Вона сміється і йде геть, фіксуючи своє сексуальне збудження. Ці сцени стають ключем до її драматичних тодішніх й інерційних теперішніх (нещасливих?) стосунків. Час збирати розкидане каміння.  

 

Я розказала про цю історію з однокласником за хронологією. У книжці так не є: остання зустріч передує згадці про аборт, ляпас – спогаду про перший секс, таке інше. Згадки про «непрактичну» любов розкидані по роману, і треба збирати їх самотужки, бо «коли усе правильно, то ми цього не зауважуємо». Повністю історія про однокласника прозвучить десь в середині роману. А от коли ця, попередня, історія уже розказана, то і поточна цікавити перестає – навіть розповідачку. Тут же починаються якісь випадкові фрагменти з організацією художньої виставки, фейлетон про невдалі відвідини книжкової презентації, відгуки про прочитані книжки. Себе заговорюють, нас заговорюють. Що ще робити? Головна ж тема розкрита… Чого ми не повинні помітити?

 

Любовна історія з одруженим чоловіком і травматична юнацька любов одна щодо одної мусять скласти шкалу оцінки, дати точку відліку. І цього не стається. Любовне життя не різниться від просто життя – таке ж хаотичне. Історії двох Христининих закоханостей в одне ціле не поєднується. Є натомість туга за тим, що все воліє мати початок і кінець, що нинішні стосунки можна розв’язати, зрозумівши «сценарії» попередніх. Здається, бо інакше з минулим і не упоратися. Але в її книжці, як і в її любовному житті, немає «початку – середини – кінця», годі тут їм і бути. В цьому сенсі героїні Лукащук вельми достовірні психологічно.

 

Химерний цей трикутник з колишнім і нинішнім чоловіком – він, як і історія адюльтеру, теж свідчить про страх, супровідний любові. «Хто я для того, кого люблю, і чого він насправді від мене хоче?». Суть роману Лукащук – це любовний трикутник, так, але не такий: однокласник – Христина – одружений коханець, а такий: Христина – якийсь-чоловік – Христина. Любов практична ж тут – це як практична магія: конкретне перетворення. Лукащук написала роман про любов-метанойю; про радикальну трансформацію людини. І скільки їх таких, радикальних і практичних, на нашу долю випадає?.. Халепа! Знову!

 

Повернуся до порівняння з «Курвою» і трішки ускладню завдання. Чому у «Любові практичної» немає легкості і невимушеності раннього роману Лукащук?

 

Перед авторкою мимовільно постало важче, ніж попереднє, завдання: написати роман про любовні стосунки, в яких відсутня друга сторона, навіть потенційно відсутня. Повернений погляд, який природно і жадано, викликає взаємне захоплення, тут є джерелом оцінювання, отже – провини і жаху. От було в «Курві»: красива молода жінка роздивляється у дзеркалі своє тіло і захоплено пестить його. От у «Любові практичній»: та ж сцена закінчується не мастурбацією, а жалем – чому ніхто не бачить, яка я зараз гарна?! От є в «Курві» відверті і щирі сексуальні сцени: партнери насолоджуються один одним, своїми тілами і своїм коханням. Після таких сцен у «Любові практичній» вирине якийсь побіжний персонаж, який дорікне письменниці: чи не надто розкута вона бува в описах постільних сцен?! Жіноче коло «Курви» тут, в «Любові», теж анігільоване. Є дочка, спілкування з якою зводиться до розмови, чи варто втрачати цноту з нелюбим. Тобто, вона просто слухачка, якій можна до кінця розповісти історію з однокласником. Є бабця, яка підсумує особистісні пошуки Христини – криве дзеркало. Є мати, про яку ми нічого не чуємо, і є та, хто тут замість матері – подруга, котра помирає від раку, і Христина неспроможна з нею говорити через жаль і страх… «Любов практична» – роман про те, як написати роман про любов. Точніше, про неспроможність це зробити під поглядом чужинців, цієї любові несвідомих.

 

Роман-перетворення любові на задушливу самотність. Практичний посібник.     

29.08.2016