І.
Збори членів турчаньскої "Народної Ради", що відбули ся перед кількома днями в Турцї, а з котрих ми здали справу в "Дѣлї", не випали так, щоби могла справдї мати якій вплив на нинїшну нашу ситуацію. Перейшовши точки резолюції, ухваленої зборами, бачимо в них — по-при де-що баламутне — досить річей добрих, хоч не нових, але не бачимо нїчо такого, що би чи то розяснювало нинїшну ситуацію, чи вказувало якісь нові дороги. Все те усунено на бік, поминено мовчки. А прецїнь то було питанє найцїкавійше і найважнїйше.
В проґрамі зборів єдиним важним пунктом було — обдуманє способів сполученя Русинів всїх партій до спільного дїланя. Річ дуже цїкава і ми — признаємось — з великою нетерпеливостію дожидали обговореня єї і порішеня на зборах. Ми міркували, що збори застановлять ся над причинами, які дїлять Русинів, розберуть програми партій, — і вискажуть свою гадку, що сю або ту причину роздїлу треба старатись усунути, з сеї або тої проґрами треба одно або друге змінити чи опустити — і так покажуть способи, як би то, по их гадцї, можливо було звести всїх Русинів в одну спільно дїлаючу громаду. Тимчасом всего того на зборах не порушено і не розібрано, але — як сказав один бесїдник — "легенько оминено", а задекретовано коротко: "Русини всїх партій лишають спори літературно-національні на боцї".
Декрет сей, що правда, звучить на ухо гарно, але на розум подїлати він не в силї. На ухо звучить гарно, бо в тім декретї поставлене єсть слово "спори" — а се слово людям не конче навистне і всї як найраднїйше кликнуть єму: проч! Тілько-ж коли лише подумати, що "спори" — то не причина, але наслїдок, — що "спори" мають за основу відмінні "принципи", відмінні "становища", відмінні "проґрами", — тогдї річ представить ся инакше: тогдї дасть ся зараз змір кувати хибність стилізації тої постанови зборів у Турцї. Очевидно, замість слова "спори" повинно в тій постанові стояти: "Русини всїх партій лишають "принципи" ["становища", "проґрами"] літературно-національні на боцї". Так льоґічно виглядає той декрет турчаньских зборів.
Тепер заходить питанє: Чи можлива єсть в практицї річ, щоби партії полишили свої "принципи" на боцї? Ми бодай не можемо добачити, як би то оно мало проявити ся. Русини-народовцї прецїнь не зійдуть анї на хвильку зі свого становища, а москвофіли знов зі свого. Народовцї — в почутю великих обовязків своїх для народної идеї — будуть дальше старатись будувати, а москвофіли не перестануть старатись руйнувати, — бо Россія ледви чи схоче перестати спинювати через своїх aґeнтів наш національний розвій в Австрії, — з того-ж спори, ненависть, борба о "бути або не бути". Суть люде між Русинами, що удають, мов-би они не знали й не розуміли, о що йде спір межи народовцями а москвофілами, і представляють річ так, що, мовляв, "посварила ся баба Парашка з бабою Палажкою" о нїчо, от, аби сваритись... До таких людей можна би сказати словами з одної нашої оперетки "Лукавиш, серденько, а добре розумієш!" Спір же-ж у нас виходить з основних принципів, борба ведесь — як сказано о "бути або не бути!" І длятого то спір такій завзятий, — длятого він переходить аж в нетерпимість, ба подекуди навіть в ненависть, — длятого він вдирає ся всюди між Русинів і у всї сторони публичного житя та дїяльности рускої интеліґенції. Се-ж ми всї здорово бачимо!
Де-хто з Русинів досить часто озве ся: "То лиш політики львівскі штучно майструють і піддержують спір, а провінція инакше — провінція не знає спору... Той один Львів! ті політики львівскі! они усему вина!" — і се погляд не вірний. На провінції так само истнує спір, як у Львові, тілько декуда не має способу проявитись. А дай провінції нагоду, она ще научить львівских політиків! Прецїнь на загальних зборах "Народного Дому" рішає майже сама провінція. А коли приходила справа принятя якого народовця в члени того института [н. пр. посла Романчука, архитекта Нагірного] то чи — кромі руки о. Заячківского з Лопянки — піднесла ся яка рука з провінції? Той спір єсть і в турчаньскім повітї, — єсть він та й проявляє ся і по за Галичиною — на Буковинї, навіть у Відни, не тілько межи старшими, але й між молодежію світскою і духовною... Де лише збересь більша купка Русинів, зараз сортують ся і обі сторони поводять ся між собою — що-найменше мов би чужі собі люде. Того хиба слїпий не бачить! Спільного дїланя або нїякого у них нема, або як яке і єсть, то нещире.
Все те треба брати на увагу, коли маєся підоймати якусь акцію для усуненя того сумного стану в галицкій Руси.
[Дѣло, 12.08.1891]
II.
До спільного дїланя народовцїв з москвофілами потрібно би якогось спільного грунту. Чи застановились же збори турчаньскої "Народної Ради", якій би то спільний грунт винайти і визначити? Нї.
Правда, в резолюції єсть богато таких точок, в котрих кождий народовець і москвофіл буде думати і робити однако, н. пр. реґуляція рік, зниженє цїни соли, справедливий розклад податків, — але-ж за тим стоять навіть Поляки, і то не тілько демократи, бо за де-чим стоять і станьчики. Але коли взяти лишень якусь справу спеціяльно-руску, н. пр. нашу просвіту або нашу акцію виборчу, — зараз заходять великі суперечности, котрих причиною суть зовсїм инакші принципи, инакші проґрами — власне літературно-національні.
От ми у Львові маємо руску ґімназію. Здавалось би, що се вже справа Русинів така спільна, що й сумнїву бути не може, аби як народовцї так і москвофіли не узнали єї за спільну. А однакож в практицї показуєсь инакше: москвофіли тую ґімназію ненавидять, "Народний Дім" бурсаків своїх до неї не посилає, москвофільскі орґани напастують єї — і коли-б сегодня тую ґімназію скасовано, они би певно мали з того велику радість...
Три роки тому львівска "Народна Рада" а за нею й богато громад з окрестностей повітів чортківского і бучацкого висилали петиції до ради державної о основанє нової ґімназії. Здаєть ся, се повинна бути справа спільна обох партій. Так нї-ж! "Русская Рада" не підперла тої справи, як би випадало, а орґан москвофілів "Червоная Русь" прямо висказав ся, що єсли би тая нова ґімназія мала бути така, як у Львові і в Перемишли, то радше нехай не буде ніякої...
Так само і народно-рускій театр — здавалось би — повинен же бути спільною справою як народовцїв так і москвофілів. Отже також нї! Москвофіли ненавидять наш театр, викинули єгo з "Народного Дому", і дійшло до того, що як театр загостить до Львова, то не тілько нїхто з москвофілів не заходить до него, але навіть згадки о побутї театру у Львові не подасть их орґан.
Спільною справою як народовцїв так і москвофілів повинна би бути також торговельна институція "Народна Торговля", а звістно, що москвофіли на остатних зборах голосували против лісти компромісової народовцїв — на свою лісту, до котрої не взяли анї одного народовця.
Спільною справою як народовцїв так і москвофілів, повинна була бути і торічна акція голодова. А чи такою она була?
І все те дїяло ся в часї так званої "згоди партій"!
А акція виборча?
В роцї 1885 при виборах до ради державної — поминувши вже то, що москвофіли, засідаючі в спільнім комітетї, скомпромітували комітет, виїхавши на політичну демонстрацію до Петербурга [за що, як вернули, засаджено их до арешту] — они ще через свої орґани і довірочними впливами таку розвели агітацію в окрузї Калуш-Долина-Бібрка против п. Романчука, одинокого тогдї кандидата народовцїв, котрий мав шанси вийти, що всї виднїйші сторонники москвофілів в тих округах голосували на кандидата правительственного і аґітували за ним. А по виборах "Слово" і "Пролом" надрукували письмо звістного Петрова з Калущини, в котрім виразно було сказано, що на п. Романчука "старі" не голосували длятого, бо він народовець, хоч "молоді" в окрузї Жовків-Сокаль-Рава бороли ся як льви за сов. Ковальским і помогли вибрати єго. Народовцї вже тогдї постановили станути о власних силах і безпосередно по тих виборах оснували своє політичне товариство — "Народну Раду у Львові", котра мала переводити вибори. Остатні вибори она вже й перевела — і була би переводила, чи би пос. Романчук був виголосив свою проґраму в соймі, чи нї, бо спільний комітет — при покутній аґітації, яку розвели були москвофіли уже на пів року наперед у всїх добрих округах в цїле, аби не допустити до ради державної нї одного народовця — був абсолютно неможливий.
Так виглядало то спільне доланє або тота "згода партій".
А на будуще?... Не вже-ж можливо, щоби стало инакше? — Сумнїваємось...
Народовцї за весь 10-лїтний час т. зв. "згоди партій" робили все можливе, щоби тото "спільне дїланє" могло якось ити. Особливо посол Романчук заявляв невичерпану терпеливість. Та показало ся, що москвофіли нї крихти не хотїли бути льояльними, союз з народовцями визискували для противнародних цїлей, а більше дбаючи о интереси нинїшної системи правительственної в Россії, як о добро нашого народу, ставали що-раз зухвалїйші в неґації всего, що наше народне, та в замахах нищеня кождого нашого національного здобутку. Дійшло до того, що вже навіть предовготерпеливий посол Романчук стратив надїю в можність — довше придержувати ся засади laissez faire, laissez aller — і постановив пригадати Галицкій Руси єї проґраму з 1848-го року...
[Дѣло, 13.08.1891]
ІІІ.
Посол Романчук пригадав галицкій Руси проґраму єї з 1848-го року і проголосив єї прилюдно — нехай єї чують та й знають також Поляки і правительство. Проголошенє проґрами узнав він за єдиний вихід з того хаосу, якій почав що раз більше змагати ся при "спільнім дїланю" народовцїв з москвофілами. Посол Романчук був певний, що всї щирі Русини, бажаючі слави і чести своїй народности та добра свому народови, згорнуть ся коло тoї проґрами в одну кріпку незобориму громаду, а всї елєменти деструктивні полишать на боцї і ті занидїють.
Проґрама Романчукова добра і практична, та й для Русинів галицких єдино можлива. Нема в нїй анї одної точки, на котру би здорово-мислячій Русин не вписав ся.
Деструктивні елєменти — розумієсь — піднесли зараз против неї великій гамір. Поминувши вже головний закид москвофілів: "на що було казати, що Русини нарід окремий від россійского?" — "Червоная Русь" крикнула ще: "по що було зазначувати льояльність, коли нї одного нельояльного Русина нема?" — а радикальний "Народ" рівно-ж заголосив собі: "на що було тикати справ віри?" Тимчасом все те було як-раз потрібне, аби з одної сторони положити конець хаосови між Русинами, а з другої поставити руску справу ясно супротив Поляків і правительства австрійского.
Сказати, що ми Русини — народ самостійний і окремий від россійского [і від польского] було конче потрібно, а се з тої причини, бо фракція москвофільска в теорії а по части і в практицї заперечує нашу народність, неґує нашу мову, нашу культуру, а пропаґує россійщину. Aнї Поляки анї Чехи того підносити не потребують, бо межи ними нема aнї слїду якоїсь фракції, котра би перечила истнованє своєї народности. Признаємо, що не потрібно би було і послови Романчукови зазначувати того, коли б не було наших москвофілів і нїхто нам не перечив нашої народности, але при нинїшних аґітаціях москвофілів зазначенє се було в проґрамі необхідне.
Зазначенє послом Романчуком нашої самостійности народної найбільше — як сказано — запекло і розлютило фракцію москвофільску — і инакше бути не могло. Се ж не лежить в интересї нинїшної злощастної правительственної системи в Россії. Там панує нинї система — нівелювати народности не великорусскі, а між иншими в першій лінії народність україньско-руску, що-до численности по Великороссах найбільшу. Наші-ж москвофіли, звістно, мають задачу помагати сїй системі, на скілько на Україну може впливати своїм культурним розвоєм на народній основі Русь австрійска. Отже москвофіли, побачивши в проґрамі посла Романчука точку о самостійности нашої народности, мусїли в интересї системи россійского правительства виступити як найзавзятїйше против проґрами і против посла Романчука.
Тілько-ж москвофілам треба було против проґрами Романчука якогось такого арґументу, котрим би можна було підбурювати против него і єго дїла — людей легковірних і глубше не думаючих, і за такій арґумент взяли они те, що пос. Романчук в своїй проґрамі через зазначенє льояльности Русинів для держави і цїсарского дому кинув підозрінє нельояльности на т. зв. "стару" партію, отже на що він се зазначував?
І до того зазначеня він був спонуканий і мусїв зазначити в интересї Русинів галицких всякої масти, з виїмком хиба фракції москвофільскої. Не потребував би був того зазначувати, коли-б фракція москвофільска не давала раз у раз причини до підозріваня Русинів о нельояльність, а в наслїдок того і до звістної системи супротив руского народу. Будь що будь треба-ж було в той посередний спосіб зазначити, що Русини галицкі не відповідають на приклад — за те, що фракція москвофільска шле своїх делєґатів на демонстрації політичні в Poсciї (як в роцї 1885 до Петербурга, а в роцї 1889 до Кiєвa) — або за те, що фракція москвофільска шле адресу Аристову, — або за те, що орґан их величає Апухтина, — або за те, що хтось пропаґує вандрівки до Почаєва і потому бідні Книші мусять сидїти по криміналах — або за те, що фракція москвофільска майструє письмо від 115 питомцїв духовної семинарії з завертанєм очей до "великої матушки"... і т. д. Ось длячого посол Романчук узнав за потрібне поставити в своїй проґрамі і тоту точку — в интересї всїх тих Русинів, котрі з такими дїлами москвофільскої фракції, як повисше для прикладу наведені, не солідаризують ся і не повинні за них одвічати і терпіти.
Наконець і що-до точки о вірі — то годї сказати, щоб она була поставлена в проґраму так зовсїм без рації. Радикали, поставивши коротко перед тим в свою проґраму пропаґанду раціоналізму, очевидно вже з самого принципу не могли бути вдоволені з сеї точки проґрами посла Романчука. Але ж, єсли народовцї не можуть згодитись на проґраму радикалів в тій точцї, — то вже-ж мусять признати й самі радикали, що таке зазначенє, яке вийшло в проґрамі посла Романчука, не може бути нїяким лихом для народної справи, а і в тім взглядї становище загалу Русинів поставлено ясно. Нехай собі кождий пригадає лишень ті безнастанні клевети орґанів москвофільских на народовцїв, мов-то они "безпоповщики", молодїж в рускій ґімназії виховують в дусї атеїстичнім і т. п.
Взагалї проґрама виголошена послом Романчуком єсть для нас галицких Русинів в нинїшних часах і обставинах добра і єдино можлива, — она одна може нинї статись тим спільним грунтом, на котрім всї конструктивні елєменти можуть згромадитись до спільного труду для добра Руси — з виглядами і на добрий успіх.
[Дѣло, 15.08.1891]
IV.
Виголошенє послом Романчуком проґрами мало на цїли — як сказано — витворити той грунт, на котрім могли би згромадити ся всї конструктивні елєменти галицкої Руси до спільного труду для добра свого народу, — тож і не диво, що елєменти деструктивні, бачучи для себе небезпечність такої проґрами, виступили солідарно против неї, — і насамперед довели до розбитя клюбу руского, а потому до всїх тих прикрих сцен межи самими Русинами на провінції підчас різних зборів і виборів до ради державної.
В соймі насамперед нужденне, з кождого погляду не видержуюче критики — виступленє посла Антоновича в имени своїх одномишленників довело до розбитя клюбу, а в краю знов т. зв. "стара партія" дала ся в великій мірі обаламутити львівским москвофілам, котрі не перебирали в средствах крутанини і клевети, аби тілько не допустити до сконсолідованя Русинів на основі національній, бо се противить ся пануючій тепер правительственній системі Россії.
Нинї многі з "старої" партії на провінції побачили вже і признають, що зле стало ся, — і з одної сторони беруть за зле послови Антоневичеви, що своїм безголовим виступленєм розбив клюб рускій, а з другої сторони пересвідчують ся з кождим днем що-раз більше, що посол Романчук з народовцями нїкому не запродував справи рускої та й из нїчого з прав руских не резиґнував, а весь колот межи Русинами від часу проголошеної ним проґрами в соймі аж до покінченя виборів до ради державної був штучно викликаний елєментами деструктивними.
О такій змінї погляду пересвідчують нас і збори в Турцї, з нагоди котрих ми річ свою ведемо. Люде з "старої" партії в Турчаньскім — кромі одного о. Саламона — заявили ся за одним клюбом руским в соймі, а дальше не послухали поклику львівских москвофілів, котрі і в своїх орґанах і приватними впливами напирали на них — ухвалити на зборах, щоби теперішні посли до ради державної поскладали свої мандати. Дотичний натяк в промові о. Саламона не звернув на себе нїчиєї уваги, перейдено над ним до порядку дневного з усмішкою, яку мусїло викликати також єго заміченє — вигріте в єго фантазії, — що нїби-то через проголошенє послом Романчуком проґрами народної — народовцї переходять в другі табори: в москвофільскій або в радикальний. [Коли б дїйстно так було, то справдї о Саламон міг би мати утїху, тілько-ж єго, як звичайно, так і в сїм дїлї "надули" господинове зі Львова з улицї "Русской"].
Посол Романчук з народовцями, через проголошенє проґрами, не зрік ся анї йоти з прав Руси, а навпаки, цїль же у него була: сотворити для Русинів приязнїйші условія і більшу можність добити ся належних им прав політичних і національних.
Єсли хто з Русинів не хотїв чи не міг сего зрозуміти, то зрозуміли се дуже добре Поляки, котрі від самого першу з неохотою віднесли ся до цїлої зміни ситуації і до нинїшного дня тої неохоти не то не покинули, але що-раз більше єї заявляють. Они-ж з недовірієм приняли заявленє посла Романчука, — они спонукали намістника заявити в соймі, що він з Русинами не говорив нїчого більше, як лиш те, що прилюдно висказав в соймі, — они через свій комітет центральний старали ся вибори до ради державної перевести так, щоби на послів до ради державної допустити по змозї як найменше Русинів і то не таких, яких комітет рускій бажав, — они у Відни, хоч поступованє клюбу руского супротив них було в повнї льояльне, — відповідне заявленям всїх трех дотичних чинників в соймі, — в своїм "колї" допустили ся кілька разів великої нелояльности (досить згадати про звістний комунікат з нагоди внесеня посла Романчука в комісії буджетовій в справі нової рускої ґімназії, в котрім то комунікатї безпідставно заговорено о "зобовязанях" руских послів, а дальше про спpаву рескрипту міністра Шенборна і про вибір члена до спільних делєґацій) — они наконець взагалї в краю не змінили свого поступованя супротив Русинів при всяких акціях політичного значіня (н. пр. при виборах до рад повітових) а серед праси их нема нинї анї одної часописи, котра би щиро підпирала ясно вже поставлену справу руску. Дїєсь се очевидно не за-для чого иншого, як лиш длятого, що консолідація Русинів на основі політичної і національної проґрами, проголошеної послом Романчуком, им не на руку, — они боять ся єї, они волять мати межи Русинами хаос, сумішку з усяких проґрам баламутних, щоби на тій підставі воювати против всїх Русинів — як бувало — то "москво-" та "шизмо-фільством", то всякими "ізмами"...
Дивна річ, що деякі Русини тої цїкавої прояви не розуміють, або не хотять розуміти, і не витягають з неї консеквенцій розумних, а вигрівають в своїй фантазії такі дивовижні концепти, як ті, що их голосив на зборах в Турцї о. Саламон.
Все те, що стало ся по проголошеню проґрами послом Романчуком в соймі аж до нинїшного дня — не тілько не може захитати народовцїв в пересвідченю их, що проґрама єсть добра і проголошенє єї було на часї, — але противно, оно мусить у них пересвідченє то ще скріпити, ба і Русинів з т. зв. "старої" партії переконати — і, як маємо докази на те, неодного вже й переконало.
Коли поступованє Поляків нинї свідчить о неохотї их до справи рускої, поставленої вже ясно, а правительство знов — як о тім на слїдуючій раз більше скажемо — хотїло би може і на дальше Русинів нїчим збувати, — то Русинам тим більше потрібно твердо стояти на проґрамі проголошеній послом Романчуком, бо лиш стоячи на тім грунтї, Русь галицка — коли-б наспіла хвиля рішуча, о котрій говорить ся в одній точцї резолюції зборів в Турцї — зможе успішно відбивати всякі неприязні напори.
[Дѣло, 17.08.1891]
V.
Польска праса, згадуючи о змінї ситуації в краю через проголошенє в cоймі рускої проґрами народної, дуже часто застерігає ся, що Русини не робили нїякої "згоди" з Поляками та що они порозумівали ся лише з правительством.
Правду сказати, праса польска застерігає ся непотрібно, бо Русини нїколи того й не твердили, щоби перед проголошенєм в соймі народної проґрами роблено яку "згоду" з Поляками. Та й не було рації Русинам ити до Поляків "по згоду", бо Поляки — beati possidentes — завсїгди давали докази, що они полагодженя справи рускої не хотять, — добровільно Руси галицкій нїяких уступок не починять, а лиш тогдї Русинам що-небудь дадуть, коли будуть мусїли. Они держались звістного недавного висказу Бісмарка: quieta non movere! — хоч, своєю дорогою, им лише так здавало ся, що справа руска "спочиває", а "не рухати" єї — то політика найлучша.
Але ж уже від довшого часу був хтось иншій, що лучше зрозумів справу руску і глядїв на неї инакше, нїж короткозорі Поляки. Се було австрійске правительство. На скілько правительство оцїнювало справу чи після вoлї корони, чи після поглядів міністерства справ заграничних, — в те не входимо, а тілько констатуємо, що у Відни від довшого уже часу справу руску мали на oцї. Треба тілько пригадати собі всї факти з гостини бл. п. архикнязя Рудольфа в Галичинї, — треба пригадати собі факт, що по виборах до ради державної в роцї 1885 покійний ґp. Альфред Потоцкій дістав був порученє перевести переговори з Русинами, — треба не забути й того, що в справі основаня рускої ґімназії в Перемишли правительство стояло за основанєм окремої самостійної ґімназії рускої, а не таких паралельок, які була ухвалила більшість соймова, а дальше, що по соймовій ухвалї паралельок дотичний проєкт закона краєвого не одержав санкції цїсарскої, а паралельки рускі в Перемишли заведено під услівями користнїйшими дорогою цїсарскої постанови. Уже з тих фактів видно, що у Відни — мимо безперечно великих взглядів для Поляків — польскої засади quieta non movere не похвалювано, а таки продумувано над тим, що в справі рускій конче треба щось почати. Вимагала того висша рація державна, а без сумнїву своє слово мав тут і міністер дїл заграничних.
Яке становище заняло правительство австрійске через свого заступника, намістника Галичини, перед проголошенєм і по проголошеню народної програми в соймі, — се всїм нам добре відомо, бо свіжо ще в памяти. Правительство перед проголошенєм проґрами заявило, що оно радо би Русинів задоволити, а по проголошеню програми в соймі, оно, висказавши устами намістника прилюдно своє вдоволенє з того, що Русини ясно зазначили становище Руси галицкої, обіцяло змінити дотогочасну систему супротив Русинів і старатись вдоволити их оправданим потребам, — хоч при тім, правда, поручило Русинам укладати свої відносини до сильнїйших в краю Поляків в такій спосіб, аби правительству улекшити єго щирі для Русинів наміреня. На те доперва відозвались деякі польскі посли в звістний нам спосіб, а намістник знов заявив, що правительство з Русинами тілько лиш мало бесїди, що в соймі.
Вже з того заявленя намістника можна було набрати вражіня, що правительство в піднятій акції схоче мабуть числитись з Поляками над міру і над потребу [а Русини прецїнь нїколи на права Поляків не наставали і се дуже маркантно піднїс посол Романчук в своїй промові], а дальше, що правительство взагалї приступило до акції якось несміливо: з одної сторони очевидячки заохочуючи Русинів навіть прилюдно виголошеними обіцянками, а з другої сторони немов побоюючись консеквентної потреби реалізованя тих обіцянок.
І тото перше вражінє було зовсїм удачне і оправдало ся всїм тим, що стало ся від тої хвилї до нинїшного дня. Не перечимо правительству доброї волї — бо ж вдоволенє Русинів лежить в интересї дер жави, — бачимо зі всего, що оно й щиро раде наставшому зворотови між Русинами, — але сконстатувати мусимо, що оно мимо того чомусь немов побоюєсь чим скорше взятись за дїло, щоби раз стало видко тоту єго добру волю. Голодний хоче хлїба, а самими сентіментами голоду не заспокоїть...
Противники народної проґрами старають ся з кождої мухи в часї "нової ери" робити вола — і безперечно се очевидна пересада, коли голосять, що тепер стало "гірше", нїж було до проголошеня проґрами. Того ми не скажемо, — "гірше" не єсть, — але скажемо, що доси й не видко того чогось "лїпшого", що мало наступити, що обіцювано, і чого Русини надїяли ся.
На скілько ми поинформовані, правительство все стоїть при своїм заявленю і запевнює, що оно має найлучшу волю для Русинів зробити "все", що лиш "дасть ся" зробити, і накликує Русинів до терпеливости.
Очевидно, кому як кому, а нам Русинам терпеливости нїколи не хибувало. Не хибувало нам також і вирозумілости. Тілько-ж нехай правительство не спускає з уваги, що ми, поучені довголїтними досвідами, будемо мусїли в кождім випадку досить критично розібрати питанє: чи "дасть ся" се або те зробити, чи "не дасть ся" — або иншими словами: чи правительство справдї не може учанити для Русинів сего або того, — чи може, а н. пр. з огляду на Поляків — не хоче?
Від того буде й зависїти наше дальше становище. На всякій спосіб — дальше нїчим збувати себе не дамо... Полякам на их права ми не настаємо, не відбираємо им нїчого, але ж мусимо домагатись прав і для себе, а правительство повинно нам их дати, хоч би евентуально і против волї тих Поляків, котрі, заперечуючи нам рівних прав певно лише шкодять не тілько державі австрійскій але і своїй власній справі.
[Дѣло, 22.08.1891]
VІ.
Дїяльність клюбу руского в радї державній була в часї засїданя ради державної і пізнїйше предметом живих оговорів межи приятелями і противниками клюбу, а при тім не обходилось і без критики. Нїчо дивного, — се свідчить лиш о тім, що Русини в краю интересувались дїяльностю своїх заступників в радї державній, а де критики була тілько добросовістна, не злобна і не злорадна, то й самі посли мусїли бути їй раді. І наша часопись кілька разів в часї сесії відзивалась до клюбу руского, накликуючи єго в першій половинї сесії, щоби більше давав знати про себе та свою дїяльність і комунікатами — на взорець комунікатів польского "кола" — освідомлював Русинів в краю своїм становищем серед сучасної ситуації політичної, аби вороги клюбу руского не могли видумками та клеветами баламутити рускої публики. Були хвилї, коли такі офіціяльні клюбові заявленя були конечно потрібні, особливо-ж коли в комісії буджетовій пос. Романчук відступив з застереженєм від свого внесеня в справі нової рускої ґімназії в користь внесеня посла Мадейского, а тим більше зараз потім, коли "коло" польске в своїм комунікатї заговорило о якихсь мнимих зобовязанях руских послів супротив делєґації польскої. Комунікат клюбу руского справи сі опісля пояснив на вдоволенє Русинів.
Як другим партіям парляментарним так і рускому клюбови нагоду до виступленя дала доперва дебата буджетова. Она з одної сторони виявила сили парляментарні клюбу, а з другої сторони вивела на яву жаданя Русинів.
Як звістно, при дебатї буджетовій забирали слово три посли: при ґенеральній посол Романчук, а при спеціяльній посли Барвіньскій і Підляшецкій. Першій виголосив бесїду в висшім стилю політичну, виложивши в нїй загально значінє Русинів для Австрії, положенє их в Австрії, проґраму народну, і візвавши правительство, щоби взяло в опіку і охорону рускій нарід, — другій представив найпильнїйші потреби і домаганя Русинів на поли шкільництва, — а третій піднїс деякі кривди Русинів і потреби их в судівництві. Крім того пос. Мандичевскій поставив де які резолюції.
При дебатах буджетових і давнїйшими часами рускі посли, хоч бувало их і більше, нїж тепер, не порушували більше справ, як ті, що порушив теперішний клюб рускій, — а різниця вийшла хиба тая, — очевидно на користь нинїшного клюбу — що насамперед справу руску в радї держави поставив правдиво та ясно — і тим віддав дуже велику прислугу Руси австрійскій, — а дальше, що і в порушених справах пійшов у многім дальше нїж давнїйші рускі посли (Досить перейти точки бесїди посла Барвіньского в справі шкільництва і порівнати єї з бесїдами давнїйшими в тій матерії.)
Однакож не дасть ся заперечити, що як на давнїйших сесіях ради державної, так і на сїй лишилась одна прогалина, котра повинна була бути заповнена. Маємо на гадцї потреби і жаданя руского народу на поли економічнім, котрі, на жаль, і сеї сесії, хоч до ради державної увійшли нові люде, не були, як належить, піднесені. Стало ся се через те, що посол Телишевскій, в тих справах компетентний (як дав докази того в соймі), в сїй сесії ради державної з відомої причини майже не брав участи. Ми не сумнїваємось, що і клюб рускій відчув сю прогалину, та зарадити, бачить ся, не міг. Ми-ж мусимо бажати, щоби на будуще клюб рускій по-при инчі важні справи руского народу підносив також всї можливі до сповненя економічні потреби і жаданя руского народу. Уже в близькій осїнній сесії пропущене можна надолужити.
Впрочім нинїшний клюб рускій сповнив свій обовязок в минувшій сесії ради державної совістно, не гірше як давнїйші клюби, а безперечно лучше. Не треба при тім спускати з ока, що 7-членний клюб рускій минувшої сесії майже зовсїм не диспонував одною з лучших своїх сил [пос. Телишевскій], а з прочих послів — о. Брилиньскій уже немічний, a п. Охримович не виступав в повній палатї.
Спoвненє обовязку посольского, розумієсь, се лиш одна сторона справи, а друга сторона — се результати дїяльности клюбу руского в тій одній, першій сесії.
Що-до результатів — то доси, правда довершених фактів ще нема, але суть заявленя — або иншими словами — обіцянки від правительства. Єсть звістне заявленє ґp. Таффого, дане послови Романчукови в комісії, єсть заявленє ґр. Шенборна в повній палатї з нагоди бесїди посла Підляшецкого, суть ухвалені в комісії буджетовій резолюції в справі нових шкіл руских. Правительство при різних нагодах успокоювало руских послів заявленями, що оно має найлучшу волю неодно зробити для Русинів і накликувало лише до терпеливости, але при тім не дасть ся заперечити, що правительство завсїгди занадто оглядалось на Поляків, щоб нїчо в справах руских не дїялось против волї та без згоди польскої делєґації у Відни, сойму краєвого та мабуть і намістника Галичини. Може бути, що правительство навіть щиро вірить в льояльність всїх тих чинників супротив рускої справи...
Чи оно так єсть справдї, се покаже недалека вже будучність. Деякі справи дозріли вже до того, що найблизші сесії ради державної і сойму покажуть, наскілько Поляки на дїлї думають бути льояльними супротив Русинів, котрі з своєї сторони заявлену словами льояльність супротив Поляків задокументували в спосіб взірцевий на минувшій сесії ради державної і тим показали правительству, що не они хотять сварів і борби міжнародної. Коли-б судити з того факту, якій став ся під конець минувшої сесії ради державної, а именно що "коло" польске ухвалило ремонструвати у міністра судівництва против єго рескрипту о руских вписах до книг грунтових, можна би не віщувати добрих успіхів, — однакож ми не хочемо наперед судити о тім, що доперва має наступити, a дожидаємо спокійно будучих фактів, маючи при тім і то пересвідченє, що наші посли будуть вести справу руску розумно і достойно.
[Дѣло, 29.08.1891]
VІІ.
Найбільшою запорукою політичних успіхів і національного поступу кождого народу єсть безперечно — власна єго енерґія і власна єго дїяльність. Все проче має значінє средств лише помічничих або й паліятивних. О тім повинні ми Русини завсїгди памятати.
Були хвилї в нашім народнім житю новійших часів, що ми тїшились навіть протекцією правительств австрійских. Так було якійсь час по 1848-ім роцї, так бувало по-трохи і пізнїйше, в роках 1860-их i 1870-их. В 1873 роцї правительство помогло було нашим тогдїшним "старим" вибрати до ради державної 15 послів — і то, мимоходом сказавши, були "правительственні" посли par excellence, яких других у нас, надїятись, вже нїколи не буде, — по тім виборі "старі" ликували, думали, що правительство Бог знає як скріпить позицію Русинів в Галичинї... A між тим на дїлї доказало ся, що Русини як-раз в тій "ері" під проводом "старих" такі стали слабі, як рідко коли. Анемія проявила ся в застрашаючій спосіб, a коли народовцї в 1880 роцї піднесли оклик консолідації сил на нових основах, всї патріоти повитали оклик той з одушевленєм — і почалась робота, настав замітний рух між Русинами. І єсли від того часу галицка Русь на де чім поступила, то за поступ той має дякувати сумі своєї власної дїяльности, яку в тій добі проявила.
Тож і на будуще нїхто з Русинів не повинен обманювати сам себе, що мов-то поступ народний і права політичні дадуть ся осягнути в якій-небудь инчій спосіб, a не головно власною енерґією і власною працею орґанічною в краю, серед свого народу. Хто би так думав, був би схожій на того дїда, що надїяв ся на обід, a й без вечері ляг спати...
Дїяльність парляментарна заступників народу иде своєю дорогою — a дїяльність серед народу знов своєю. Політика, зависима від хвилї, може завтра-позавтру змінити ся, — орґанічна-ж дїяльність народна мусить бути тягла, тревала, незрушима.
Ми Русини за довгі часи прикрих досвідів взагалї навчили ся вже розуміти сю правду, але все-таки остались серед нас ще досить замітні нащадки давнїйшого фантазованя о спасенію для нас "з гори", а не через самих себе... Невинний взорець тої нашої добродушности дає і одна точка резолюції збору членів турчаньскої "Народної Ради", а именно точка XX-та, де сказано: "Русини всїх партій жадають, щоби правительство помагало селянам заводити по селах крамницї і т. д."... Тимчасом замість ухвалювати таку резолюцію до правительства — на наш погляд лучше би було в кождім селї турчаньского повіта завести крамницю. Річ же то дуже легка, а єсли єї сама громада не сповнить, то що поможе правительство? Ухвала ся пригадує нам сербску новелю Ґарашанину, де розказуєсь, як мужики в баюрі серед села ломили собі вози і збавляли худобу, а все кляли правительству: чому оно не прикаже им міст на баюрі поставити?
На зборах в Турцї поручено послам богато справ принціпіяльно дуже важних і красно поставлених — н. пр., що всї школи, від найнизших до найвисших, в краю повинні бути рускі; що цїле судоводство і взагалї все на Руси повинно вестись по руски; що повинно завестись загальне безпосередне, тайне голосованє — і т. п. Кажемо, все те справи дуже важні і красно поставлені, та й кождий Русин стоїть за ними, — але-ж щоби правительство послухало послів руских, треба, щоби нарід рускій підпер сі жаданя фактами, а именно, щоби виказав ся, що він використав уже те, з чого доси міг уживати.
A між тим на зборах в Турцї — побіч богато точок резолюції на адресу послів і правительства — не поставлено нїчого, що було би потрібне до приспішеня тої хвилї... Et hoc faciendum et illud non omittendum. А се illud — робота органічна на грунтї, серед народу — то річ головна. Кола она буде сповнена, все проче доложить ся...
[Дѣло, 31.08.1891]
31.08.1891