Пок. о. Григорій Домбровицкій

З-під Тернололя пишуть нам: Вертаючи з далекої дороги, довелося менї за-про заметїль та лиху дорогу переночувати в Глубочку великім, під Тернополем, у тамошного господаря К. Там застав я кількох поважних тамошних господарїв, що вели розмову про свого покійно­го отця Григорія Домбровицкого. Слухаючи їх бесїди, мимо волї прийшли менї на гадку Тара­сові слова: „Нїхто й не гавкне, не лайне, нена­че Й не було мене“. Справдї-жь бо, хочь покій­ник упокоївся ще 2 лютого с. p., а і доси не довелось менї хочь-би і малесеньку згадочку про­читати в нашій печати про сего тихого але ревного Русина-труженика, окрім звичайної згад­ки, що помер. Я бачив покійника за житя всего два чи три рази, а тим, що чув я про него від єго-жь прихожан про єго заслуги, му­шу подїлятися з Вп. читателями „Дїла“, раз. щоби віддати належну честь тихому труженико­ви, а відтак показати молодшому поколїню взі­рець. Пок. Григорій був се поважний свяще­ник, що дожив 88 лїт в непорочній ста­точности. Про єго труди в приходї і дбалість о прихожан своїх нїхто нїколи не чував, бо покійник не любив хвалитись тим, що зробив кому доброго в своїм житю, а ще менше тим, що чинив всвоїм приходї. Прийшовши перед 56 лїтами на приходство до Глубочна, застав там тілько фундаменти тої величавої церкви з пишною вежою, критою бляхою, що на милю з далека з мурованого гостинця бачишь. Се труд і старанє покійни­ка. Коли 1848 р. знесено панщину і дозволено нашим меншим братам-селянам побирати на­уку в школах, пок. О. Григорій був в Тер­нопільщинї один з перших, що постарався о школу в Глубочку, щоб дїти єго прихожан могли там просвїщатися. Ся школа була все під бачним оком покійника ажь до послїдної хвилї єго житя; а коли вже опісля старечій вїк зробив покійника отяжїлим, то все таки не лишав шкільної молодежи без духовної своєї опїки, і не було тиждня, щоби він бодай раз не загостив до неї з наукою катихитич­ною. В. Консисторія, узнаючи заслуги б. п. Гри­горія, відзначила єго відзнаками крилошаньскими, зробила ординаріятским комисарем для шкіл народвих, і настоятелем деканата тернопіль­ского, за котрий то чин покійник був подя­кував. І послїдними роками б. п. Григорій, хо­тяй уже 80-лїтний старець, не лишався по-за другими молодшими труженниками, а займаючись живо всїми справами рускими, усердно багнув здвигнути своїх прихожан і морально і мате­ріяльно. Тожь на старости своїй доложив всїх сил і заложив братство тверезости і читальню, за що нехай буде память єго від рода в род! — Так розповїдали собї прихожане, шануючи память покійного о. Григорія Домбровицкого. Я від себе додам ще тілько те, яка стрїча менї самому лучилася у покійника. Перед роком був я змушений заїхати до покійника. Входжу до єго кімнати — сивий старець сидить при вікнї та держучи один том „Историчної Би­бліотеки“ Ол. Барвїньского, читає з таким жа­ром що і не почув, коли я увійшов в ха­ту. „Що робите татуню ?“ — сказав я витаючись. — „Вчуся!“ — сказав поважний старець, кладучи книжку на столї.— „ Ось бачите, се така добра рїчь, що кождий правий Русин повинен єї на память знати, як Отченашь. Коли-б на­ші Русини були нас від 1848 року надїляли такими книжками, а ми їх вивчили на память та й межи нарід защепили, не так би ми ни­нї стояли як стоїмо!“ І пійшла у нас розмо­ва про справи наші народні. Старець з оду­шевленєм слухав моїх росказів про змага­ня Русинів, висказував свої здорові погляди, з сумом судив та докоряв тимь, що поки­нувши дбати про маси народні, збилися з пути та ще й доси не перестають „баламутити“ і „каламутити“. Я глянув по столї та зазрїв розтворену книжку, заглянув до неї, та поба­чивши повїсти Марка Вовчка, я усмїхнувся. „Смїєтеся, що я і те читаю?і — сказав до ме­не старець. — „Правда, оно смїшно трохи, що я над гробом стоячій старець, читаю мов якій школярик або панночка такі повїстки. Менї радше-би вже читати псалтирю та промишляти о тамтім свїтї! Але-жь бо я і до гробової дошки не перестаю учитися. І з-ідси учуся язика, того прегарного язика, яким отсі по­вїстки писані. І від коли я почав таким язиком до моїх прихожан промовляти, бачу, що они мене скорше розумїють.“ — Ось такій то був пок. о. Григорій Домбровицкій, тихій, неголосний труженик і патріот, яких, на жаль, не надто богато маємо не то що межи старшими, але навїть межи молодшими. Тим то зовсїм оправданою уважаю журбу тамошних прихожан, якого то теперь они дістануть душ­пастиря та чи схоче він дальше повести добре розпочате дїло покійника. — Б.