З-під Тернололя пишуть нам: Вертаючи з далекої дороги, довелося менї за-про заметїль та лиху дорогу переночувати в Глубочку великім, під Тернополем, у тамошного господаря К. Там застав я кількох поважних тамошних господарїв, що вели розмову про свого покійного отця Григорія Домбровицкого. Слухаючи їх бесїди, мимо волї прийшли менї на гадку Тарасові слова: „Нїхто й не гавкне, не лайне, неначе Й не було мене“. Справдї-жь бо, хочь покійник упокоївся ще 2 лютого с. p., а і доси не довелось менї хочь-би і малесеньку згадочку прочитати в нашій печати про сего тихого але ревного Русина-труженика, окрім звичайної згадки, що помер. Я бачив покійника за житя всего два чи три рази, а тим, що чув я про него від єго-жь прихожан про єго заслуги, мушу подїлятися з Вп. читателями „Дїла“, раз. щоби віддати належну честь тихому труженикови, а відтак показати молодшому поколїню взірець. Пок. Григорій був се поважний священик, що дожив 88 лїт в непорочній статочности. Про єго труди в приходї і дбалість о прихожан своїх нїхто нїколи не чував, бо покійник не любив хвалитись тим, що зробив кому доброго в своїм житю, а ще менше тим, що чинив всвоїм приходї. Прийшовши перед 56 лїтами на приходство до Глубочна, застав там тілько фундаменти тої величавої церкви з пишною вежою, критою бляхою, що на милю з далека з мурованого гостинця бачишь. Се труд і старанє покійника. Коли 1848 р. знесено панщину і дозволено нашим меншим братам-селянам побирати науку в школах, пок. О. Григорій був в Тернопільщинї один з перших, що постарався о школу в Глубочку, щоб дїти єго прихожан могли там просвїщатися. Ся школа була все під бачним оком покійника ажь до послїдної хвилї єго житя; а коли вже опісля старечій вїк зробив покійника отяжїлим, то все таки не лишав шкільної молодежи без духовної своєї опїки, і не було тиждня, щоби він бодай раз не загостив до неї з наукою катихитичною. В. Консисторія, узнаючи заслуги б. п. Григорія, відзначила єго відзнаками крилошаньскими, зробила ординаріятским комисарем для шкіл народвих, і настоятелем деканата тернопільского, за котрий то чин покійник був подякував. І послїдними роками б. п. Григорій, хотяй уже 80-лїтний старець, не лишався по-за другими молодшими труженниками, а займаючись живо всїми справами рускими, усердно багнув здвигнути своїх прихожан і морально і матеріяльно. Тожь на старости своїй доложив всїх сил і заложив братство тверезости і читальню, за що нехай буде память єго від рода в род! — Так розповїдали собї прихожане, шануючи память покійного о. Григорія Домбровицкого. Я від себе додам ще тілько те, яка стрїча менї самому лучилася у покійника. Перед роком був я змушений заїхати до покійника. Входжу до єго кімнати — сивий старець сидить при вікнї та держучи один том „Историчної Библіотеки“ Ол. Барвїньского, читає з таким жаром що і не почув, коли я увійшов в хату. „Що робите татуню ?“ — сказав я витаючись. — „Вчуся!“ — сказав поважний старець, кладучи книжку на столї.— „ Ось бачите, се така добра рїчь, що кождий правий Русин повинен єї на память знати, як Отченашь. Коли-б наші Русини були нас від 1848 року надїляли такими книжками, а ми їх вивчили на память та й межи нарід защепили, не так би ми нинї стояли як стоїмо!“ І пійшла у нас розмова про справи наші народні. Старець з одушевленєм слухав моїх росказів про змаганя Русинів, висказував свої здорові погляди, з сумом судив та докоряв тимь, що покинувши дбати про маси народні, збилися з пути та ще й доси не перестають „баламутити“ і „каламутити“. Я глянув по столї та зазрїв розтворену книжку, заглянув до неї, та побачивши повїсти Марка Вовчка, я усмїхнувся. „Смїєтеся, що я і те читаю?і — сказав до мене старець. — „Правда, оно смїшно трохи, що я над гробом стоячій старець, читаю мов якій школярик або панночка такі повїстки. Менї радше-би вже читати псалтирю та промишляти о тамтім свїтї! Але-жь бо я і до гробової дошки не перестаю учитися. І з-ідси учуся язика, того прегарного язика, яким отсі повїстки писані. І від коли я почав таким язиком до моїх прихожан промовляти, бачу, що они мене скорше розумїють.“ — Ось такій то був пок. о. Григорій Домбровицкій, тихій, неголосний труженик і патріот, яких, на жаль, не надто богато маємо не то що межи старшими, але навїть межи молодшими. Тим то зовсїм оправданою уважаю журбу тамошних прихожан, якого то теперь они дістануть душпастиря та чи схоче він дальше повести добре розпочате дїло покійника. — Б.
22.02.1888