Спогад про 18 липня 1936 року

Стенлі Пейн

Військова змова була секретом Полішинеля, але республіканський уряд не думав уникати бунту, він волів провокувати його, бо був цілком упевнений у власній силі

Ця дата, без сумніву, є найфатальнішою в сучасній історії Іспанії – одні її міфологізують, інші проклинають. Через постійне перекручення історії – як всередині країни, так і за її межами – важливо розуміти, що саме сталося тих злощасних вихідних 1936 року. В підручниках з історії часто зустрічається твердження, яке говорить приблизно таке: «Генерал Франко керував фашистським державним переворотом з метою повалення республіки». Лише одне в цій фразі є цілком правдивим: інформація про військове звання Франко. Все решта по суті є неправдою. Військовою акцією керували генерали Моля і Санхурхо, а не Франко, який серйозно вв'язався у повстання лише за п'ять днів до його початку. Воно було задумане не як державний переворот, а як загальний військовий виступ, бо було відомо, що в Мадриді повстання є малоефективними і що справжній державний переворот буде неможливим, тож це мав бути значно масовіший військовий виступ. І було в ньому мало «фашистського», бо, по суті, то була військова акція. Єдині справжні фашисти, Іспанська Фаланга, виконували другорядну роль. І була це спроба повалити не республіку, а уряд Сантьяго Касареса Кіроги, який потурав революційному процесові, розпочатому 16 лютого. Спочатку все робилося в ім'я республіки, яка була єдиним різновидом системи, що міг об'єднати іспанців, хоча вже незабаром через велику революцію, вибухлу в сегменті лівих, це круто змінилося.

Сантьяго Касарес Кірога

Іншою неправдою є широко розповсюджений умовивід, що ніхто не бажав громадянської війни. Згідно з цією версією, Іспанія була країною див, в якій могла зненацька розпочатися спустошлива революційна громадянська війна, якої ніхто не бажав. Точніше було б сказати, що ніхто не бажав громадянської війни, яку міг програти, а це інша річ. Військова змова була секретом Полішинеля, але республіканський уряд не думав уникати бунту, він волів провокувати його, бо був цілком впевнений у своїй власній силі. Він вважав, що іспанське військо є "паперовим тигром", гадав, що будь-яке повстання буде дуже слабким – як-от «Санхурхада» 1932 року – і що його легко буде придушити відданими силами, а позиція уряду після цього значно зміцниться. Позиція революційних рухів – на той час вже дуже агресивних – не надто різнилася. У своїх публічних заявах і публікаціях вони наполягали на ідеї про те, що не може бути революції без громадянської війни, що шлях до переможної революції пролягає якраз через останню. А лідери повсталих військових знали, що буде щонайменше громадянська міні-війна, зіткнення, яке триватиме кілька тижнів, можливо, довше. Громадянська війна мала місце, бо її бажали, багато хто провокував, а інші схвалювали.

Іншою вигадкою, яку часто можна почути, є пояснення, що причиною був «опір республіканським реформам», а не протидія революційному процесові 1936 року. Але республіканські реформи мали місце в 1931-1933 роках, і після них не було жодного бунту, а лише єдині демократичні вибори в історії країни на той момент, перемогу на яких отримали центр і правиця. Що стосується 1936 року, то по мірі того, як з'являлися реформи в тривалому процесі постійних порушень закону, маніпулювання виборами, руйнувань і підпалів маєтків і церков, частого політичного насильства, незаконного захоплення земель і політизації правової системи, багато об'єднань підприємців і землевласників в Іспанії впродовж червня заявили, що приймають їхні економічні умови. Натомість вони просили, аби безпорядкам і насильству поклали край, застосувавши закон, як це робиться в правовій державі. Зазвичай уряд Касареса Кіроги не реагував. Тобто, продовжував робити своє.

Як альтернативу впродовж цих тижнів деякі діячі центру та поміркованої лівиці попросили про створення надзвичайного уряду національної єдності для контролю за усіма зловживаннями, який керував би якийсь час, щоби відновити законність республіканської конституції. Мануель Асанья, президент республіки, і Касарес Кірога завжди відповідали, що не зроблять нічого, що розкололо би єдність Народного фронту, об'єднання республіканських партій лівого спрямування і революційних рухів. Іншими словами, що Народний фронт є важливішим, ніж країна. Не те, що небезпеки катастрофи не бачили, річ у тім, що дехто віддав їй перевагу, а інші на неї погодились. Утім, впродовж кількох годин між п'ятницею 17-го а неділею 19-го ситуація була дуже непевною. Військова змова наразилася на всі можливі труднощі, і наприкінці червня Моля розраховував, що лише 15% чинних військових офіцерів напевно візьмуть участь у повстанні.

Його неминучим каталізатором стали події 13 липня: викрадення та вбивство руками республіканської поліції та цивільних революціонерів із Соціалістичної партії лідера партії «Іспанське оновлення» й головного речника опозиції депутата Кальво Сотело. Для багатьох це стало остаточним свідченням того, що революційний процес непоправно взяв гору над інституціями та що альтернатив не лишається.

Серед тих, хто так відреагував, був сам Франко. Проте останні деталі змови залишалися невизначеними й туманними, і повстання хапливо розпочалося в Мелільї [іспанське місто і порт на середземноморському узбережжі Африки – Z] в п'ятницю 17 липня о п'ятій вечора, в той час як ні на півострові, ні на островах не виступив жоден військовий. Уряд заявив, що володіє ситуацією, і лише через 24 години, в суботу увечері 18 липня, стало зрозуміло, що повстання, яким керував Франко, поширилося на весь протекторат [Іспанське Марокко – Z], Канарські острови та деякі важливі частини півдня країни.

Вирішальним днем стала неділя 19 липня. Ще перед північчю Касарес Кірога подав у відставку. Його урядування було повним фіаско. Вперше після 16 лютого Мануель Асанья опинився на краю безодні і зробив крок назад. Він призначив Дієго Мартінеса Барріо, найбільш поміркованого лідера Народного фронту, сформувати поміркований лівий уряд примирення центристського спрямування. Цим він зумів стримати потенційних заколотників у Валенсії і Малазі, і запропонував по телефону деякі поступки Молі, хоча точні деталі є неясними. Однак укладати мирну угоду вже було запізно. Кількома днями раніше така спроба, ймовірно, мала би успіх, але 19 липня від неї відмовилися обидві сторони.

Очевидно, Моля відповів новому очільникові уряду, що повстанці включилися в рух, який, один раз почавшись, вже не зупиниться. Тим часом зранку соціалісти і комуністи разом з деякими членами партії Асаньї влаштували демонстрацію в центрі Мадриду, вимагаючи негайної відставки уряду, і незабаром вони цього добилися.

Президенти Іспанії: зліва — Нісето Алькалья Самора (1931—1936), справа — Мануель Асанья (1936—1939)

Остання ініціатива залишилася в руках Асаньї, який 19 липня усе ще мав три альтернативи. Однією був вибір Альфонсо ХІІІ, який у 1931 році відмовився від влади, однак Асанья її відхилив. Другою альтернативою було продовжувати політику Касареса Кіроги, задіявши половину війська, яка не збунтувалася, разом з більшою частиною морського і повітряного флоту і служб безпеки (громадянської гвардії та штурмовиків), більша частина яких не збунтувалася, аби розгромити заколотників і відновити порядок. Але цій політиці вже не вірили. Асанья вибрав третю альтернативу: озброїти маси революціонерів, наслідком чого було би санкціонувати жорстоку революцію з одного боку, а з іншого – спровокувати значно більшу підтримку повстанців, які виступили проти неї. Таким чином революційні рухи отримали ту борню, яку жадали. І план громадянської війни в її максимальному вимірі.

Стенлі Пейн, історик-іспаніст, доктор історії Колумбійського університету, один із найвідоміших дослідників фашизму