10 років тому, 9 квітня 2003 року, на великій швидкості обірвалася життєва путь Олександра Кривенка – і не було на те ради. Можна про нього написати, що це був видатний журналіст і громадський діяч. Але це нікому ні про що не скаже і нічого не пояснить. Журналістів-бо і діячів видатних є чимало, а Кривенко був один. Пояснювати це безглуздо. Ті, чия траєкторія хоч на мить перетнулася з Кривенковою, щодо цього не мають сумнівів, а менш щасливим – словами не витлумачиш. Треба було бачити і чути.
І все ж доведеться довіритися словам. Споминам. Іншого варіанту не залишилося. Подаємо уривки зі збірника «Привіт, Сашко! Спогади про Сашка Кривенка» (Львів: Піраміда, 2007, упорядник – Марія Кривенко).
Познайомилися ми взимку 1980 року, у рік, коли закінчили школу… Разом із друзями ми згодом збиралися не лише на свята та дні народження, а й створили невеличкий гурток підпільний, де вивчали історію світу, України, визвольних змагань і на основі тих вивчень прагнули знайти свій шлях, аби вивести Україну до незалежності, до кращого життя. Сашко був одним із двох людей, на яких і трималася організація роботи гуртка. Ми … переписували від руки заборонені владою праці, самвидав, українських шістдесятників та політв’язнів… Мали добру конспірацію. Він був серед нас «Семеном», бо жив на Палія. У школі мав інше прізвисько, та, щоб не засвітитися, ми шкільне не вживали в своєму середовищі. Мабуть, непогано це робили, бо до КДБ привезли мене аж у 1988 році, зовсім «не по темі»…
Він міг бути видатним режисером та філологом, великим політиком і дипломатом, був чудовим літературним критиком і політичним аналітиком, Журналістом з великої букви і менеджером, чудовим товаришем і батьком своїм дівчатам, і просто прекрасною людиною та справжнім патріотом своєї Батьківщини… Залишив гарний слід після себе, обігрівши любов’ю людей, що його оточували, навчивши нас бачити красу навколо, любити ближнього і бути щасливим.
Сергій БАДІК
У наших кнайпах та б’юрах йому доводилося завжди складатися, як богомолу чи швейцарському ножику… На проспекті вітрило його пороховика додавало йому швидкості, довгі ноги нарешті використовувалися як перевага – важко було встигати за ним нашому карлуватому галицькому поріддю. Він ковзав по площині проспектів, розкошував швидкістю та напнутістю плаща-вітрила. Тоді його очі блищали. У русі він був щасливим, про що свідчили тоді його солоні афористичні фрази.
І тут я зрозумів, що насправді Сашко був вітрильником. Саме вітрильником – не пароплавом чи галерою, не триремою чи снеккером. І навіть визначив клас, до якого беру на себе відвагу його віднести. Олександр Кривенко був кліпером. Особливим і специфічним класом останніх, а тому найдосконаліших вітрильників XIX сторіччя, які з рекордною швидкістю ширяли у світовому океані. Навіть моря для них були замалими – їх використовували тільки на океанічних трасах.
Тарас ВОЗНЯК
Львів. Кривенко. «Post-Поступ». Три найважливіші слова, без яких не можна уявити історію української журналістики XX ст. …
Філолог за освітою. Душа львівського, а відтак і київського журналістського товариства. Обдарований чотирма дочками і редакторським талантом. Його місією було не просто вичитувати шпальти – робив це віртуозно, – але придумувати «проекти» (на початках і слова такого, здається, не було) – від самвидавного «сліпого», бо зробленого на доісторичних вільнюських копірах «Поступу», до «Громадського радіо», яке ненадовго пережило Сашка і зникло з ефіру під час помаранчевої революційної ейфорії.
Вахтанґ КІПІАНІ
Влітку 1989-го, коли вже вийшли перші числа «Поступу», коли вся Галичина кипіла мітингами, Ігорю Маркову вдалося вмовити Сашка відірватися від нагальних львівських справ і приїхати на тиждень-другий в Либохору … Звичайно, що кожен з нас мав при собі хоч кілька примірників «Поступу» та іншої незалежної преси. Роздавали людям при кожній нагоді, вели цікаві розмови «за політику». Одного разу трапився кумедний випадок. Підходить чоловік нашої ґаздині … до Ігоря Маркова і дуже серйозно каже: «Бери своїх хлопців і ходімо, треба поговорити». Пішли вони троє – Ігор, Влодко і Сашко. Годину нема, дві, три… Вже й вечоріти починає … Коли це бачимо – йдуть… Виявляється, привів їх Місько на далеку лісову галявину, а там з десять хлопців сидять. Дуже серйозні, по кущах варта пильнує, щоб ніхто не підкрався. Словом, конспірація – що треба. На галявині вже накрито: трилітрові слоїки самогону, нехитра закуска. І каже хтось зі селян до Кривенка, мовляв, то все добре, що ви газети роздаєте, що за Україну пишете. А ти, певно, в них головний, бо весь час папери пишеш. Але ми вас закликали в конкретній справі. Кажіть, коли виступаємо – і ми готові. «Що значить «виступаємо»? – отетеріли наші хлопці. «Ну як – москалів бити, комуняк. У нас зброя є». І починають перераховувати, що в кого з часів повоєнної партизанки залишилося: в кого обріз, в кого гранати, в кого набої… Тримали й справді оті оспівані в анекдотах «автомати в стрісі» й на городі. І коли тільки запахло волею, готові були витягати зброю зі сховків і йти за Україну.
Сашко перший не витримав – розреготався: так ось для чого вся ця конспірація і здибанка так далеко від села! А потім хлопці довго пояснювали щирим патріотам, у чому суть політичної безкровної боротьби. Політпросвіта щедро скроплювалася самогонкою, щоб легше було осягати високі матерії.
Наталя КОВАЛЬ
Він перепливав моря, та не встиг спалити за собою кораблів. Він все зволікав, даючи собі шанс зробити остаточний вибір – залишитися тут чи повернутися назад… Ельдорадо він шукав вперто і наполегливо, гортаючи книгу свого життя із рвучкістю людини, що сховала десь між сторінками щось дуже важливе. Його найближчі друзі часто впадали у розпач від того, що не завжди в змозі йому допомогти – бо рух до Міста Золота мав за мету щось, про що знав лише він сам. ...
Я пригадую, як він вперше читав «Конкістадорів», коли посеред шумного застілля, чарок та побажань раптом на якийсь час запала мертва тиша. Його друзі згодом не раз і не два – хоч не аж так часто – переживали це майже моторошне відчуття, коли йому раптом ставало «досить», і він промовляв. Промовляв так, як ніхто з нас не міг і не смів.
Від нього я вперше почув ще й інші речі, які теоретично мав би знати, чи як український філолог («більше поту – менше крові»), чи як християнин («будь у вас віра, як зерно макове»). Він також вчив мене своєї «східняцької» доброзичливості і вітальності. Будучи людиною «старої дати» (як любив він себе називати), він рясно скропив своє життя здобутками і помилками, символами і міфами. А для мене – ще й уроками.
Тарас КУЗЬМОВ, Володимир ПАВЛІВ
Коли Сашко підійшов ближче до політики й до своєї ролі дорадника прем’єрів, змінилися теми нашої розмови, але не мінявся стиль стосунків. Якось ми пили наше традиційне пиво за білим пластиковим столом наметової «пивнички» на вулиці Франка у Києві й говорили про роль галичан у владних коридорах столиці. Галичани, за Сашком, ніколи не обіймали найвищих посад, проте їхня присутність на другому й третьому рівнях ставала щораз помітнішою. Аналізував Сашко і той цікавий феномен, що дніпропетровська еліта дуже зацікавлена використанням професіоналізму галицьких журналістів, проте ревно слідкує за тим, щоб галицький «джин» залишився у пляшці.
Мирослав МАРИНОВИЧ
Коли його не стало, я усвідомив, що зруйнувалася одномоментно ціла система суспільних стосунків між людьми, які знали один одного понад десять років. Через Кривенка можна було будь-кого із знайомих знайти, помиритися, знайти спільну мову. Йому варто було звести людей докупи, і вони в світлі його неповторної, очевидної або віртуальної усмішки починали розмовляти серцями, а не словами.
У нього ні на що не вистачало вповні часу, як він сам скаржився. … «Старий, ти не повіриш! – говорив він вибачливо, променисто усміхаючись і похапцем докурюючи чергову цигарку. – Подрочити ніколи!»
Олег ПОКАЛЬЧУК
Зводити роль Кривенка до редагування засобів масової інформації та ініціювання ряду медіальних проектів – це надто мало і надто поверхово. Говорити про Кривенка як просто про геніального журналіста – це також применшити його роль. Він не був політиком у звичному розумінні цього слова. Він не був письменником – також у звичному розумінні цього слова. Хоча реально він був більше, ніж політик, ніж письменник, ніж журналіст. Сашко однаково вважав «мудаками» і «підарасами» … і владу, і опозицію. Але водночас він був у опозиції – в опозиції до рагулів … – незалежно від політичних переконань та таборів. В опозиції до бездуховності.
Головна заслуга Сашка в тому, що він став своєрідним інтегруючим центром для всіх передових людей в Україні. Саме довкола нього збиралися митці, журналісти, політики, політологи, представники різних сфер людської діяльності. Довкола нього сформувався центр генерування передової, європейської, ліберальної, гуманістичної думки в Україні. Кривенко був мостом, який з’єднував, здавалося б, непоєднуваних людей. Довкола Кривенка творилося культурне життя цілого покоління.
Кость БОНДАРЕНКО
Багато що може сказати про Кривенка епізод, який трапився в день його похорону 12 квітня 2003 року у Львові. Церква Пресвятої Трійці не могла вмістити всіх прибулих на похорон … Весь цвіт української журналістики, громадські діячі, друзі, представники влади, народні депутати і, певно, трошки сторонніх зівак … Основне питання, яке задали найближчі родичі Сашка, звучало так: «Розкажіть нам – ким він був? Ми шоковані тим, скільки відомих людей прийшло на його похорон, тисячі ішли за труною. Що це означає?». В цьому виявилася вся величезна скромність Сашка. Він був просто добрим сином і братом, ніколи перед рідними не хвалився своїми успіхами та здобутками.
Богдан ПАНКЕВИЧ
09.04.2013