Завтра, 30 травня, відбудеться традиційна, цього року вже десята Лекція свободи пам'яті Сашка Кривенка. Читатиме її історик, професорка НаУКМА Наталія Яковенко.
З цієї нагоди вона приїде до Львова, де в рамках Міжнародного медіа-форуму запланована і сама Лекція, і вручення щорічної премії «За поступ у журналістиці», що її започаткували після загибелі Сашка Кривенка його колеґи та друзі.
Протягом 10 років, що існує Лекція, читати її запрошували журналістів, письменників, науковців. Серед них — Адам Міхнік, Юрій Андрухович, Сергій Рахманін, Савік Шустер, Борис Ґудзяк та інші. Тож слухачі Лекції щоразу мали нагоду розмірковувати про свободу з різних поглядів на неї. Свобода особиста, свобода суспільна, свобода держави… Свобода як філософське поняття, як лінґвістичний феномен, як науковий термін… Свобода слова, свобода вибору…
Як саме постане перед нами свобода завтра — з позиції непересічного історика — «Z», безперечно, згодом переповість. Нині ж говоримо про Лекцію як явище, як не надто традиційний для нас спосіб вшанувати пам'ять людини, яка багато зробила, і навіть певною мірою — продовжити працю цієї людини.
Сашко Кривенко був журналіст, публіцист, редактор. Заснував у Львові леґендарне видання «Post-Поступ», згодом щоденну газету «Поступ», ще пізніше загальноукраїнський журнал «ПіК». Він створив щоденну телевізійну проґраму «Вікна» та Громадське радіо. Мав безліч ідей. Вмів їх реалізовувати. Його смерть була надто передчасною. Про кожну, звичайно, так можна сказати, але надто вже бракує його українському суспільству. І це відчуваємо зараз. Хоч і розумілося — гостро розумілося — тоді, 10 років тому, коли Сашко потрапив у фатальну автомобільну аварію…
Саме тоді й було започатковано дві речі на спогад про Кривенка: Лекцію свободи та журналістську премію його імені. Обидві — приватна ініціатива друзів. Лекцію заснували й щороку організовували четверо: освітянка, почесний консул Канади Оксана Винницька; публіцист, редактор, аналітик Орест Друль; історик Ярослав Грицак; дисидент, віце-ректор УКУ Мирослав Маринович.
Цього року так відбуватиметься востаннє. «Якщо ми хочемо, щоби подібні речі тривали так довго, що, може, й після нас, то мусимо їх інституалізувати», — сказала «Z» Оксана Винницька. Відтак Лекцію передають у відання Українського Католицького Університету, який, зрештою, й досі щоразу допомагав у її організації.
Про цю ухвалу, про дух Лекції та історію її виникнення Оксана Винницька розповіла детально.
Оксана ВИННИЦЬКА:
БУТИ ВІЛЬНИМ ЧИ НІ — ЦЕ НАШ ОСОБИСТИЙ ВИБІР
– Пані Оксано, ідея заснувати Лекцію свободи виникла саме у Вас. Як це було?
– У тому суспільстві, в якому я виросла і жила (пані Оксана є громадянкою Канади — «Z»), лекція пам'яті особи, яка відійшла і яка за своє життя зробила певний вклад у якусь галузь, є поширеною формою. Я знаю, що тут, в Україні, в пам’ять про когось радше засновують професійні конкурси імені цієї людини. Це більше прийнятно для України. Однак для мене близькою є така практика, коли саме лекція є способом вшанувати достойну людину. Це у нас дуже прийнято є, особливо в університетах. Я знаю і була на таких лекціях в Торонтонському, Альбертійському чи Манітобському університетах, в університеті Едмонтона. Дуже по-різному ті лекції відбуваються: часом є дуже широкий діапазон тематики, часом є дуже вузький в певній галузі, і часом воно йде для широкого кола людей, а часом є для вузького…
Це є така можливість, по-перше, згадати людину, а по-друге, щоби постійно йшла дискусія на певну тему, яку люди на той час вважають важливою.
Коли Сашко Кривенко раптово загинув і коли ми це все довідались, я була присутня на деяких поминальних службах, які відбувалися, і я відчула в місті і між знайомими, що було бажання споминути Сашка в такий чи інший спосіб. Тому що його вклад був дуже великий і в журналістику, і, я думаю, в суспільство, яке він будив до громадського мислення.
Я особисто була з ним знайома ще коли він проживав у Львові, можливо, не так добре, як інші люди, які пізніше були причетні до цієї Лекції і які набагато краще його знали.
Я його знала. Але щоб ми були близькими друзями і часто бачились, то ні, бо я не є журналістом. Але Мирослав Маринович був мій знайомий. Ореста Друля я в той час трошечки менше знала, хоча знала, тому що наші діти в той час до одної школи ходили. Славко Грицак був людина, яка співпрацювала з моєю мамою в наукових проектах. Ще тоді був задіяний Микола Сварник. І це була така група людей, яких я зустріла кілька разів і в Католицькому університеті, коли була літургія, і на інших поминальних заходах.
І я просто почала говорити про заснування Лекції імені Сашка Кривенка, не вважаючи, що роблю щось особливе. Я говорила про це як про форму вшанування, яку ми в себе у Канаді використовуємо дуже часто. Але виявилося, це не є та форма, яку тут застосовують, і вона стала такою незвичною.
І мені дуже шкода, наприклад, що ця форма поминання не знайшла свого застосовування з іншими людьми, які відійшли від нас протягом цих 10 років. Я вважала, що та ідея повинна продовжуватись. Я думаю, що є різні особистості у Львові, які так чи інакше заслужили, щоби була лекція в їхню пам’ять, яка би розвивала ту тематику, яка була близька їм. Зрештою, можливо, ще так воно і буде…
– Скажіть, Оксано, чому Лекція пам’яті Сашка Кривенка є саме на тему свободи?
– Це не була моя ідея. Ми вирішували спільно. Був такий мозковий штурм. І ідея виринула під час розмови, але найбільшим розробником її був Ярослав Грицак.
Сашко зробив великий вклад в громадське радіо, телебачення, створення часописів, газет, взагалі медіа. Нам треба було зосередитися на якійсь одній темі для лекції. Це було наше розуміння і переконання. Ми обговорювали різні речі, але врешті зійшлися на думці, що Лекція буде саме про свободу. І як бачимо тепер, це була добра ідея.
– Тепер кожного року, хочете цього чи ні, мусите в переддень Лекції для самої себе застановлюватися на тему свободи. Скажіть, що для Вас особисто за цим словом? Що таке свобода для Вас?
Протягом тих 10 років ми, організатори, і лектори, яких ми запрошували, дуже по-різному підійшли до поняття свободи. Там було і поняття релігійної, і поняття медіа-свободи, і поняття особистої свободи, і поняття навіть лінґвістичної свободи… Ця тема виявилася дуже широкою і тому, на мою думку, такою цікавою.
Знаєте, коли ми робимо таку лекцію пам'яті, ми не можемо зосереджуватися тільки на тому, що та людина зробила, бо так чи інакше приходить тому кінець. Скільки ми років можемо аналізувати, що людина зробила? Насправді треба йти вперед.
Варто згадати, що коли ми започаткували Лекцію, був період Кучми. В процесі Лекції свободи ми пережили Помаранчеву революцію, велике піднесення щодо свободи в суспільстві. Ну, і сьогодні ми переживаємо знову такий дуже великий спад.
І це тому я дуже хочу, щоби це продовжувалося, тому що завжди, кожного разу, коли ми мали лекцію, навіть коли лектори були з-поза України, ситуація України завжди впливала, тому що вони зверталися до неї також. Я думаю, що це важне — обговорювати цю тему і особливо, коли ми говоримо про пам'ять Сашка Кривенка.
– Та все ж я питалася про Вас особисто. Що Ви вкладаєте в поняття «свобода»? Чи почуваєтеся Ви вільною, свобідною людиною?
– Так. Я почуваюся вільною людиною. Але я є в дуже такому інакшому положенні. І тому я є вільною людиною, бо маю можливість вибору. Я завжди собі усвідомлюю (і чим старше я є, тим більше я усвідомлюю собі), що я ціле своє життя, з малими винятками, вибирала той шлях, на якому я є. Є певні відповідальності в нас у житті завжди. Будучи дружиною, будучи мамою, будучи донькою, будучи тіткою, хресною, консулом, вчителем, начальником, ми маємо відповідальність, і наші свободи там обмежуються, тому що ми відповідаємо за когось чи перед кимсь. Але так, я є вільною людиною.
– Ви сказали про своє інакше положення. Йдеться про інакшість канадського суспільства, держави? Чи йдеться про особливість Вашої родини, в якій Ви виховувалися?
– Я думаю, що коли дитина виростає в сім'ї, вплив батьків щодо вибору і свободи, і вільності надзвичайно важливі. Себто батьки дуже впливають, надзвичайно впливають на те, якими ми стаємо, коли ми покидаємо свій батьківський дім. Надзвичайно великий вплив має і суспільство на те, чи ми стаємо вільною людиною, свобідною в своєму виборі, повноцінною.
Але все ж приходить момент в житті, коли ми робимо самі за себе вибір. Був такий отець Ковч, про якого Галичина знає, який вибрав вільний шлях і почувався вільною людиною, перебуваючи в страшних умовах. І таких людей ми можемо багато знайти в світі.
Так що це приходить такий момент в житті, коли, незалежно від того, як тебе виховали батьки, в якому ти суспільстві зростав, кожен з нас сам вибирає за себе — декотрі скорше, декотрі пізніше, деякі ніколи.
Є дуже легко після якогось віку далі звинувачувати батьків, далі звинувачувати суспільство. І це можна робити. Але чи це справедливо?
Мої батьки давали нам дуже багато вибору. Я не буду казати, що ні. Я і мої брати виростали в домі, де ми не мали права вибрати чи іти вчитися в університет, чи ні, але ми мали право вибрати, куди і як. Ми не мали права вибрати, чи ми будемо до української школи суботньої ходити, але ми мали право вибрати якісь інші предмети в рамках того навчання.
Суспільство, в якому я виростала пізніше студенткою і молодою людиною, канадське, дає дуже велике вміння свободи. Тут я не можу заперечувати, бо це є правда. Це є суспільство, яке вільне, хоча не всі будуть так твердити. Ну, я тверджу. Але все одно, я думаю, що приходить момент, де кожна людина мусить, навіть перебуваючи в суспільстві, яке є невільне, вибирати — чутися їй вільною чи ні…
– Я теж думала над темою свободи і, зокрема, свободи у суспільстві. Наше українське суспільство часом видається аж надто вільним (роби, що хочеш), але люди себе вільними не почувають. Натомість вільною почуваєтеся Ви — громадянка Канади, країни, де діють чіткі закони, яких не можна обійти, де діють суспільні правила, від яких теж практично не ухилитися… Це парадокс? Живучи і тут, і там, Ви маєте йому пояснення?
– Я нещодавно бачила статистику, що свідчить: велике число українців чуються незахищеними і невпевненими в своєму майбутньому. А це створює тоді відчуття несвободи. З одної сторони. З другої сторони, я думаю, та вільність і та свобода походить від свободи духу.
Є така цікава думка, що часто можновладці в державах думають, що життя людини дуже коротке, а життя держави дуже велике і довге. Тому треба нам думати термінами держави, а не людини. Але якщо ми є християни і віримо в вічне життя, тоді життя держави є дуже-дуже коротке, а життя наше вічне є дуже-дуже довге. І тоді раптом життя людини, яке є вічне, на відміну від життя держави, що має початок і кінець, — стає дуже інакше.
Пройшовши різні етапи в своєму житті щодо своєї віри, я тепер не маю впевненості, що я буду мати забезпечену старість, я не маю впевненості, що у мене буде все гаразд зі здоров'ям, і я не маю впевненості, що з моїми дітьми все буде гаразд… Я не маю впевненості, що світ буде завжди такий гарний, як він є зараз. Але я маю впевненість в тому вічному житті...
– Ви хочете сказати, що вільною чується людина, яка глибоко і щиро вірить, незалежно від суспільства, в якому вона живе? Тобто Ви не вирізняєте свободу в Канаді від свободи в Україні?
– В Канаді не всі люди почуваються свобідними. Є люди, які і там дуже невпевнені і дуже не чуються вільно.
– Але коли ми кажемо, що Канада — вільна країна, демократична, а Україна — не вільна, то що маємо на думці? Ми ж не кажемо, що те суспільство вірить у безсмертя душі, а це — ні. Нам, напевне, йдеться про якісь інші категорії?
– Я не є філософ. Не є теолог. Я можу тільки за себе сказати. В своєму житті я щиро переконалася, що віра не тільки в майбутнє життя, віра в повсякденне життя творить чуда. І більшого нічого не скажу…
Лекція свободи пам'яті Сашка Кривенка, яку за цим разом читатиме Наталія Яковенко, відбудеться 30 травня в конференц-залі «Арена-Львів» (вул. Стрийська). Початок о 18.00. Запрошені всі, кому це цікаво.
29.05.2013