виголошена при ґенеральній дебатї в палатї послів ради державної на 25-ім засїданю дня 19 н. ст. червня с. р.
[Дословно після стеноґрафічних записок.]
Висока палато!
Коли-б менї прийшлось бути вірним і докладним толковником положеня нашого народу, — коли-б я супротив теперішного правительства хотїв заняти таке становище, яке оно від черги лїт заняло супротив нас, — єсли б я при тім ишов за звичайною, хоч не виключною, практикою парляментарною, — я мусїв би сегодня промовляти против ухваленя буджету і з своїми товаришами так само голосувати против него. Але, з одної сторони, ми розрізняємо потреби держави а правительства, уважаємо ухваленє буджету не тілько як потребу правительства, але також яко потребу держави, і думаємо, що потреби держави мусить ся все увзглядняти без огляду на відносини до кождочасного правительства. З другої сторони ми маємо по заявленях правительства, именно в галицкім соймі краєвім, повну причину сподївати ся, що на будуще потреби руского народу будуть увзгляднені. Так отже ми хочемо супротив правительства заняти становище, після дотеперішних гірких досвідів вправдї все ще вижидаюче, однакож разом з тим і довіряюче.
Теперішне правительство витичило собі високу і красну цїль: помирити воюючі з собою народи держави і звести их разом до спільної роботи в загальнім заступництві. Однакож средства, яких оно доси уживало, не показались добрими. Єго дотеперішна політика, єго метода спочивала взагалї в тім, що оно не мішало ся в спір сторонництв, по можности полишало справи, нехай собі йдуть, як хотять, старало ся трудности і перешкоди не перемогти але обійти, не так дуже ставилось по-над партіями, як радше протискалось помежи партіями, взагалї після вульґарного але удачного виразу єго провідника, старало ся "durchfretten". Правительство мусїло оче видячки надїяти ся, що сильна завзятість борючих ся прецїнь раз вигуде, що ворогуючі сили змучать ся і супротивности на найострійших гранах обітруть ся, — тогдї буде єму лекше приступити до введеня кріпкого гармонійного порядку.
Але-ж така пасивна політика не повинна тягнутись за-довго, не повинна приймати виду кріпкої максими правительственної, виду системи, не повинна перейти в стан тревалости, бо тогдї не була б она властиво нїчим иншим, як ославленим: apres nous le déluge — по нас нехай буде й потоп! — а той спосіб правлїня показав ся з досвіду все найгіршим і певно й на дальше покажесь не инакшим. По друге, пасивність правительства не повинна йти за далеко. Правительство не повинно цїлком полишати самим борючим ся сторонництвам, як они з собою упорають ся; оно не повинно допустити аж до того, щоби один суперник, користуючись неутральностію або байдужностію правительства, другого цїлком повалив і єму меч приложив до груди, — не повинно допустите, щоби в огірченій боротьбі без користи нищили ся сили, котрі можна би з великою користію спожиткувати для держави, сили, котрі вже може й дали докази, що они спосібні, аби их спожитковано. Така трата сил була би тревалим ущербом для держави, а правительство ледви чи могло би коли оправдати ся з того, що єї спровадило.
Так отже на-пів минувшої політики правительства нїяк не можна виправдати з тих двох похибок. Ся система або радше безсистемність тревала за довго, правительство держалось супротив борючих ся надто пасивно, ба навіть, — очевидно чисто за-для вигоди, — не завсїгди ставало по сторонї, де була більша правда, але по сторонї, де була більша сила. A наслїдок того був такій, що борба сторонництв не зменшилась і сконсолідованє внутрішних відносин держави, бачилось, відсувалось усе ще в далеку далечину.
Аж нараз правительство в части відступило від своєї попередної методи: нїгде не мішати ся в спір народностей, — забираючись до ческої угоди, оно очевидно пробувало взяти в свої руки посередництво межи неприязними суперечностями. Тілько-ж се предпринятє не було так дуже зміною цїлої попередної системи правительства, як більше одиничною пробою, зробленою на найтруднїйшім місци і певно не в найщаслившій формі. [Зовсїм справедливо! — з правицї] і яко таке треба єго уважати — бодай на якійсь час — невдалим. Тепер правительство підіймає новий план. Тепер оно хоче, щоби вже не сварились сторонництва між собою, але й не хоче зараз их погодити, а поки-що дає им инше занятє [Веселість], щоби тим чином відвести их від их спорів. Се таке поступованє, якого часто вживаєсь для малих дїтей [Веселість], — хотївши відвернути их, щоб не займались якоюсь шкідною річею, втикаєсь им скоренько до рук щось инче, якусь забавку не небезпечну. [Оплески з правицї.]
Сю політику правительство заповіло не як кінцеву мету, але тілько як переминаюче средство до своєї властивої цїли — до згаданого помиреня народів. Після єго бажаня мають тепер сторонництва, котрі на поли національнім, політичнім, конфесійнім не можуть стрічатись без завзятого спору, привикати марно зносити ся посполу і спільно дїлати на поли економічнім, щоби через те можна було тим лекше доводити до зближеня між ними також на полях спірних. Тая політика, так само як попередуща, має характер строго консервативний, даючи дальше оставатись, бодай на якійсь час, всему истнуючому, без огляду, чи оно добре, чи зле. Тому-то она добра для посїдаючих, для повно-управнених, для ситих [Оплески на правици], для тих, котрі не потребують собі нового добувати, а тілько надбане задержати, — але не добра она для непосїдаючих, для менше-управнених, для голодних, котрі всего або бодай найбільше мають сподїватись аж від будущини. [Щира правда! з правицї.]
Щоби-ж отже і тії могли прилучитись до такої політики, мусить ся заспокоїти бодай першій их голод, мусить ся для них на кождий спосіб сотворити насамперед основні услівя, котрі би им дали змогу, здержуючись з своїми жаданями і дїяльностію, не спиняти через те свого розвитку. В родинї австрійских народів суть прецїнь між поодинокими єї членами дуже великі різницї. Одні з них не лише вповнї уживають своїх національних прав, але користують ся ще і в цїлій державі якоюсь перевагою, другі мають перевагу в своїм краю, инші знов мають бодай забезпечене становище і значні права, але-ж єсть і такі, що борють ся доперва о свою національну екзистенцію. Після того мусять бути різні і бажаня та потреби народів, як також управненє і пекучість тих бажань і потреб. А вже-ж певно оправдані суть і як найскоршого заспокоєня потребують ті жаданя, котрі передовсїм стремлять до забезпеченя екзистенції і найпрімітивнїйших потреб національних. Без заспокоєня таких бажань і потреб не можливий спокійний розвій народу, не можлива також і праця на економічнім поли.
A між народами, котрих потреби певно найконечнїйші і найбільше оправдані, стоять в першім рядї Русини. В цїлій австрійскій державі нема безперечно нїякого другого народу, котрого положенє було би з кождого погляду так лихе, котрого становище в монархії так мало відповідало би єго значіню, як власне Русинів. Може бути, що вина того лежить, бодай по-части, в сїй обставинї, що відносини сего народу за мало знані, що нарід сей єсть в найповнїйшім значіню того слова — gens incognita, що з відносинами далеких Ирляндцїв або Альбанцїв не лише велика маса на-пів освічених людей, але і дїйстно освічені люде, ба навіть політики з фаху більше обі знані, нїж з відносинами Русинів. A прецїнь сей нарід спеціяльно для Австрії має таке значінє, що оно далеко перевисшає єго теперішне становище, так само далеко і число послів, котрих він до ради державної вислати міг би, поминувши вже, кілько дїйстно висилає. Тож хочу по змозї коротко представити відносини сего народу і прошу о ласкаву увагу.
Перед якими 20 лїтами написав францускій публицист Делямар (Delamarre) брошуру п. заг. "Забутий 15-міліоновий нарід". За такій нарід представив він Русинів, котрих истнованє яко окремого народу, хоч не знане публицистови, було вже давнїйше добре знане фаховим ученим. Однакож, хоч брошура ся досить була розширена, хоч богато о нїй говорено a навіть появила ся в нїмецкім перекладї невдовзї позабуто єї і зміст єї.
Так ще й тепер Русинів міняють або змішують в одно часом з Поляками, а ще частїйше — особливо в деяких наукових і на-пів наукових творах — з Россіянами. A прецї-ж Русини — зовсїм окреме славяньске племя, так само цїлковито самостійне, як на приклад Поляки, Россіяне або Чехи, з цїлком визначним національним типом, з окремою бесїдою, літературою, исторією, з окремою вдачею народною, ба навіть з окремими антропольоґічними прикметами.
Народ сей числить по-над 20 міліонів душ, отже по Россіянах він найчисленнїйшій славяньскій нарід. З тих 20 міліонів живе яких 17 міліонів в Россії, а то в полуденно-західних єї частинах, по межи всхідною з Галичиною, над три міліони в Галичинї і Буковинї, а щось менше як пів міліона в Угорщинї. Русини — один з найстарших культурних народів Европи, они перед більше як 900 лїтами приняли христіяньство і вскорі потім мали вже списану в своїй мові книгу законів, свої публичні школи, незадовго опісля також свою національну исторіоґрафію і високо стоячу поетичну літературу. Их князї вступали в звязи супружі з одної сторони з візантійскими цїсарями, з другої з володїтелями Заходу, з нїмецкими цїсарями і францускими королями. Але нарід сей мешкав на великім шляху народів всхідної Европи і, не хоронений анї горами анї нїякими иншими природними границями, був виставлений більше нїж якій-небудь иншій нарід на безнастанні напади. Так підляг він Монголам, а коли так ослаб і розпав ся, загорнули частину єго, именно в Галичинї, Поляки, а в части сполучив ся в одну державу з Литвинами, котрим і удїлив своєї висшої культури.
По сполученю Литви з Польщею допоміг він Польщи двигнутись на становище великої держави і витворив опісля в борбі з Татарами і Турками рід окремого лидерства, Запорожских Козаків, котрі пізнїйше, именно в наслїдок соціяльного гнету польскої шляхти і реліґійної нетерпимости Єзуїтів, підняли борбу і против Польщі, аж вкінци в другій половинї XVII-го столїтя велику часть руского краю сполучили з Россією.
Як перед тим Польща, так тепер Россія аж через сполученє з Русинами стала великою державою, котра, покликуючи з руского краю учених, Русинам в найбільшій части має дякувати за свою живу культуру. Тілько-ж від того часу підупала там культура Русинів. Руску мову занедбано в користь россійскої мови на царскім дворі, по урядах та школах, і аж при кінци XVIII-гo столїтя почала розвиватись нова руска література і видала опісля також знатних представителїв, котрих твори переложено не лиш на всї славяньскі, але також на инші европейскі мови. Але тепер в Россії не може розвиватись анї руска народність, анї хоч-би література руска. Там заперечують истнованє рускої народности, руску исторію втягають в россійску, мову руску називають урядово говором мови россійскої, а указом з 1876 року — унікат на цїлій кули земскій — майже зовсїм заборонено навіть видавати нові рускі книжки. [Слухайте! — на правици.] Таким чином конституційна Австрія — тепер одиноке можливе місце для розвитку рускої народности.
Але, на жаль, правлячі мужі державні Австрії виказали до тепер, з дуже малими виїмками, мало змислу і розуміня справи рускої. Не обізнані з историчним і етноґрафічним становищем Русинів, не тягнули они і з их ґеоґрафічного положеня справедливих консеквенцій і взагалї не пізнавали ваги их і значіня. Правда, зараз від часу, як по першім подїлї Польщі прилучено Галичину до Австрії, володїтелї сеї держави зробили не одно добро Русинам, — за те і народ рускій стоїть з непохитною вірностію і вдячностію при цїсари і державі, — але о властивім національнім двигненю Русинів майже нїхто не думав і нїхто не оцїнив значіня такого дїла для Австрії. Коли що дано рускому народови, то дїялось се з почутя справедливости, як звичайна адміністративна міра, a пізнїйше також длятого, щоби в льояльних завсїгди Русинах мати противовагу против Поляків. Коли-ж австрійска політика супротив Поляків змінила ся, змінилась она також, — однакож в противнім напрямі, — в відношеню до Русинів. Их, котрих перше признано за народ найвірнїйшій і трактовано бодай з якоюсь внїшною прихильностію, — тепер систематично упослїджувано, в кождий можливий спосіб переслїдувано і гнетено. А коли им в ряди-годи і заблис якій яснїйшій луч сонця, — як підчас побуту в Галичинї незабутного наслїдника престола Рудольфа, — то вскорі затягалось небо знов ще чорнїйшими хмарами.
Не стану тут підносити анї жалїв анї жалоб Русинів, анї не буду наводити подрібно потреб их і бажань. Ми радо припишемо дотеперішну хибну політику супротив нас хибному вглядови в наші відносини, незрозуміню нашого становища і наших змагань. Ми раді кинути занавісу на минувше, єсли лише на будуще схотять обходитись з нами справедливо і прихильно.
А що-до наших цїлей і тенденцій та нашого становища, то заявляю ось-що:
Ми хочемо передовсїм жити і розвиватись яко окрема народна индівідуальність. Тому-то ми з своїми найвисшими интересами сполучені з Австрією, котрої конституція мусить широкій дати простір також і для нашого національного розвою. Ми мусимо в Галичинї заступатись за свою греко-католицку віру, котра у нас стоїть в тїсній звязи з народностію. Ми мусимо дбати о піддвигненє свого селяньства і мало-міщаньства — головної підстави нашого народу. Ми мусимо обставати за конституцією, котра признала нам цїнні права і свободи, правда, поки-що лише в принципі. Ми не стоїмо нїкому в дорозї: анї Нїмцям, з котрих культури висшої ми радо скористаємо при розвою своєї культури, анї нашим краянам Полякам, з котрими хочемо жити в мирнім порозуміню для добра спільного краю і спільної держави яко рівноправні народи Австрії і при обопільнім береженю спеціяльних интересів народних. (Браво — з правицї.)
Тож відзиваємось до керманичів сеї держави: Не дайте нашому народови, нашій нації, нидїти, — дайте і єму спільно з другими уживати конституційних прав і свобід, призначених рівномірно всїм народам австрійским, — дайте єму розвиватись національно, політично, культурно і економічно, не лиш для єго власного добра, але і для добра цїлої монархії, котрій він уже неодну прислугу віддав, а неодну ще більшу віддасть, єсли розвинуть ся єго сили в тому. А не скупіть ся та не торгуйтесь о менше або більше так званих концесій; що одержить нарід — се виходить на добро й державі. [Браво! на правици.] Ми ждемо на відповідні міри правительства, — ми надїємо ся, що чей-же знайде ся в Австрії муж державний, котрий потрафить також на-пів укриті або дрімаючі, але високоцїнні сили видобути на світло і вихіснувати их. Коли-ж би ще й тепер наші сподїваня завели нас, то на тім стратить держава ще більше, нїж наш нарід.
А тепер ще слово до вас, Панове, заступників усїх австрійских народів! Всї ми маємо одну спільну мету: хоронити права і свободи своїх народів і після потреби розширяти. Але як сповняємо ми свою задачу? Ми сваримось і споримо між собою і замість взяти вплив на дїланя правительства, — як се й годить ся заступництву народному, — ми глядаємо у правительства охорони одні против других. Серед таких обставин парляментаризм очевидно не може процвитати, а мусять марнїти права заступництва народного і права народів.
Давнїйшим правительствам приписувано тенденцію: divido et impera. Теперішне правительство заявило ся за красшою засадою, оно хоче народи сполучити. Але коли лихе вдало ся легко, то добре не хоче вдатись. A прецїнь оден посол з лївицї указав на те, що навіть в Познаньщинї готовить ся зближенє межи Поляками і Нїмцями. Чи-ж те саме не могло-б настати і у нас межи різними народами, при якімсь — не кажу вже — самовідреченю, але при якім-такім держаню міри? І се не длятого, що правительство того хоче, але тому, що сего вимагає интерес кождого народу і так само интерес держави. Єсли коли міг бути час, що мав спонукати всїх нас до угодових компромісів, то нехай буде теперішна хвиля, коли ще жадне сторонництво не має тут причини завчасно тїшитись, анї жадне не має причини нарікати, але коли наше заступництво народне має перебути тяжку пробу, чи оно ґідно зберегти свою повагу і свій вплив, чи може, роздроблене партійними сварами і неспосібне до нїякої иніціятиви, дасть доказову основу на твердженє, мов-би то парляментаризм не був єдино можливою формою державною в Австрії. [Браво! браво!]
Ми не дали нїякої властивої відповіди на найвисшу престольну промову, і се не без рації названо ущербом поваги нашого парляменту. Тож думаю, що єсли би тепер бодай в части наступало зближенє борючих ся народів, — було би се найкрасшою і найлїпшою відповідію на престольну промову а заразом відповідію такою, яка би повагу і вплив нашого парляменту піддвигнула високо. Такої додаткової відповіди бажаю я і сим бажанєм кінчу. [Брава і оплески. Бесїдникові ґратулюють.]
[Дѣло]
23.06.1891