Богдан Пастух

 

Ростислав Мельників. Апокрифи степу (поезії 1992‒2012 рр.). ‒ ВСЛ, Львів : 2016. ‒ 144 с.

 

У глибокій бездонній степовій ночі

ми чули свої кроки та відлуння слів.

«Дрож землі», Левон Хечоян

 

 

Книжка Ростислава Мельниківа «Апокрифи степу» своєю появою означила двадцять років творчої роботи автора. На це видання можна дивитись з перспективи звіту поета в першу чергу перед собою, а вже опісля ‒ перед читачем. В цьому випадку Видавництво Старого Лева показало тенденцію до вирівнювання чоловічого крила авторів, позаяк були підстави думати, виходячи з видавничої політики ВСЛ, що українська культура цілком фемінізується (за винятком кількох сильних поетів – наприклад, Сергія Осоки). Сильні модуляції голосу, глибока образно-чуттєва морфологія поезії останнього дають підстави до віри в те, що поетичні книжки в сучасному каскаді новинок можуть бути не лиш «одноденками», придавленими часом та кілограмами інших книжок. Цю традицію тривалості поетичного голосу продовжив Ростислав Мельників, книжка якого вже стала помітним явищем, адже виносить на собі тексти минулих літ перед очі теперішнього читача, дає їм друге довге життя. Книжки і памʼять про них як про пережиту в акті читання інтелектуально-чуттєву пригоду можуть існувати у двох площинах, і життя їхнє різнитиметься. Про одне таке справедливо говорить Олена Галета у своїй монографії «Від антології до онтології»: «Однак ХХІ століття поставило перед читачами нові виклики не лише екстенсивного, а просто-таки швидкісного читання: життя книжки сьогодні, умовно кажучи, помітно коротшає. Навіть не тому, що на зміну їй приходить електронний носій, ‒ подібні виклики книгозбірні переживають від 1960-х років, названих «великим книжковим побоїщем» ˂…˃ Довговічності книжки як засобу актуального читання загрожує зміна читацької практики ‒ не «списування архівів», а власне «списування в архів» усього, що зʼявилося більше року тому (при найоптимістичнішому підході)». Дослідниця точно визначає критерій соціально-побутового існування книжки, якій в цьому просторі годі витримати навальної конкуренції. Але є ще інша сторона життя, де тексти переживаються значно глибше, залишаючи внутрішнє відчуття басаманів, або ж квітучої радості, що в жодній мірі не має стосунку до екстенсивного читання. І якщо автор пише з таким енергетичним вольтажем, який залишає сліди в інтелектуально-чуттєвому житті читача, то книжка ця не «списується в архів», не стає обʼєктом «швидкісного читання», вона існує поза цими механізмами сучасного соціального життя.

 

Одразу кидається в очі, що поезія Ростислава Мельниківа стоїть осібно від тематично-стильового набору тем у літературному процесі. У цих текстах складно віднайти спільні зони з загальним річищем нашої теперішньої літератури. І це говорить про унікальний тип образного мислення поета. В чому ця унікальність?

 

Книжка розпочинається віршем «промайне пілігрим», в якому окреслено загальну настроєвість ліричного героя, котрий у мові своїй шукає можливостей показати читачеві дивовижі степу: «згіркне на денці ⁄ тиша дзвінка ⁄ осінь розкреслить ⁄ на мапи міста ⁄ і за вікном ⁄ промайне пілігрим ⁄ скаже ворожка ⁄ хто ⁄ стане ⁄ ним». Ритміко-інтонаційне звучання цієї поезії схоже на дитячу лічилку, але в ній присутня алюзія до вірувань, до міфології, яка власне і формує уяву автора, уводить у поезію елемент сакрального, через яке читач налаштовує свій слух на глибші рівні поезії. Це лічилка дитини з широко відкритими очима, відкритими почуттями, якими вона пізнає цей світ. Власне це пізнання через чутливу метафору є доброю ознакою книжки «Апокрифи степу», де автор проторює свою власну стежку пошуку.

 

Апокрифи як множинна правда, яка своїми сюжетними картинами немов виліплює життя поза каноном, поза очертами, границями посвяченого. І в тих сенсах духовне набирає рельєфних форм. У цьому випадку степ як містична несходима територія існування незвіданості, яку поет прагне назвати і тим самим поставити перед очі читача у всьому розмаї форм. Ростислав Мельників у простір степу, неначе в простір роману, вписує свої приватні переживання, які множинними ліричними сюжетами пишуть історію його степу, його пошукових мандрів. Зрештою, поет виходить і за степові рамки, окреслюючи інтимні переживання мешканців міста: «сядь ⁄ посидь ⁄ коло мене ⁄ і просто помовч ⁄ що може бути ліпше за мовчанку ⁄ за мовчанку з тобою ⁄ дівчинко з ясними очима ⁄ віриш ⁄ з тобою можна мовчати про все на світі ⁄ зрештою з тобою можна класно мовчати про все на світі ⁄ так чомусь саме з тобою ⁄ особливо ⁄ такого вечора ⁄ такого тихого вечора ⁄ такого тихого теплого вечора ⁄ такого тихого плинного теплого вечора ⁄ сонце ⁄ цей старий кент ⁄ напрочуд ніжно мережить промінням ⁄ спальні райони нашого міста ⁄ нашого на двох міста…».

 

Окрім інтимного переживання певної миті, в якій ліричний герой боїться словом злякати тишу, тут є також певне маркування простору як приватного, що з більшою силою інтимізує вірш. Цей вислів, яким названо тут сонце ‒ «старий кент» лагодить чуттєву сторону цієї поезії так, як це можна побачити у поезії Аттили Могильного «Вероніка», де київський поет у аналогічно інтимному вірші вживає вислів «Мадонно приміських кварталів», наближуючи тим самим Мадонну до себе, до тієї події, що переживають герої. Перший імпульс приватизації божественного можна побачити у картинах Леонардо, в епоху Відродження ‒ «Мадонна Літта», де італійський художник створює Мадонну у тілесно-чуттєвому образі, образі земної Матері, скорочуючи дистанцію між божественним та людиною. У вірші Мельниківа можна бачити результат цієї роботи епох, у яких автори прагли сакральне уводити у форми чуттєвості.

 

Поезії Ростислава Мельниківа не чуже занурення у світ міфології. Тезу, що вся література стоїть на уламках міфу, якраз підтверджують тексти цього поета. Автор намагається розсипати певні коди значень, які можливо відкрити, лише маючи ті знання, що й він. Подекуди це інтелектуалізує поезію, вимагає від читача певної підготовки. В цьому моменті вірші Мельниківа видаються дещо схожими на тексти Ірини Старовойт («Гронінгенський рукопис»), яка аналогічно, без закликів, тихо, але втягує читача на своє поле, у свою гру, розкидаючи по стежці, неначе у казці, крихти хліба, за якими той рухається поетичним шляхом пізнання. Ця тенденція інтелектуалізації поезії, виставляння певної планки для читача, є добрим каталізатором підвищення читацького рівня, бо тут вірші зорієнтовані на вольове читацьке занурення в текст, а не на охлократичний тип свідомості, де інстинкт і підсвідоме стають головними рушіями ліричного сюжету. З книжки «Апокрифи степу»: «Схима плаче за нами ⁄ й ⁄ списами ⁄ небес ⁄ не підперти ⁄⁄ Увіходим поволі ⁄ в ⁄ царство рибини ⁄ і ⁄ Кожен ‒ ще ⁄ один ⁄ юний ⁄⁄ Один, хто спрагу тамує ⁄ в обмін ⁄ на ⁄ око». В цьому випадку працює сюжет про Одіна, бога скандинавсько-германської міфології, який в обмін на те, аби випити ковток мудрості, віддав своє око. Як бачимо, тематика і настроєвість віршів тут доволі різнополярна, якщо вище наведену сувору поезію порівняти з цією сумно-ліричною рефлексією: «вечір на доторк ⁄ як спогад на двох: ⁄ і тоскно ⁄ за рогом ⁄ дзвенить трамвай». Даруйте за субʼєктивність, але мені в цих рядках виразно уявляється тихим серпневим вечором Львів, вулиця Підвальна, коли трамвай з-за рогу повертає до зупинки.

 

Мінорна настроєвість поезії Ростислава Мельниківа кореспондує, як видається, ще з духом доби, у якій поет поставав саме як поет. Мова йде про 90-ті роки минулого століття, що вирізнялись своєю депресивністю, але заразом і дуже активним інтелектуальним пошуком. І цей образок-мить виразно репрезентує стан поета в ті часи: «у схлипних мотивах під назвою «Осінь» ⁄ в розхляпистих звуках горна і гонгу ⁄ на перехрестях дороги додому ⁄ лежали таємні закохані площі ⁄ лежали таємні лінії вулиць ⁄ у краплях смугастих ультрамарину ⁄ така таємнича самотня країна ⁄ у сотнях строкатих повітряних кульок ⁄⁄ ми йшли й починався ранок осінній ⁄ такі листопадні аристократи ⁄ забуті всіма чи просто прокляті ⁄ в таємній країні свого божевілля». Цей вірш фіксує важливу ознаку інтелектуалів 90-х р.р ‒ їхню покинутість, осібність в тогочасному соціальному просторі. З часової перспективи можна бачити, що вони були, наче зерно кинуте в необроблену землю, яке попри твердий ґрунт все ж хвилювалось, непокоїлось і нарешті проросло – бодай уже цими віршами. Наступний твір поглибить оцю інтерпретацію: «Нас ⁄ тільки жменя ⁄ крізь ⁄ пальці ⁄ сочиться ⁄ тиша ⁄⁄ час ⁄ перемелено ⁄ час ⁄ перемолено ⁄ нам ⁄ не вертати ⁄ додому донами ⁄ русла ⁄ змінились: ⁄ шляхи на долоні». Шляхи на долоні як папілярні лінії, що символізують життєву долю змінюються ‒ час і молитва тут формує образ ліричного героя. Є в цій книжці і дитяче (читай тут ‒ міфологічне) уявлення про світ, де очима дитини постає Великий Конструктор Всесвіту: «Маленька Весно ⁄ подаруй мені ⁄ ДЕРЕВО ⁄ я на нього ⁄ по-вісю ⁄ вісь ⁄ моєї землі ⁄ ну а поруч ⁄ поставлю ⁄ акваріум неба ⁄ із відбитками  ⁄ рибок ⁄ ранішніх ⁄ снів ⁄ і коли ⁄ ти розпустиш коси ‒ ⁄ космос ‒ ⁄ хай поглине цей всесвіт ⁄ мене ⁄ щоб світились лускою сонця ⁄очі ⁄ осі ⁄ наших ⁄ вічнозелених ⁄ земель».

 

Окремо також слід сказати про візуальну сторону частини віршів Ростислава Мельниківа, яка, окрім несподіваності, репрезентує смислову лінію, як от у вірші «Елегія Кохання», де слова розпадаються на фонеми-рядки і тим самим утворюють схематичний образ обʼєкта, що постає у вірші. Схема вірша тут є доважком до самого акту висловлювання ‒ як-от, у вірші про «ящірку весни».

 

Я пригадую, що в дитинстві, коли нас зі школи возили дивитись циркові вистави, я ніяк не міг зрозуміти, чому люди аплодують ведмедям на велосипеді. Мені вони якось інтуїтивно видавались такими нещасними, затюканими. Пізніше, коли я мав право обирати ‒ я ніколи не відвідував цирк: «ведмідь має бути царем поміж дерев, а не стояти «струнко» за шматок цукру» ‒ думав я. А ось виявляється, що я не один такий, хто в цирку любив більше солодку вату, аніж самі вистави: «Колись я побачу тебе ⁄ у звіринці ⁄ який цигани ⁄ на ярмарок привезуть ⁄⁄ стара клітка ⁄ засліпить іржею ⁄ подив очей… ⁄ а ще ж маленьким ⁄ ти знав пісеньку ⁄ про ⁄ пустотливе лисенятко ⁄ що ⁄ якось пішло на полювання ⁄ і більше його ⁄ ніхто і ніколи не бачив…». Тут є цікавий принцип побудови твору, в якому мовець порівну розподіляє акценти на обидві сторони клітки ‒ іржею засліплений подив може бути як у того, хто спостерігає за лисом, відчувши несвободу клітки як таку, так і у самого лиса, який ще маленьким пустотливим лисенятком чкурнув з дому, бажаючи пізнати цей світ, сліпнучи від подиву побаченого, і саме він, ще маленький, міг чути від батьків казку про пустотливе лисенятко. Ось це можливе зведення ознак двох субʼєктів в один значно ліризує оповідь, звертання поета «ти» може означати тут як звертання до ліричного героя, так і до лиса, і це дуже цікавий поетичний хід.

 

Поет не цурається також і соціальної теми приреченості нашої землі, яка, на превеликий жаль, актуальна і сьогодні, мова йде про вірш «made in Ukraine», в якому автор нещадно маркує свою країну як «Велику Фабрику Емігрантів». Усе те добре, що викохано в Україні, існує поза її межами.

 

Окремо хочеться сказати про окрасу цієї книжки ‒ «Поему Про Наш Степ», яка є своєрідним текстом-знаком якості Ростислава Мельниківа. Цей твір закроєно цікавим способом, де існує наче поема в поемі. Автор, пишучи, грає безпосередньо акордами власної психології творчості, розпросторюючи перед читачем внутрішні спонуки свого письма. І ця заглибленість у себе дає можливість відчути передлінію поезії, джерело, з якого вона бере початок. По факту ‒ це лиш задум поеми, але вже тут вона, розпочавшись, і відбулася. Є така рослина, на сході її називають «бабка», росте в степу, якщо серпень дощовий, вона сягає по груди. Її вершечок цвіте фіолетово-синім кольором, який трохи нагадує колір красивої квітки клематіс, він їстівний, соковито-солодкий, треба лиш очистити шкірку. І коли дитиною, наївшись цих «бабок», ти лягаєш на землю і дивишся в небо… З цього і починається поезія, яку вкрай важко омовити, можна лиш говорити про можливість її написання, бо, як говорить тут поет: «інколи здається, ⁄ що він існує лишень у моїй, ⁄ а чи твоїй ⁄ уяві». Ось кілька рядків: «я ⁄ напишу ⁄ поему про Степ ⁄⁄ про ⁄ наш степ ⁄ про ⁄ тихий дум ⁄ вечірній пруг ⁄ і густий пах ⁄ нашого степу… ⁄ мені здається, що ти мусиш цим перейнятись ⁄ і сповнитись поваги до мого мужнього ⁄ повір, таки мужнього ⁄ й надхненного задуму ⁄ поеми про Степ ⁄ адже ⁄ …». А далі у книжці ще про цей дивовижний густий запах розігрітих шпал. І все це десь звідти, з природи поезії.

 

Слід сказати також, що автор дуже чутливий до мовної стихії, вміє ловити і схрещувати у рядках смислові імпульси, даруючи нові значення. Але заразом трапляються моменти, де поет невдало використовує свій потенціал. Поезія говорить через символ, предметний знак, що є посередником між мовцем і сенсом, їй чужі абстрактні іменники, які прямо вказують на поняття, в такому випадку занижується значення символу, натомість тут зустрічаємо «суцільна отесаність каменю» (114) [курсив ‒ Б.П.]. У плані невдалої метафори можна зацитувати строфу «Я напишу тобі листа ⁄ де ти ‒ роса ⁄ і я ‒ роса ⁄ сріблясті очі на траві ⁄ в чеканні соловʼїв» (108). Скажу чесно ‒ «очі на траві» відгонять катастрофою, як і «вибух твоїх очей ⁄ в зоні мого серця» (106). У поезії «місто на дощ», так добре змодельованої, просто шпортаєшся за «місячні» і дивуєшся ‒ для чого такий сильний вірш, виконаний в серйозному тоні, розбавляти цією лексемою? Та видається, що це могло виникнути ще на початках поетичного шляху Ростислава Мельниківа, який питомою частиною своїх текстів переконливо показав, що він є осібна цільна поетична фігура в нашому літературному континуумі. 

10.06.2016