7 червня минуло два роки, як Петро Порошенко прийняв посаду президента України. За цей час рейтинґ привабливого, не інтеґрованого з тодішніми політичними силами кандидата суттєво впав, і тепер соціологічні опитування вимальовують для власника корпорації Roshen сумнівні президентські перспективи, не кажучи вже про повторення тріумфу з перемогою в «один тур».
Попереду залишаються ще три визначені Конституцією роки президентства, але вже час замислитися, кого обиратимемо головою держави наступного разу. За яких умов ми можемо голосувати на підтримку «стабільності»? Чи легко стати «противсіхом», якщо наслідком такої політичної позиції буде президентство Тимошенко чи Ляшка?..
Ми часто озираємося на ті вибори 25 травня 2014 року, наче нас не розділяє два роки. Наче ми можемо зазирнути в кабінку для голосування до пересічного виборця й вигукнути: «Ти що?! Як ти можеш голосувати за цього пустобреха, який не продав Липецьку фабрику, здав Донбас Путіну, призначив кума генпрокурором?!» Такої нагоди ми, очевидно, не маємо. Робити свій вибір «заднім» числом завжди легше й «диванніше», ніж на виборчій дільниці.
Як виборці-2016 ми не маємо можливості підказати виборцеві-2014, щоб він голосував за Юлію Тимошенко (12,81% голосів, друге місце), Олега Ляшка (8,32%, третє місце), Анатолія Гриценка (5,48%, четверте місце), бо не знаємо, як виглядала би Україна за іншого президента на другий рік гібридної війни з Росією, а також гібридної війни за реформи.
Ми можемо покарати політика лише на наступних виборах. Показати йому «фіґу» за змарновані шанси і гірке розчарування — відкривши дорогу комусь іншому, не обов'язково ліпшому.
Виборець, звісно ж, є відповідальний за вибір, який він зробив. Обрання Петра Порошенка — це спільна відповідальність майже 10 мільйонів виборців, котрі за нього проголосували. Та не основна. Бо основна відповідальність — це те, що Петро Порошенко за два роки став тим президентом, яким є зараз. А за це відповідальні не лише 10 мільйонів — а й усі решта.
Участь виборця в житті держави не обмежується самими виборами. Тому репліки штибу «шкодую за свій голос» або «тішуся, що не голосував за нього» — ніяк не свідчать про відповідальність чи зрілість виборця. Разовим голосуванням чи неголосуванням на виборчій дільниці не можна відкупитися від рутинної участі в громадському житті, в поліпшенні суспільного простору довкола себе на рівні громади чи подвір'я.
Влада мусить відчувати тиск і запит від суспільства постійно. І тих, хто голосував «за», і хто був «проти». А тиск — це не лише майдан, який нам, на щастя, завжди вдається. Тиск мусить бути явищем щоденним, і не лише «вуличним». Тут можемо згадати про Ярослава Грицака, який стверджує, що нам потрібен майдан, «який міг покласти край, через відсутність потреби, усім іншим майданам».
У 2014 році, відразу ж після президентських виборів, «Z» застерігав, що українці обиратимуть президента не для того, щоб його любити, а для того, щоб його знелюбити. «Прицмокуючи над результатами виборів, Петро Олексійович має пам'ятати просту річ, котра може врятувати йому кар'єру, репутацію й зберегти від долі відлюдника. Цей перший тур — не результат великої любові народу до кандидата, не акт електорального поклоніння конкретному політикові», — ішлося тоді. Було очевидним, що запас ілюзій невеличкий, що суспільство виставить високі вимоги президентові, що не погодиться дарувати йому час для «входження у справи», що зовсім скоро політикові нагадають його «п…жити» із біл-бордів. Тренд справдився дуже швидко — за якогось півроку «іменний» Блок Порошенка поступився на виборах «Народному фронтові».
На 2016 рік, отже, не сталося чогось несподіваного. Позаяк українці обирали президента для того, щоб його знелюбити, то за таких обставин найбільш конструктивна річ — використати цю емоцію з максимальною користю. Якщо жити від виборів до виборів, то багато не здобудеш, а якщо намагатися щось витиснути з політика між виборами — то щось та й вийде. Завдяки громадському тискові та тискові іноземних урядів українська влада мусила піти на низку поступок й зі скреготінням погоджується на певні реформи. Лєшек Бальцерович з цього приводу каже дуже позитивну репліку: «Будьмо чесними: позитивні речі, які були зроблені за ці два роки, не могли бути зроблені за жодного іншого президента». Але очевидно, що цього мало.
Команда президента Порошенка, відчуваючи падіння рейтинґів на тлі власних альтруїстичних кроків («Та ми ж відмовилися від цензури на центральному телеканалі! Та ми ж не можемо красти на тендерах! Та ми ж спимо по чотири години!»), намагається спекулювати на протиставленні Порошенка іншим кандидатам. Показує на соціологію з пропозицією поміркувати про перспективу президентства Юлії Тимошенко. «Ну кого ж би ви обрали в 2014-му, якби не Порошенка? — апелюють вони до того, що ми намагалися переосмислити в попередніх абзацах. — Кого оберете на наступних виборах?».
Вибір «меншого зла» — складний. Найдраматичнішим прикладом є президентські вибори 2010 року, які привели до влади Віктора Януковича. Долю виборів визначив протест демократично налаштованого електорату проти політиків, які зараховували себе до демократів. Голосування 2010 року було політичним покаранням для Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко. Ціною перемоги Януковича. Це був той вибір, котрий якраз робиться «раз на п'ятирічку», щоб «разово» помститися.
Цікаво було б нині довідатися, яка частка виборців шкодує про своє волевиявлення у 2010 році. Чи багато «противсіхів» жалкує, що не підтримали-таки Тимошенко? Чи багато тих, хто хотів би перенестися в ту зиму, щоб зазирнути у кабінку для голосування: «Ти що?! Тебе чекатиме авторитаризм, грабіжницький уряд, Майдан, війна?!». Є суб'єктивне відчуття, що таких виборців багато, і «диванні» спостереження підказують, що «перебірливий» електорат зробив висновки з того голосування і готовий визнати свою помилку. Але казус полягає в тому, що своїх висновків не зробили політики. Ані Юлія Тимошенко, яка конкурувала тоді Віктору Януковичу, ані ті, хто спричинився до девальвації «помаранчевого» табору, разом з Порошенком. Ви радше почуєте від політика звинувачення в тому, що виборець погано думає на виборах, аніж визнання ним власних помилок.
У березні народний депутат Володимир Ар'єв писав: «А давайте уявимо собі — нема Порошенка. Все, пішов. Чи пішли. Всі такі — "ура!", "шоколадного" скинули, танцюють, "тусують", малюють інфографіки і плани дій, пишуть щасливі пости в "фейсбуках". А раптом Конституція: "Альо, нового обирайте". І всі з інфографіками, планами дій і щасливими постами починають дивитись на реальних кандидатів...»
То як: заради того, щоб не допустити до влади Тимошенко з Ляшком — треба припинити критику президента? Заплющити очі на кадрові провали, політичне покровительство, бізнесові преференції та неконтрольовані обіцянки? Відмовитися від можливості показати «червону картку» на виборах — як найдоступнішого методу покарання політика?
Петро Порошенко наразі перебуває за декілька кроків від точки неповернення. Основна помилка, яка привела його до цього пункту, — це спроба осідлати систему замість того, щоб її демонтувати. Ця колізія поступово зближається до кульмінації, що стало помітним у час недавньої політичної кризи.
У 2014 році «Z» спрогнозував, що проблемою Порошенка буде якраз вибір опори для свого президентства: або опертися на громадянське суспільство з ідеєю побудувати нову країну — або підкорити систему з наміром її змінити, якщо такий намір, звісно, взагалі є. «Порошенко має два варіанти дій. Він може шукати союзників "на узбіччях", із якими потім неминуче доведеться розраховуватися посадами чи — тьху-тьху — тендерами й "заводиками". А може зіпертися на людей, які винайняли його працювати президентом. На перший погляд, простіше зібрати команду з того, що є, водночас домовлятися з наявними політичними силами й елітами. Це дасть певний спокій нагорі — але навряд чи вгамує суспільний запит», – писалося тоді.
У першому кварталі 2016 року Петро Порошенко постав перед гострим вибором під час зміни Кабінету Міністрів та керівництва Генеральної прокуратури. Був шанс змінити вектор своєї політики й уникнути тягаря кулуарних залежностей. Він міг вибрати «технократичний» уряд і незалежного прокурора — але вибрав політичний варіант: уряд перейшов під контроль Блоку Петра Порошенка, а в ГПУ перебрався голова фракції БПП Юрій Луценко. Замість того, щоб опертися на ширший парламентський консенсус і громадські середовища, Порошенко вирішив поставити на коаліцію мінімальної спроможності з номінальним набором учасників.
Той маневр вимагав від президента суттєвих поступок на користь інших середовищ. Саме тому влада мусила віддячити Рінату Ахметову подачками в енергетичній сфері, а депутатам «Волі народу» — посадами для родичів у прокуратурі. Саме це змушує Порошенка триматися купи з «кононенками» і «грановськими», бо вони своїми вміннями дозволяють старій системі зберігати життєздатність. З одного боку, він ніби консолідував владу: має «свого» прем'єра, «рідну» генпрокуратуру, лаштується дістати одноосібний контроль у ЦВК. Але надалі йому ставатиме важче і важче. Кон'юнктура вимагатиме нових жертвоприношень під час голосувань за судові реформи, за конституційні зміни, за склад ЦВК тощо. Паралельно наростатиме суспільне невдоволення, пов'язане з паузою в демократичних перетвореннях і відсутністю вироків для корупціонерів від політики або слуг Януковича.
Під час політичної кризи влада дістала пробоїну, і недоліки почали проявлятися один за одним: заяви Айвараса Абромавичуса, брутальний трюк з «електронними деклараціями», прокурорські витівки Шокіна з Каськом та Саквалерідзе, «ручні» рішення Конституційного Суду або той-таки «офшорний скандал».
Проблема політика — не погані виборці, а погані звички. Сьогодні соціологічні опитування показують, що Петро Порошенко поступається в рейтинґу Юлії Тимошенко, а знизу його підпирають Олег Ляшко, Андрій Садовий, Юрій Бойко. Соціологи зазначають, що «електоральний» пул Юлії Володимирівни залишається незмінним, просто він росте у відносних вимірах через те, що виборці Порошенка перебувають у ваганнях і сумнівах. Президент входить у ту саму колізію, що й Тимошенко у 2010-му.
Обурливо чути від команди Порошенка, коли критиків влади зараховують до «зрадофілів» чи «ботів». Це спосіб затулити собі очі, щоб не бачити проблеми, замість того щоб проблему вирішити. Головний ризик електоральних перспектив Порошенка пов'язаний не з тим, що від нього відвернулися охочі до солодких обіцянок виборці, або схильні до пошуку «політичних месій» обивателі, або аматори «третього майдану», — а з тим, що він втрачає довіру громадських середовищ, експертних кіл, «технократів» і «реформаторів». Марнує вотум серед тих, хто не чекав «шоколадних» берегів, а налаштовувався на важку, але спільну роботу.
Порошенкові не вдасться перемогти на президентських виборах на інерції. За три роки може трапитися все, що завгодно. Хотілося б нагадати, що в 2014 році Порошенко ввірвався до числа фаворитів несподівано, за лічені місяці перед голосуванням. Натомість кандидати, котрі роками лаштувалися до перемоги: Віталій Кличко, Арсеній Яценюк і навіть Олег Тягнибок (пригадуєте, Янукович розглядав технологію виведення «свободівця» у другий тур?) — піймали дошкульного облизня. Тож альтернатива може визріти будь-якої миті.
Та навіть якщо такої альтернативи не буде і виборчий бюлетень міститиме той самий перелік кандидатів, що й нинішні соціологічні анкети, — Порошенкові не вдасться обратися лише через те, що він не-Ляшко. Просто тоді ми знову станемо свідками феномену «противсіхства».
09.06.2016