Молитва.

Ясне сонце находило — і котило ся за гори і ховало ся за море; та кріваве мало лоно і червонеє обличе, наче гнївне на людей. — У сїльській убогій церкві вже зібрав ся люд увесь: старики слабі, немічні і зажурені мами і вдовицї засмучені і красивії дївчата, повні жалю і туги...

 

В серцї їх велика рана, біль важкий і скорбота, а в душі бездонна пустка, незміренная печаль. Що-ж то їм недостає? Квіт найкращий їх родини і підпора їх села, їх мужі, сини і внуки і прекрасні леґінї — опустили їх негайно, попрощали їх в розпуцї і пішли в незнану путь, а з собою всю потїху, всю красу, спокій і щастє — все забрали — понесли... А вони самі достались всї безсильні, непорадні і — сумують і горюють, наче сироти нелїтнї, що по матері рідненькій вже відбули похорон...

 

Тільки Бог, всевишнїй Батько, одинока їх надїя, одинока їх розрада в сей жалібний, смутний день... Лиш Йому сї смертні дїти відкривають свої жалї, — лиш до Нього по пораду прибігають всї безсильні, помочи благають в Нього, осолодження їх горя...

 

Вже цїла їхня святиня заяснїла від світил, а над ними розпливавсь запах мира і кадила. І вони в рабській покорі упадають на колїна і цїлують матїр-землю і — росять її сльозами. Перед Вчителем найвищим упадають всї хрестом. І очима свого духа бачуть всї святую Матір і всесильного Вітця; а в покірному благанню чуть риданнє і плачі, — чуть всещиреє каяттє і покуту їх сердець. Із душі їх середини і із болїсних їх уст — понесла ся щира просьба і молитва в небеса, але проста, не химерна...

 

"...Від зарази і недуги, голоду, огня — пожару і — війни, на брата кари — хорони нас, милий Боже...

 

Від нечайного копання — збережи нас, о Всевишнїй...

 

Зглянь ся, Отче, як по селах гинуть нам невинні дїти, вяне квіт наш, не розцвівщись, і всихає від негоди. Ми раби Твої смертельні припадаєм на колїна і питаєм: Пане неба, за яку страшну провину відриваєш наші дїти Ти під матернїх сердець, — за які гріхи, Всесильний, впав на нас страшний Твій суд?...

 

— О, Могутнїй, наша просьба — чи дійде вона до Тебе? Чи зішлеш нам у недолї наш насущний земний хлїб?... Чим зневажили ми грішні нашу матірну землицю? Чи у ясну, теплу весну ми загонів не орали? Чи улітку з наших чолів нам не ллявсь гарячий піт? Чом же ми такі нещасні, що за наші щирі труди не дістали нагороди?

 

— Зглянь ся, Отче, наші села спопелив страшний пожар, всї хрести Твої й святинї вже пожер страшний огонь... Твої смертні, грішні дїти на руїнах вже ридають — і сльозами росять попіл і квилять серед руїн. Чи-ж вони до сходу сонця не хрестили ся до Тебе, — щирих просьб не посилали у святії небеса? Чи-ж вони на Твою славу не дали останній гріш, квітами її зеленим маєм не замаїли святинї?...

 

— Бачиш, Боже, Твої дїти топлять ся у морі крови, — брат на брата — горе, горе! — піднїмає гострий ніж. О, за що, могутній Творче, Ти зіслав на нас сю кару; за які страшні провини дав нам знести сю покуту, сей тяжкий крівавий хрест? Ах, чому у людське серце Ти засїяв блудне зерно, що ослїплює їм очі, душі злобою вгорта? Знаєм, Боже: щоб спасеннє не було за легке нам...

 

— О, Могутнїй, сеї проби знести вже не в силї ми; простягаєм к Тобі руки і благаєм у знесиллю: Боже, Боже, сеє горе Ти ласкаво відверни, — або дай нам згинуть-згинуть і забути засуд Твій. — Се всещирая молитва, з наших слїз отсе вінець. Ах, чи дійде він до Тебе, в божеськую доброту, чи дістанесь до престола, — чи знайде у Тебе правду?.. Чи зішлеш нам ще Пророка, щоб отер нам наші сльози, божеським щоб розуміннєм роз'яснив всебратнїй ум?...

 

Так Тебе благаєм, Боже, — зглянь ся на Твоїх дїтей, в величі Своїй ласкаво прихились до наших просьб. Ми в покорі заспіваєм славословну, тиху піснь — і в осяєній святинї просланим імя Твоє".

 

Із душі їх середини і із болїсних їх уст понесла ся тиха пісня — щира просьба в небеса. А в серцях батьків стареньких і мамів, сиріт вдовиць родять ся нові надїї, радіснії почування...

 

І цїла сїльська святиня в сяйві світла мерехтить, — над святинею витав дух надїї і добра...

 

[Вістник Союза визволення України]

23.04.1916