Урок у 2-Б класі. На партах все звично — зошити, підручники, ручки та олівці. Незвично те, що діти однаково впевнено відповідають на запитання і польською, і українською мовами. Зі слів директорки школи, це не дивно для їхніх учнів — усі дуже добре ще з першого класу володіють обома мовами. Всі таблички у школі теж дублюються двома мовами. Це одна з двох польських шкіл, які працюють у Львові, й одна з найдавніших львівських шкіл. Днями 10-та львівська школа, що на розі вулиць Бандери та Чупринки, святкувала своє 200-річчя.
1816–2016
Львівську середню школу №10 з польською мовою навчання заснували ще 1816 року. За 200 років школа розвивалась, змінювала приміщення, але не переставала працювати — лише під час Другої світової війни викладачі та учні змушені були переїхати на період, коли у стінах школи організували шпиталь.
«Одразу після створення це була школа лише для дівчат, — розповідає нинішня директорка школи Марта Маркуніна. — Називалась вона "Львівська школа тривіальна імені Марії Магдалини". Свою назву взяла від костелу, який розташований якраз навпроти школи, і до парафії якого належав заклад».
Щоправда, тоді школа мала суттєво більше приміщення. Учні навчались у будівлі поруч, яку тут називають «червона школа». Після Другої світової війни і донині тут міститься школа №3. А сучасні класи польської школи збудували як ще один корпус у 1920-х роках. Тут її за звичкою і для означення називають «біла школа». Свого часу, від 1920-х і до самої війни, там навчались лише хлопчики.
Зі слів директорки, під час війни у приміщенні школи був шпиталь. Тож заняття не відбувались повноцінно, їх частково перенесли в інші приміщення. Повноцінно школа відновила роботу вже після війни, від 1946 року вона працює вже як польська школа, й у ній навчаються разом і дівчатка, і хлопчики.
Саме за радянських часів, каже Марта Маркуніна, школі було чи не найважче. Хоч навчання провадили здебільшого польською мовою, проте були предмети, які читали російською. Культурних утисків, щоправда, як згадують вчителі, не було. Найбільше перепадало за релігію.
«Я працюю в школі з 1957 року. Усі ці роки ми вчили польську мову, літературу. У ті роки ми були у своїй анклаві, бо то був час, коли не могли нікуди виїхати. Але не можу сказати, що було погано. Учні були більш охочі до навчання і розуміли, що освіта у їхніх руках. Нас ніколи не обмежували у культурі. Були питання з релігією. Я не могла ходити до костелу. То були такі часи. Якщо вчителя бачили там, то одразу викликали на розмову. Ми святкували усі релігійні свята, але робили це приховано. Святити паску за мене ходили інші. А коли нам казали стояти під костелом і пильнувати учнів, це для мене була нагода помолитись», — розповідає вчителька Марія Іванова.
За радянської влади змінились не лише певні реалії і приміщення школи — іншою стала і її назва. До війни заклад мав ім'я святої Марії Магдалени, потім ймення святої забрали з офіційної назви. Зі слів Марти Маркуніної, повернення імені патронеси у назву школи добивалися сім років. Спершу оббивали пороги київських кабінетів, але вирішити справу вдалось щойно тоді, коли можливість ухвалювати рішення про перейменування шкіл передали на місця. Три роки тому, у 2013-му, з погодження Львівської міської ради школа знову повернулась під патронат святої.
Школа поколінь
Нині у школі навчається приблизно 300 дітей. Вчителі кажуть, що протягом останніх років ця цифра суттєво не змінюється. Саме стільки дозволяє вмістити невелике приміщення. У найменшому класі, який зробили, перегородивши частину коридору, може навчатись не більше 16 дітей одночасно. Тому кожна кімнатка тут залучена до процесу. Відразу ліворуч від входу невелика бібліотека з полицями, які щільно заставлені книжками. Книжки польською, зазначає директорка, передають з-за кордону; а поруч — чимало видань українською мовою, і російською теж. Кілька невеликих кімнат — це учительська, кабінет директорки та її заступниці.
«У нас маленька школа, проте нам з цим ніхто нічим не зарадить, — каже Марта Маркуніна. — Ми не хочемо іншого приміщення. Ми створили свою школу, любимо її і дуже до неї звикли. Саме у цій школі вчилось багато поколінь поляків. У нас є учні, у яких тут вчились ще прабабці і усі покоління далі. Тобто це школа, яка виховала і вивчила багато поколінь львівських поляків. Тому, може, нам трохи тісно, але ми тішимось, що вдома».
Минулого року школа набрала два перші класи, загалом менше 40 діток. Так само планують зробити й цього року. Більшість першачків — діти польського походження, які ходили до польськомовної групи в садочку.
«До нас приходить дуже багато батьків. Але ми не можемо прийняти усіх охочих дітей. Ми школа національної меншини. До нас інколи приходять люди і кажуть, що хочуть, аби дитина вчила польську мову. Ми тішимось. Але ми не є школою з поглибленим вивченням польської мови. Власне, ми є школою з польською мовою викладання. Тому тут здебільшого вчаться діти поляків або змішаних сімей. Основна умова прийому дитини — аби вона розуміла і говорила польською. Інакше вона собі не дасть ради, адже від першого уроку в першому класі ми говоримо польською», — пояснює Марта Маркуніна. І додає, що насправді були у школі випадки, коли приймали дітей з українських сімей. Батьки дуже добре говорили польською і заздалегідь готували дитину до навчання.
Учні, крім звичних для усіх шкіл предметів, вивчають також 5 таких, на які не натрапиш в інших школах: польську мову та літературу, географію, історію Польщі та катехизм.
«Велику увагу ми приділяємо вихованню дитини. Дитина мусить вміти поводитись у різних місцях. На виховних годинах ми спершу першачків вчимо правильно поводитись у школі. А вже у старшому віці вчимо, як треба поводитись у костелі, на похороні, на якійсь імпрезі, а ще як, наприклад, запрошувати дівчинку до кав'ярні», — розповідає директорка школи.
У школі №10 навчають 32 вчителі. Більшість з них — її випускники. У школі кажуть, через малі зарплати молодь не дуже охоче йде сюди викладати. Приходять здебільшого ті, хто тут раніше вчився, — через емоційний зв'язок з місцем.
Чотири роки тому одна з учительок молодших класів приїхала до школи з Варшави. Вчить дітлахів у Львові вона і нині. Щоправда, такі випадки радше виняток. Навчають дітей переважно львів'яни. Усі предмети читають польською, окрім хімії та захисту Батьківщини, для яких просто не можуть знайти викладачів з добрим володінням польською.
«Мене хвилює, що роблять реформи, впроваджують нові програми, але підручників на то немає, — зізнається Марта. — Ми намагаємось оперативно писати потрібні підручники. Дуже багато авторів — вчителі нашої школи. Але не завжди вдається. Пригадую, був рік, коли не було польськомовного підручника з біології. Тоді ми вчились з підручника українською мовою. Я на уроці розповідала польською, а діти читали матеріал українською. Це не було особливою проблемою, бо усі двомовні».
Більшість випускників — потенційні абітурієнти польських ВНЗ. Щороку саме на базі львівської школи №10 відбуваються іспити для випускників польськомовних шкіл західного реґіону України.
«Вже 25 років у травні до нас приїжджають представники міністерства освіти Польщі. Саме сюди з цілого консульського округу приїздить молодь польського походження. Більше ніж сто людей три дні складають тут відповідні іспити. Хто набирає потрібну кількість балів, стає студентом і отримує від уряду дуже хорошу стипендію», — пояснює систему Марта Маркуніна.
Тож, відсвяткувавши ювілей, вже з наступного тижня у школі знову готуватимуться до прийому гостей з Польщі. Тепер вже суто у робочих справах.