Брехня про реальність

Вільям Ґолдінґ. Бог Скорпіон / Переклад з англійської Д. Костенка. – Чернівці: Вавилонська бібліотека – Книги-ХХІ, 2016. – 112 с.

1962 року Вільям Ґолдінґ під час лекції американським студентам звертає увагу на міф як ключ до змісту людського буття, де концентровано весь життєвий досвід. Тобто міф як самодостатнє і вичерпне джерело. Цим він і користується у своїй творчості, котра здебільшого символічна, і оформлена у притчі.

«Бог Скорпіон» – це не лише розповідь в улюбленому Ґолдінґом жанрі притчі, це водночас і глибока соціальна сатира. Це не лише аналіз філософського ґрунту людських взаємин, зокрема й на рівні політичному, це також і висміювання соціальних схем та міжкласових стосунків.

Вперше новела була опублікована у збірнику The Scorpion God: Three Short Novels 1971 року: текст про Давній Рим («Надзвичайний посол»), про первісну Африку («Клонк-клонк») та власне про узбережжя Нілу IV тисячоліття до н.е. («Бог Скорпіон»). Українською маємо переклад Дмитра Костенка 1988 року, який на початку 2016 року у візуальному оформленні художника Олександра Приймака опублікувало чернівецьке видавництво «Книги-ХХІ» (проект «Вавилонська бібліотека»).

Готуючи до друку збірку, Вільям Голдінг мав конфлікт. Британське видавництво «Faber and Faber» не взяло до уваги побажання автора щодо зображення Нармера (очевидно, йдеться про палету фараона Нармера) – першого відомого царя Єгипту, натомість у друк книжка пішла із зображення фараона в повних обладунках.

За матеріал до новели Вільям Ґолдінґ бере давній Єгипет, приблизно IV тисячоліття до н.е. Письменник з дитинства цікавився історією та міфологією Єгипту. Тож у «Бог Скорпіон» він яскраво і детально описує тогочасне життя єгиптян, їхній одяг і побут, вірування і традиції. Окрім того, змальовує природу напрочуд візуалізовано для читача, кадри його описів практично оживають в уяві з тонкою легкістю та естетичною вразливістю. «Небо було наче вкрите густою блакитною емаллю, без жодної тріщинки чи плями. Навіть золотава барва сонця, яке повільно пропливало вгорі, зливалася з блакиттю й немов розчинялася у ній».

Звісно, сюжет та історичне тло важливі та базові у тексті, але найважливіше, як у кожній притчі, залишається поміж рядками, звучить поміж діалогами та перебуває поміж описами тодішніх реалій. В тому й суть твору – розшифрувати всі його коди, повідмикати всі двері.

Перший ключ, який є незмінним для більшості текстів Вільяма Ґолдінґа і чітко та конкретно проглядається у цій новелі – на рівні індивідуально-універсальному – зло присутнє у кожному, можливо не у глобальних метафізичних масштабах і не проявляється у всій своїй демонічності, проте… Так, Великий Дім падає ниць з усім своїм достоїнством перед наїдками та алкоголем (зрештою, падає він і буквально – під час традиційного бігу, і символічно); Жрець – підлий інтригант і корисливий себелюб (як і належить бути найближчому оточенню правлячої верхівки); Чарівна Квітка обмежена своєю зовнішністю та недалекодумністю; десятилітній Царевич боягузливий та неготовий для вищої місії «тримати небо, милуватись із власною сестрою, не кліпати очима, піднімати воду в річці…»; а найбільше розчаровує читацькі сподівання Брехунець – егоїст та жорстокий, коли справа доходить до критичної межі. Виглядає, що немає позитивних героїв, доброї душі. Але не на цьому залежить авторові. А можливо, й на цьому – адже людина більше схильна до зла, аніж до доброго. Тим-то й вважають Ґолдінґа песимістом універсальним (хоча сам він додає, що він також оптиміст космічний).

Другий ключ – на рівні культурно-соціальному і навіть глибше. Йдеться про метафоричний сенс особи Брехунця та його відносин з іншими. Тут простежується чітка дуальність. Він як іноземець, що знає про життя північних народів, бачив білих жінок, знає, «як вода робиться твердою […] яка вона біла, прозора, холодна, і головне, нерухома!», протиставляється єгиптянам, які вірять у свого бога, у його могутність тримати небо, розливати води та підтримувати достаток. І якщо перший багато знає і багато чого розповідає, то другі вбачають у цьому лише байки, брехливі вигадки, непересічні з реальністю цього світу. Єгиптяни на його фоні постають обмеженими людьми, для яких не може існувати далеких країв, інших поглядів та віри. Тож тут темрява ями, в яку кинули єгиптяни Брехунця (знову символ), немов негатив – проявляє весь спектр контрастів: між розумом та вірою, між протистоянням одного проти всіх, між традицією та інакомислієм, між безглуздям та раціо. І цей список можна продовжувати, адаптовувати до власного досвіду та сучасних контекстів.

Ґолдінґова притча-алегорія розкриває ті проблеми, що існують поза конкретним історичним часом. Людство наступає на одні й ті ж граблі періодично. Й екклезіастова істина вкотре переконує у відсутності чогось нового під сонцем (Екл.1.9), незалежно, чи це сонце світило на древніх єгиптян, на британців півстоліття тому чи на сучасних українців. До слова, Брехунець нагадує про ще одну біблійну цитату – про те, що не цінують пророка на батьківщині («Нема пророка без пошани, – як тільки у своїй країні, між власною родиною та у своєму домі» Мт.6.4). Про що конкретно мова? Про фанатичне захоплення релігією, зокрема принциповим та ретельним дотриманням усіх букв звичаю – ритуальною самореалізацією єгиптян яко вірних своїм богам, якщо хочете. Про невігластво щодо реальності, яка існує поза парканом свого подвір’я – обмеженість як інтелектуальна, так і соціальна та культурна. Ба гірше – небажання її позбутися. Глухота, коли лунають розмови про невідомі речі, наприклад, про одруження «всупереч природним законам єдинокров’я».

Песимізм та сумніви у перемозі добра не виділяють цієї новели тематично і жанрово з-поміж інших творів Вільяма Ґолдінґа. Навпаки, саме такий міфологічний сюжет в основі з екзистенціальними питаннями всередині є характерним для його творчості. Він ставить під сумнів традиційні усталені речі, іноді з сарказмом, іноді доводячи до абсурду. Брехунець відмовляється від життя вічного, яке для нього було приготоване як для слуги Бога, відмовляється піти разом з Великим Домом на вічний спочинок. Натомість він говорить абсурдні для єгиптян речі, що життя прекрасне, що смертність йому бажаніша за вічність. І не має значення насправді перевага життя чи смерті, вічного чи проминаючого, якщо розуміння тих речей у кожного свої.

До слова, скорпіон вважався одним із найважливіших символів Древнього Єгипту. Існують припущення істориків про двох царів Скорпіонів першої династичної ери. Можливо один із них – цар Скорпіон ІІ – об'єднав Верхній і Нижній Єгипет. Сам же символ означив єгипетських фараонів чи єгипетський народ пізніше, а спершу – символізував чужинців. Мабуть, тому й Брехунець виступає інакшим, незрозумілим для єгиптян чоловіком, чужинцем «з його невідомими мріями».

«Хіба ти не розумієш, що то за мрії? Всього лиш відчайдушна спроба позбутися власних зіпсутих бажань, здійснивши їх в уяві, адже за законами природи справдитися вони не можуть». Багатозначно, погодьтеся. Нічого не нагадує?