Мода на «ідеальне тіло», а також дуже однозначне загальноприйняте трактування «ідеальності» та «тіла» – один із лейтмотивів нашого часу і нашого глобалізованого світу. Гортаю інтернет-сторінки різноманітних брендів одягу – гарно, ідеально… однаково. Вони хочуть, щоби я була ідеальною, щоби моє волосся було ідеальним, мої груди були ідеальними, мої губи були ідеальними. Ідеальними так, як вони це представляють.
А я є, якою є, і у мене два шляхи – намагатись стати такою, якою мене хочуть бачити очі-камери, бо очі сучасного світу – це ж камери, ми дивимось одне на одного через екрани, зуми і фільтри. Або ж бути далі такою, якою я є, вступаючи таким чином у певне невидиме щоденне протистояння з загальноприйнятими стандартами ідеальної краси. Я можу стати носійкою так званої «альтернативної естетики». І я хочу бути носійкою «альтернативної естетики». Я хочу плекати і підкреслювати те, що мене відрізняє від інших, а не те, що мене уподібнює до всіх. Я хочу, щоби інші також збагачували світ і мене своєю іншістю, а не своєю однаковістю!
Але зараз не про моє тіло. Або ж про нього, тільки дещо ширше. А що як моє місто – це також моє тіло – простір – продовження моїх дій, думок, емоцій.
Спостерігаю як змінюється Львів – ремонтують дороги, оновлюють транспорт, реставрують будівлі. Щось валиться, щось ріжеться, щось садиться, щоб будується. Безперервний процес, взаємодія багатьох.
Згадую мої шкільні роки. Школа №8 у самому центрі Львова, біля Порохової вежі – 2 хвилини від площі Ринок. У травні найкраще було після уроків піти сидіти на сходах біля чорної кам’яниці. Адоніс тоді був безоким, сліпим. Вода у фонтані каламутна, дітиська виловлюють копійки за допомогою пластиліну, наліпленого на кінчики дерев’яних патиків, до магнітів ще не додумались, чи може задорого було. Туристи сновигають – їх видно, але ми очевидніші, тому вони раз за разом до нас підходять, щось намагаються запитати, намагаються сфотографувати – вони декларують, що ми для них – частина міста, ми цікаві їм так само як і будинки навколо, а може й більше. Машини тарабаняться по площі Ринок, тоді ще це було дозволено. Хоча не так багато тих машин – бруківка лежала подекуди ребром, тож лише сміливці зважувались на таке випробування для власного транспортного засобу. Роверів не видно. Каштани цвітуть – ще без молі, вона поки що не дісталась до Львова.
А далі стрімкий стрибок. Львів «переодягають». Ми закриваємо очі, бо часом соромно глянути. З нього знімають все, до спіднього. Відкривають на всезагальний огляд труби, каналізації, старезні мури. Замінюють старі потріскані трамвайні вени на нові – з шумопоглинаючими подушками. Зморшки між старою бруківкою заливають бетоном, поверхні робляться об’ємнішими і гладшими, як груди з силіконом, як губи з ботоксом.
У місті свято, місто почало краще продаватись. Як груди з силіконом, як губи з ботоксом. Нам більше не соромно перед поляками і австрійцями, ще трішки – і ми повністю будемо відповідати «європейським» вимогам. І може Львів навіть стане якоюсь столицею. Хоча б культурною. Хоча б номінально.
Але ми ще не ідеальні. Бо все ще бідні. Занадто потріскані, занадто фактурні, як старенькі бабусі. Нам потрібно за будь-яку ціну помолодшати. Бо молодість – запорука успіху, а успіх – передумова щастя. Так же ж? Молодість… Нам варто забрати з центру стареньких, що сидять на ослінчиках біля своїх під’їздів на Вірменській і Староєврейській, вони занадто старі, занадто нефотогенічні. Та й їм буде спокійніше жити деінде, бо ж тут кав’ярні невдовзі відкриють, вуличні музиканти виступатимуть. Ми заодно викупимо їхні квартири, переплануємо їх, зробимо «відкриті простори», де так затишно буде посидіти туристам.
Мені здається, ми занадто захопились пластичними операціями. Ми відсмоктуємо жир, розгладжуємо зморшки, підтягуємо, накачуємо, модернізуємо. І головне – ми надто багато говоримо про тіло, ми стали дуже «тілоцентричними». Погодьтесь, допоки ми не мали цього кращого тіла, більше хотілось говорити про сенси, про духовне. «Тіло» нас не відволікало. В нас не було на нього грошей, не було де їх позичити, тому ми займались тим, що не потребує великих фінансових інвестицій – ми займались сенсами, шукали їх у місті, наповнювали місто ними. А тепер там лише кава і шоколад. Ні, ви не подумайте, кава і шоколад – це прекрасно, це афродизіяки, які можуть підсилювати наші емоції. Але ж ми зробили із них самоціль. Ми сказали – ось, це мій новий «outfіt», дивіться на нього, любіть його, куштуйте його, а на мене не звертайте уваги – я так, лише манекен. Місто стало манекеном, на який натягують всі наймодніші тренди.
Місто як тісто – привабливий багет, котрий з’їдять за декілька хвилин і, наситившись, забудуть.
Львів, будьмо чесними, насправді не може похвалитись особливою, винятковою архітектурною спадщиною західноєвропейського зразка. Таких, як ми, є багато, багато є й кращих. Тож чи є сенс лише на цьому зосереджуватись? Беззаперечно, за цим необхідно доглядати, як за хребтом, що тримає нашу європейську поставу. Однак чи не справедливо було б розвивати те, в чому нам немає подібних? Можливо варто замислитись, а що ж насправді нас відрізняє, чим ми можемо збагатити цей світ, а не що з цього світу ми можемо скопіювати?
Влітку я була у маленькому селі у східній Румунії – у гірському Бребі. Там молода пара із Данії започаткувала свій бізнес – хостел і кемпінг, розташовані на полонині. Там же ж вони і живуть у старій, але дуже доглянутій хаті разом зі своєю названою румунською бабусею і малям. Я не була оригінальною і звісно ж поцікавилась, чому вони зважились на такий крок - переїхати із Данії до Румунії. «Там стало надто гладко і стерильно, надто ідеально і цим самим якось лицемірно. Там демократія і свобода, але ми почувались страшно скованими і обмеженими… А тут багато справжності, багато автентики, починаючи зі стосунків між людьми і завершуючи простором, у якому ми живемо. Знаєте, проблеми – це ж теж по-справжньому, так має бути. А там ми майже не мали проблем, нам не було що долати і тому ми, здається, перестали розвиватись».
Я що хочу сказати, можливо, варто санації і ремонти, реставрації та заміни почати сприймати як тактичний фон на шляху до стратегічної мети – плекання власної, фактурної ідентичності, а не як самоціль – тотальне уподібнення іншим, кращим, популярнішим? Я боюсь, що ми станемо дуже самотніми, коли втратимо наше справжнє обличчя, бо хто ж водить дружбу з манекенами?
Фото Лук'яна Турецького
28.01.2016