[Село Підойми] (1943)

[ПОВІСТЬ]

 

І.

 

Два поличники! Ех, два крепкі та голосні, як дзвін!

 

Два липкі поличники: що рука липне до лиця, неначе медом помащена. Два ясні, що з очей іскри добувають, та гарячі, що печуть вогнем.

 

Два замашні та щирі поличники!

 

Отакими двома почастував Петро Олійник Івана Тишука, що його називають люди Пошивайком.

 

І якось ніби не добирав Петро з тим поличником пригожого місця і не вичікував на догідну пору: ударив так, прихапці, без довгої застанови. Отже лучив, як відмірив! Пора: саме в неділю надвечір, місце: серед села, перед громадською канцелярією.

 

Там стояли святочним звичаєм люди купками балакаючи і все те бачили дуже докладно.

 

Як вітер розгонить дим, отак розігнав цей Петрів подарунок усі думки й мислі Йванові. Лишилась йому тільки одна-однісінька постанова: утікати перед третім поличником. Та й то оця постанова зродилася не в голові, але десь буцім у п’ятах, і розплилася холодом по всім його тілі.

 

Оце ж вона пустила його обертом у супротивний від Петра бік і займила навперед себе навмання: дорога не дорога, перелаз не перелаз, грядка не грядка.

 

За ним, неначе; круги по тихій воді, стелився людський регіт. Ловив його ззаду за свиту і стискав серце переляком. Проте, ж однако не здержував, а підгонив. Це сміялися його знайомі й приятелі. Та й не сміялися з того, що він битий, але з того, що такий неперебірчивий: тікає, не добираючи стежок.

 

Бо і знайомому і приятелеві на селі смішно та втішно, скоро видить плечі втікача та непривичні йому швидкі рухи. Це заставляє їх забувати на обов’язок оборони та прихилює серце на сторону переможця. Мимохіть, насупроти їх наміру.

 

Повернись він ід’ ним лицем, то вони б у той раз застановили сміх і чинились би, що дивляться кудиінде. Але Йван не обертався і не звільняв свого бігу.

 

Він не так, як ота самичка, що в її голові лиш одно зеренце розуму. Скоро назирить хоча б не знати якого дужого ворога, що закрадається до її молоденьких, то тим зеренцем нічого більше не знає і нічого більше не тямить, як тільки скочити напасникові просто до очей і лізти на видиму смерть. Ні Іван, от-як той розважний самець, що нападе на слабше звірятко. Як же лучить на оборону, на несподівану та завзяту, і як дістане болючо по хвості, тоді — сором набік: пускається навтеки із скавулінням-наріканням.

 

Саме такий Іван.

 

А на причинок іще він лучив на багато дужчого від себе. Хоча присадкуватий, зате Петро твердий, як відземок. Упреться ногами в землю, достоту наче коріння туди позапускав: два хлопи не ворухнуть ним із місця. Такий дужий! Бо вже нераз у заліжку йшло за таку річ. А надто ще червоний, як кармазин, здоровий, як горіх.. Ледве чи найдеться в цілім селі на його силу і на його здоров’я рівня. Бо ушанований: легко робить, смачно їсть, господарство в нього велике, олійницю має, жінка запопадлива, ще й стара неня до помочі стає.

 

А Йван що? Супроти Петра він — хрущ. Не тільки ростом малий, силою слабий, а ще й худий, як ота скипка. Годен мужик, от як непричком Петро, звалив би собі його на долоню, подув би: фу! а то дивися: летить Іван, наче теє пір’ячко.

 

Ні відки йому й відваги набратися, бо маєтком він із-помежи тих бідніших. А маєток хоч кому та додає сміливости й відваги.

 

Одна річ лиш заставляла кождого багача в селі вислухати його розмову до самого кінця. Одна річ лиш ставляла його на рівні з чільними господарями. Оця річ — це його мудре слово й гладка бесіда. Аби яка заплутана справа, дивися, а Йван крутне головою, пустить слова, як воду. А кожде доладне, а кожде прикладне, хоч рота роззявляй. Опріч потакування нічого, до них і причинювати.

 

Довго він трудився, заки придбав собі такий послух поміж людьми. А через те довго, бо на селі розум без маєтку й без дужих рук ні почому. До чого він? Ним ні виореш, ні посієш, він тебе лиш від потрібної роботи відводить. Він заставляє тебе, оповідати людям на забаву всілякі практики. Ти розказуй їм на втіху якусь премудру річ, якусь сміховинку, що сміхом навчає розуму, а люди? Вони сміються, правда, сміються щиро. А всеж таки кажуть, що то смішний ти, а не приповідка твоя. Навіть само слово „мудрішки” обернули на селі на такий лад, що воно означає їм лукаву побрехеньку.

 

А Йван переміг таку думку. Привчив людей, що його бесіда не є пусте марновання часу, що й вона до чогось придатна. Привчив людей, що й йому належиться на свій спосіб пошана: Отим то ніхто собі його не легковажив і не цурався кликати будинки пошивати (бо він цю роботу знав). А не один із цеї причини ще и майстром ув очі величав. Це ж ве́лико значить, бо за таке діло, як пошивати будинок, назва майстер не належаться. Пошивайко це не ремісник, бо таку, річ більше-менше кождий сам собі вдасть. Його ж називали майстром задля показу своєї думки, що хоч у нього господарство невелике, отже проте він має ще інакший спосіб дати роботу своїм рукам.

 

Аж ось: на, маєш! Ув один миг ока все те пропало, за малу хвилинку від одного удару сміхом став. Злизали його повагу оті поличники, як корова язиком. Не біль на лиці його мучив, ні, лиш переконання, що пішли намарне всі дотеперішні заходи.

 

Це все він не думав, це все йому оповідала невиразними словами ота неперебірчива втека. Оповідала його ногам, його рукам, його серцеві, тільки з головою розмовитись не могла, бо в голові, опріч постанови якнайдалі втекти, не було місця на інші думки.

 

Аж як перехопився почерез низький пліт удовиці Палагни, як перескочив через придорожний окіп, а з дороги назирив свою хату, аж тоді порозумів, що вже розгубив людський регіт із свити по бур’янах та по яринах городами. Отоді то зачали, його думки й мислі назад злітатися до його голови.

 

Перша свідома думка отака: „Лучив на свого! Тепер хоч у мишачу дучку ховайся!"

 

Сором і жура одне одному помагали: ніби звалилися йому на плечі, ніби пригинали аж до землі. А він обтирав полою ніс і побите ліве лице, бо сльоза капала з ока й цюріла долі лицем. Неначе зіправди двигав на собі якийсь великий, претяжкий тягар: так пиняво йшлося додому. А хата осьде, перед носом. Ішов і не доходив, ніби щось забув, ніби щось нагадував, ніби ще на щось мав заждати. Не діждався: крадьки заходив до свого города.

 

Споконвічне переконання, що на своїй загороді чоловік перед чужою напастю безпечний, доразу дало переміну Йвановим думкам. Ті, що так його гонили на зломану голову, що сповняли серце переляком, вони тепер посунулися в кут, у найтемніший куток. Там вони звилися в малий кружечок і осталися тільки дуже неясними споминами за втеку. Ті ж думки, що досі були ніби десь сховані, виступили тепер на найвидніше місце, ще й дивувалися з себе, де вони барилися досі. Отак то відвага раптом покопала переляк, а лють загнала в кут сором. Усе те сталося тої хвилини, коли Йван переступив через свій перелаз і опинився помежи своїми вишнями.

 

Отака переміна думок заставила Йвана схопити обома руками першу гілляку, що звисала понад стежкою. Стискав її так міцно, що аж кора місцями обсовувалася. Правою ногою викидав, копав навперед себе, ніби болото стріпував із черевика. Сильно, з розмахом, байдуже, що в коліні аж сіпало.

 

— Погоди! погоди! — приговорював уже вголос.

 

І те викидання ногою і ті огрози, усе те нікого іншого не торкалося, тільки Петра Олійника.

 

— Нехай! нехай! — ще раз погрозив, покинув гілляку і на ходу тряс головою.

 

Отже й дим не міг злости зігнати.

 

— Мой! мой!

 

Ударився в груди кулаком, аж задудніло. Там його пекло, там його давило, там загніздився якийсь твердий завзяток. Твердий, як камінь. Іван його чує в грудях, на самім дні серця.

 

II.

 

Сердитим увійшов Іван до хати. Сердитости тої не намагався він зовсім скривати в собі, а навпаки — узяв постанову дати їй волю перед жінкою. А через те, щоби спинити жоноче глузування над собою. Бо побоювався, що й вона зараз на самім уступі сміятиметься над ним так само, як сміялися люди біля церкви. Сам він знав, що сміятися жінка буде, що сміятися навіть мусить, бо він сміхом став. На це, нема ради. Жінка чоловікові, як і чоловік жінці, лиш до означеної границі приятель, поза тою ж границею вони собі чужі. Не вмирати жінці, коли її подруга кладуть у домовину, отак же й не збутись їй сміху, коли чоловік став сміхом. Тільки, аби не на самім уступі! Бо не втерпить, і те, що має бути Петрові, те станеться їй.

 

Отим то до давньої сердитости, що приніс її знадвору, шукав іще Іван причинку в хаті: хотів показати, що жінка сама дала йому притоку до гніву. Не з великим трудом таку притоку найти. За це знав Іван добре, бо жінка в нього така, що свари її хоча щогодини, то не помилишся.

 

Ось і тепер: покинула лоском на долівці кухонне начиння, ще від обіду непомите, а сама пеститься з наймолодшою дитиною, що в колисці.

 

Це вже в неї такий звичай, що доки дитина маленька, доти вона з нею пеститься. Скоро ж підросте і вийде надвір із другими дітьми, тоді вона за неї забуває. Забуває на смерть: що коли би хто зненападу запитався її, кілько в неї дітей, то не зараз би нагадала.

 

Лишати ж начиння непомите навчилася вона ще дівчиною, ще тоді, як служила за кухарку в місті. Там заставляла її господиня до всякої роботи: одна ще непокінчена, а другу вже зачинали Там вона сама ні до чого не бралася: що казали, те робила. А тут ніхто нічого не розказував, то й не знала, до чого братися.

 

До цього всього Іван уже привик, бо й був час привикнути: вони, вже десять літ, як пібралися. Отже тепер мусів удавати, що це йому не довподоби. Лиш переступив поріг, назвав жінку напарницею.

 

— Ти, напарнице, забавляєшся? Тобі не в голові, шо діти далі приженуть худобу з поля?! А ти ще й не розпалювала?

 

Він не любив колискових дітей. Не дивився навіть на них доти, аж не зачали говорити й лазити.

 

Іваниха відхилилася трохи від колиски й роздумувала над тим, чого він хоче від неї. Не вірила в його гнів без ніякої причини. Аж як він їй повторив іще раз те саме, тоді вона, не вгаваючи ані на хвилинку, нарікала однаким голосом борзенько-борзенько:

 

— А шо ж я тому винна? Я не розідруся. І в неділю нема спокою. Нема спокою і в неділю. Та нема!

 

Таким способом нарікала вона довго. Не переставала доти, доки не розжалувалась і не розплакалась. Зрештою такої переміни її нарікання можна було догадатися зараз по першім її слові. Бо її голос, чи веселий і сміховитий, подобав на голосіння. Отим то її плач був Іванові байдужий; він до цього вже звик та й знав, що вона виплачеться хутко. Бо його жінка яка до роботи, така й до бесіди: розпинала одну, переходила на другу. Сварилася, нарікала, жалувалася, плакала, сміялася: усе всуміш. Забувала потім, до кого про що говорила. Могло здаватися, що вона не вміє думати, бо говорила й сама до себе. Розгонила таким способом нудьгу, бо сиділа днинськи самотою в хаті.

 

Отак і тепер: іще гаразд не виплакавшись, обернулася до дитини й сварила:

 

— Та спи вже раз! Чому не спиш? Через тебе нема роботи мині ніякої. Роботи через тебе нема миші. Та нема!

 

Нараз глипнула на Йвана, плеснула в долоні й засміялась:

 

— А тобі шо? Лице, як півбоханця хліба, аж око підпухло!

 

Затулила долонями рот і сміялася.

 

— Ой? — здивувався Йван.

 

Пішов до дзеркала й плюнув і обтирав полою цятки, що напаскудили мухи. Довго призирався на свій образ. Натягав пучками шкіру на лиці, аж око залупив... Підтягав брови, витріщував очі, кривив губи, повертав голову то в один, то в другий бік. Так і є: ліве лице напухло, червоне, як жар. Порядний буде синець попід очі на завтра.

 

— Ото ж мене, вгараздив! — промовив, ніби жалуючись.

 

Не мав на це наміру, він думав під бунтувати всіх проти Петра, таке мав завзяття на нього, навіть жінку. А жалуватись — байдуже, що вона йому поможе? Але Йваниха Інакше порозуміла. Їй здавалося, що він жалується.

 

— Болить? — запиталася тим непевним тоном, яким жалують люди, коли хотять спочувати, а не годні цього щиро зробити з якоїнебудь причини.

 

— Біль — байка, — відповів сердито через те, що вона його не вирозуміла, — не першина, присхне — ще сердитіше, бо проговорився. Але спублічив, спаплюжив на віки вічні.

 

Це хотів вимовити найсердитіше. Отже не вдалося. Як той, що намагається дуже крикнути, коли невправний, то тільки намучиться, надре горло напругою, а голос вийде скрипучий, приголомшений, приглушений.

 

Іваниха вже була на добрій дорозі, вже хотіла запитати, хто вдарив, аж нараз залунали надворі проклони дитячими голосами. Це пригнали діти худобу з поля. Іван вибіг надвір.

 

Чорна корова й періста ялівка пхалися враз до стайні, а Семенко, дев’ятилітній хлопець, тягнув за воловід, щоби пропустити одну за другою, і кричав, трохи не плакав. Його немиті ноги порепалися, кров з натуги просікла, з цього аж у серце шпигало шилом, два пальці на одній нозі щиблені, обвиті брудними шматинками, перев’язані грубою ниткою. Це все його боліло, пекло і проти волі витискало сльози.

 

Пара коней стояли ззаду, дожидаючи терпеливо своєї черги, кождий з них підогнув по одній задній нозі, поспускали голови й дрімали, зовсім не зважаючи на маленьку Доцьку, що, наслідуючи брата, кричала на них.

 

За Доцею стояв маленький Петрусь із довгим прутом і проклинав також, але несміливо, стиха, буцім сам до себе:

 

— Слях би тебе тлафив!

 

А через те несміливо, бо з нього сміялися старші діти тому, що він іще зле говорить, що ще шепеляє.

 

— Лиши геть! Я сам! — визволив Іван сина з клопоту.

 

Він любив найстаршого через, те, що він перша дитина. Що він появився на світ тоді, коли Йван не розумів, що то рідна дитина. Що воно прийшло на світ таке немічне, непорадне, а потім задень набирало й набирає людського розуму. Це от-як дивувало Йвана, от-як дивує його й досьогодні. Пізніші діти не те, вони переходять те, що він уже бачив.

 

III.

 

Не вміє мужик долежувати рано. Його тіло радніське, що вже має нагоду втекти від тої постелі, рід боком давить, кулак під головами затерп, блохи тнуть, мухи в очі лізуть. Отим то Йван лиш прокинувся, лиш очі пролупив, геп, уже на землі. Підперезався, постоли на ноги, вже готовий до вандрівки. Має гадку йти до міста до суду. Жиють у місті також люди, навіть дуже пододають на тих людей, що в селі. Нічого не роблять, добре їдять, інакше одягаються, іншою мовою балакають, а таке їх призначення, щоби на сільських людей напастувати. Хто хоче сусідові клопіт наслати, удайся до людей у місті. То чому ж би й Іванові цього не спробувати? Місто не за горами, піде: покищо спробує і цього способу на Петра.

 

Ба ні! Дорогою не піде. Це гостинець мурований: роєм тягнуться по нім люди до міста. Наздогонить його допевне якийсь чоловік возом. Як не з свого села, то з сусіднього. Зараз спинить коні:

 

— А куди, до міста? Сідайте!

 

Нічого не вдієш: сядеш. Господар стане розглядати й розпитувати:

 

— А чого?

 

— Так і так: до суду.

 

Тоді господар моргне вусом, блисне очима, обернеться до коней і буцім жалуватиме:

 

— Та й тяжку руку має воріт: добрий знак лишив. Хоть неписьменний, виписав руку, як лопату, ще й синим попідмальовував.

 

Потім знов розглядатиме:

 

— Ц... ц... а десь має боліти?

 

Відбираєш поличники наново. Поволі, без поспіху, один за другим.

 

Знає це Йван, бо нераз і він провадив таку розмовоньку. Тому йде через ліс: трохи подальше, але один великий зиск. Не вернеться назад сором та не прожене з серця злости на Петра. Він її несе в собі, трохи не пестить, позволяє їй залюбки забирати, затруднювати всі свої думки. Нехай їй служать.

 

Отже на дорозі находяться такі челядники, що заваджають тим думкам. У лісі й понад нивами, що припирають до нього, крики й співи, грання, гамір.

 

Понад нивами поуставлялися жайворонки, один від одного на гони, ніби відмежовані, вимахують крильцями, підносяться все вище й вище, ріжуть такої коломийки та козачка, аж під тобою ноги дрижать. Уряди-годи по кілька слів заспівають та й знов за струменти.

 

Не здурите! Знає Іван, знає, чого ви так високо злітаєте: тікаєте, небожата, з-перед людського ока, щоби воно не доглянуло, які ви штудерні. У кождого з вас по скрипочці в лапках. Сміливо потягаєте смичками, голосно та дрібненько. Сила в скрипників не вгаває. Коли ж вони опочивають, коли вони встигають виспатися? Бо курячих сліпот вони не знають: співають і після заходу сонця. А досвіта? Ще не благословиться на днинку; а вони вже грають. Завше веселої, завше дрібної, завше провідним, переднім, високим тоном.

 

А соловей у лісі? Цей таки співає. Ось на вираз вимовляє слова:

 

Потоком... потоком... потоком.

Забігай... забігай... забігай.

Лови.... лови... лови.

 

За кождим вершем переводить дух та й знов бере. Але вже на іншу нуту.

 

Та й ти нікого не здуриш! Знає Іван, знає, що ти навмисне добираєш собі таке місце в лісі, у глуші поміж деревами в тіні, де сонце не доходить, аби йшов лоскіт та відгомін лісом. Це підпомагає багато силу голосу.

 

Знає Іван, знає, чого твоя пісня найдовша, чого вона найкраща. Бо ти, небоже, позбирав голос і слова від усіх птахів. Ти лиш переповідаєш позбиране на свій спосіб. Ти пам’ятливий, навіть горобця вдаєш; і він тобі пригодився. То пусте, що горобець не пізнав би своїх слів у твоїм горлі, але Йван пізнає. А це вже не може бути, щоби ти сам один співав: вас мусить бути дві породи. Один співає поночі, а другий удень. Даєте собі переміну, чергуєтеся.

 

Та й за тебе, зозуле, знає Йван, знає, чого ти кукаєш лиш уряди-годи. Дожидаєш, небого, відповідного часу, коли твій голос піде під лад солов’їній пісні або жайворонковому гранню. Отим то ти й перелітаєш із одного місця на друге. Де би вдатніше.

 

Ба ні! Вони всі так. Ось таки жовна: „Луп-луп!...

 

Луп-луп-луп!“ Як музика в решето. Саме там, де треба: ані захутко, ані запізно.

 

Усе в змові, усе навчене. Якісь мушки, якісь жуки дзвонять на цимбалах, на таких мосяжних дротиках, тонесеньких-тонесеньких. Дзвонять тихцем, злегенька, дуже злегенька, але раз-попри-раз. Змова-наука: ані другому не заваджає. Навіть ворона знає, коли закрапати один голос!

 

А ви, крилаті мурашки, що літаєте роєм коло вуха, не плачте, не хваліться своїм голосінням! Знає Йван, знає, чого ви причепилися його голови, чого супроводжаєте його невідступно. Вас би вже на три кроки не було, чутно, бо ваші голоси супроти пташачих, що ота павутина супроти нитки. Але ви над самим вухом ревне голосите, а то наче хтось плаче та помочі просить далеко-далеко, аж он за горою. Мусите бути близько вуха, бо грання ваше за ніщо.

 

Усі ви в змові, усі навчені.

 

Оце прогалинка в лісі, а онде на мочарі дикі качки. Гей, гей! Та це ж найбільші грішниці на світі: головою шубовсть у воду, а хвіст, ади, справила якраз насупроти неба! Інша річ — дерево. Та й воно буцім так, як качка: кріслату голову зарило в землю, а в зад нехай і грім б’є. Байдуже йому: родить верхом ягоди й гадки не має. Але йому так уже Бог дав. Качки ж самі, по своїй волі, накивують небові хвостами.

 

Ніби ліс панський, ніби ниви людські, а на них раз-на-раз птахи, жуки, овади, всілякі мушки та мурашки. Байдуже прб людей, байдуже їм про панів. Безупину, голосно на ввесь рот, співають, на всі лади грають, веселяться, забавляються...

 

— А бодай же вас, — зупинився думкою, легенький острах погладив по серці, — Бог любив, — переінакшив проклін і нехотячи, ледве замітно, здихнув.

 

Боявся клясти, бо то все в змові.

 

А галас ішов на ціле горло. Галасували відважні співаки, нікого не боялися. Тільки чим далі, тим той гамір переливався в якийсь інший тон. Опріч музики щось галасувало:

 

— Го-го-го! Го-го-го!

 

Отямився Іван. Та це ж місто вже. Це воно так галасує. Ось лиш вийде з ліса, побачить його, як на долоні.

 

Тепер йому вже не заваджають співи. Роздумує вже ясно сам. Дуже з того радий. Ще як йому не давала спокою ота лісова й польова забава, отже на серці лежав той каменець. Він його почував увесь час, ідучи лісом, чує його й тепер і чутиме, завсіди. Перше не було спромоги думати над тим, що то його так давить на серці, але тепер, завваживши місто, знає він, знає, що це ота їдь, ота отрута, отой завзяток на Петра. Це вони впали невеличким, але тяженьким камінцем на саме дно серця. Полежать же вони там довго- довго. Ніщо їх відти не прожене. Бо й перше в голові лящали співи, а камінчик лежав собі й давив. Радий з того Йван, неначе зловив уже Петра в свої руки.

 

— Чекай, чекай!

 

Лежить камінчик. Не вижене його ні їда, ні пиття, ні радощі, ні смуток.

 

IV.

 

На думку Йвана це вже було нерано, бо сонце ще в лісі зійшло, на думку ж того, що замітав суд, було ще занадто рано, бо, опріч нього, ще й живої душі в суді не було. Отак вони обидва не були в згоді. Зате ж замітальник слухав терпеливо Йванових жалощів. Йому здавалося, що за те, може, з мужиком хоть поснідає. Іван же знав, що цьому чоловікові розповідати на ніщо не придасться. Отже говорив на те, щоби кождого стрічного зробити Петровим ворогом.

 

— Двичі шарнув мене в морду. Каже: „Мовчи, Йване, най я говорю". Так мене взяв під ноги.

 

— За онучу обернув хрестянина, — доправив замітайко.

 

Так його назвав у своїх гадках Іван, бо не знав, яка він в суді персуна.

 

— Аякже, за онучу! „Мовчи!" — каже таким грубим голосом, як бугай. — „Мовчи, — каже, най я говорю!“ Я не змовчав, а він двичі в писок. Та й я вмовк!

 

„Мусів умовкнути, — сказав собі в думці, — бо був би ще бив. Доти був би бив, доки би я не вмовк. І нема права на него".

 

Поки замітайко задля приподоби відказував на Петра, Іван роздумував собі далі: „Мусів я вмовкнути, бо він — богач, бо він перед людьми має пошановок, а я проти него дурень. Його справа в людей наверха".

 

Оце його боліло, оце сплодило йому в серці той камінчик. Ага! Аж тепер йому вже ясно!

 

Надійшли писарі і сміялися з мужика, що був битий по морді. Тішилися, трохи не штурхали мужика перами в очі, чи не буде гарчати. А він рад із того, що паничі сміються. Буде мати ласку в них за те, що справив їм таку забаву. Не соромився людей міської породи. Як не соромився кота, свині, корови, коня, так не соромився і їх.

 

Насміявшись, післали його до лікаря. Допитався: іти би крізь оцю широку браму. Але ззаду камениці, там видко вузенькі двері, там видко ще в куті й сміття. Правда, сюди ходи тяжчі: лізти би на вузькі сходи, продихатися б дерев’яним старим ганочком, але це байка. Довго товкся тим ганочком, перевернув якусь коновку, гримнув, аж жидівка вибігла на ґанок, випустивши з відчинених дверей їдкий запах смаженої цибулі.

 

— Ігі! Чого товчешся?

 

— До дохторя.

 

— Та сюди? Не можеш у браму?

 

— Як? У брамі?

 

А йому здавалося, що добрий лікар, такий, що знає помагати людям, повинен мешкати десь у якійсь печері або в хаті на курячій лапці.

 

Лікар оглянув: знак є, порядний знак. Усе те спише в суді, а тут дома може дати обв’язку та й записати таку масть, щоби від неї лице стухло. За цю роботу треба заплатити, а решта в суді задурно.

 

— Може, ліпше в суді, — обізвався Іван, несміливим і недопевненим голосом чоловіка, що ще не здався напевно ніякій постанові.

 

Ожидав, нехай лікар заправить грошей твердше, певніше, то він дасть, бо й має їх уже на цю річ злагоджені. Але лікар не достоював свого, то ж Іван не квапився трусити мошенкою.

 

Ідучи за лікарем долі, сходами, сміявся Іван у душі з цього:

 

— Ото дурний! Утратив дві корони, як загубив.

 

Самому ж йому було так весело, неначе він ті дві корони, що були призначені лікареві, найшов собі де несподівано на дорозі. У суді записав лікар до протоколу, який знак, запитався, як звати того, що вдарив, та й більше ані слова. Іван до нього з низеньким поклоном:

 

— А прощу, а будьте ласкаві!

 

І в той бік не дивиться. Рипнув дверми, щез за порогом, ніби й не його просять. Біда!

 

— Хіба ж таке! — крикнув йому наздогін Іван, — а це ж по якому? — причинив іще трохи сердито.

 

Потому водив очима по судовій, залі, чухав тім’я і говорив до себе на такий спосіб, щоби його вчув і той, кому належиться за таку річ довідатись. У тій залі сиділо два писарі. Один старший, білявий, грубий, вусатий. Другий молоденький хлопчина, може, 15-літній, коротко стрижений, безвусий, веснянкуватий. На цім писарчуку спинив свій погляд Іван, його взяв собі на приміту. А писарчукові байдуже, не чує на собі мужицького бистрого ока. Сидить собі за столиком, пильнує своєї роботи. Бо він іще недавно в суді, приймили на пробу, чи вивчиться гаразд цеї штуки. Отим бо то він прикладається до цеї роботи з усіх сил. Як сяде рано на крісло, то рад приліпитися до нього, як возьме перо в руки, то тисне його в пальцях, буцім намагається витиснути юшку з нього. Перелякано дивиться в те письмо, що має його переписати, а з таким завзятком, неначе хоче його з’їсти. А іноді шепче: „Хі-і!“ — і біліє тоді, як крейда. Це йому повиділося, що обмилився. До нього має Іван сміливість, бо він маленький, бо він іще й дитина. А маленькими то й ведмедята ласкаві, і погладити й на руки взяти можна, не покусає, не скалічить, іще в нього зуби цицькові.

 

Тихцем на пальцях, не перестаючи чухати потилицю, приступив Іван до писарчука, став собі ззаду за кріслом і обізвався. Але обізвався таким способом, що буцім кінчає зачату перед тим бесіду:

 

— Бо то так було. Я його не зачіпав, я до него не говорив, я навіть на него не дивився.

 

Писарчук злякався, затрусився, обернув голову назад кілько мога, побачивши ж мужика, крикнув сердито:

 

— Дайте мені спокій! Не заваджайте!

 

Іван махнув головою, ніби комусь притакуючи. Потім, вихопив із-за пояса мошонку, пошпортав у ній, пошпортав, виймив якісь гроші, довгенько їм приглядався, перегнувся через поруччя крісла і доставив на столик кілька штук ніклевої монети. Поступився крок назад і держав у лівій руці відчинену мошенку. Праву ж наставив так, що міг її кождої хвилини запустити в мошонку на добуття причинку.

 

Спершу дивився писарчук на ті гроші якось здивовано, щось нагадуючи, а потім, як порозумів, увесь застиг. Але заки ще встиг зашипіти, накинутися на мужика з лайкою, уже старший писар тут коло нього. Він стежив увесь час білозором за рухами мужика. Устав з крісла, оглянувся наокруги себе боязко, пішов бігцем до другого столика, згорнув гроші, кинув їх на ходу в кишеню і моргнув на Йвана:

 

— Ходіть за мною!

 

Писарчук тимчасом почервонівся і взявся за перервану роботу. Іван замкнув мошенку, засунув її за пояс і на пальцях перейшов за другий столик. Розумів, душею урочистість і таємницю цеї хвилини. Писар сів знову на своє місце, якусь хвилинку хутко писав, а потім крадьки з-під лоба глипнув на Йвана, і обізвався трохи не шепєтом:

 

— Кажіть!

 

Іван пересував на животі ремінь. Лагодився, як до якогось заморського танцю. Пересував його обома руками.

 

— Та це би ніхто й не повірив, шо він зо мною зробив. Але я, біг-ме, правду кажу, — оповідав якось непевно.

 

Непевність писаря дала йому страх, не міг зловити відповідний тон до бесіди. Раз здавалося йому, що говорить заголоси о, то знов, що затихо.

 

— Ніколи я йому згірдного слова не сказав, ніколи я з ним нічого не мав... а він мене так спублічив?

 

Ще не йшла бесіда до ладу, це його ще більше бентежило.

 

— А за що? Біг-ме, він сам не буде знати.

 

Писар рушився, я Йван злякався, застиг на пів

 

слові.

 

— Гм, гм, кажіть, кажіть! — заохочував тихцем писар, допевнившися, що ніхто по сторонній не надійшов.

 

— Нехай би його пани питалися за шо? — говорив далі також тихцем. — Як же не дасть відповіли, отоді мене під велику кару. Бо прошу послухати! — це вже сказав голосно.

 

— Кажіть кажіть! — буцім заохочував писар, але знов тихцем, даючи тим навгад, щоби й Іван трохи притишився. Але Йван попав уже на свій звичайний тон оповідання. Говорив складно, плавно, грубим голосом, якого й догадатися було годі в такого малого чоловіка.

 

— У неділю по вечірни сходяться люде перед громадську канцелярію. Такий уже звичай завізся в нашім селі, у Підоймах. Так робили наші батьки, й ми так робимо. Але шоби то на яку сварку або, борони Боже, на бійку, або хоч би на піятику, це ні! Вірну вам правду кажу.

 

— Гм, гм, кажіть, кажіть, — бумкотів писар, не перестаючи писати і, розуміється, не слухаючи Йванової бесіди.

 

— Гм, гм, кажіть, кажіть!. — загумкотів писар.

 

— Одні сидять у канцелярії, а другі на приспі під канцелярією. А я стою собі з тими людьми, що собі з ними, добре захожу (рахувати приятелі). Стою собі перед канцелярією та й балакаю. Говорили ми ба за одно, ба за друге, ба за трете. Делікатно, чемної нікому насупроти не йшла наша бесіда. А Петро сидить собі на приспі з своїми. Також балакає. Не мішаюся я до їх бесіди, його право не мішатися до нашої. Правда?

 

Спинив свою бесіду цим питанням на пробу, для переконання, чи його слухають.

 

— А треба панови знати, шо в нашім селі, в Підоймах, тиждень тому поховала вдова Палагна сина Дмитра. А через шо пожив він смерти, то я тепер скажу.

 

— Гм, гм, кажіть, кажіть!

 

— Служив той Дмитро таки в нашого панотця за наймита. Аж цего року лучилася йому нещаслива пригода: покусав його, — преч би ся казало, — скажений пес. Забігла собака, не знати, відкіля, не знати, чия. Людям на шкоду й на гризоту. Правда: убили пса, але шо з того, уже запізно. Узяли його до міста перед таку комісію, чи як там, доконалися: иснісько, собака скажена. Прийшло письмо до громади: ану, хто покусаний, до Кракова гоїтися! Не було шо куди довго думати, бо чим далі, тим гірше. Узяли ж і вирядили Дмитра на колію: гайда до Кракова, дай Боже, на лік! Шось так через тиждень, а, може, й пізніще, допевне не тямлю, приходить письмо від Дмитра до вдовиїці, шо вже він загоєний, уже здоров, шо вже незабаром вернеся додому. Може, пан знають, а, може, й байдуже:

 

— Гм, гм, кажіть, кажіть!

 

— У нашім селі та ніби є перестанок. Ніби він називаєся перестанок Підойми, але так само міг би називатись і Овешківці, бо стоїть саме поміж нашим селом і Овешківцями. Колія йде якраз попри саме село, але перестанок геть-геть за селом, далеченько. Оце ж привело Дмитра ще до скрутніщої пригоди, як перша. Бо з першої вийшов уцілові, а з цеї? Бо як скоро він уздрів лиш своє село, то подумав собі (ніхто в його гадках не був, але так говориться): „Гей, — каже, — та то би лиш рукою досягнути ці хати, а ти бери та їдь іще тілький світ на те, шоби потім назад на те саме місце пішки махати“. Не роздумав у своїй голові недотепа, шо його жде, але озьми та вискоч із вагона. Сталося те, шо мусіло статися: розмах повалив його на землю, як стебло підкошене, луснув головою об камінний насип, череп розтріскався, мозок розбризкався. Ані дригнув, ані мигнув, ані пікнув: застиг на місци! Отака пригода!

 

Замовк і слідив очима, яке вражіння робить його бесіда на писареві. А цей не відривав очей із письма, лиш знов загумкав:

 

— Гм, гм, кажіть, кажіть!

 

— А до чого я це кажу? — обернувся до писаря з питанням, бо увага його здавалась Іванові невеликою.

 

Але писар на цей раз і не загумкав.

 

— Бо з цеї причини і мене біда напитала. От як, — кінчив із нехіттю.

 

— Кажіть, кажіть!

 

Рад був і цьому, і знов завзято розповідав:

 

— Така пригода хоч кого не тілько подивує, але й застановить. Мерцеви байдуже: йому чотири дошки й яма, та й він контетний. Иншої волі не має ні до кого. Не так тому, шо лишиться після него. Тому або ліпше, або гірше. Правда, пане?

 

Писар так заглибився в свою роботу, що не завважив питання. Іван, відкашельнув.

 

— Бо пан певне собі думають, до чого ти мині городиш байку-небелицю? А де важна-важна річ, біг-ме, важна, бо вона дала притоку до моєї приключки.

 

— Гм, гм, кажіть, кажіть!

 

— Після Дмитра та лишилася стара мати, немічна, бідна, сама одна, як палець. Ходить вулицями та плаче: „Земле, — каже, — прийми, й мене, доки, — каже, — носитимеш мене на собі на горе та нужду?" Баба стара, від неї вже ніхто кривди не зазнає, отим то кождий її жалує. Отак же й ми завели тоді бесіду за бабу Палагну. Каже Андрій Сербань (такий чоловік є в нас): „Видите, люде, — каже, — я собі нераз міркував те, шо Дмитрови таке вже мало бути, шо вже йому на роду так написано, шо акурат того часу мав смерти пожити. Вирятували його люде від одного, а він попав, — каже, — в друге. Дохторі лічать, а доля його говорить: „Шкода вашого заходу, не трудіться! Ви його відрятували від одного способу, а я маю на него ще десять способів. Отепер, — каже, — оздоровте його, коли вмієте та й здужаєте!" Люди дивуються, притакують, а я перечу: „Ні, — кажу, в ніяку долю не вірю, тут винувата Дмитрова голова нерозумна, бо ми всі знаємо, що він на розум, крепкий не був. Його й панотець ні до якої, иншої роботи не вживав, лиш худобу пасти. Хлоп, хоч зараз до слюбу, а він із дітьми враз худобу пасе. Иншого був би й пес, може, не покалічив. Не дивувався б я, кажу, — тому, хто, наприклад, — кажу, — в місті зріс, ніколи не їздив ані верхом, ані на возі, то такий може бути, шо скакав би на бігу з вагона. Але ви,— кажу, — найдіть мині в селі такого, шо він уже не дитина, аби він не знав, шо таке скаканє то каліство. Зіскочити з коня, як іде навзаводи, або з воза, хоча трюхом, то обійдеся, — кажу, — без прички? А то ж поміркуйте!...”

 

— Гм, гм, кажіть, кажіть!

 

— У ваґоні. Не треба багато й розгадувати, бо тут до вас говорить, тут вас навчає не одна річ. Шо-перше: вітер дує на вас і нагадує, з яким розгоном їдете. То — друге: ваґон гуде, дуркає та трясе. Трясун отой та гудіня наказує вам, яка сила вас на собі несе. А трете: мелькають поперед очи дерева, збіжа; хати, а камінці на насипі річкою бистрою женуться. То не говорить вам оте мельканє, оця плавба, шо не важся, чоловіче, пуститися помостини, бо тя вхопить ота камінна річка, як у отченаши амінь. Уважаєте, пане!...

 

Писар кивнув головою догори і вдивився на нього непритомними очима. Нагадавши ж, хто перед ним і чого, глипнув до актів і прогумкотів:

 

— Гм, кажіть!

 

— Уважаєте пане, ще не встиг я доповісти до оцего слова, чую, щось Петро говорить. Та де говорить, гукає: так голосно. Я байдуже, думка в мене така, шо до свого товариства говорить. Аж нараз дивлюся, він устає та й право на мене: „Чекай, каже, — най я говорю!" „Ов, — гадаю собі, — богачу, то вже попри тебе бідному й говорити ніяк?" Але лиш думаю собі так, уважаєте, пане.

 

— Гм, гм, кажіть!

 

Привик Іван, що такі слова це увага, тепер же уважав це й за притакування, бо цю точку заважав за найважнішу.

 

— Лиш думаю собі так, не обзиваюся до него ані словом. Біг-ме, ні. Вижу: напасть, отож поступаюся трохи назад та й кінчаю свою бесіду, А він знов: „Чуєш, — каже, — чи ні? Мовчи, нехай я говорю!" Аж тоді я промовив до него, але більше нічого, лиш, ади, оці слова: „Я до вашої компанії не мішаюся, я вам бесіди не перериваю." Лиш це я сказав, а він мині: „А я до твоєї, — каже, — компанії вмішаюся та й твою бесіду переб’ю." Кажу вам напасть!

 

Приостав, стежив очима за рухами, а писар ставив ключки з чорних точок по білому. Збудився тишиною, як мельник будиться, коли млин стане. — Гм, кажіть!

 

— „Коли ж так, — говорю, — то- й я скажу, шо я передніщий, бо я це вже зачав. А він таки: „А я тобі покажу, шо я буду передніщий. Може, — каже, — не хоч?!“ „Ба ні, — кажу, — не буде!" Лиш я це слово вимовив, а він до мене: „Ти, — каже, — кому тикаєш?" Та гоп мене раз, гоп мене другий раз... Уважаєте, пане?

 

— Гм, гм, кажіть!

 

— То говориться: ударив у морду, але хто б’є? Оце треба запитати насамийперед. Хлоп, як звірь, нема рівні на його силу, та зняв руку вгору, не, прошу пана, вбік, але вгору, адіть, отак!

 

Підняв руку вгору вище голови. Писар дивився непритомними очима, не розуміючи, до чого ці рухи.

 

— На те, аби вдарити з розмахом, аби дати руці розгін. Свічки стали мині в очах, у вухах зашуміло, голова заходила ходором. Думаю собі: заб’є мене на смерть. Біг-ме, такі мене гадки знесли. А шоби-м ся з цего місця не рушив!

 

Клявся через те, що брехав, бо він тоді нічого не думав і не міг думати. Таких думок треба йому було на те, щоби виказати Петрів намір бити в смерть. Отим то доказував навіть конечність таких думок.

 

Скоро би я собі був тоді так не роздумав, біг-ме, був би смерти пожив. Не я був би прийшов тут до суду, ні, але був би суд приїхав до мене. Аякже! Щастє моє, шо я тоді по думав собі: „Ратуй життє, тікай з душею!"

 

Гострий голос за рятунком заставляє знов писаря загумкати:

 

— Кажіть, кажіть!

 

— Біжу навманці людськими грядками, біжу почерез плоти, лице лупає, зуби холітаються. Біг- ме, правда: о!

 

Запхав три пальці в рот, ледве влізлися, такі грубі, хапав за зуби й буцім холітав. Потому скривився і силувався не то заплакати, не то жалісливо заговорити. Перед панами не стидно. Отже не вдав! Лиш прижмурив, очі й покрутив головою, неначе щось дуже гіркого з’їв.

 

— Прошу пана, я є в селі пошивайко. То яке моє тепер? Як зачну лиш говорити, кождий собі нагадає, шо за таку бесіду по морді набрав. Як сам собі нагадаю це за кождіський раз, та й сміливість пропала. Замок мині губу навіки! Оце раз пунт. Отак він мене злагодив, на отаке він мене звів! А прошу подумати, за шо?

 

Припочивав, щоби лишити писареві час на думання.

 

— Гм, гм, кажіть!

 

— То як богачеви забаглося говорити, то бідний зараз має губи на колодку? То є де таке право?!

 

Аж крикнув.

 

— Гм, гм, кажіть!

 

— За то ти, богачу, мене вдарив, шо я тобі сказав „ти?” Я сказати сказав, але коли? Уперед він мині натикайся, може, яких десять раз, а я на самім останку, лиш раз одніський!

 

Ожидав питань від писаря, був готовий дати всякі вияснення. Довго дожидав, терпеливо. Довга мовчанка. Здогадався, що вже конець.

 

— Ну, ну, йдіть додому, буде термін.

 

Те, що було, на його думку, найважніше, лишив собі Йван на самий по слідок.

 

— А прошу, пани можуть мене запитатися: „По чім же ти міркуєш, шо якби ти був не втік, то він би тебе, забив на смерть, аже люде були б його спинили!“ На таку загадку є отака розгадка. Одно, шо люде були б його не спиняли ніколи на світі. А чому? Бо він богач, кождий стоїть йому в ласку. Кождий до него виймається, ніхто би руки не простяг. А друге: його бояться; кождому житє миле, здоров’є. Він дужий, як віл, годуєся салом, пирогами, солониною ізмалку. Чи так, пане? Посту не знає.

 

— Розуміється! Оце ж я хотів знати! — сказав весело.

 

— А тепер дякувать за пораду, оставаймося здорові!

 

Оглянувся, заздрів капелюх на помості, забрав і вийшов.

 

V.

 

Ніяка важна подія в селі не обійшлася без Срулька. А щоби сталася не знати яка таємниця, він за неї знав. Щодень вандрував від хати до хати, довідався за всяку річ. Жид середнього віку, рудий, борода трохи підстрижена, пейси короткі, лиш до половини вуха, голова не голена, ніби жид, ніби ні. Ходив без ярмурки, одягався коротко. Лиш на сабаш робився чисто по-жидівськи, а будньої днини не кождий збаг би, з яких він. Та й жінка його така ж. Вона одягалася, як на село, занадто з-панська.

 

До якого стану вони належали, годі збагнути, і від них не можна довідатися. Очевидно, найлегший спосіб зачислити їх до купців, бо вони навіть мали крамничку. У тій крамничці були дві вивіски: одна з ім’ям Сури Репіх, друга — Сруля Гармідера. Одна з тих вивісок висіла над дверми крамнички, а друга ждала на переміну у тій хатчині, де вони спали. Це залежало від того, хто був за свідка, а хто позивав мужиків до суду.

 

Як позивала жінка, тоді з’являлася над сінешніми дверми знадвору вивіска під фірмою Сури Репіх, а Сруль Гармидер ставав перед судом за свідка. Він свідчив, що пізваний обчислився при нім із позовницею за набрані боргом товари акурат на подану в позві суму, що пізваний признав той обрахунок за слушний і ретельний, правдивий, подану суму належною і обов’язався заплатити якнайхутче. Скоро де він позивав, тоді з’являлася вивіска з його ім’ям, а Сура Репіх свідчила. Слово в слово так само, як чоловік їй. Обоє вони знали навіть, який параграф говорить за те, який має бути обрахунок, щоби мав силу правну. Розуміється, з обережности не покликувалися на той параграф. Мужики згідливо програвали справи, вірили, що акурат стільки провинили й обраховувались тоді направду.

 

Іноді лупалося, що й вони програвали справу, а це було тоді, як їх позивали купці з міста. Тоді подавали їх на екзекуцію. Ского його, тоді крамниця була її, і навпаки. Привичний до цього возьний не вважав на це і записував ті річі, щоби їх продати силоміць у правнім реченці. Тоді одно з них, непримішне до справи, позивало вірителя, щоби звільнив фанти з-під екзекуції. Здивований віритель настоював завзято на те, що то все одно, бо вони — чоловік і жінка. Тоді вона дивилася з погордою, на Срулька і казала:

 

— Я цего пана не знаю, я — незамужна!

 

Коли ж він ставав перед судом у такім ділі, як позовник, то так само з погордою дивився на неї:

 

— Я цю паню не знаю, я — нежонатий.

 

Обоє мали рацію, бо вони були подружені ритуально, а такого подружжя австрійський закон не признає. Буцім промовляли до цілого суспільства: Не сотворюй законів народним звичаям наперекір! І тут вони знали, котрий параграф їх боронить.

 

Обоє сиділи замолоду по кілька місяців у криміналі за всякі провини, за ошуки. Тільки не в однім місці, а на двох протилежніх краях галицької України. Він — у Коломиї, а вона — в Перемишлі.

 

Це все були би признаки, що вони купці. Біда тільки, що по найсовіснішій оцінці ціла крамниця, враз із урядженням, вартувала одинадцять і пів корони. Ясно, що така крамниця не могла становити виключного джерела їх добутків удержання, то ж і назва купців їм не личить.

 

Щодо самого Срулька можна було помилитися, бо він, опріч того, був посередником-фактором, а фактор це також купець. Коли ж бо це факторство було такої вдачі-породи, що й мужики не важилися називати це факторством.

 

Фактор має бути допомогою при продажу й купівлі, має улегшувати. Срулько ж не тільки не влегшував, але, навпаки, утруднював, властиво ж грозив, що зашкодить, що розіб’є інтерес. Ішов до того, що продає, дивився нерадо, з-під лоба, як той чоловік, що має наказ від якоїсь вищої влади виконати дуже йому немилий обов’язок, і говорив:

 

— А я нічого не зароблю при вашім інтересі?

 

Мужик же спокійно дивився, як на податкового возного, що не задля себе стягає податки, і спокійно відповідав:

 

—Та за шо?

 

Срулько знов питавсь:

 

— А я ж не годен йому сказати, що теля тілько не варта, за кілько ви погодилися?

 

По такім запитанню вимагав: дайте мені це або те, за що знав, що мужикові якраз під силу дати без великої кривди. Мужик не хотів, сварився, потім лагіднів, насмішливо торгувався, а наконець рад був, що Сруль спустив на половину. Відси просто ішов до того, що продає, і в такий самий спосіб провадив розмову. Скоро ж лучив на тугого, що не подавався, то випросив, а як на слабшого, то й видер.

 

Від Срулька також годі було довідатись, до якого стану він себе причисляє. Як свідчив жінці, то чинився зарібником, бо зарібникові належиться винагорода за втрати заробітку. Іноді господарем, а іноді купцем.

 

Мужики також не знали. Через те не всталилася назва його стану, а придумати нове слово не було одностайности. Одні називали його похатником, другі дерилицем, деякі жебраком-попрошайком, а інші просто: жидівська напасть. Намагалися нераз мужики прояснити цю непевність. Така раз була дебата:

 

— Не знати, чи Срулько прожив би в иншім селі? У нас нарід благенький, спокійний, якось туляєся попри людей.

 

— Ледви, чи в иншім селі так би йому гладко йшло, — відповідав такий, що звик усьому притакувати; інакшої бесіди в товаристві не розумів.

 

А гарячка, що привик перечитися:

 

— А я кажу, шо по инших селах так само би жив, як у нас, бо мужик усюди, вибачайте за слово, дурень. Ви питайте, чи він прожив би отаким мантилом у иншім краю або помеже иншим народом? На таке запитанє я вам відповім, шо ні. А чому? Бо ми жиємо ще вчорашним днем.

 

Та й вони розуміли таку неясну думку, яку становили слова: учорашній день. Розуміли її не так розумом, як своїм досвідом. Це по-вченому сказати б, що село Підойми жиє ще трохи в пастирських віках, трохи в середньовічних февдальних, а трохи в теперішніх, грошевих, капіталістичних. Ото ж і Срулько, відповідно до того, мусить коротати свій вік лицарем, розбишакою, побожним жебраком і новочасним купцем. Всього по пучечці.

 

Срулько не був вдоволений ані своєю вірою жидівською, ані своїм способом життя. Сповідався нераз із цеї нехоті перед людьми, несміливо, обережно, а все ж таки багато сказав. Коли при своїм похатництві лучив на який могорич, то не втерпів, не відмовив господаревій просьбі: випити чарку горілки. Закушував кусником цукру.

 

Дивився, як мужики, позасідавши поза столом, частуються, як чемно та приязно припрошуються. Як показують свою душу геть усю, то лицем, то знавивороту, або виливають із свого серця то накипілий жаль, то притаєні жалощі, або сльозами, або сміхом. Тоді спирався денебудь ліктем, прискулював одно око і говорив:

 

— А в нашій вірі така установа, що навіть закурити не вольно. Бояться, щоби жид не отруївся, як не буде голоден.

 

— Зате в вас лекша робота, — доповідав цікавий.

 

Срулько махнув рукою:

 

— Ой, лекша. Ви гадаєте, що то легко світити лицем, забігати на всі боки, иноді капне що, а иноді будь рад, що кулаком у шию не прогнали. Ет, що ви знаєте? Робите на своїм, ніхто вам не має до розказу.

 

Махнув рукою, замовчав. Боявся зраджувати таємниці купецького стану.

 

— А то ще й кримінал нераз за плечима, — буцім жартував хтось.

 

Але Срулько взяв це за правду:

 

— Гадаєте, легко ?

 

Провадив війну з суспільством, знав, що задурно нема ніщо. Не розумів, що є якісь дозволені й недозволені заняття. Знав, що найчесніший чоловік нераз за свою тяжку роботу мусить гірко покутувати. Чом би й він ні? Попастися легко. Найневинніший попадеться, а винуватець нераз за нього попадеться і набере гіркої. Карають за те, що доробився, бо другому завидно. Світ може остоятися без кари, коли б йому хто інакше казав, то він може би й потакував, бо так годиться, бо такий звичай, отже проте сміявся б у кулак із дурня, скоро би тілько довідався, що він зіправди має таке переконання. Адже якби світ із того мав завалитися, то вже би давно завалився, бо з так називаних нечесних, може, лиш десятого зловлять, а ті дев’ять любісько ходять собі по волі.

 

Отакий Срулько. Отак він і сьогодні своїм звичаєм вибрався по селу поселюшником. Івана застав на подвір’ї. Його приходом ніхто не тішився, то й Іван ні. Але кождий був цікавий, з якою Срулько новиною приходить. Отак же й Іван зацікавився. Зацікавився він найдужче тим, чи Срулько зорудує діло так, як він собі, знаючи людей і обставини, придумав, чи, може, попсує все діло. Бо він мав намір так справою повернути, щоби виглядало, показалося, що все те само з себе вийшло, без його й допомоги.

 

— У вас завтра термін з Петром? — запитався Срулько.

 

— Або шо? відповів Іван також питанням.

 

— А я би щось при вашім інтересі не заробив? Це вже не Срулько, лиш його уста, самі без його допомоги, запиталися.

 

— Я не бороню, — говорив Іван поволеньки з припочивками, — іди до Петра, нехай тобі й удвоє тілько, надає, шо мині.

 

— Я хотів би зо два когутики, — провадив далі бесіду Срулько якось таємничо.

 

— Та й я би хотів, коби який дурень злакомився давати.

 

— А ви думаєте, що свідок не може сказати в суді, що нічого не знає? — говорив таємничо Срулько.

 

— То ніби як, я не дам когутики, то ти намовиш свідків?

 

— Я не кажу, що намовлю, лиш мені здалися би два когутики. Я піду до хати, скажу господині, шо ви мені подарували два когутики, добре?

 

— Іван, не кажучи ні слова, вступився. Срулько ж пішов до хати, довгенько сварився з Іванихою і вийшов, несучи одного лиш когутика долів головою за зв’язані лапки. Іваниха дала через те, що в такій пригоді, яка лучилася Йванові, давно вже ожидала на прихід Срулька, сварка ж із ним ішла за те, що вона, спершу хотіла збути Срулька кількома яйцями, аж нарешті погодилися на одного когутика.

 

Віднісши когутика (здобуток) жінці, пішов Срулько до Петра. Тут заховав усяку можливу обережність, щоби його несподівано не напав пес. Багацький пес недобрий, Срулько мав для нього велику пошану. Не був певний, чи пес прив’язаний. Дивився крізь ворота і держав їх сильно до стовпа притисненими, щоби так легко не відхилилися. Шукав за псом усіма змислами: і вухами, і носом, і очима, і шкурою. Отже собака хутче занюхала його, як він її. Наробила такого дзявкання, аж крізь вуха про микало ся, аж глушило. Хоч собачий лай дзвонив Срулькові в вухах, отже він, так сказати б, був йому рад, бо побачив свого ворога на ланці коло буди. Собака заслугувала на ту славу, яку їй Срулько в своїх гадках приспособив. Аж надривалася, страхом проймало, що ось-ось задушиться. Бо вискакувала з буди з таким розгоном, що ланц здоймав її на задні лапи і валив на землю хребтом, неначе хто з усієї сили тягнув її ланцом до буди, а вона не давалась навпертого навіть на той випадок, якби мала з то- го задушитися. Обходив пса подалеки, обережно ступав, раз-у-раз оглядався в той бік, де пес був на прив’язі. Жид із музикою ніби соромився, що його лають. З такими приготованнями, в супроводі проразливого лаю, дірвався до сінешніх дверей. Відчинив їх хутко, шукаючи за ними охорони від напасної собаки. Однакож не найшов тої охорони, навіть не пробував користати з неї, а натомість відскочив, як попарений, назад. Із дверей вийшла на подвір’я стара, похила, як верба над водою, баба, роззиралася наокруги по землі і шептала:

 

— Коби-м яке лихо найшла, біг-ме, ноги поломлю. А ти, напасте, знов лізеш?

 

Срулько відступався задом, оглядаючися, щоби не спотикнутись, або не зайти близько до пса. Руки протяг навперед себе, долонями надвір, щоби заслонити лице: мав таке віщовання в серці, що баба доконче чимось кине в нього. Її Срулько боявся, за її серце ходила недобра слава в селі. Визнав уже те Срулько сам на собі. Як опинився на вуглі хати, обернувся і бігцем подався до воріт. Собака аж захлипувалася гавкаючи, а стара водно стояла похилена, тільки сперлася рукою на коліно й сварила:

 

— Паршивий! А він із самого ранку вибрався, щоби потягнути, шо від хати. Та й Господонько милосерний не підкинув мині під руки хоч камінь, хоч камінчика маленького! Біг-ме, була би-м паршакови голову провалила.

 

Сердита сьогодні баба, навіть вимовляючи слово „милосерний“, з’їдливо всміхалася, буцім покепкуючи з такого Господа, що навіть не був ласкав підставити їй під руки маленького камінця. Вона сердита була завсіди, а сьогодні боліло її в крижах гірше, як щодня, отож вона не тямилася від злоби. Мабуть, погода йшла до дощу, бо ломило в костях, і як баба нахилилася, то випростуватись було їй годі.

 

Срулько не тікав, вичікував на дорозі, доки Петро не покажеться. Ходив поперед ворота, сюди й туди, і заєдно лупав очима, чи не побачить. Дивився крадьки, боявся, щоби баба не завважила ті його погляди та не прогнала з-перед воріт. А собака не вгавала ані на хвилину, і Срулько не знав, чи благословити її за те, чи проклинати. Бо той лай міг сповістити Петра, що хтось із боязких чогось від нього потребує, одначе міг також навчити бабу, що жид таки не пішов. Те дзявкання давало знати, що пес таки присилений, що не зірвався ще з ланца, бо голос доносився невпинно з одного місця. Коли ж бо те дзявкання з другого боку аж різало по вухах, аж у голові гуділо. Усе те не давало також Срулькові добре роздумати над тим, що він властиво говорити має Петрові. Цим він не дуже журився. Здавався на послідню хвилину, що слина принесе на язик. Зрештою мужики такі невибагливі, що їх чимбудь та збудеш. Таких справ мав досить уже; з кождої якось вибрів, вибріне й із цеї.

 

Врешті-нарешті й Петро показався. Не гаючись ні хвилинки, Срулько зайшов хутко за ворота, але дійшов лиш до вугла і відти зазирав несміливо, боязко, чи не видко баби. Аж легше здихнулось йому: баби не було.

 

— До буди! — крикнув Петро на пса.

 

Але пес і не думав слухати. Усе ще кривлячися від собачого лаю, кликав Срулько Петра за ворота.

 

Послухав: бо раз, що Срулько умів догодити завсіди, а друге: він вірив так, як багато мужиків, у жидівську голову, боявся таки прички. Йому було б соромно перед людьми, якби мусів сидіти в арешті. Знав, що Срулько боїться його матері. Він її шанував за її злобу, бо вона так, як собака; пантрувала дому.

 

— Ходіть трохи , далі, — говорив за ворітьми, — нехай не чую пса, бо не дає мені говорити. Сам себе не розумію. У багача, то й пес найліпший у селі, — сказав не без наміру і всміхнувся при цих словах силуваним сміхом, бо пес таки дошкулював його нервам.

 

Далеко щиріше засміявся Петро, аж просіяв, і буцім сердився, як сердяться родичі на дитину, щоби мати з її страху втіху:

 

— Ігі на тебе! Який я богач? Ніби в селі нема вже богатших від мене?! Кождому лиш я великий в голові.

 

— Кажіть, що є, — дрочився Срулько. — Бо є!

 

Срулько уже міг усміхатись звичайним своїм сміхом, бо пес уже від них далеко, уже переставав і гавкати, лиш уряди-годи буцім відказував, зчаста припочивав і радше жалувався на щось, аніж сердився.

 

— Можете иншого дурити, мене не здурите. А Семен? Він — богач?

 

Срулько плюнув.

 

— Тьфу з такими богачами! Він наймит, не богач. У мене той богач, кому богатство служить. Може, від вас жиє хто ліпше в селі? Я звидів на своїм віку багато світа, отже таких гараздів, як у вас, ніде не бачив. Так би я до завтра діждав!

 

Петрові вже не під силу було здержати сміх.

 

— Га-га-га, го-го-го! — реготався. — А най же тя шлях трафить із жидом та й з усім! То як я, кажеш, жию? Пирогами, салом, солониною! Га- га-га! А Семен, кажеш, не богач? Наймит! А хороба би тебе напала!

 

І довгенько вони переповідали і перепитували на всі лади усе те, що передтим на самім уступі говорив Срулько. А Петро сміявся, а Петро проклинав жида, а Петро лютився. Отака втіха. Як любов, що переходить у заздрощі, у сварку, таке, й їх було. Забув Петро й за свою журу. Соромився, як та дівчина, що її величають найкращою в селі. Отим то поважано заговорив. Мав намір перервати вже раз оту сороміцьку розмову.

 

— А ти, може, шо, потребував?

 

— А є такий у селі, що би вас не потребував, — злегонька запитався Срулько, прискуливши око.

 

Якби хто нападом, несподівано, заскоботав попід пахи, якби кінські скоботи, аж півкнув несвоїм голосом, але справді так, як кобила, коли її доторкнутися до скоботливого місця.

 

— Гі-гі-гі! Го-го-го! Агі на тебе, шо брешеш? Спам’ятайся! Кажи за себе, не за других.

 

— Так випало, що треба за других казати.

 

— А за себе?

 

— Нащо мені за себе? Якби я вас не знав, то говорив би за себе. Коли ж бо я вас знаю.

 

— Та що таке знаєш?

 

Вичікуючи на відповідь, аж рот відчинив. Срулько провадив розмову поволеньки, злегонька.

 

— Я знаю, що ви задобре платите ще ліпшим. Ви є, як по-жидівськи кажеться, гонет, як найбільший пан. Я від вас нічого не жадаю. Що ваша ласка, то прийму.

 

— А, може, цей раз ошукаєшся?

 

— Не вірю.

 

Петро буцім лютився:

 

— Та бо говори вже раз! Я не маю часу. Срулько вдавав, що й справді налякався Петрового крику.

 

— Я вам хочу казати за того Йвана. Чого він хоче від вас? Не рад, вибачайте за слово, свиня, що жиє, а він хоче рівнятися з таким господарем? Ацю! Свиняче вухо!

 

Оця пригадка за справу вигнала Срулькову хвальбу. Петро знав, що в суді не хвалитимуть. Через те мовчав. А Срулько все те бачив і провадив солодку розмову далі.

 

— Такий хам! Він гадає, що з вами виграє? Хто з вами може виграти?

 

— Бо ти не знаєш, як було, — промовив урешті Петро несміливо.

 

— Як, ціле село знає, то я би не знав? Я перший знав!

 

— Но? — запитався Петро коротко, а все таки безнадійно, лиш цікаво.

 

— У такій справі треба мати свідків. А він ким свідчиться? Війтом і Ільком? Ніби вони схотять йому свідчити?

 

— А чому ж ні?

 

— Бо, бо, — подумав хвилинку, — бо я можу в тото постаратися.

 

Спершу мав; намір сказати, що „проти вас не вважаться свідчити", але ще заки промовив пригідне слово, роздумався, що так буде ліпше.

 

— Ба чи? — спитався недовірчиво.

 

— Кажу вам щиру правду.

 

— А ти, може, вже був із ними?

 

Аж тепер промовив із відблиском надії в голосі.

 

— Зараз піду. От простісінько йду до них, — подумавши хвилинку. — А як ні, то я знаю інакшу раду. Я вам адвоката такого! — цмокнув у пальці.

 

— Кілько ж тобі за це дати?

 

— Я грошей від вас не хочу. Ви знаєте, я бідний, на прожиток трохи хліба.

 

— Дам півкорця пшениці, — говорив урадуваний Петро. — Біг-ме, дам. А ще потім, як буде добре, корець, аби неня не виділи. Сам привезу. А Срулько аж минався з радощів і чемности. — Нащо сам? У вас, Богу дякувать, є кому, є наймит. Нащо самому панови трудитися, коли він має ким послужитися?

 

— Га-га-га! — реготався Петро. — А бодай же тя вшуміло з Срульком та й з усім.

 

А Срулько вже йшов, та щось нагадав собі дорогою і вернувся назад наздогін. Говорив пошепки:

 

— Я вам іще фіру постараю. Поїдуть свідки, та й ви з ними.

 

Петро не знав, чи вірити, чи ні. Забагато вже наобіцював доброго. А ще Петро дуже добре знав, що Срулькові рідко коли вдавалися такі справи. Але що чоловік собі бажає, в те легко вірить. Ану ж удасться! Бо зчаста не вдавалося. За таку пораду мужика були би вже давно вибили. Срулька ж ні. Привикли до цього, що йому так вільно. А ще тим більше, що іноді вдавалося. Та й чому би ні? Хто завсіди в такім бродить, то колись мусить удатися штука, хоч припадком, нехотячи, хоч несподівано, проти його волі, наміру й старання.

 

VI.

 

Хоть як ці заходи Срулькові здавалися б сторонньому хитро обдуманими, пляновими, отже ніщо такого направду не було. Він нічого нового не придумав. Не старався навіть звідатись щось більше; послугувався тим, що ціле село знало. Завсіди на один і той сам спосіб.

 

Отож і нині так само поділився ролями з своєю жінкою. Вона мала піти до вдовиці Параски, а він до Ілька й до війта. Вони й радитись довго не потребували: обстанова сама показувала, яка має бути їх бесіда й поведінка. Рано в неділю вибралися обоє, щоби ще застати людей дома вполуднє, як вийдуть із церкви. Вона одяглася як звичайно, виходячи в село, по-міському, в великім з пером капелюсі, у лискучій спідниці, мабуть, аксамітній. А він зайшов просто до війта.

 

Війт це найвищий ростом у селі чоловік, трохи вже сивавий, із довгою шиєю. Він не рад був приходові, не цікавився зовсім, як інші, а надодаток не рад, що приходить саме в обіди. Одначе по старій привичці, переданій йому батьками, просив Срулька до хати, як гостя, бо так годиться.

 

Не мав відваги дати волю своєму серцю та нагнати жида, Ще й просив його в хаті сідати, бо не вмів з ніким інакше в своїй хаті обходитися. Срулько сів на лаві під вікном і перше, що побачив, це миска яєць у замиснику. Він над цим не думав, він їх не шукав, самі вони влізли йому в очі. Йому здавалося, що це яйця мають таку звичку лізти людям ув очі, а не очі їх по привичці шукають. Війт і собі ж сів конець стола і склав руки на коліна, нехай спочивають. Не потребував їх до бесіди, не жестикулював. Дуже рідко, наслідуючи сусіда по розмові, піднімалася одна або друга рука, тяжко, несміливо, й падала без сили, як глина, назад на давнє місце спочивати, переконавшись, що їй не до жвавої жестикуляції, лиш до ціпа. Війт і говорив зо Срульком, як із гостем.

 

— Показує, що буде красний день сегодні.

 

— Дай, Боже, добрий початок, — порозумів Срулько по своєму красоту дня.

 

— Хоч, і дощик не зашкодив би, але Богу дякувать і за погоду, — заговорив дзвінкий голос із печі.

 

Це війтиха, поралася біля печі, запхала там голову, щось винимаючи, і заговорила, ще заки встигла виглянути на хату. Мусіла завсіди вмішатись до розмови; не вміла мовчати, як другі бесідували. Аж по цих словах виставила на хату свою голову з червоними, як рожа, лицями. Тепер було видко, за що її ще дівчиною прозвали в селі Галункою. Голова її зовсім, як яйце, борода — гострий кінець, а чоло — тупий. У них, опріч писанок, приготовляють на Великдень крашанки, сині або червоні і називають їх галунками. Молодіж має звичай кидати їх до миски, що в ній миється, вірить, що від того буде, як галунка, гладка. Ось через те й прозвали її Галункою; лиш їй вдалося миття.

 

— А ви завтра йдете, чи їдете? — запитався Срулько.

 

— Куди?

 

Галунка вилізла з печі й цікаво дивилася на

 

Срулька. Вона любила кожду дитину й кождого мужчину, хоч най буде їй жидок.

 

— А завтра на термін?

 

— Ще не знаю, — відповів нерадо війт. — До завтра далеко.

 

— Аякже! — притакнула Галунка. — Не можемо знати, хто дочекає до завтра.

 

Заєдно так говорила, що нічого нового не додавала до війтових слів, лиш лагодила їх або загострювала.

 

— Я вам дам фіру.

 

— А в тебе відки фіра? Та бо й зіправди. У тебе ж нема коней.

 

— Що вам питати, вам аби фіра.

 

— Не потрібую я твоєї фіри,— віщуючи якийсь підступ, сказав твердо війт.

 

— 3 чужого воза хоч насеред дороги злізай, — заглагоїла гострі слова Галунка.

 

— А що ж то вам шкодить? — спитав збитий з пантелику Срулько.

 

— Та й не помагає. Коби здоров’є, то й пішком можна зайти,— знов глагоїла Галунка.

 

„З цим так легко не йде“, — подумав Срулько, а вголос обізвався:

 

— Бо я хотів би, аби та справа загодилася.

 

— А чо’ ж ти до мене прийшов? Іди до них та годи!

 

— І я скажу, — притакнула Галунка, — нехай би перепрошувалися.

 

— А я міркую, що то війт повинен, — не давався Срулько.

 

— Ти мене не вчи!

 

— Ага! — знов глагоїла.— Має він доста з себе й без того.

 

— Кому ж, як не війтові? — ішов уже на впертого Срулько. — Я? Що я? Я — простий жид, мені аби що заробити. А ви перша особа в селі, вас кождий знає. Як скажете, кождий послухає, бо ви, рахувати, в селі чоло.

 

Він хвалив кождого. Не силувався збагнути клієнтів, що хто любить. Війт же був смирний, йому байдуже про славу. Його саме через те й настановила рада війтом, що він виноситься понад других своїм урядом. Отим то похвала Срулька не спіймала війта ані трохи за серце. Він на неї обізвався:

 

— Говори, Мартине, нехай твоє не гине.

 

— То лиш другому з боку так здаєся, шо віт таке велике чудо.

 

— Може, неправда? — не зважаючи на Галунку, говорив до війта.

 

— Пуста твоя бесіда!

 

— Бо війт сегодні є, а завтра може не бути.

 

— А я ще хочу піти до Ілька, він набезпечне їх погодить. Він судів не боїться, скаже Іванови, що не буде свідчити, та й він зм’якне. Він — штудерний, і жида перейшов; навчився розуму при війську.

 

Війт наставився вже сказати, що „коли маєш намір орудувати з Ільком, то вступися від мене", але цікава Галунка не дала прийти до слова. — А шо, правда, він жениться з Параскою?

 

Параска була вдовиця вже в літах, а Ілько — парубок, недавно вийшов із війська.

 

— Так говорять люди.

 

— Ти мусиш знати, — цікавилася Галунка і аж приступила ближче з цікавости.— Та вона дуже за ним пропадає. Може й він не від того. Шо йому? Він би пив та їв, а до роботи, до ніякої, не возьмеся. Якраз лучив добре: удова багата, на якийсь час вистарчить.

 

Світила очима, говорила ніби з перелякам та разом із радістю, аж усміхалася:

 

— Господи, які гріхи! Та йому не дивуюся, але вона? Маєток забере, а бабу нажене, як не схоче хутко вмирати.

 

Але Срулька це не цікавило, хоть завважив, що вона по стороні мужчин.

 

— То піти до Ілька, нехай їх годить?

 

— А мині шо до того? Відчепись ти від мене!

 

Галунка думала, заєдно соромливо зацікавлена такою сензацією дня, і не здогадалася навіть цей раз заглагоїти гострі слова свого чоловіка.

 

Срулько зажурився — і це не вдалося. Думав, війт намовлятиме, аби йшов. Тоді Срулько забере яйця, що стояли в мисці на замиснику. Отже не вдалося, треба буде братися за інший спосіб, силоміць. Цього способу хапався Срулько нечасто, боявся його й неприємно було, неначе того батька, що мусить на бажання сусіда карати рідну дитину. І так йому виділося, що це його гіркий, незавидний обов’язок, і скоро його не виконає, то попадеться ще в гіршу пригоду. Отим то з острахом і обережно, неначе кіт до миша, закрадався до замисника і на ходу говорив. Чи для того, щоби виправдати свій учинок, чи, може, щоби розмовою відвернути увагу хатніх очевидців від своєї поведінки. Це він сам не знав, почував тільки, що щонебудь та треба доконче сказати. Ось яка його бесіда, що супроводжала його вчинок:

 

— Я вже тай зроблю, ідо вам не треба буде тягатись по термінах та свідоцтвом робити собі ворогів.

 

Кажучи ці слова, вхопив швидким малпячим рухом із миски раз три яйця, хутко, легко, звинно, що не дали ніякого шелесту, пустив їх у кошіль, і вдруге так само.

 

— Не руш! — крикнув війт.

 

Срулько затрусився. Перелякався так, аж губи поблідли, аж серце в грудях молотом застукало, аж щось здавило кліщами горло, що ні одному слову не під сили туди прімкнутися. Несподіванка нагнала йому такого страху. А така несподіванка, що він ніяким світом не надіявся побачити війта таким скорим та сердитим, ніяким світом не надіявся почути з нього такий сильний голос. Оцей спокійний, нерухливий, трохи не лінивий хлоп став на себе неподібний, неначе перекинувся в іншу людину. Буцім якась сила досі в нім дрімала, може, навмисне притаїлась, а, заманивши таким способом Срулька в небезпечне місце, раптом прокинулась, раптом, знялася на цілу височінь і показалась, яка вона страшна. Ніби та сила нагадувала величезну травоїдну звірину. Лежала собі в холоді, ліниво ремигаючи, бездушна, заспана, купа м’яса. Байдуже їй про те, що кругом неї діється. Вилізти на неї, ударити її, то вона й не порушиться, бо крізь грубу шкуру нічого не завважує. Аж нараз, ані гадки, ані мислі, а вона зривається на тяжкі ноги, реве, аж дрожаками на траву дує, згинає грубе карчило та замахується крутими рогами. Срулько ж стоїть голіруч, притиснений до стіни.

 

— Постав то назад! — гукнув таким самим, страхом проймаючим голосом.

 

Протягнув руку, сукувату чиколонками, і показував пальцем, твердим, немов із самої кости й рогової шкури, на те місце, куди би яйцям із кошіля назад вертатися. Усміхаючись на кутні зуби, гірко та соромливо виймив Срулько з кошіля дрижачою рукою одно яйце і послушно поставив на призначене війтом місце. Оце діло звільнило горло від кліщів, і Срулько несміливо, задихуючись промовив:

 

— Нате, нате! Я хотів купити для дітей.

 

Справив руку знову до кошіля і дивився на війта винувато, бо вона спинилася над кошілем і не хотіла влазити до середини. Ніби там щось наважилось попекти або покусати її. Ніхоть цокнув, як залізний, бо ніби готовий витягнути ще одно...

 

— Лиши його! — задзвонила своїм голосом Галунка.

 

Рівненько, одностайно, спокійно. Ніби її тут досі це було, ніби не чула війтового крику, ніби не бачила Срульковбго страху.

 

— Лиши його! Нехай озьме для дітей! От, попрошайко.

 

— Дерилице! — поправив війт.

 

Але озвався своїм спокійним попереднім голосом і відступився.

 

Срулько відітхнув. Одно око само прискулилось, а друга брова піднялася вгору: дивувався.

 

Галунка мала рацію, її правда, Галунчина: оця травоїдна звірина лишень розмахнулася на те, щоби обігнатися від мухи. Більше нічого. Пусто-дурно страху наївся.

 

Відразу серце втихомирилося, відразу стало легко дихати, відразу переляк ластівковим летом утік. Такі люди, що їм приходилося зчаста зазнавати душевного трясуна, привикли зміняти борзо свої настрої. Зовсім відважно заговорив до Галунки:

 

— Нема в вас трохи воскобоїни? Я вам за те дам перцю!

 

— Ця напасть гірше цигана, — воркотів під носом війт.

 

А Галунка допитувалася дзвінким голосом, на що йому воскобоїни, відки в нього стільки перцю, що аж хоче його міняти, що це за така крамниця, коли там нічого нема, а як є, то він за гроші не продає, лиш на борг, або міняє за збіжжя та яйця. Війт же показував менше цікавости, зате більше впертої постояности, і заспокоював Срулькову гарячку запевненням:

 

— Не треба нам твого церцю!

 

— Є тої трошки воскобоїни та озьми собі так, до чого вона нам, — заглагоїла аж до цеї міри війтові слова.

 

Бо вона навиділа всіх мужчин і любила та жалувала всі діти. Не розуміла, яке то може бути життя без клаптика ґрунту, без праці на ниві, без збіжжя свого, без коров та без свиней. Гроші — вони круглі: розкотяться та й чоловіка не нагодують.

 

Вийшла зо Срульком до сіней, винесла з комори воскобоїну. Заглянув Срулько до сіней, веселий на лиці:

 

— Бувайте здорові!

 

По старій привичці вийшов війт випровадити Срулька за поріг, як гостя. А Срулько упертий, як цап, (ти його десять раз, а він ув одинадцяте туди ж) уводно не вгавав співати свою давню пісеньку:

 

— Я вже справу полагоджу, що будете мені дякувати.

 

— Гай, гай! Іди, йди! Це не моя справа,— нагадував йому війт.

 

— Чому не ваша ? Свідкові така сама тяганина, як і заскарженому.

 

Зазнав він на собі, що фальшивому свідкові гірше приходиться потерпати за свою шкуру, як тим, що правуються.

 

— Іди, йди, бо ще відбере, та не донесеш меже діти, — жартувала дзвоночком Галунка.

 

А Срулько йшов хутенько, на серці ж йому було легенько та приємно. Так тішився тільки тоді, коли довелось ненадійно зробити який великий інтерес. Забув, як за вартісний добуток несе в кошілі, тямив тільки, яким великим трудом та якими хитрими забігами довелось його придбати.

 

VII.

 

Хата на горбку, з одним низьким та широким вікном, стодільчина буцім на тоненьких стовпах, замість стін плотом забезпечена, а лиш всередині трошки соломи, більше нічого. Подвір’я незагороджене, заросле травою, протоптана стежечка. Оце домівка Сороки. Здалека вона подобала на якусь дитячу забавку, але зблизька здавалося, що це якась оселя людей, що вже давно вимерли. Пустка. Подекуди вапно, а місцями й глина пообпадала. Сюди пустився Срулько. І як ішов стежкою, тим дивним подвір’ям, у траві щось зашелестіло, і якесь дивне маленьке звірятко прибігло до Срулька. Коли б воно було не зарохкало, ніколи Срулько не здогадався би, що це порося. Воно перісте, буцім якесь сиве з білими пругами, тісні вушка, коротеньке, з грубим животиком. Відродилося. Бо якби не це, ніколи не були б його Сороки купили. А так купили, бо дуже дешеве. Цілий ярмарок сміявся з нього, ніхто й не думав купувати. Щоби збутися біди, чоловік відпродав за щонебудь. Воно трохи підросло, а на ярмарку було ще менше. Уродилося вже такою відміною і прийшло на світ через помилку, бо навіть його мати, клаповуха льоха, не надіялася його привести на світ. Вона мала всього десять дійків, а воно було одинадцяте. Господар був певний, що воно незабаром загине, бо для нього дійка не стало, кожде було сильніше від нього, захопило свою дійку й його не пустило. А в свиней такий звичай, що до чужої дійки не приступай. Отже виховалося. У того господаря було двоє дітей: брат і сестричка. Вони для іграшки годували його молоком і вигодували. Потім господар його продав, щоби за ті гроші купити дітям дарунки. Бо вони жалували поросяти через те, що звикли до нього, що вигодували його своїми руками, через те, що воно їх любило й ходило за ногами, як песя.

 

За цю історію поросяти дізналися Сороки таки на торзі, бо чоловік, що продавав, як із нього сміялися люди, то він виправдувався:

 

— Я би був це не тримав, але діти наважилися, та шо було діяти! Плакали би.

 

Одному сміхованцеві сказав це, іншому друге, і так уривками розповів усю історію. А Сороки все вислухали й купили. Воно осталося пещене й на новім місці, бо стара пестила ті гроші, що їх загіркувала. Любила в нім ту свою тяжку довголітню працю, що за неї вона встарала. Показалося потім, що воно обласкавіло ще дужче і було розумніше над усяку іншу свиню. Уміло само на ніч зайти, уміло само собі відчинити дверцята від кучі. Це давнє слово лишилося на ознаку найгіршого, бо куча — хата. Видко, що в ній держали слов’яни свині, як навчилися від інших народів будувати хати, доми, кам’яниці, колиби та хижі. Коли ж і на свині придумали хліви та карники, тоді й куча лишилася на ознаку притулку найгіршого, без помосту, без стін, лиш загородженого як кошниця, плотом та мервою покритого. Зрештою, Сороки були переконані, що це ліпше, бо взимі свиня не замерзне, коли дуже зимно, то вона зариється глибоко в землю, а на помості може застигти. Може й правда. Уміла входити й до хати й упоминалася помий. Як миски мили, то вже напевне свинка ввійшла. Розуміла, як пес, що до неї говориться, нічим не була дурніша від собаки. І таке чудо творилося, бо ця відміна, цей недородок, недоношене, понадлічбове, що для того старалася ласкава природа вже його нутрі задушити, показувало собою поворот до прапрасвиней, ще з того часу, як усі звірята, що для своїх дітей дояться, були ще найслабші, найменше розвиті, найнесміливіші, а через те, може, й найменше розумні. Це було би одно. Друге ж йому зовсім супротивне. Своїм розумом, своєю вдачею, досвідом, поведінкою воно перейшло всі дотеперішні свині. Одною ногою стояло в глухій старовині, а другою у недосяжній будуччині. Не росло через те все, ще називали його поросям. Таке чудо!

 

Ба чи має де чужий нарід у якім краю такі звірята?

 

А в нас є: ось біжить навіть за жидівськими ногами. На приспі сидів, старий Сорока з ліктяхми на колінах, а пальці запустив у волосся похиленої голови. Бо годі водно здіймати руки догори та чухатись у голову. А чухатися треба конче: у патлах повнісінько порохів. Учора коло машини молотив цілий день. Прийшов уже пізно в вечір, він і жінка, та ніяк було злагодити лугу, обмитися. У неділю ж рано якась гріхувався, бо це річ суботнішня.

 

Обіч старого мився Ілько в макітрі. Порскав і охав, такий рад був свіжій воді.

 

— Ов, пане капраль, ви так пізно встаєте? — дивувався Срулько.

 

— Ще не трубіли таґвахі, — відповів Ілько і втирався дуже докладно.

 

Лице смагляве, волос чорний, аж улискувався.

 

— Заспав сегодні й до церкви не ходив.

 

— А і, ти, небого, не виростеш вже ніколи. Кажи, що з тобою робити? Ані різати, тебе, ані продати.

 

А свинка штуркнула його рийкою в ногу. Зробив для неї те, що поділився з нею приємністю, не пожалував задля неї витягнути одну руку з чуприни, щоби робити свині таку саму прислугу, як його голові. Розумів, яку невимовну приємність цим їй справить. Вона аж лягла і, прижмуривши очі, підставляла за кождим чухом інші місця до шкробання.

 

Довго призирався Ілько в маленьке військове дзеркальце.

 

Старий не боявся Срулька: знав, що він у нього не візьме нічого, бо й нема що брати.

 

Ішли до хати: Ілько наперед, за ним Срулько, а старий із самого заду, неначе він тут зовсім чужий, нікому непридатний. Ніби боявся, що його насварять: „чого ти тут заважаєш?” Отим то намагався прислужитися чимось, щоби переконати, що він не без заслуги говорив до свинки, бо буцім у всіх була така, що вона має тут право на пробуток.

 

— Шо ж, небого, лишайся надворі, помий іще для тебе нема.

 

І порося, неначе розуміючи навіть такі потайники людської бесіди, якийсь час лежало, а потім схопилось і побігло в траву.

 

— Шо ж ви, нене, вже злагодили обід?

 

Баба, закутана хусткою, без брів, запевняла:

 

— Уже, синку, уже даю.

 

Срулько сперся одним ліктем на стіл, а старий сів на лаву одалік, усе зазначуючи, що він тут чужий.

 

— Чекайте ще, нене, уперед закусимо.

 

Відчинив свою військову скриньку чорну, виймив білий хліб, солонину і пляшку горілки. Як поставив те все на стіл, то Срулько з переляком відскочив.

 

— Не бійся, не вкусить!

 

— Не хочу вам заваджати.

 

Сів за стіл і кликав старого:

 

— Ану, батьку, ходіть ближче!

 

Старий зморщив чоло, щоби сховати перед людськими очима усмішку, що проти його волі ворушилася на лиці, та й ішов трохи несміливо чи радше соромливо до стола.

 

— Сідайте!

 

Потім обернувся до старої:

 

— Та й ви, нене!

 

— Постою, синку. Сідай, сідай, не вважай на мене!

 

Здіймила з полиці чорний хліб і поставила далеченько від білого, щоби не посварилися: чорний перед старого, а білий перед сина. Старий сідаючи чухався в голову довго, порохи сверблячкою свербіли. Він її хотів сильно начухати, щоби хоч на обід відогнати ту сверблячку. Та де-де. Прожени її з одного місця, а вона за малу хвилинку на друге. „Як з-з-зубами! Матір твою шануючи, образи в хаті та й вас, яко гречних.“ Це все не говорив старий голосно, тільки думав собі потихо.

 

Ілько випив свою чарку, відразу калатнув, старий же пив свою, як воду, поволі, смакуючи, розуміючи, що це добре не так легко приходить, аби його марнувати. Скінчив, скривився, відкашельнув і несвідомо почухався.

 

— Не забуваєш за мене!

 

Стара обернулася до стіни і пила з перервами, ще й похвалила:

 

— Але ж бо й моцна, як вогонь.

 

До накраяної солонини мусів Ілько припрошувати старих зовсім, як гостей на храму, з принукою до кождого куска окремо. А до білого хліба не міг таки їх припросити:

 

— Їж сам, ми до цеї лекшинки не звикли.

 

— Аж гріх його їсти із солониною, бо він не потребує ніякої омасти, він може стати в пригоді, як нема нічого до разового хліба, то він пригодиться, лакомо можна з’їсти й сухий, — роздумував і навчав уголос старий.

 

Але Ілько мав свою науку.

 

— А я кажу, що разовий хліб не варт омасти.

 

Обоє старі в один голос ахнули. Вони вважали хліб святим, особливо хліб разовий, що годує людей простих. Його можна образити, вгнівити, та потім не вродить, ображений тікатиме від них. Це була традиція-переказ із давніх літ, його не повинні держатися, бо ґрунту не мали. Байдуже їм, чи зародить. Вони на купованім. Багатий рільник мусів боятися гніву хлібового. Отже це перейшло й до них, як перейшла віра убогих християн до багатих панів. Старий тільки зострахи покрутив головою, а стара просила:

 

— Дай спокій, не говори на святий хліб.

 

Подала миску бараболь, також мащених солониною. Тягали поволі, майже ліниво, і їли аж дивно, що ці прості голодні люди можуть утерпіти так поволі їсти. А їли так смачно, що й Срулькові нагадався обід:

 

— Богу дякувать, слава Богу! Добре жнеться, пане капраль, як при воську, — говорив трохи з насмішкою, трохи із заздрістю.

 

— Це ще за гроші з Прус, — промовив Ілько, не дивлячись на Срулька, бо брехав: солонина й горівка це дарунок від удовиці Параски.

 

— Ціле житє бідуємо, нехай хоч раз із-за синової ласки смашно закусимо.

 

— А я міркую, що ще буде ліпше. От як пан капраль оженяться, як перейдете жити до Параски, то й білого хліба не схочете, лиш усе пироги.

 

Старій у голові закрутилося, через те вона не дочувала добре та говорила заголосно, бо сама себе слабо чула.

 

— А я за це Бога не просю, лиш за те просю Бога та й синови ражу, — дивилася довго на нього, — нехай би женився з Катериною, вона дуже за ним, хоч маєточку обмаль, але дівка молода, красна, годна, доробляться.

 

— Уже ви здайтеся на розум пана капраля: вони знають, що роблять. В удови хліб готовий та й вік недовгий. Можна й додушити.

 

Стара заговорювала:

 

— Дай Боже жартувати, аби не слабувати, — здихнула.

 

— Біда лиш, що можуть найтися такі злі люди, що пошкодять: удовин син, ксьондз, війт, — зачинав уже Срулько братися до свого інтересу.

 

— Нікого не боюся!

 

— Ну-ну-ну! Так не кажіть. Ви ліпше подумайте, якби собі добрих людей з’єднати. От завтра Олійників термін із Іваном Тишуком, війт та й ви за свідків. А ви їх погодіть. Подякує вам війт, і Олійник подякує.

 

— Вони, може, вас з цим прйслали до мене? Боїться богач ув арешті посидіти? Нехай зазнає й цего, буде розумніщий.

 

— А я кажу, що вони вам дуже здадуться, — говорив і дивився в вікно, говорив бездушно, борзо, як деклямацію, — вони чоло в громаді, можуть вам заперечити.

 

— Не боюся! — все ще легковажно. — Удовин син Василь зробить до суду поданє, шо баба дурна, а вона письмо з громади, шо ні.

 

Подумав Срулько хвилинку борзенько, обернувся від вікна до стола і різким голосом запитався:

 

— А як найдуться такі, що зачнуть бабі товкмачити, а вона послухає та й оскочить?

 

— Ніби ви? — подивився на жида з погірдливою усмішкою.

 

Срулько знов обернувся д’ вікнові й монотонно проказував, наче молився по-жидівськи.

 

— Я не хочу в те мішатися, ви знаєте, яке моє. Хочу щось при тім інтересі заробити.

 

— Жид усе на своє гне, — трохи сердито сказав старий.

 

Але Срулько не зважав на нього, говорив далі до вікна:

 

— Не тепер, іще є час. Може, й самі прийдете до мене, — обернувся знову до стола. — А тимчасом раджу вам, підіть до Йвана та кажіть, нехай погодиться.

 

— А як не послухає? — згоджувався вже Ілько. Аж кинувся на лаві і вголос засміявся:

 

— Кого? Вас не послухає? Воськового чоловіка?! Вам розуму не позичати, ви знаєте, як йому огрозу дати. Ніби ви мусите свідчити? — навчав.

 

— Ані він, ані суд, вони вашими очима не дивилися, ніхто не може знати допевне, чи ви виділи, що межи ними зайшло...

 

Підморгуючи незамітно, дивився, чи Ілько його розуміє. Коли ж здавалось йому, що так, говорив далі:

 

— Та ще вам раджу, озьміть у Параски коней та повезіть їх усіх до міста. Вона коней дасть, я вже там післав свою жінку. А то вам пригодиться.

 

— Не треба мині вашої жінки, як схочу, сам озьму, — хвалився Ілько.

 

Цьому Срулько не перечив з обережности, щоби не наразити собі Ілька.

 

— Ви воськовий чоловік, замельдуєте в суді, що погодилися, та й просто на могорич.

 

Ілько вхопив за пляшку:

 

— Добре кажете.

 

Не ходило йому так за могорич, як за товариство, бо від нього бокували й господарі й парубки, не так через те, що бідний, як радше через те, що публіку робить із себе: жениться з старою, щоби забрати її маєток та, розуміється, прогайнувати. Бо ані він, ані інший, не розумів цього подружжя інакше.

 

— Добре кажете. На то конто ще по одній!

 

— Ей! Та поп’ємося, — всміхнулася стара.

 

А старий тільки понурив голову і ждав терпеливо та послушно — дожидав. Як випили ще по одній, почастував Ілько й Срулька. Не відмовив. Випивши, сягнув до кишені і закусив кусником цукру.

 

— Беріть солонини, — гукав на нього Ілько.

 

— Та шо ти говориш? Де ж їм до солонини?

 

— Гадаєте, шо Срулько втримує так твердо свої приказаня?

 

— Не приказаня здержують чоловіка, — навчав Срулько, — але зараз люди задзвонили б, як у дзвони, потім і в школу не пустять.

 

— Не бійтеся, ми не скажемо!

 

— І стіни мають вуха.

 

Його не кортіла солонина, от бульби був би радо вкусив. Гидився свині, як песього м’яса. Гидився б і з людьми їсти через те, що вони так багато їдять. А він привик кусником м’яса, мищиною юшки та трьома барабульками обділити всю родину. А Ілько на підпитку зачав відказувати на всяку релігію, а потім і на святих. Старі налякалися.

 

При другім келішку старому аж піт виступив на чолі. Він чув, що з-під кождого волоска на голові мокро просякнуло. Може, затопить оту прокляту сверблячку? Та де-де? Ще гірше. Тьфу до мари, це не тяжко струпи поначухувати! Подумав тільки, але не говорив, бо соромно.

 

Вони його вспокоювали і боялися за нього. А старий ще й лютився. Чухаючись у голову, нарікав буцімто сам до себе, але всі його чули дуже докладно:

 

— Лихе наднесло жида, до гріху приводить. Було би всьо по-божому, также ні. На тобі, Сороко, жида до хати!

 

Це він перед кимось незнаним, перед кимось невидимим, але всевидючим оправдував свого сина. Тільки стара його розуміла і щиро притакувала:

 

— Аякже, аякже! Постороні і люде приводять до гріху!

 

А тим вони себе обоє розуміли, що однаку віру мали. Не змовлялися, не приповідалися одно одному, в що хто з них вірить, тільки довге життя враз змішало обидві їх релігії і зробило з того одну спільну.

 

Якої ж віри вони обоє? Записані вони були до гурту вірний католиків грецького обряду, але вони цього не знали. Вони мали свою віру і, якби їх запитався, якої віри вони, здивувалися б і допевне відповіли б, що руської, а найборше мужицької віри. Їм здавалось би, що вони визнають таку ж саму віру, як всі інші в селі. У головних зарисах воно було правда: як усі люди в селі, вони визнавали християнську віру з домішкою останків давньої, слов’янської. Заходила тільки різниця в подробицях, у детайлях. На це вплинуло дві річі. Раз те, що стародавня віра переходила в забобон, і кождий що іншого з неї вважав за правду, а що іншого за пусту байку. Друге, що вони не мали нагоди пізнати науки християнської віри. Обоє лишилися змалечку сиротами, своїх родичів не затямили. Обоє зросли на службі. Він у жида, а вона в дворі. Про такі річі, як релігія, не мали нагоди освідомлятися. Довідувалися за таку річ прихапцем, не мали часу звідатись докладно. Коли поженилися, то також тільки прихапці одно одному передавали свої вражіння і відомості в релігійних справах. У церкві також не мали нагоди довідатись, бо в них правилося лишень що другу неділю, а на друге село вони ніколи не ходили. Вдоволилися зовсім тим, що знали; не були цікаві довідуватись про більше справ. Вистачало їм то, що свої погляди встигли одно одному передати і в той спосіб вирівняли недокладності. Вони знали обоє, що не все їм відомо. Думали навіть, що так має бути, бо вони невчені, та й це не їх річ глибоко сягати в такі нетрі. На те є піп. Коби вони знали письмо, то би також знали. За католика знали тільки, що в місті є якісь купці-католіки, радять у них купувати, в їх склепах, — вони ж воліють у жидів. Неясно їм було також слово „хрестянин". Чи воно значило того, що вірує в Хрест, чи взагалі чоловіка, всяку людину для відрізнений від звірини. Нераз чув старий від жидівки, як, протягаючись, жалувалась:

 

— Так щось хрестянина крижі болять.

 

Хапаючись руками за спину, стогнала й нарікала:

 

— Ой, вей! так щось...

 

У життя позагробове слабо вірили, зате твердо вірили в пекло, що чекає їх обоє по смерти, бо тим страшив їх піп завсіди. Вірили також у воскресення мертвих на Сафатовій долині. Обтинаючи нігті, старанно ховали обрізки в пазуху, бо як на страшнім суді прийдеться вставати з гробу, то котрий не має нігтів при собі, буде так. До чого такі руки? Знали допевне, що є такі люди, що жиють до смерти, ходять і пакостять людям. Це — опирі, але то не кождому судилося бути опирем. То-то ж би оконома лякав! Чи по страшнім суді довго ще будуть люди жити, цего не знали й не журились тим. До пекла певно підуть, буде їм там дуже зле, бо не буде кому поминки справляти, хіба би Ілько оженився з удовою. Скортить забавитися:

 

— Ану, справляймо поминки по старих!

 

Стара боялася, що вдовине майно зараз розкрутиться, що легко прийшло, легко розійдеться. Натомість як доробиться з молодою сам, то пошанує. Із старим засушеним грибом світ немилий, мусить шукати забави деінде.

 

Опир: нагнати страху або й задушити й не боятися ніякого права. Вірили в Бога й боялися Його дуже. Це дух найміцніший, кого схоче, того може знищити дотла, і дуже людей карає. Голодом, війною, посухою, повінню, вогнем, заразами, пошестями, хоробами. Ані люди, ані ангели проти Нього не встоять. Дідьки й чорти також ні. Бог любить людські молитви, людські пости, побожне й тверезе життя. Ненавидить грішників, пияків, злодіїв, робітників лінивих, а особливо відьом, чортів і дідьків. Хто ж багато молиться, багато постить, не має звички вкрасти, хто працює щиро на лаві або в господаря — отакий найде собі ласку в Бога. Для такого рай по смерті. Для всіх інших пекло. Так навчає панотець. Вони йому вірили, виділи, що його наука щира й правдива, що він рад би їм неба прихилити.

 

Але шкода його слів. Не поможе! Бо, рахувати, зачнім від молитов. Вони не вміють усіх молитов. А ті, що вміють, то сам панотець говорив, що вони їх перекручують. Коби вони письмо знали, то, може, вичитували би всілякі молитви, а так знають тільки трохи, та й то кепсько. Далі — постити. Правда, що вони понеділкують, рідко коли скором видять, зате ж як лучиться дурничка, то не зважають на понеділок. Пияки! Оце вже їх заріже, бо вони від цього ніколи не відкажуться. Ану, нехай навіть у велику п’ятницю почастує хто келішком, то вип’ють! І люблять її. Говорять вони завсіди: „нехай Бог простить, напився так смашно горівки”, але знають, що за це прощення нема. Або — не красти. Де простий чоловік може втерпіти! От вона, вертаючись з поля, гарбуз для свинки вкраде, а він принесе з поля буряк. А за топливо нема й що згадувати! День-у день збирає в лісі патики. Злісний уже навіть не дивиться. Іде в друге місце, чиниться, що не завважив. Або робити щиро — ані гадки! Якби зачав щиро робити, то за тиждень такої роботи хоть лягай та жди смерти.

 

Горілку вони дуже люблять, коби тільки нагода, то вони б її не переставали пити. Тоді жура- смуток десь щезають, якби їх ніколи й не було. А натомість чи радість, чи що підступає під серце, і так легко, так якось дивно. Капають тоді щирі сльози самі з себе, співав би тоді смутної, обнимав би тоді цілий світ, роздав би на бідних усі маєтки, якби мав, а покищо скинув би з себе сорочку — беріть, коли потребуєте! Піп має час молитись ув-одно. Учений на молитви, вичитає з книжки, а там є такі, що Бог їх дуже любить. Читає їх щоднини з газет. Багачеві також не штука заслужити собі рай. Має час помолитися. Ніколи не забуде. А ще котрий письменний, то вичитає. Красти не потребує, має свого доста. А найважніше, що має за що наймити службу. І сам помолиться, і другий, і панотець. А по смерті лишає дітям маєток також поминки справляють. Аби на самім дні пекла, то врятують! А які парадні похорони! А їх яке? Грішники, найгірші в селі. Кождий їх має за найгірших. Комусь би й таким бути. Нічого не поможе. Ще надія на сина. Буде маючий, забагне забавитися з людьми — нема притоки. Ану, наймай службу за померших! Акурат, не витягне з пекла, отже полекша від того має бути велика. Особливо святі, ці мають ласку в Бога. Якісь такі вдалися, що витримували багато посту, знали всілякі молитви, чуже ніколи не порушили, а навпаки, ще й своє роздавали на бідних, працювали щиро і за дешеві гроші, а, може, й задурно. Одні з них уже повмирали, бо, поминають, їх замучили безбожні, а другі певне ще жиють.

 

Вірили в дідька, в чорта і в диявола. Яка різниця поміж чортом і дідьком — не знали. Мабуть, невелика. Може, лиш ґатунок інакший, як є худоба або свині, всілякої породи. Одним миром вони, мабуть, мащені, люблять сидіти в болоті, а най- радше під мостом. Чорт, мабуть, гірший. Зате дідько хоть збиточник, любить людям помагати. Соленого не любить. Бог його ненавидить, б’є громом у дьоготь. Але він, хоч слабший, завсіди вміє якось виховатися. А, може, така плідна нечиста сила, як миш, що годі її викоренувати. Хто вміє собі заходити з нею? А хто ж би, — багач. Котрий багач уміє так приспособитися, що тримає собі дідька на стриху, чи між худобою а стайні. На їх думку, кождий багач має дідька, не кождий однакого: один ліпшого, другий гіршого, як котрому під сили здобути якого. Один панотець не має. Бо й нащо йому заходити собі з дідьком, що його так дуже Пан Біг ненавидить, коли панотець певний за ласку в Бога. .

 

За диявола знали із проповідей у церкві, що він любить намовляти людей до гріха. Мабуть, також якийсь кревняк чорта або дідька. Вірили у ворожку, що вгадує, також її Бог не любить, але то мало що їй шкодить; мабуть, уміє відвертати від себе гнів божий. Вірили і в планетника (ворожбита, що його називають люди богом або божком). Певне, і його Бог не любить. Суд його не любить, бо вже сидів тричі в арешті. Але люди тайкома ходять до нього і зносять йому все добро. Вірили в відьму, що вміє людським коровам відбирати молоко. Зразу старий думав, бо так ціле село говорило, що його жінка — відьма. Показалося, що неправда, бо вона ніколи не принесла додому молока.

 

Але найщиріше і найсердечніше вірили в Сина Божого, Ісуса Христа. Він був Син Бога й Богородиці. Обставав лиш за бідними, за таким, як Сорока. Приставав з ними, боронив їх. Багатих жидів ненавидів. Жидівку перемінив у свиню, а її діти в просята, через те жиди не їдять свинського м’яса, бо то з їх тети. Та що з того? Перемогли, убили Його за те, розп’яли на хресті, через те по-нашому зветься Ісус Хрестос. Малюють його розп’ятого, що пожив смерти за бідних. Воскрес на сам руський Великдень, на Вознесення вознісся на небо, а бідні як були, так є. Мужики згадують його при кождій стрічі: Слава Йсусу, — а пани ні. Може, і правда, що жиди його забили, хоть стара жидівка присяглася: „Люди кажуть, що ми забили їх Бога?' Біг-ме ні!“ Та це були інакші жиди, вони робили коло поля; то ті мали забити, що жиють із ошуства по крамничках та по корчмах. От Срулько! За тридцять срібняків? Го-го-го! За три мідяки продав би!

 

Усе це встигли вони довідатись від людей. Одну річ, однакож, розказала йому жінка із свого досвіду, що христянинові як грозить смерть, то налягає тоді на його душу такий смуток, і тоді христянин за одну хвилинку малу-невеличку, за один миг ока, нагадує собі все своє дотеперішнє життя. Хоч неодно призабув, то в такій хвилині стане воно йому, як живе, перед очима. „Аж дивно, — розповідала, — як може за таку хвильку тілько гадок перелетіти в голові". Це сталося з бабою тоді, як вона семилітком упала з високої грушки. І як летіла надолину, то нагадувалося їй усе, отак за рядом, як жилося. „І була б я, певне, ніколи не затямила своєї матері, бо вона відумерла мене ще дуже маленькою. А тоді побачила я в гадках небіжку, як давала мені колачик. Така красна молодиця, чорнява, у червоній хустці, та й мала маленьку сливочку під оком, такий знак синенький. Потім я випитувалася в старих людей, що затямили мою небіжку неньку, і всі признали, що вона була акурат така на образ. І все мині тоді нагадалося, з ким я товаришувала, яку я запащину носила, як я за небіжчиком батьком голосила, як мене на службу дали, геть усе! І не тільки усе те я передумала, але мала: час дивуватися, чого я так довго паду, чому я вже не на земли, але ще в повітрю. І так сумно тоді хрестянинови, аякже! Такий смуток тоді приходить — чепляєся“. Здихала тяжко і дивувалася. У цей смуток вони обоє вірили, і як тільки приходила їм на думку смерть, то знали, що перегадають наново ціле своє життя, найменшу дрібничку з наймолодших літ, за яку би тепер не згадали ніяк, ніяким світом. І так холодом віє, так легонько на серці, а смуток є однако, проте. Потім відлежала кілька неділь, ще до сьогодні болить у крижах.

 

От через те вони боялися всяких безбожних слів від сина. Від інших людей вони чули нераз безбожні слова, не дивувалися їм і не боялися. Їх сумніви в справах віри це загальна річ. От панотець, не вірить у дідька і в чорта, лиш у диявола, а є такий, що в святих не вірить, зате вопівночі через місток не перейшов би, бо там під мостом лихе якесь страшить. Не один у святих недоварює, не один і в Бога не дуже, але пішли ти його вночі до церкви, чи пішов би? Ага! Тікав би, що чотирма кіньми не наздогониш. А коли ж не віриш, то чого боїшся? Через те вони були вірні. Боялися кари, бо Бог любить карати таки зараз. Ану ж би й сина покарав? Що не доробиться нічого так, як вони, ось через те зупиняли його безбожні, Богу противні слова. Інші діти вже покарані. Один десь пропав зовсім. Може, в Америці, а, може, вже на тім світі. Дівка також, як пішла до міста, зразу приходила, навідувалась до старих, а потім пропала, шукали її, відпитували, як камінь у воду. Коби й цим разом таке не сталося! За доньку приходило запитання до громади, як заховувалася. Певне, вже мали за щось судити в кримінальнім суді.

 

Із пляну, який собі Сурка уложила, ідучи до Параски, нічого не вийшло: не потребувала ним послугуватись. Залякати бабу, що причиниться до розлуки з Ільком, що намовить людей і її рідного сина, аби не дозволили на це подружжя — ось який був плян Сурчин. Одначе Параска із самого разу, як тільки розговорилась, призналася до всього й відразу дарувала їй усяке довір’я. А ще, на диво, Параска без ніякого наміру з’єднала собі спочуття в Сурки, у тої самої, що сама опісля з того дивувалася, що привикла дивитися на мужика, як на свій добуток. У ній збудилося на одну хвилинку жіноче спочуття. То так іноді мужик годує воли на продаж, і щось таке станеться, що, продаючи, роздумає собі, що вони йдуть на заріз, нагадає собі, як він їх годував від малого теляти, як вони ураз із ним працювали на полі, нагадає собі це все, і дивися, а він воли не хоче продати, жене назад додому. Потім дурить себе і жінку, що замало, дешево давали, а в серці дивується, чого він такий дурний, що йому було сталося? Отаке й у Сурки.

 

Отже не зразу напало на Сурку таке спочуття: як тільки ввійшла до хати, нічого більше спершу не бачила, тільки стару бабу, що її треба залякати, що подружжя не буде, бо він молодший, бо син не дозволить, бо війт заперечить, бо піп не хоче дати шлюбу, бо ціла громада возьме собі до помочі суд, аби не допустити до такого гріха. Побачила стару бабу, що в неї треба вимантити. Ніхто би не вгадав, кілько їй літ: стара, поморщена та й тільки. Вона ще була в перемітці, не роздягалася, чогось буцім ждала, від смерти чоловіка мучила її самота. Нудьгувала, здавалося їй, що вона скучає за Ільком, а їй нудно було взагалі за живою людиною. Його рано не надіялася, через те не знала, що з собою робити. Побачила Сурку і здивовано дивилася на неї, не знала її. Лице пожовкле, замолоду було біле, на чолі грубі морщини, як батоги. Обличчя збоку було зовсім інакше, як із-переду, неначе дві особи: збоку воно здавалося якесь менше, очі сиві, витрішкуваті, а ніс зовсім губився поміж очима, буцім виростав зараз понад верхньою губою, а зверха йоло зовсім не було. 3-переду ж лице широке, вугровате, верхня губа довга, покрита густими дрібними морщинами. Сльозаві очі, як ті шибки в вікні без свого образа, показували тільки те, що за ними.

 

— Дай Боже добрий день, —привітала її Сурка.

 

Параска сумно відповіла на привітання.

 

— То ви мене не пізнаєте? — дивувалася Сурка.

 

— Якось не можу собі нагадати, — відповіла байдуже, майже непритомно.

 

Її гадки були далеко відси. Гостею вона не цікавилася, найрадніша була б зараз її збутися, коли ж вона не вступалася, то вона її так, як не виділа. „Постоїш та й підеш, нашо мині тебе?” Та Сурка заспівала весело, неначе дається пізнати рідна, давно безнадійно пропаща сестра. Ця веселість не торкнулася Паращиного серця, вона все таки байдужно відповідала.

 

— От, не знаю.

 

Сурка аж крикнула, таким дивом дивувалася:

 

— Як то? Мене? Не знаєте? А я вас знаю дуже добре.

 

Параска буцім сердилася, буцім засоромилася і говорила віднехотя, дуже нерадо.

 

— Та люде говорять на мене всіляко: може, ви й чули, не перечу.

 

Параска зітхнула.

 

— Що діяти, людям рота не замкнеш.

 

Веселість не покидала Сурку, хоч на серці в неї все було байдуже, отже голосом очима, губами показувала веселість.

 

— А ви не знаєте? Пес бреше, а вітер несе! Людям зась до вас!

 

Параска заметушилася.

 

—Прошу, сідайте собі!

 

Протерла полою лаву й посадовила Сурку. Сама стала перед нею, ухопилася правою рукою за підбородок, лівою підперла правий лікоть, схилила голову набік і притакувала собі майже до кожного слова.

 

— Аякже, аякже, чуєте? Та в мене наймитчук. Таке воно ніяке, таке нездале, а й воно з мене смієся. Таки, кажу вам, ув очи смієся з мене. Я дою одну корову, а він кричить на другу: „А ти, стара, може б віддавалася?" Та й годуй собі ворога в хаті. Я би його зараз нагнала...

 

Сурка з удаваним спочуттям кидала по слову, буцім обрушуючися на наймитчука; коли ж переконалася, що Параска не зважає на те і не зупиняється з бесідою, умовкла. Бо Параска із таким захопленням розповідала, що забула, хто з нею розмовляє. Так їй було приємно розказувати, що не могла здержатися, аби й Сурку припустити до слова.

 

— Навіть вони мині кажуть...

 

Вимовила слово „вони", усміхаючись соромливо, була переконана, що кождому це звісно, що при слові „вони" на нікого більш думати, як на Ілька...

 

— Навіть вони мині кажуть та кажуть: „Наженіть (бо ми собі ще викаєм), шо будете біді терпіти? Якби, — кажуть, — так на мене, я б його одної днини в своїй хаті не держав". А я на те відповідаю: „Як схочете, то наженете, а я тимчасом без него обійтися не можу. Потому ж робіть собі ви з ним, шо хочете”'.

 

Приступила до Сурки, доторкнулася злегенька її плеча і соромливо всміхнулась. Потім раптом, ніби щось собі нагадала, відступилася назад і знову вхопилася за бороду.

 

— Та й чо’ ті люде від мене хотять? Чого я в їх очах така велика, шо нікого не видять, тільки мене. Чи я в світі нажилася, чи я де бувала? Де-де! Кажу вам, любко, шо я в місті лиш раз була. За ціле своє життє один-однісінький раз, тоді, як робили запис передслюбний. Аже й я хочу жити, аже не вмру посеред господарства, як собака в буді.

 

Забула, хто сидить перед нею. Почутила в собі якусь непереможну хіть висповідатися зі всього щиро, слово по слові. Не затаїти нічого. Отже не було перед ким висповідатись. Ілько не хотів слухати, йому аби випити. Усі інші, і сусіди, і знайомі, почитували, що вона зле, непристойне, негодяще робить. Вона й сама була цеї думки і остановилася на тім, що таки треба те зле зробити, усе одно, нехай собі люди, що хотять, говорять. Через те таїлася. Аж ось появилася якась незнайома жінка, що спочуває їй. Чи можна здержати слова, що рвалися з її уст уже віддавна? Пустила їх, най ллються, най приносять полегшу.

 

— Та й, чуєте, не тільки самі, але ще й сина намовили. Ганьбить мене, аякже! „Забаглося нам, — каже, — на старість?"

 

Це договорила, розплакалася. Лице скривилося, очі прижмурилися, гидка стала їй і так безнастанно сльоза йшла з очей, а тепер цюрком цюріла. Утирала полою очі й ніс і хлипаючи приповідала:

 

— Кілько я муки набралася, кілько я труду піднялася, заки вигодувала, а він ганьбить!

 

Розжалувалася своїми словами, як мала дитина, і заголосила. Диким, нечуваним голосом, як сова опівночі. Сурці аж мороз по тілі пробіг. Отоді й усі пляни розбилися. Вона досі мала намір потакувати людям, що Параска негарне діло задумує, але — вона їй за заплатою поможе. Тепер же побачила перед собою тільки жінку покривджену, що жалується з довір’ям, що годиться її пожалувати.

 

— А в нас, у нашій вірі, є така встанова, що чоловік не повинен сам жити: має дружитися та плодити діти. Так Бог любить.

 

Параска обтерлася, сіла біля неї, сперлася одною рукою на коліно, а другою взяла Сурку за плече:

 

— Любко, та де мині те в голові! Але я господаря потребую в хаті. Аже те все розлетиться без господаря. Син мені, вповідає: „Чо' вам треба, нене, йдіть жити до нас.” Знаю я, знаю, яке житє в дітей. Лиш не дай Боже вийти на діточу ласку!

 

— Хто йде на чужу ласку, той уже злагодився вмирати, а вам іще не до того.

 

Знов хапала Сурку за плече:

 

— Аякже, аякже! А він, знаєте, шо? — таємничо, а він каже: „Неня здуріла". Біг-ме, таки так каже, шо я здуріла. А в мене, знаєте, шо в грудях? Ади, зараз після смерти небіжчика, лиш як я нагадала собі, шо треба йти заміж, а то, ади, отут у грудях уродилася якась така горяча жилка, пекуча від серця аж до горла. Пече мене день- у-день, ніч-у-ніч, не перестає ані на малу хвильку. Нехай ніхто не гадає, шо то мині так легко приходить. Тяжко мині і гірко, а ніхто не вірить.

 

Сурка придобрилась:

 

— Я вам вірю, я таку річ розумію.

 

Хоч не припускала, аби вона розуміла, отже рада була з того і сповідалася далі:

 

— А рідний син не вірить. Каже: „Уперед причепилася до сусідського парубка, ніби до Николи, а як уздріла, шо він її не хоче та ще глумиться над нею, а вона тоді до капраля. “

 

Усміхнулася миленько при цім слові і буцім повеселіла.

 

— Та бо й вони мині кажуть: „Любила одного, а за годину, дивися, уже й роздумалася та до другого, то як, — каже, — в таке вірити ?“

 

Стулила, руки, як до молитви, і говорила задумчиво, поволі, ніби щось пригадуючи і ніби не до Сурки, але до себе:

 

— А я їх як перший раз уздріла, то відтоді вони мині з гадки не сходять.

 

Лице зробилося гидке. Билася в груди.

 

— Біг-ме, правду кажу вам, аби з цего місця не поступилася. Брешуть люде на мене! Я жартувала з Николою. Де би я за таке думала з таким молодим парубком. Дивує мене, як люде ще за те не забули?

 

Підперла бороду рукою і задумалася. Дивувалася, щиро дивувалася. Отже не з людей було її диво. Дивувалася з себе. Бо після смерти чоловіка, як тільки подумала об тім, що можна би їй вийти заміж і то за молодого, що злакомився б на її маєток, зачала шукати нагоди, щоби розмовляти з Миколою. Майже силоміць накидалася йому. Коли ж він сміявся з неї, отоді зродилася ота жилка, що стала в грудях поперек, від серця аж до горла, ота жилка, що ще й досі пече її. Здавалося, що ота жилка затягне її десь у бульбону. От лиш баба захлиснеться, от лиш зуби вишкірить, от лиш ноги виставить та й поминай, як звали! А все через те, що Микола такий був тугий, що ніяк не могла його переконати в тім, що йому це було би найдогідніше. Ні глум, ні сміхи її не бралися. Аж як Микола уже досхочу, наглумився, а потім і вилаяв, аж тоді побачила Ілька. Він і досі говорив нераз до неї масненькі слова, але вона його так як не чула й не виділи. Тоді ж як Микола відогнав, переконалася, що Ілько це справді для неї чоловік найдорожчий, що без нього нема їй життя на світі, що ота жилка зробить їй смерть.

 

Тепер же її три дива дивували. Перше, чому вона до того часу не завважила Ілька, друге, чого вона хотіла від Миколи, як могла бути така дурна, що думала, буцім він їй під пару, буцім без нього їй не жити, а третє диво, що тепер зовсім забула за Миколу, буцім ніколи з ним і не балакала. Над оцим вона дивувалася, над оцим вона задумалася так глибоко, що й забула за Сурку. Ото ж коли вона рухнулася й проговорила, то Параска кинулася, ніби чого перелякалася. Отже нагадала собі зараз, хто з нею сидить і зострахи, що так довго не говорила, що таке собі думала, боячися, щоби Сурка не вгадала її думок, уважала за потрібне зараз говорити, щоби все те заговорити, щоби забулися її думки. Тому говорила з поспіху й такі речі, про які, на її розум, треба б мовчати.

 

— А вони не вірять. Я кленуся перед ними, в душу й тіло кленуся. Отак, як на святі сповіди, говорю їм щиру правду. Ні, та ні! Або мовчать, або заговорюють инакшим. А я вижу, шо не вірять.

 

Сурка доразу зненавиділа її. Кинула на неї недобрим оком. Побачила в думках того парубка чорнявого, як перед ним оця погана баба божиться, а він намість нагнати її: „Уступися від мене ти, паскудо", а він мовчить, а все задля її маєтку. Забула, що він їсть солонину, що він від неї дуже далекий і звичаями і вподобанням і переконанням, що їй байдуже про його почування. Усе те забула, тямила тільки бабу й мужика. Злість розбирала на ту бабу. Коли б не те, що не забувала ані на хвилинку, чого сюди прийшла, коли б не те, що змалечку в неї вмовили, що задля інтересу треба все перенести, пропустити, мимо найтяжчу образу, коли б не те, вона би зараз випустила колюче насмішливе слово, що вкусило б її в самі печінки. Оте слово вертілося вже в неї на язиці, вигострене, якраз доладне. Отже вона його не випускає, хоть яку би це справило їй полегшу, вона держить його в собі силоміць, відгонить його з думки тими розрахунками: кілько і як удерти з цеї баби при такій нагоді.

 

— Не вірять вони.

 

Покрутила головою, здихнула тяжко-глибоко. Оті здохи проривалися якимось внутрішнім дрижанням і подобали на хлипання дитяче після довгого щирого плачу.

 

— Не знають вони, як то мині гірко.

 

Нахилилася до Сурки й говорила пошепки:

 

— З того мене отут болить. З нічого иншого, лиш із того, аякже! Уводно пече, не перестає ані трохи. Ніхто мині не вірить.

 

Іноді м’ясна муха, принаджена помилково запахом, схожим на м’ясний, знесе свої яєчка в зовсім непригоже місце, де вони марніють, навіть хробачки з них не викльовуються. На отаку муху подобала Параска. Щось та порушило ті її почування, які опановували її за молодших літ. Неначе, щось попсувалося в ній. Лиш про те думала, лиш тим журилася. Хотіла б примусити його бійкою, щоби їй вірив, що вона його любить. Це заставляло її забувати за сільські звичаї, що удова має бути поважна, що задля рідних дітей має збутися цеї жури. Коли діється таке зо старим удівцем, що пропадає за молодою дівкою, то на селі не від того, щоби тихцем підозрівати ту дівку, що вона йому щось поробила, що очарувала його, за стару ж бабу кажуть просто, що вона зсунулася з глузду.

 

Сурка аж дух у собі притаїла: завважила, що Параска, задля полегші своєму серцю, готова висповідатися з усіх таємниць, ану ж пригодиться це на щонебудь. Боялася і за свій віддих, аби він не спинив Параску і не заставив її отямитись.

 

— А ще кажуть: якої кольки ще тобі забаглося, стара торбо?

 

Знов нахилилася до Сурки і знов говорила пошепки:

 

— А то, любко, це той старий, хто-прожив довгі літа на світі, але той, кому смерть скора написана. Хрестянин не має рахувати ті літа, шо минули, але ті, шо ще має жити. Не дивися назад, але дивися наперед себе. А мене ще Господь милосерний потримає на білім світі, бо я ще всего не виконала.

 

Говорила з переконанням і з вірою в правду своїх слів. Отже Сурка її не розуміла. А це, на думку Параски, було таке просте. Вона цими словами намалювала ціле своє дотеперішнє життя. Господарством так досі була занята, що для неї кождий день був закороткий, що для неї ані одна робота ще не викінчена. Виділа, який іще довгий час перед нею, заки скінчить оту працю, що завдало їй життя. З привички праця й життя в її думках усуміш. Праця ще лиш була розпочата, то й життя ще тільки зачалося. Де ше його край?

 

— А кілько ж вам літ? — питалася Сурка, щоби дати їй нагоду зобрехати і вменшити собі літа.

 

Але Параска не брехала, що знала, те сказала.

 

— Не знаю допевне. Коли мині було над тим думати, шоби літа рахувати. Може, буде 60, а може, 45, а, може, 50, біг-ме, не знаю. То би нагадувати по роках найстаршої дитини, а в мене троє старшеньких дітей одно за одним повмирало.

 

Не треба було штукою заходити: пообіцяла Параска все: і заплатити, і обдарувати, і фіру на завтра дати, ще й просила Сурку навідуватись до неї.

 

IX.

 

Коли б був Срулько знав, що справа так гладко піде, напевне не пожалував би ні труду, ні кошту поїхати до міста. Усе пішло так, як він радив. Тільки він не знав, що так станеться. Не вірив навіть у те, бо досі, хоть брався до таких інтересів, отже рідко котрий удався. Якби так який мужик за таке діло брався, і якби йому так не вдавалося, допевне був би нераз битий. А Срулькові та можна: йому не дивувались. Надіялися, що поможе, але не вірили в удачу. Через те й не кривдували собі на нього, як не вдалася справа: це буцім не Срулько винен, це не справдилася їх надія, та й годі. Бо хто раз-на-раз у таких інтересах бродить, то колись же й невдачу мусить потерпіти, нема так, аби водно вдавалося.

 

Учора не дав Іван ясної і виразної відповіді Ількові на його раду, щоби перепроситися з Петром. Не сказав ні сяк, ні так. Сьогодні ж, коли Ілько кликав його з-під будинку судового до шинку, то він не сперечався. Сказав лиш:

 

— Та я піти піду, але від ходів до злагоди ще далеко.

 

„Не дуже“, — подумав Ілько, бо він знав, як поводиться той, хто не хоче злагоди. Такий відповідає спокійно: „Вступіться, чого ви хочете від мене“. Не дивиться й не слухає ніяких порад. А той, кому залежить на злагоді, але не конче, що може бути, а може й обійтися, котрий знає, що його противникові більше на тім залежить, той дорожиться. Хоче показати, що не він сам по своїй волі, але люди його спонукали до угоди. Такий хоче, щоби всі, і примішні до справи і сторонні, бачили на свої очі, що його силують. Він хоче мати свідків, що його присилували. Опирається спокусі з усіх сил. Перечиться, трохи не свариться. Його треба силоміць ухопити за руки чи за плечі та й тягнути, він запирається ногами в землю, кричить, і на нього треба кричати. Не дуже ганьбити, делікатними словами, але без крику не обійдеться. Це належить до формальности. До цього один хлоп не береться, треба їх двох. Бо він сіпається, легко може виховзнутись одному. Не завадив би й третій, що би ззаду в шию кулаком поганяв. Але це не водиться. Отакий має свідків, що він сам не шукав за погодою, що до цього його люди спонукали. А з Іваном так не було. Вони ж обидва знали, і Іван, і Ілько, отой спосіб добровольної угоди. Не буде мати Іван притоки нарікати, що погодили його люди на супереч його волі. Отим то поступав він за Ільком трохи соромливо, з похнюпленою вдолину головою. Отже не випадало таки так без ніякої оборони піддатися. Через те вже в шинку питався Іван не знати кого, бо він став собі збоку, трохи одалік, і питався ніби себе самого:

 

— Чо' Ж ви мене сюди привели?

 

— Сідайте та мете знати! — сказав війт і, взявши за плече, посадив його за стіл.

 

На широкій лаві під стіною сиділи три: Іван, Ілько, Петро, а збоку побіч Івана війт. Кождий інакший. Війт високий, але надто сивавий, лице веселе, але не сміявся. Петро середнього росту, кучерявий, широкоплечий, грубий, самі м’язи без товщу, червоний, поважний, але сміявся голосно.

 

Ілько посмалений, причесаний, а Іван малий і худий.

 

Ілько мішався в розмову, хотів багато говорити і завсіди казав щось недоладне. Та на нього не вважали. Серед слова перебивали йому бесіду й говорили своє так, буцім він не в їх товаристві говорить, але при другім столі до чужих людей.

 

— То не повинно бути гніву меже своїми людьми, чоловік чоловікови пригодиться, — говорив війт.

 

— А що ж я кажу? Я казав їм іще вчера. Ліпше без термінів, нашо тягатися. От я був при війську, нераз...

 

— Не знаєте, — кінчив війт, — чи вам до них не буде треба.

 

— Та дуже мене скривдили, — не давався Іван.

 

— Нині таке, за кривду чоловік...

 

— Ви мусите вважати, шо чоловік у злости не раз дурне зробить...

 

— Нема звіра без кости, а чоловіка...

 

— Забудьте! Зачинайте, Петре!

 

Петро кашляв, Ілько похилився і тер долоні, здержуючи втіху.

 

— Дайте пиво!

 

І війт випив. А як дійшла черга до Івана, то він устав, кивнув твердо головою і сказав:

 

— А я вам таке скажу. Шо правда, то правда. Зневажили вони мене дуже. Але знаю, шо не хто- будь мене зневажив. Від господаря, від першого богача в селі: дай, Боже, здоров’є, Петре!

 

Як Іван пив, то війт говорив:

 

— Отак то розумію! Я ще вчера...

 

Йому перебив регіт Петра.

 

— Га-га-га! Ігі на тебе, який я богач?

 

Потім, беручи Івана:

 

— Вибачай, Іване, шо тобі тикаю. Я так привик іздавна.

 

— Що ж, ви — старший. Ви оженилися борше, то я, парібок, вам викав, а як я женився, то ви вже були господар.

 

Ілько мовчав засоромлений. Його поминув Іван, і він боявся, що зовсім буде пропущений з черги. Червонівся і дивився десь убік, удаючи, що йому не залежить на черзі. Але Петро не поминув його. Петро розставив ковбасу, що встиг уже купити, краяв хліб, а війт казав дати собі оселедець.

 

— А це ж по-якому?

 

— Як усі, то всі! Не треба ж!

 

— Ба ні, таки дай! — настоював війт, — сегодні понеділок, а я не їм скоромно.

 

— У церкві ж почитують, шо в понеділок нема ніякого посту, пояснював Петро.

 

— Мене мало то обходить, шо в церкві почитують, — говорив війт; беручи величезного оселедця, поставив його на стіл і відділив собі трохи соли, що стояла на столі настругана.

 

І війт і жид виходили з одного погляду, що сіль може зопсувати всю релігію, бо може стрефити харчі.

 

— Я пощу в понеділок від маленькости. Так мій батько робив, та й я за ним. І синови перекажу. Нехай собі панотці вчать у церкві, як знають, я своє знаю.

 

— Це ви не говоріть, бо в великодний понеділок не постите.

 

— У кождий!

 

— Не може бути: ви мусите мати якийсь инак- ший рахунок, а я на той рахунок не пристаю: скоро вже прошу, то будьте ласкаві. Так би виглядало, шо ви гордите нашим...

 

Його не слухали.

 

— Не хочу вам казати чому, шоби вам не зогидити.

 

— Нехай чую! Може й ми покинемо ковбасу.

 

— А коли-сте цікаві, то скажу: у місті до ковбаси та домішують теляче та й яловиче мнясо!

 

— А шо ж то шкодить? — говорив Ілько, сміючись на кутні зуби, бо вдавано; не був певний, чи його бесіда буде приймлена, — та при воську...

 

Та не приняли його слова, Петро перебив:

 

— Хоть у нас нема того звичаю мішати до ковбаси яловиче мнясо, але мині небридко.

 

— А я би та не їв, аби мав з голоду загинути, — говорив із якимось переляком війт.

 

— Та мині здаєся, шо то людське мнясо. Худобина ж має такий розум, як чоловік. Я звик до худоби, як до дитини. Свиня — инша річ, вона на те є, аби її різати. А худоба, — за худобою жаль. Ви рахуйте, шо як свиню різати, то вона кричить, не даєся. А худоба — німина, ані голосу з себе не видасть.

 

— Робіть, як знаєте. Я при тім не був, як різали теля до цеї ковбаси. Вижу перед собою мнясо, а з чого воно, байдуже. Беріть, Іване, просимо!

 

І поки вони їли уже накришене, війт прилагоджував свою страву. Ухопив оселедець за хвіст, розмахав і вдарив оселедцевою головою до свого зап’ятка — аж тричі. Це на те, щоб морська сіль облетіла. Потому мачав оселедець у ту сіль, відгорнув перед себе і їв. Але їв, починаючи від голови і нічого не лишаючи, голова не голова, кості не кості, шкіра не шкіра, очі не очі, нічому не дарував. Лишилося лиш трішки хвоста, що держав у пальцях. Це не можна було прожерти, бо нігті заваджали. Аж прицмокував, аж упрівав при цій їді, — травоїд, потребував соли, любив її. Бо в тім оселедці тільки й смаку, що сіль. Коли його вимочити в воді, щоби стратив смак соли, то ні війт, ні ніхто з цих не їв би цю морську рибу, гидували б нею гірше, як війт телятиною.

 

По таких перепросинах пішли всі до суду. Свідки присвідчили, що не виділи бійки, Іван же не знав, від чого були знаки, від побою, чи, може, від чого іншого. Петро відперся, що не бив. Отак справа скінчилася. Вони не знали того, що це не є річ приватна, що тут нема ніякої злагоди. Не розуміли, длячого суддя їх випитує. Брехати було їм дозволено, та вони вважали це за річ зовсім непотрібну. То чого слухаєш та марне час тратиш, коли люди погодилися? І суддя не наставав на правду, стільки привілею зазнавало старе право перед новітнім, що злагоду признавали хоть у малих побоях за обов’язуючу, давали їй приступ у судівництві хоть обходами.

 

Вертаючи, зустріли бабу з коромислом і коновками. Спрага палила, просили пити. Баба поставила коновки на землю. Перший Петро ухопив повну коновку, як пір’ячко, і пив довго, аж баба зачала сваритися.

 

— Не бійтеся, ми зачерпнем свіжої! — потішав війт.

 

Від Петра взяв війт коновку і пив, і пив, і пив, як корова. Коло другої коновки заходився Іван. Він не здужав удержати коновку коло губів, не мав довір’я і кляк перед нею, нахилився і так напився. Ілько ж не хотів. Він щось натякав, що на таку ковбасячу спрагу здалося б пиво. Але на нього не зважали. Як ішли, то в війтовім животі, за кождим поступом лиш: буль та буль!

 

Баба поморщена, закутана в якусь стару зимову хустку, на ній одіж — одні лахи. Коли б її побачили в якім селі, то зараз же прийшло би їм на думку звідатися, що вона за одна, де мешкає, з чого, жиє, яка пригода звела її на таку біду. А тут у місті не дивувалися: міське створіння та й годі! У місті виводяться всілякі чуда, то чому й такому не бути?

 

X.

 

На диво всім та на чудо, із Івана і Петра зробилися від того дня два найбільші приятелі. Правда, не один собі з Івана здорово кпив, що він так піддався Петрові, що він тільки для нього говорить, трохи йому за наймита не служить. А він годив як найліпшому господареві. А вмів підлещуватись ліпше від Срулька. Бо Срулько хвалив тільки тоді, як мав якийсь інтерес, а Йван завсіди — він умів понадто прислужитись. І ходили обидва, як близнюки. Іван не шукав інтересу, не питав, чи що йому прийде з того, величав Петра для самої милости. Іван дав Петрові пізнати, що це йому належалося, що вже так він сотворений, аби його кождий мав за ліпшого. Петро чув, що йому щось належиться, він хотів якоїсь слави великої, прилюдної, але такої, аби йшла за нього по всіх усюдах, навіть там, де йога не знають. Йому треба було кобзаря, щоб за нього яку пісню зложив. А як ні, то щоби хоть кожду пісню кінчив отак: „Утверди, Боже, народу християнського, війська запорозького і славного багача Петра Олійника на многая літа, до конця віка". І коли слухачі набожно в один голос обізвалися би „амінь", тоді Петро пропихався б боком поміж глоту народу, а, ставши перед кобзарем, крикнув би:

 

— А ти, кобзарю, як співаєш, то не бреши! Який я богач? Агі на тебе!

 

Тільки стара була неконтетна з тої приязні, вона завсіди сердилася.

 

— Уже веде ся дід! Певне, нема що дома їсти.

 

На неї не зважали, а Петро сказав Іванові просто:

 

— Ти собі нічого не роби, як неня відказує, не протився, вона — стара, їй усе недогода.

 

Іван не противився, однако ж коли його спіткало таке невдоволення старої то він спускав голову вдолину і вдавав, що то не до нього.

 

Обидва ходили всюди, а жінка Йванова ходила до Петра варити, як коли лучилася яка оказія.

 

— А скажи, нехай прийде, вона ж знає добре варити, була за кухарку.

 

— Уже забула, не знаєте, яке в мене? Бідно дієся, нема з чим розберати собі, треба контентуватися тим, шо є в хаті

 

— Нагадає собі, не бійтеся, — говорила жінка.

 

— Кажіть, нехай прийде. Ви ледви справлятимете празник.

 

— Де нам до вразників? Скажіть, нехай таки зараз завтра приходить.

 

— Та й діти нехай не забуде з собою забрати, та перегодуються, — злостилася стара.

 

— Я думаю, шо ти можеш у нас і празник перебути, для мене байдуже, один кошт, а тобі нащо заходити в празники.

 

— Не знаю, чи випадає годиться, аби люде з нас не сміялися.

 

— Шо мене люде обходять?

 

— Вам байдуже. Шо богачеви? На богача ніхто злого слова не скаже, хоть би й зле шо зробив.

 

— Га-га-Га! Агі на тебе, який я богач?

 

А стара ніби до себе сердито примовляла:

 

— Прийдеш, не бійся, не будеш питати на люде. Го-го, аби й у очи плювали, то дурнички не відречешся.

 

— Не забудь же прийти, аби-м не ходив за тобою.

 

— Головонько бідна! Ліпше нехай таки завтра прийде, бо ще забуде, та не обійдеся празник без него!

 

А на храму усе мав усі почесті, ще лишень бракувало йому кобзаря.

 

Пішли обидва на весілля до Ілька. Вони залагодили сина, бо він благий. А Ілько обов’язався відступити йому зараз хату з городом, тестеві продати за дешеву ціну два морги, а решту купував багач Микита. Скупий, свинуватий, сам доробився маєтку, бо не їв, не пив, тільки працював сам і родину примушував. Гірке було те його багатство! Міг купити й Петро, отже не хотів: йому не треба: Нащо напитувати собі клопоту на здорову голову!

 

Весілля було дивне. Доки йому не записала маєтку, доти не хотів женитися. Вона на все згоджувалась і терпіла від тої жилки. Нарікала перед ним, що жениться з її маєтком, а перед іншими признавалася, без сорома, що він її любить. Загирила баба геть сором, робить із себе публіку! Через те оповідала, що її любить, бо бажала собі цього, бо роздумувала над цим, бо фантазувала над цим, і через те оповідала те, над чим думала. Це вона фантазувала на виду, на яві, удень. І та фантазія заставляла її на хвилинку вірити в те, за що оповідала. Однак здохи виривалися мимохіть самі, непрохані. І схлипувала, нераз оповідаючи, як мала дитина після довгого щирого плачу. Це нагадувалася їй дійсність, сама підкрадалася.

 

Чим ближче до біди, тим довше весілля. У багатих сторонах триває воно три дні, а в найбідніших тиждень найменше. Кошта такого весілля виносять майже ввесь маєток новоженців. На всякий спосіб переносять вартість віна і посагу. Дуже зчаста лучається, що молодші брати та сестри впоминаються пайки, то старший брат вираховує кошта весілля, і показується, що пайка ціла вичерпана, що брат іще додав із свого маєтку на пропаще, а додав длятого, бо жаль йому було сестри або брата, що їх весілля не схоже на людське. Почувався до обов’язку як похоронити, так і справити весілля, не надіючись на пошкодовання. Інший додає до пайки длятого, щоби забавитися. І виходять молодята в світ без ніяких можливостей на удержання. Воно інакше й годі. На селі люди всі однакі, нема ріжниці між бідними й багачами. Яке весілля справляє багач, таке має справити й бідний! Вони один ув одного бувають у гостях. Був бідний у багача, через те хоче і собі так само в себе приймити людей, щоби не було сорому. Лишилися ще переконання цілковитої рівности, хоть уже в селі новітні порядки завели дуже виразну ріжницю поміж бідними і багачем, поміж, халупником і ґрунтовим, поміж робітником - зарібником і самостійним господарем. Годі догадатись, для чого воно так. Може, длятого, що праця всіх єднає, кождий з них працює, чи багач, чи бідний, багач часом тяжче від бідного. Бо бідний гірше бідує, багач же іноді більше працює, бо має на чім, — особливо діти. Діти багацькі працюють, а бідного діти не мають на чім робити і не вміють. На заробітках привикли бідні до легкої роботи, аби день трутити. Багач для себе робить щиро, із усіх сил. А, може, пониження цього народу зрівняло їх? А, може, це останки якогось, давнього ладу, коли між людьми не було поділу на багатих і бідних — кождий на селі рівний у своїм нещастю. А, може це спомини якоїсь недавньої спілки в орудуванню майном громадським? Досить того, що рівність у видатках на забаву лишилася по сьогоднішній день. Іноді багач ставиться, це певно, щоби й тут зазначити свою вищість. Це йому вільно, це хвалиться, зате його весілля довше згадують, але е границя, кілько найменше видати на весілля. Цю границю не може бідний переступити. Багач угору її може переступити. Вона зовсім не є низька, і бідному не під сили. Це так само, як із публичними обов’язками. Коли би багач тілько їх поносив, що бідний, то не витримав би. Село має в нас свої права. Хоть воно недалеко від міста, хоть люди сходяться разом, отже ріжниця між ними страшенна. Це неначе два інакші світи. Один за одного нічого не знає. Один другому ворогом. Ще не прийшла хвиля із заходу, яка рівняє всіх людей. Вона вислала до нас тільки своїх кватирмахів, які зводять нарід на біду та нужду, — понад це нічого. Виглядають від неї люди якоїсь поправи своєї долі, а тимчасом нічого з того нема.

 

У Підоймах звичай справляти весілля три дні. Отже Ілько справляв його більше, як тиждень. Не мав цього наміру, бо ніхто не хоче нарушувати звичаїв. Само так вийшло. На четвертий день він справив собі не весільну забаву, а так просто забаву, щоби не братися до роботи, бо не знав, до якої, що йому робити. Надвечір зійшлося кількох сусідів, щоби побачити, що там діється. А він по- п’яному затяг їх до хати і гостив. На другий день він спав, а вставав надвечір. Люди йшли дивитися вже не на забаву, але на публіку: що таке діється незвичайне в їх селі. А він просив до хати. Деякі повтікали, щоби не стати сміхом, а деякі далися затягнути. Вони ніби спиралися, не давалися, випрошувалися, чекали, аж хто ззаду дасть кулаком у шию і в той спосіб піджене, отже піддавалися з несмаком, з відказуванням, що завтра робітна днина. Старому платив Ілько по короні за днину.

 

Бо він не хотів сидіти, пилувався до двора на роботу.

 

— Три дни то будуть вибачати, кождий знає, шо сина женю, але на четвертий день уже нема скузи. Як тепер не піду, то шо робитиму взимі? Він мене тоді не озьме до ніякої роботи.

 

— Не журіться, до зими далеко, а за ці дни я вам плачу.

 

— Давай гроші! — кричав, не дивлячись на Параску.

 

Вона послушно вставала і винимала зо скрині гроші. А старий брав! І це брання багато кождому давало до думання, особливо старій, бо вона цим інтересувалася. На селі люди знають себе дуже докладно, у однаких обставинах вони думають одне й те саме. Не потребують порозуміння ніякого, кождий із них знає, що в яку хвилину подумати, кожде пояснює собі поведінку в однакий спосіб. Отже стара порозуміла це брання грошей в той спосіб, що старий знає, що вони вже з сином так якби в посліди є бачаться, що вони оце розплачуються востаннє, що вже їм не жити вкупі, бо якби ні, якби ще мали далі жити з собою, то старий би ніколи не важився за таку річ брати заплату, — адже це сміх людям сказати! Правда, це діється ніби по-п’яному, ніби жартом, отже стара бачила в цім жарті забагато правди. Не могла тільки догадатися, що станеться з з сином, як вони не будуть бачитися для чогось? Старий також це сам почував, догадувався, що-щось станеться, хоть від сина нічого не дізнався ще. А знав він більше від своєї жінки ось для чого: він був чоловік, а вона баба. Він ліпше і докладніше розумів поведінку свого сина. Він думав вад тим, що він зробив би, бувши сином. І ця думка привела його на здогад, що син відчепиться баби і десь щезне. Незадовго його здогади справдилися. Зачалася розмова, пляни на будуче. Син заявив, що їде до Америки: щоби не бути сміхом у селі, бо вони всі виділи, яким оком дивляться на них люди. І жінка жалувалась йому на те. Рад із пригоди виявив свою постанову.

 

Використав нагоду зручно. Здавалося їй, що це вона сама дала причину до такої постанови, бо він не виривався з такою думкою в непригожу пору. А старий його порозумів. Лиш підсміхався очима і намість сміху показував завелику повагу. Параска зразу налякалася такої евентуальности, заговорювала навіть, що люди побрешуть та й перестануть. Отже її: розум був затуманений, ніколи при здоровім розумі на це не пристала б ніяка жінка, бувши нею. Але та жилка відбирала їй усяку постанову. Якби він казав їй іти до пекла, то йшла б. Попросту не давало їй гаразд роздумати над тим, що діється кругом неї, і над тим, що він задумав. Тільки думала над тим, щоби бути разом із ним, і щоби він був вдоволений. Усе для святого спокою. Не знала, яка нелюба була йому через те. Хотіла ріжницю віку, свою зверхню некрасивість, заступити згодою і добротою для нього. Це вдається, але матері, не жінці. Вона мала материнські звички і обернула на подружні потреби. Ота помилка природи в дальших наслідках довела її аж до цього. Осягнули і згоду родини. Старий мовчав, він знав, що життя не для нього. Стара не приставала, але не мала відваги сперечатися. Зрештою, не вірила, аби це було направду. Думала, що воно минеться, ї син відступить від такого дивного наміру. Син і невістка згодилися. Син по своїй несміливості. А невістка з рахунку. Бо він їм відступав хату з городом, — їм ненаручно було жити в старих, у них уже діти. Тестя підійшов тим, що продавав йому за дешеві гроші трохи ґрунту. Невістка знала, що ґрунт не пропаде, що після його смерти щось для неї з цього зостанеться.

 

Розкидав грішми. Хто не заробив, той не вміє пошанувати гріш. Із цього не було йому почести, бо така незвичайна річ, як розмітування грошей, збуджувала сміх і робила його в очах людей дурним. Давав гроші й своїм старим, старий брав, а стара плакала. Вона віщувала щось злого. Що саме, не знала.

 

— Я казала, шо з такого добра не може вийти. Ліпше було взяти яку бідну, та молоду. Це річ незвичайна. Це не по-людськи.

 

Не обійшлося без Срулька. Удавав, що це він усе так гарно устроїв для Ілька. Крутився попри них, аби щось при цім інтересі заробити.

 

А Сурка ходила коло неї. Дораджувала, що це не є зле діло, що люди з інших околиць роблять так дуже часто. Улегшувала їй її долю, потішувала її, і це сподобалося Парасці. За це вона була їй удячна. Вона ж робила це для того, бо при такій великій переміні надіялася на чималий інтерес.

 

Стара мати не мала сміливости сперечатися. Вона привикла, що це син якийсь інакший; пішов між люди, перемінився в інакшу людину. Став не такий простий, як вони. Її це радувало. Жаль тільки був безконечний, що стратить його з очей, але колись би й так розлучитись. Не вік же вкупі жити. А жалю вона свого добре не розуміла, бо привикла віддавна до того жалю, зараз, як син вернувся з війська. Здавалось їй, що це той сам жаль, а на нього нема ради. Бо жаль їй було, що син її став уже як не той, як не її дитина. Вона його вже не розуміла. Жаль їй за тою дитиною, що десь пропала при війську. Отже не могла собі бажати, щоби син став назад переднішим, прежнім, бо знала, що він перемінився для себе на ліпше, що її жаль, але йому з тим ліпше. Отак же її тепер той жаль здавався їй тільки продовженням того давнього жалю за переміненою дитиною. Отим то й не наставала дуже на те, щоби син лишався дома. А ще боялася, щоби ніхто не подумав, особливо син ні, що їй залежить на пробуванню в селі на те, щоби мати з нього користь. Це — сохрань Боже; обходилася без ласки дитячої досі, то й на далі обійдеться. Однаково вже вік недовгий. Що їй на старість треба ? Щонайкращі літа проминули; тепер їй нічого не треба.

 

А в старого притаєна злість до людей узяла верх над усякими іншими, думками. Він не розумів інакшої втіхи, інакшого добра на світі, як лиш робити чужим людям пакості. Бо відколи себе зазнав, від нікого не зазнав іншої поведенції, як лиш пакість. І йому здавалося, що на цім полягає усе щастя. Бо що інше на світі може радувати чоловіка? Праця! Йому здавалося, що вона так само для всіх прикра, як для нього. Супочинок це — нудьга. Прийде неділя, не знаєш, що з собою зробити? Нудьгуєш від самого ранку до ночі. Спання, — правда, воно солодке, коли ж бо прийде ранок, не влежиш. Сонце світить у зуби, мухи кусають, кості болять. Їда? Правда, це був наймудріший чоловік, що її придумав; одначе, наїсися борзо, та й то опротивіє. Пиття? Також правда. Але, мабуть, і воно опротивіє. Уп'єшся хутко, а прошумітися не зараз прошумишся. Ще й голова потім болить. Та й не пити ж тобі, коли всі кругом тебе працюють! Праця це така дивна річ, що ніхто її не любить, а кождий хапається її. Бо так годиться. Це є примус, що наложило на тебе життя. Жиєш — працюєш.

 

Він видів, що над ним знущалися і з цього мали втіху. Окоман кричав на нього, обтягав заплату. І він собі не раз думав, що якби був окоманом, то обтягав би, а, може, й бив би. Ото ж би собі світа вжив! Тепер така річ, така спромога всміхається його синові. Забере маєток на свій пожиток, бабу десь запроторить, то-то ж буде вживати світа! Битиме бабу, як у міх. Служби найматиме, аби була нагода напитися з добрими людьми. Найматиме за своє здоров’я, а як навкучиться, то ляже, буцім умирає, висповідається і знов обід. Коли ж і цього буде досить, то нагадає собі за старого, найме службу за спасеніє душі. Усе старому легше тикнеться на тім світі. Хоть із на локоть витягце його з того проклятого пекла, наготованого всім бідним християнам.

 

Ішли ж до міста, то Параска хвалилася:

 

— От, кумко, таки запишу йому все, бо знаю, що він не наважив на мій маєток. Инший був би не рушився з лави до слюбу, заки баба була б йому не записала своєго маєтку, а він ні. Він брав мене, за маєток і згадки не було в нас. Нехай же знає, шо й я добра.

 

Вірила в це лишень по верха, а саме вірила длятого, що не задумувалася глибше над своїми словами і не хотіла задуматись, бо знала, що якби призадумалась, то віра її мусіла би щезнути. Не хотіла того. Хотіла вірити і других на те намовляла, сердечне переконувала; здавалось їй, що в гурті віра її стане правдою. Бо не може бути, щоби те, у що так багато людей вірує, щоби воно було неправда. Як до гурту сполучені сили переможуть те, що одному й зачіпати ніяк, то так само гуртова віра справдиться. Вона сотворить те, у що люди ввірували. З отакої причини не хотіла глибоко призадумуватись над своїми словами, над тим, що діялось. Бо якби була задумалась, то зараз була б прийшла на те, що він длятого не домагався, не достоював запису, бо знав, що такий запис вона мусить зробити йому й по шлюбі. Адже ж видів, що вона за ним пропадає, адже ж знав, що без нього нема їй життя! Коли б вона не хотіла на такий запис пристати, то треба йому було тільки згадати, що не хоче з нею жити, — доразу убив би її тим! Вона ж пробувала буцім сперечатись, виділа, як на це обрушився та що їй сказав. Але хотіла вірити в його щирість, то й шукала її. Здавалось їй, що як буде всіх переконувати, то й вони її врешті впевнятимуть, що так є. Це би було їй великою полегщою. А, може, донесеться її щирість і до нього? Може, це прихилить його серце до неї? Усе може бути. Хто наважить на яку річ, то потім не відступає від неї. Хоч видить, що то не оплатиться, шкода заходу, то не покидається. Сама справа вироблює в чоло віці якийсь такий завзяток.

 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

Не помогла ні намова старої:

 

— Волю минї відобрав, не маю волі. Нічого перечити не можу. Най робить, шо хоче, — і тут же забувала за те, що діється наокруги неї.

 

Як тільки згадала за те, що дає йому повніську волю, зараз миленько всміхалася і говорила що інше, говорила те, над чим найрадше думала.

 

— Нехай робить, що хоче, він господарь. „Чуєте, — вчера каже мині, треба би й ті полотна попродати, але, каже, синови подарувати би верені, нехай згадує неню добрим словом". Він добрий, бо люде казали, шо бабу отам задушить.

 

Не було з нею бесіди. Стара сама не мала ні сміливости, ні не ввжала себе за управнену до розказу, бо не давала синові нічого.

 

Усе ж вона намагалася показати Парасці, що її жде на чужині... Отже повдавалося. Чеплялася до такого слова, що сходила на свою улюблену тему.

 

Ще одно здержувало її від протесту, від спротиву їхати на чужину. І це було найважніше. Випадало їй сказати, що вона боїться покидати рідну сторону на старі літа, що її вік уже недовгий. Цього вона таки боялася, що дорога її замучить, що вона не витримає мандрівних невигід. Оце ж ні за що в світі не була б вимовила при нім. Мало того, вона страхалася навіть думати за це. Такі думки вигонила сама зі своєї голови. Боялася, щоби хто інший це не нагадав. Особливо стара, бо це аж просилося само кождому на уста. Вона це знала по собі. Вона знала, що всі за те думають, знала, що люди не вміють здержуватися з своїми думками: що на серці, те на язиці. Вона й сама кождому іншому була б таку осторогу сказала. Длятого, всякі натяки за те старанно заговорювала, навіть тоді, коли припускала, що ось бесідник із цим якраз виїде. Рада, дуже рада була, що йому це на гадку не приходить. І за те приставала іменно на його пропозицію. Це в її очах була проба його прихильносте до неї. Перед ним була б не вирвалася з цим ні за що в світі. Дуже б її це засмутило, коли б йому самому прийшло це на думку, якби він сказав їй, що вона вже застара до подружжя. Оце спонукало її пристати

 

на таку вандрівку. Вона постановила кріпитися, постановила добути з себе нових молодих сил на таке діло. Буде трохи невигідно, але коли вже пустилася на таку річ, то дарма. Перебрести якось цю труднацію та треба.

 

До нього вона така ласкава не могла бути. Аж самій дивно було, здавалося, що вона не говорить до нього те, що намірила, але щось інше. Вона рада б була так само сказати йому приємну річ про нього в очі, як говорить поза очі. Отже досі ще ані разу не вдалося. Замість отих приємностей — докори, нарікання, підозріння. А він без надуми відповідав злістю. Вона хотіла усе те заглагоїти, хотіла йому пояснити, що це не з злого серця вона так говорить, отже виходило не те, що намірила: знов докори, знов нарікання, знов підозріння. Аж дивно! Неначе щось хтось їй поробив. Може бути, що яка відьма із заздрости пожалувала їй молодого чоловіка.

 

А він стидався нею. Розумів, що ті докори значать, але навмисне вдавав, що не розумів. Хоть ще не у такім, отже доразу порозумів, за що вона нарікає, чого вона його ревнує. І це його також стидало. Аж дивно, і йому також дивувалися своєї поведінки обоє. Адже всі вже знають, хто вона йому, адже на всіх очах брав слюб із нею. Отже проте однако стидався. Навіть соромило його те, як вона близько біля нього стояла. Кожде її слово прихильне його сердило.

 

— Та лиши вже те! Хоть при людях лиши!

 

А їй було приємно, що він їй тикає. Немов робить їй якусь велику ласку. Буцім не надіялася того. Якусь велику, дуже приємну робив їй несподіванку. І знов докоряла, а хотіла похвалити його за те. А він соромився і перед чужими людьми. Що вони його обходять? Як ішли, а стрічали кого, то він бокував, сторонився. Так ніби вона не його товаришка подорожі. І сам собі докоряв:

 

— Та чого я боюся? Аже чоловік може подумати, шо це моя мати, або так просто: сусіда чи знайома.

 

Так йому з нею було на душі, буцім він украв, а його ведуть, примовивши на гарячім вчинку, на позорище. Ніби хтось гукатиме за ним: „Оце злодій, дибіться, люде добрі, ми його приловили у церкві, як крав із скарбони церковні гроші”. Стидався і своїх і чужих людей. Іноді навмисне удавав, що не розуміє її. Сердився, що все виїздить із одним і тим самим. Обоє не додержали своєї ролі. Бо йому би бути з нею добрим, поки не виконає те, що задумав. Отже не міг. Сердитість брала, гору. Навіть тоді, коли розважав собі: „шо, ану ж баба розжалуєся і озьме розпучливу постанову— коли так, то розійдімся". Знав, що баба на таке готова. Знав і не міг здержатися. Хоть зачинав по-добру, то сходив на лють. Не вміло ні одно, ні друге окривати своїх думок, своїх почувань. Одно і друге знало, що діється в серці супротивника. Вона ж намагалась, І то конче, вмовити в себе, що це їй лиш так здається. Іншим разом знов, що це минеться, що вона його переконає, і він буде для неї добрий. Нехай би хоть оце позбуття маєтку переконало його в тім. Один раз, і все чорт побери!

 

І зробився на неї сердитий без причини.

 

— Може, нап’єшся горівки?

 

— Дай мині спокій!

 

Він хотів напитися, але через те, що вона запропонувала, через те відмовив. Лютило те, що солодко говорить. А вона ж би не могла так, як люди. Хоть не знав, як люди в таких випадках говорять, коли молодий ожениться із старою. А вона тільки зітхала. Як учула „ти“, то приходила їй надія наново. Бо з такої злости приходило їй не раз на думку, що все пропало, що з їх життя не буде нічого. А як тільки почула слово „ти“, забувала. Здавалося, що це слово в’яже їх нерозлучно. Ще потім нераз на самоті нагадувала собі це слово.

 

Сільські душі, прості, незамасковані, показували, як на долоні, яка то погана річ — стосунок жінки до чоловіка, коли він опирається на так називаній любови. Там побираються на те, щоби працювати. Щоби доконати усі ті недогоди, які накладає чомусь природа на людину. Інтеліґент інакше, він наївний, його годують, як свиню в карнику, він уже забув той сором. Біда примусила його робити все на людських очах. Усі життєві функції, з якими чоловік ховається, він усе те силою факту полагоджує на людських очах і так привик до цього, що стратив, сором. Що поставив собі за ціль те, що досі було середком.

 

Хоть чого найліпшого, забагато, то навкучиться. Отак же само було й з гостиною Ільковою. Він гостив далі, завсіди з інакшої притоки. Весілля, потім могорич по продажу, потім переносини сина й невістки до нової хати. А все це на його кошт. Здавалося, що він навмисне всіх приймає, навмисне таке виробляє, аби щось заглушити в собі, а радше, аби відвернути увагу людську від чого. Це так само, як хто з неуваги вдариться, а потім ще раз б’є, на доказ, що його не болить.

 

Одначе не встиг людям вибити з голови. Вони привикли до тої гостини так, що одні соромились туди до нього заходити, а другі, котрі заходили, то почитували собі і йому давали навдогад, що вони йому роблять ласку, коли зволять уживати його хліба й соли.

 

 

Трохи не сварили його в його хаті гості.

 

— Це нечувана річ! Та дай уже спокій з тою горівкою! Спочинь трохи!

 

Ловив, як щупака, руками, а він виривався. А батьки сварили своїх синів, дорікали їм Ільком.

 

— А може би-сь пішов в гостину до Илька? — А шоби моя нога там не постояла! — виправдувався ображений.

 

Стара приповідала до Сороки:

 

— Вижу, шо банує, вижу, шо жалує, але вже запізно. Послухати було старої нені.

 

— Як банує, коди балює? — говорив старий на підпитку.

 

— А я вижу, що банує, шо йому тяжко на серци, хоче ту гадину запити, хоче забути своє горе. — Сиди тихо! Тілько його. Ти хоть днину мала за ціле своє житє такої забави? — І ліпше мині з тим, шо не мала.

 

— Не говори, стара! Бо привикла до біди, та вже добра не розумієш.

 

А він приповідав:

 

— Поїжу, загосподаруюся та й вас заберу. Приїду за вами й заберу.

 

— Мині вже, сину, не до того. Ліпше й тобі було дома сидіти. Не знаєм, як там є, шо тебе жде?

 

— До добра звикну; то до біди тяжко наломитися, а до добра раз-два.

 

Старий обставав за ним.

 

— Уже пізно мині раду давати. Не послухав мене, раз зайшов у таке, шо не знає собі виходу. Дай же, Боже, аби тобі це на добро вийшло, не на зло; дай Боже аби я милилася, аби я нічого не розуміла.

 

Говорила стара крізь сльози, а старий мовчав, він щось догадувався. Він думав над тим, як він би в такім разі поступив.

 

А на третій день пішов по пашпорти. Її лишив дома. Ніколи вона була б не лишилася, якби він її до того наклонював. Але цю справу полагодив Срулько. Намовив її. Старий, що слухав тої намови, уже знав, що син не вернеться. Жаль йому було старої. Дуже жалуватиме, що він поїхав і не випрощався з нею. Бо це люди не дарують на селі. І самому було жаль, що розлука з сином без формального прощання. Такий звичай у людей.

 

Вийшов супроводжати і, зробивши таку міну, що багато розуміє, промовив:

 

— А я все знаю, старого не здуриш. Дай, же Боже, сину, на новім гнізді щастя й долі.

 

Але син не піддавався ніяким сентиментам. Як таємниця, то й перед рідним батьком таємниця, необачне слово, може багато пошкодити. А, зрештою, не знав, чи вдасться штука. Ану ж ні, тоді вертайся, як непишний. А так, не прощавшися, можна сказати, що ніякого наміру на втеку не мав. Не довірював Срулькові. Хоть заплатив йому, то все ж думав, що Срулько може злакомитися на заплату від неї. А вона не пожалує. Усе дасть, аби дізнатися правди. Нічого не пожалує. Опріч тих грошей, вона ще мусить мати свої нерушані, баба завсіди дбає за себе більше, як хлоп. Зрештою, хоть Срулько не скаже, то вона ще цього вечера догадається; скоро побачить, що він не вертається, то зараз догадається. Вийде навперейми. Хто знає, чи не вдасться бабі штука.

 

Усе це були пусті обави. Бо ані Срулько не зрадив, ані баба не догадалася. Срулько не зрадив, бо — купець, він привик із діда-прадіда хоронити такі таємниці, бо боявся, що зрада таємниці пошкодить йому в його ремеслі. А баба не могла припускати, що так станеться. Не вірила б навіть Срулькові, хоть би він її переконував. У неї слюб свята річ, у селі таке не лучалося. І йому б таке не прийшло на думку, якби не служив при війську в великім місті. Там він наслухався всіляких пригод людських. Зразу він їм не вірив, потім, як вірив, то призадумувався над тим, чи це може кождий удати. А як зачав призадумуватися, то вважав кождого, що так не зробив би, за дурного селюха з глухого кута, що не варта, що для нього сонце світить, що хліб святий їсть. Що це може бути недобре, що це так не годиться робити, те не приходило йому на думку. Зразу він думав, що ніщо не годиться. Не годиться сидіти при столику за якимись письмами, коли надворі так гарно сонце світить, І робота в полі на христянина чекає. Не годиться щодня їсти м’ясо, хіба на Великдень, а в місті їдять, не питають, чи годиться, чи ні. Взагалі, що він бачив у місті, то все воно з його думкою не годилося робити. Трохи згоді переконали його й люди й обставини, що таке „не годиться" це хлопський дурний забобон. Коли ж можна їсти щодня м’ясо, коли можна в робітню днину сидіти в холоді за столиком і ставляти нікому непотрібні ключки, то, видко, можна задля наживи покинути жінку, забравши її майно. Не одна, є негарна річ на світі, що її не кождий би піднимався, хто не мусить, або той, хто має іншу спромогу жити. А чи вільно таке робити, це вже інакше питання. Не вільно те, за що тяжко карають, бо як витримаєш кару, то добре берися до такого діла, як же ні, то не зачинай. Коли ти годен хлопець, то берися до всього. А як ні, то сиди тихо, іди на село та гіркуй на ґрунті. Зігнися в чотири погибелі та таскай на собі кожду біду! Він почувався на силах до інакшого діла. Пізнав, що не тільки світа, що на селі на ниві, що єсть люди, які нічого не роблять, а жиють краще від мужика, що аж пересяк наскрізь гноєм. Отим то чув себе на силах подіяти з бабою таку штуку, що не тільки не вважав це за зле, але навпаки, мав себе за ліпшого. Знав, що в селі не найдеться такий, аби похвалив його за це діло. Одначе, це подумають так ті, що світа не знають: дурні мужики, а деякий хоть зрозуміє, який він інтерес зробив, то буде злий на нього з зависти, що йому не вдалася така штука.

 

Старій також не приходило на думку, що можна зараз по шлюбі тікати від жінки. А тепер вона зовсім не припускала, щоби син без випрощання від’їздив. Тільки старий підозрівав, догадувався. Підсміхався під носом і думав, яку славну штуку придумав його син. Проводячи його до міста, наказував:

 

— А не забувай за старих, иноді нагадай! Хоть поминки справляй після нашої смерти!

 

Вони обидві зовсім інакше думали про запізнення Ілька, аніж можна було надіятися. Бо як Срулько повідомив, що Ілько лишився з знайомими з війська в місті на забаві, то мати його не мала на це ніякого оправдання. Нарікала, хто таке видів: „у такім ділі, коли задумує таку важну річ, коли тільки має грошей при собі, гаяти час на забаві. Чи, ще йому мало дотеперішної забави. Ще чого доброго та по-п’яному обікрадуть". А Параска оправдувала його: „Він добрий, його кождий любить. Не має тої сміливости відмовити. А видить, що хтось його частує, то не хоче лишитися в довзі". І всміхалася миленько, неначе бачила його перед собою, який він добрий. Отже прикро було їй, однако. Старий тільки кліпав очима та чухався в свої нечесані патли. Він бажав синові, щоби в щасливу годину вирвався від відьми, як охристив Параску в своїх думках. А тим- часом намагався переконати Параску, щоби на нього в них не ждала. Він, очевидно, заночує та піде просто до її дому. Боявся, що вона тут закватируфться, а як, додумається, що син уже далеко, то не схоче вступитися: завше таки родичі якось обов’язані за провину своєї дитини. Ото ж боявся, що вона не вступиться, та ходи потім коло старої торби!

 

Стільки гризоти й жури молода була б не витерпіла: була б небезпечне зробила своєму життю конець. А стара витримувала. Задовго жила та привикла до життя, не хотіла з ним розлучатись. І вміла журитися. Також вивчилася за свого життя цієї штуки. Де яка є жура, де який є клопіт, то навістив її. Дивно те, що попри все це баба не вмерла. На це діло було вже їй час. Отже не вмирала. Мабуть, сама себе нагіпнотизувала, щоби жити. Умовила в себе, що ще має з ним якийсь час прожити, і тою твердою постановою геть відгонила смерть від себе. Не брала собі до серця потребу вмирати, для того організм її не лагодився на той випадок. Мала ж нагоду пригадати собі на смерть, бо одно, що невістка їй цю річ нагадувала, а друге, тяжко занедужала її свекра.

 

. . . . . . . . . . . . . . .

 

 

[Твори (1943), т. IІI, с.125—220]

 

10.08.1943