(Подражанів Лессінгові).
Чи через бузьки, чи через ластівки, отже таки якимось світом допиталася панна Жирафа до нашого давнього божка Лада. Чемненько поклонилася та й розвела перед ним ось-які жалі, бажання та просьби:
— Ласкавий боже! Зглянься надо мною, бідною сиріткою! Чувала я про тебе, що ти порядкуєш любовними справами. Полагодь же й мою таку справу, нехай я хоч трохи пожию солодко на світі. А так як тепер, то радше мені з моста та в воду. Не припала я до вподоби нашим самчикам, бо занадто докладно виступили на мені прикмети мого роду. Тепер настали інакші вимоги для краси, примінитися ж до них мені годі. Сміються з мене мої суперниці, а ніщо так глибоко серця не крає, як переносити над собою глум від подруг. А того я й сама допевнилася, що на теперішній час я дуже негарна. Перед ніким би я до цього не призналась, але перед божком то й можна.
— Ти лиш подивись на мої передні ноги, які вони довгі. Стою на них наче на ходільницях. Та й шию мою натяг нечистий, що сягаю головою трохи не попід небеса. А ще мені якесь лихо висадило на голові такі роги, як вили. Через то я така неповоротна, що як біжу, то холітаюся, наче стара торба. А зад мій, Господи! Не одну я довгу нічку проплакала гірко через нього. Бо він завузький та замалий проти мого переду. А наші самчики, може, знаєш дивляться більше на садок, ніж на подвір’я. Ходять за садком та трохи не моляться до нього, неначе до твого престола.
— Коли в тебе є такий спосіб на те, то не пожалуй мені, нехай я перекинуся в найкращу самичку. Прикороти мені передні ноги. Коли ж можеш, то зрівняй їх із задніми або таки зроби їх коротшими від задніх. Нехай я переможу всі мої ровесниці-подруги. Щоби я пишалася перед самчиками рівним та легким бігом або й скакала залюбки. То й роги мені зменши, щоби ледве виднілися, або щоби їх і зовсім не було! А про садок мій не забудь, не забудь! Причини його і вздовж і впоперек!
Не надіялася Жирафа, яку втіху справить старому Ладові. На старі літа зробився він дуже бесідливий, а тут не навідувався до нього ніхто більше тисячі літ. Хоч шавкав старий беззубим ротом, то однако напустив такої бесіди, наче води на лотоки.
— Не журіться, панно! — глагоїв старий Жирафу. — Якось воно буде. Кілько моєї сили й мого відома, то стану вам у пригоді. Дякувать вам, шо не забули про мене. Не пожалуєте своїх ходів. Та бо й зіправди, потрудились ви немало. Тілький світ пішки махати! А до мене вже не заходить ніхто, навіть із поблизьких. Забули за старого. Інші тепер часи настали. Та що й нагадувати? Пропало. От ціліськими днями сиджу та гави ловлю. І пес на мене не забреше.
— Аякже! Покинув мене мій нарід. Прихилився до правдивої віри. Та який був нещасливий, таким лишився й до сьогодні. Бо інші народи назвали правдивого Бога Христом через те, що він — Месія, спаситель світа, а мій нарід назвав його Христом через те, що Його замучили на хресті. Який нарід нещасливий, така й мова його, що слово: „христос” та нагадує йому хрест.
— Та що ж бо я розбалакався? Я й забув, що ти не з моїх. Тобі це й байдуже, бо в тебе своя жура. А коли хочеш, то я тобі поможу, коби лиш удати. Правда, не таке воно велике діло перекинутися іншою тварею, але треба трохи потрудитися. Бо коли хочеш, аби яка частина твого тіла прибільшилася, то мусиш тою частиною надробляти. Коли ж хочеш, аби яка частина зменшилася, то маєш її від роботи зашановувати. Послухай же, яка моя рада: коли думаєш, що в тебе садок замалий...
Але Жирафа образилася та й не дала старому договорити. Вона стала божкові навіть докоряти, що він буцім її на сміх підіймає. А такими невважливими словами гримала на старого, що він аж розсердився.
— Мовчи, навіжена! — перервав її добори старий. — Мені й на гадку не прийшло ніщо погане, а вона вже... Свиня про свинство й думає. Отакий тепер нарід на світі. Є такі, що, назиривши голе тіло, заглядають лиш за сороміцькими місцями. Вони ж і заборонюють малювати голе тіло. Так само ті, що про погане думають, то находять у кождій книжці щось погане. Книжка груба, що такому ледарові й прочитати її не під силу, аж дивись, а він її понюхає та й шукає за безбожним, за поганим, за неморальним. І найде десь у самім кутку те, що другий і не завважив би. Та ще й лає, нащо пишуть такі книжки. А не запитає себе, для чого якраз він це прочитав?! Чому саме ніхто інший так не цікавиться неморальністю, як він? Сором тобі, панно Жирафо!
Розрепетувався старенький божок, але зараз укусився за язик. Боявся, щоби сваркою не сполошити Жирафу. Бо ану ж утече! Тоді говори сам до себе, немов дурноватий. Хоч мав божок у серці лють на Жирафу, отже язиком подав їй перепросини.
— Не дивуйся старому. Старий на те, аби гавкав. Бо беззубий. Тут його болить, там його пече, те він не ладен, це не може. Та й лає. Що має себе насварити на свою неміч, то він другого корить.
Так заглагоїв божок Жирафу, що вона й собі його перепросила. Зате божок дав їй зараз пораду, не забігаючи з розмовою на боки. А саме, порадив їй, щоби їздила на ровері. При цій їзді намагатиме задньою половиною, то ж вона гаразд розростеться. Натомість передні ноги, призначені лиш до керми, мусять покорчитися. Зменшиться також шия, бо одно, що все буде догори стояти, та голова її притолочить, а друге: треба буде її таки стягати, щоби заєдно позирати під переднє колесо, бо як ні, то перевернеться. Зараз таки божок узявся до роботи та й виконав ровер, гарний та здалий на причуд. Сильний: дубовий та залізом кований. Саме проти Жирафиної особи.
Опісля вчив божок Жирафу їхати на тім диві. Та хоч зараз із першого разу беркецнула Жирафа садком догори, а подвір’ям надолину, то зате вже при науці показалася добра признака з тої їзди. Бо зараз при першім упадку щибла Жирафа оба роги до самого чола. Це її спонукало до того, що з тим більшим завзятком приклалася до науки. І що інша не навчилась би за день, то вона вдала за годину. Тепер божок відрядив її в світ.
— Їдь, — каже, — небого, просто носа. Заки об’їдеш навкрути цілу землю, то станеш такою, якою собі бажала!
Вітром понеслася Жирафа в безвісті. А божок ловив гави далі.
Та серед тої нудьги, десь так за рік, побачив Ладо далеко якесь дивне звіря, що стрибало по межах, мов зайчик, а в зубах несло якусь біду. Коли ж то звіря наблизилося, то божок пізнав, що воно Канґур з ровером у зубах. Та заки божок встиг розгадати, відкіля ця звірюка тут узялася, то канґур промовив до нього:
— Чого ж ти, лукавий боже, таким дивом дивуєшся? Чи не пізнав мене? Це я, Жирафа, що з твоєї причини перекинулася в Канґура. Ось глянь, яка в мене задня половина, неначе в кобили, а передня завбільшки щеняти. Подивись і на мої передні ноги: вони й для заяця замалі. Зосмішив ти мене на віки!
— Як же мені не дивуватися, — обізвався божок. — Адже сталося тобі так, як торік забагла.
— Тим бо то, що торік, — говорила канґурова Жирафа. — Торік воно якраз було добре. А цього року вимоги для краси знов інакші. Тепер питає самчик такої жирафи, щоби виказувалася всіми прикметами своїо роду: чим передні ноги замашніші, чим шия довша, тим самиця принадніша. Мене ж лиха доля наустила зайти собі з божком-калікою: аби одно чудо зробити, на це йому треба цілий рік часу. Не берися, коли не годен. Що ж мені тепер діяти? Адже ти якийсь божок від любовних справ. Хіба ти не знаєш, як на серці такій самиці, що вона для самців непригожа?
Чому би Ладові це не знати? Знав він іще більше. А саме: що така зосмішена самичка та готова йому, винуватцеві, з розпуки і здоров’я уймити. Та що зо знаття, коли ради не було ніякої. Отож божок боявся та й мовчав. Але канґурова Жирафа на те не зважала. Вона вимагала від божка, щоби їй вернув торішню красу. Настоювала на те неподатно й упрямо та з погрозою, що коли ні, то заподіє дві смерті: одну Ладові, а одну собі.
Зловився божок у пастку. Нема з неї іншого виходу, як тільки пообіцяти все, що вимагала канґурова Жирафа. То ж божок пообіцяв. Але тим її не зацитькав. Вона таки вже кричала, щоби брався до діла зараз. З великого страху вдавав божок, що буцім щось робить. То нипав біля ровера, то буцім плішив, а сам роздумував, якби біди скараскатися, а тимчасом вимовляла собі канґурова Жирафа, щоби це чудо переміни сталося зараз. Бо вона не хоче цілий рік на нього ждати. Пообіцяв божок навіть такий поспіх.
Коли ж не було вже куди крутити, то божок висадив свою гостю на ровер, але передом до заднього колеса. Говорив їй, що як торік заїздила свою красу, так тепер назад роз’їздить. Але гостя не хотіла вірити.
— Куди ж я поїду? — кричала. — Адже я хвостом не виджу. Бо хоч він — завдяки твому чудові — уріс мов дишель, то ока в нім нема.
Божок трусився та лепотів борзенько, що нехай вона слухає, то все буде гаразд. Що не видко, куди їхати, це пусте: він зараз порадить. Го, го! На що він уже ради не находив.
Ізсадив гостю з ровера, посадив її на землю, а в руки дав держати ровера. Нехай же рівненько держить, найважніша річ, аби рівненько. Та й ще щось говорив божок, буцім примовляв: зострахи брав старий ворожити.
— Панно Жирафо! Чуєте, я вас називаю: панно Жирафо! Бо зараз ви перекинетеся назад у справдішню жирафу, — запевнював божок. — Держіть же ви цей ровер рівненько, дуже рівненько. А я скочу на часок до ліса. Лиш на одну хвилинку. Там я дістану таке зілля, що на все помічне. Лиш держіть ровер рівненько, аби не схибив ані на волос. Бо потому тяжко буде порадити. А я зараз, за часочок, за малу хвилинку!
Так говорив божок та й відступався несміливо назад. Тільки як прийшов із півгоней, та зачав бігти. Але з-під ліса обернувся ще раз до Жирафи та їй кричав, щоби держала рівненько. Як уже вчинився в лісі, то став добре тікати. Ляк додавав сили. Тікав через ліси, тікав через гори, через болота, через ріки та озера. Не обзирався й не спочивав. А все собі примовляв:
— Ото не мала, небога, кого найти до чудів та мене. Не знала бідна, що який нарід, такий його божок: не має щастя й за макове зерно!
[Твори (1943), т. І, с.312—318]
10.08.1943