(Подражаніє Лєсінґови)
Чи через бузьки, чи через ластівки, отже таки якимось світом допитала ся панна жирафа до нашого давного божка, Лада. Чемненько поклонила ся тай розвела перед ним ось-які жалї, бажання та просьби:
— „Ласкавий боже! Зглянь ся надо мною, бідною сиріткою! Чувала я про тебе, що ти порядкуєш любовними справами. Полагодь же й мою таку справу, нехай я хоч трохи пожию солодко на світї. А так як тепер, то радше менї з моста та в воду. Не припала я до вподоби нашим самчикам, бо занадто докладно виступили на минї прикмети мойого роду. Тепер настали инакші вимоги для краси, примінити ся-ж до них менї годї. Сміють ся з мене мої соперницї, а нїщо так глибоко серця не крає, як переносити над собою глум від подруг. А дотого я й сама допевнила ся, що на теперішнїй час я дуже негарна. Перед нїким би я до сего не призналась, але перед божком то й можна.
„Ти лиш подивись на мої переднї ноги, які вони довгі. Стою на них наче на ходільницях. Тай шию мою натяг нечистий, що сягаю головою трохи не попід небеса. А ще менї якесь лихо висадило на голові такі роги як вили. Через те я така неповоротна, що як біжу, то холїтаю ся наче стара торба. А зад мій, Господи! Не одну я довгу нічку проплакала гірко через него. Бо він за вузкий та за малий проти мого переду. А наші самчики, може знаєш, дивлять ся більше на садок, нїж на подвірє. Ходять за садком та трохи не молять ся до него, неначе до твого престола.
„Коли в тебе є який спосіб на те, то не пожалуй менї, нехай я перекину ся в найкращу самичку. Прикороти менї переднї ноги. Коли ж можеш, то зрівнай їх із задними, або таки зроби їх коротшими від задних. Нехай я переможу всї мої ровесницї- подруги. Щоби я пишала ся перед самчиками рівним та легким бігом або й скакала залюбки. Тай роги менї зменши, щоби ледви виднїли ся, або щоби їх і зовсїм не було! А про садок мій не забудь, не забудь! Причини його і в здовж і в поперек“!
Не надїяла ся жирафа, яку втїху справить старому Ладови. На старі лїта зробив ся він дуже бесїдливий, а тут не навідував ся до него нїхто більше тисячі лїт. Хоч шавкав старий беззубим ротом, то однако напустив такої бесїди наче води на лотоки.
— „Не журіть ся панно!“ — глагоїв старий жирафу — „Якось воно буде. Кілько моєї сили й мойого відома, то стану вам у пригодї. Дякувать вам, що не забули про мене. Тілький світ пішки махати! А до мене вже не заходить нїхто навіть із поблизьких. Забули за старого. Инші тепер часи настали. Та що й нагадувати? Пропало. От цїлїськими днями сижу та гави ловлю. І пес на мене не забреше.
— А як же! Покинув мене мій нарід. Прихилив ся до правдивої віри. Та який був нещасливий, таким лишив ся й до сегодня. Бо инші народи назвали правдивого Бога Хріста, через те, що він Месія, спаситель світа, а мій нарід назвав Його Хрестом через те, що Його замучили на хрестї. Який нарід нещасливий, така й мова його, що слово: „хрістос“ та нагадує йому хрест.
„Та що ж бо я розбалакав ся“? Я й забув, що ти не з моїх. Тобі се й байдуже, бо в тебе своя жура. А коли хочеш, то я тобі поможу, коби лиш удати. Правда, не таке воно велике дїло перекинути ся иншою тварею, але треба трохи потрудити ся. Бо коли хочеш, аби яка частина твого тїла прибільшила ся, то мусиш тою частиною надробляти. Коли ж хочеш, аби яка частина зменшила ся, то маєш її від роботи зашановувати. Послухай же, яка моя рада: коли думаєш, що в тебе садок за малий.“ —
Але жирафа образила ся тай не дала старому договорити. Вона стала божкови навіть докоряти, що він буцїм її на сміх підіймає. А такими невважливими словами гримала на старого, що він аж розсердив ся.
— „Мовчи навіжена!“ — перервав її докори старий — „Менї й на гадку не прийшло нїчо погане, а вона вже... Свиня про свинство й думає. Отакий тепер нарід на світї. Є такі, що назиривши голе тїло, за глядають лиш за сороміцькими місцями.
Вони ж і заборонюють малювати голе тїло. Так само ті, що про погане думають, то находять у кождій книжцї щось погане. Книжка груба, що такому ледареви й прочитати її не під силу, аж дивись, а він її понюхав тай шукає за безбожним, за поганим, за неморальним. І найде десь у самім кутку те, що другий і не завважав би. Та ще й лає, на що пишуть такі книжки. А не запитає себе, для чого як раз він се прочитав?! Чому саме нїхто инший так не цїкавить ся неморальністю, як він? Сором тобі, панно жирафо“!
Розрепетував ся старенький божок, але зараз укусив ся за язик. Бояв ся, щоби сваркою не сполошити жирафу. Бо ану ж утече! Тодї говори сам до себе немов дурноватий. Хоч мав божок у серцї лють на жирафу, отже язиком подав їй перепросини.
— „Не дивуй ся старому. Старий на те, аби гавкав. Бо беззубий. Тут його болить, там його пече, те він не ладен, се не може. Тай лає. Що має себе насварити за свою неміч, то він другого корить“.
Так заглатоїв божок жирифу, що вона й собі його перепросила. За те божок дав їй зараз пораду, не забігаючи з розмовою на боки. А саме порадив їй, щоби їздила на ровері. При сїй їздї намагатиме задною половиною, тож вона гаразд розросте ся. Натомісць переднї ноги, призначені лиш до керми, мусять покорчити ся. Зменшить ся також шия, бо одно, що все буде до гори стояти та голова її притолочить, а друге: треба буде її таки стягати, щоби заєдно позирати під переднє колесо, бо як нї, то переверне ся. Зараз таки божок узяв ся до роботи тай виконав ровер гарний та здалий на прочуд. Сильний: дубовий та залїзом кований. Саме проти жирафиної особи.
Опісля вчив божок жирафу їхати на тім дивї. Та хоч зараз із першого разу беркецнула жирафа садком до гори, а подвірєм на долину, то за то вже при науцї показала ся добра признака з тої їзди. Бо зараз при першім упадку щибла жирафа оба роги до самого чола. Се її спонукало до того, що з тим більшим завзятком приклала ся до науки. І що инша не навчилась би за день, то вона вдала за годину, Тепер божок відрядив її в світ.
— „Їдь — каже — небого просто носа. Заки обїдеш навкруги цїлу землю, то станеш такою, якою собі бажала“!
Вітром понесла ся жирафа в безвісти. А божок ловив гави далї.
Та серед тої нудьги десь так за рік побачив Ладо далеко якесь дивне звіря, що стрибало по межах мов зайчик, а в зубах несло якусь біду. Коли ж то звіря наблизило ся, то божок пізнав, що воно канґуру з ровером у зубах. Та заки божок устиг розгадати, відкіля ця звірюка тут узяла ся, то канґуру промовив до него:
„Чого ж ти, лукавий боже, таким дивом дивуєш ся? Що не пізнав мене? Се я жирафа, що з твоєї причини перекинула ся в канґуру. Ось глянь, яка в мене задна половина неначе в кобили, а передня завбільшки щеняти. Подивись і на мої переднї ноги: вони й для заяця за малі. Зосмішив ти мене на віки“!
— „Як же менї не дивувати ся — обізвав ся божок. — Атже стало ся тобі так, як торік забагла“.
— „Тим бо то, що торік“. — говорила канґурова жирафа — „Торік воно як раз було добре. А сего року вимоги для краси знов инакші. Тепер питає самчик такої жерафи, щоби виказувала ся всїми прикметами свого роду: чим переднї ноги замашнїщі, чим шия довша, тим самиця принаднїща. Менеж лиха доля наустила зайти собі з божком калїкою: аби одно чудо зробити, на се йому треба цїлий рік часу. Не бери ся, коли не годен. Що ж менї тепер дїяти? Атже ти якийсь божок від любовних справ. Хиба ти не знаєш, як на серцї такій самицї, що вона для самцїв не пригожа“?
Чому би Ладови се не знати? Знав він іще більше. А саме: що така зосмішена самичка та готова йому, винуватцеви, з розпуки і здоровля уймити. Та що зо знаття, коли ради не було нїякої. Ото ж божок бояв ся тай мовчав. Але канґурова жирафа на те не зважала. Вона вимагала від божка, щоби їй вернув торішню красу. Настоювала на те неподатно і упрямо та з погрозою, що коли нї, то заподїє дві смерти. Одну Ладови, а одну собі.
Зловив ся божок у пастку. Нема з неї иншого виходу, як тільки пообіцяти все, що вимагала канґурова жирафа. То ж божок пообіцяв. Але тим її не зацитькав. Вона таки вже кричала, щоби брав ся до дїла зараз. З великого страху вдавав божок, що буцїм щось робить. То нипав біля ровера, то буцїм плїшив, а сам роздумував, як би біди скараскати ся, а сим часом вимовляла собі канґурова жирафа, щоби се чудо переміни стало ся зараз. Бо вона не хоче цїлий рік на него ждати. Пообіцяв божок навіть такий поспіх.
Коли ж не було вже куди крутити, то божок висадив свою гостю на ровер, але передом до задного колеса. Говорив їй, що як торік заїздила свою красу так тепер назад розїздить. Але гостя не хотїла вірити.
„Куди ж я поїду?“ — кричала — „Атже я хвостом не вижу. Бо хоч він — завдяки твому чудови — уріс мов дишель, та ока в нїм нема“.
Божок трусив ся та лепотїв борзенько, що нехай вона його слухає, то все буде гаразд. Що не видко, куди їхати, се пусте: він зараз порадить. Го, го! На що він уже ради не находив.
Ізсадив гостю з ровера, посадив її на землю, а в руки дав держати ровера. Нехай же рівненько держить, найважнїйша річ, аби рівненько. Тай ще щось говорив божок, боцїм примовляв: зострахи брав старий ворожити.
— „Панно жирафо! Чуєте, я вас називаю: панно жирафо! бо зараз ви перекинете ся назад у справдїшню жирафу“ — запевнював божок. — „Держіть же ви сей ровер рівненько, дуже рівненько. А я скочу на часок до лїса. Лиш на одну хвилинку. Там я дістану таке зїллє, що на всьо помічне. Лиш держіть ровер рівненько, аби не схибив анї на волос. Бо потому тяжко буде порадити. А я зараз, за часочок, за малу хвильку“!
Так говорив божок тай відступав ся несміливо назад. Тільки як пройшов із пів гоний, то зачав бічи. Але з під лїса обернув ся ще раз до жирафи, тай кричав, щоби держала рівненько. Як уже вчинив ся в лїсї, то став добре тїкати. Ляк додавав сили. Тїкав через лїси, тїкав через гори, через болота, через ріки та озера. Не обзирав ся і не спочивав. А все собі примовляв:
— „Ото не мала, небога, кого найти до чудів та мене. Не знала, бідна, що який нарід, такий його божок: не має щастя й за макове зерно“!
["Шляхи", 1916, №17/18 (31.08), с. 586-588.]
31.08.1916