„Хощу же всїх вас глаголати ѧзики, паче же да прорицаєте: болїй бо пророчествуѧй, нежели глаголѧй ѧзики.(Пос. ап. Пав.)
Пропало: лакомство моє на погубні думки й на грішні вчинки за велике. Не вговорюйте мене й не лякайте: не покаюсь!
Оце-ж моє пророкуваннє:
Так як вижу, що мене чикає по смерти. Пекло!
А як мене вже засудять, то знаю, що не втерплю тай так обізву ся: — „А мінї все здаєть ся, що найгірший розбишака на земли не завдавав би такої муки найтяжчому свому ворогови. Та взагалї люди вже застановили між собою кару тортурів. Навіть заборонили знущати ся над звірятами..."
Але мінї не дадуть договорити: засудять дзвони, затрублять труби, щоби заглушити мої слова. Та додадуть мінї жару за те, що важив ся критикувати вирок. На тисячу метрів глибше засадять мене в пекло! Там спека вища на мілїон степенів Цельзія від тої, яка спершу була мінї призначена. Знай, грішнику, не бунтуй ся!
Отут я затеряю відвагу зовсїм. Без сорома казка: йойкатиму та кричатиму несвоїми голосами. Ой проклену тяжко та важко й ту годину й ту хвильку, коли мене нечистий наустив не послухати дяка з Йолупковець. Я вірив більше безбожним книжкам як йому. Оце мій великий гріх, що запроторив мою душу на віки. А говорив мінї не раз йолупківський дяк, що всяка наука нї до чого: до добра не доведе. Він се чув від свого священника. А сих мудрощів — попри гру в карти — набрав ся священник на теольогії.
Тай не послухати-ж мінї таких людий, але бери та читай на тих безбожних книжках. Навчив ся я на них погубних думок. Та це ще не все! Від думки до дїла не далека вже дорога. Ото-ж узяв ся я до грішних учинків Та бо й це ще не все, бо я намагав ся ті думки й другим передати.
У пеклї приставлять до мене милого товариша: старого чорта. Він буде мене обертати зелїзними вилами, аби я припікав ся однако з обох боків. Має бути з мене печеня без нїякої догани. А щоби я й страху набрав ся, буде штуркати мене чортяка вилами в очи. Що він вильми до очий, то я голову назад: отака буде в нас забава!
Хоч промине лїт мілїон, отже таки ще не буде з мене готової печенї. За той час нї видїти мінї нїчого докола себе, нї чути, бо нїщо не дійде до мойого свідома опріч спеки та запаху смаженого товщу. Таки з мене грішного. Але після мілїона лїт я звикну трохи до пекольного клїмату, до тої забави з дїтьком і до тих запахів. Стану крадьки приглядати ся тому, що дїє ся кругом мене. А як се мінї вдасть ся, то хиба-ж я на цїм і перестану? Ой нї! Бо я стану тодї думати й гадати, чи не вдало ся б мінї добути якої полекші та пільготи. Отож прийде мінї найперше на думку, яким би світом прихилити собі хоч трохи серце старого чортяки. Примилюсь я до нього, до чорта до старого, тай стану його хвалити: — „Ясновельможний чорте! Десь то в нас приповідка бувала, що: — Чому чорт мудрий ? — Бо старий! — Оце ж я тебе за дуже мудрого почитаю. Та тільки з дива мінї не сходить, чого ти взяв ся до такої роботи, до не здалої? Скажи мінї, для кого ти поносиш такий труд великий коло мене? Чи буде-ж тобі за се яка надгорода, або хоч би подяка ? Ось ти так запопадаєш ся, щоби я, сохрань Боже, не прирумянив ся більше з переду як із заду, а за те коби ти собі придбав хоч яку хатчину. Так же нї! Мешкаєш у пеклї так як і я. Чи може дослужиш ся хоч того, щоби тебе перенесли в инший клїмат? Також нї! Бо нема відси виходу нї тобі, нї мінї! Шукай же собі, вельможний чорте, товариства межи нами, бо однака доля жде нас із тобою. А чи годить ся тобі поводити ся так нечемно з товаришами недолї? Намісь шпигати мене вилами, радше порадьмо ся вкупі, чи гаразд у пеклї проживати. Може здало ся б які реформи позаводити? Лїпше така полїтично-суспільно-економічна розмова, чим найлекша фізична робота. Тай не завадило би тобі нагадати собі одну доґму. Ти її, вижу зовсїм забув. Атже грішні наші тїла нїхто не годен анї вбити анї спалити, бо вони вічні. Отже ти на перекір цїй доґмі наважив ся мінї очи повиколювати! Гай, гай! Коби ти знав, як мінї жаль було тебе за твоє незнаннє такої правди віри. Я тому так верещав, кілько рази ти нагонив ся до мене з вильми. А обертаннє також пустий і непотрібний захід, бо коли мене з котрого боку надто припече, то я й сам поверну ся без твоєї ласкавої помочи“.
Віщує моє серце, що старий чортяка, слова такі почувши, зрозуміє мене та засоромить ся. Лишить мене в супокою й відійде собі геть. Аж опісля допевню ся, чим я зрушив його серце. Що одно: проговорила йому до переконання моя промова, а друге: злюбив собі найпаче те, що я не назвав його дїтьком але чортом. Бо в цїм пеклї такі ж звичаї як і в нас на Вкраїнї. Що в Галичинї Єврей образа а Жид нї, то в Російській Українї Жид образа а Єврей нї. Натомісь Ізраільтянин то старе й поважне слово. Так і тут: у цїй верстві пекла, де я буду проживати, дїтько образа а чорт нї, в инших же реґіонах чорт образа а дїтько нї. Натомісь діявол то старе й поважне слово. Або хоч би: брехун — образа, патріот уже нї. Натомісь дурисвіт старе й поважне слово.
Тепер кину ся по тім пеклї неначе щука по ставі. Нестережений чортом швендятиму ся з одної верстви пекла та в другу. З цїкавістю приглядатиму ся злидням инших грішників. Допевно насамперед назирю жінку, що я її любив. Небога, мала слюбного чоловіка, та намісь із ним полюбила ся зо мною. А властиво: наперед із ним, а потому зо мною. Збаламучений погубними думками запевняв я її, що коли муж не хоче розстати ся з нею, або вона з ним, то наша любов дозволена. Відобрав я її побожність і подружну вірність. За це-ж вона пробуватиме в горячім клїматї в товаристві запопадливого чорта. Якже вона покращала! То була блїденька, а тепер румяна як яблочко. Зміна клїмату помагає.
Зачну-ж я від проповіди до чорта, що без потреби знущаєть ся над безборонною жінкою. Також сей сатана схаменеть ся й покине свою непродуктивну роботу. Що-ж я скажу своїй давнїйшій любцї? А вже-ж схочу ії потїшити. Нехай не журить ся та не клопочеть ся, бо в двох терпіти лекше. А оце я заховую для неї тут при високій пекольній температурі ще горячіщу любов чим на земли. Вона мене пізнає та на моє диво стане мінї докоряти. Не схоче мого товариства, досить мала його на земли. Ось тепер лиш відчепив ся від неї такий товариш як я. Через мене тут пропадає, хоч нїчо не провинила. Вона була недосвідчена: повірила на своє нещастє моїм гарним словам, а я використав її добру віру на грішну цїль. Каєть ся гірко за всї гріхи та прирікає поправу. Не хоче мене видїти, нехай я забіраю ся геть та не блазню її біль ще, бо вона не хоче мене знати... Отаке буде наше привитаннє. Аж температура понизить ся в мінї від таких слів. Тай се полекша.
Але я не страчу ще надїї: буду все при своїм стояти. Озьму її переконувати, що шкода заходу забігати собі ласки в могучих, бо нїщо з сего не вийде. Як вирок раз виданий, то буде виконаний без нїякого милосердя. Такі вже тут звичаї. Отим то й без потреби мене відгонить.
Не така-ж вона недогадлива, щоб не порозуміти. Доглупаєть ся зараз, що чи зо мною чи без мене, то вже їй відси не вийти... Тому подобріє, стане ласкавіша. Приступлюсь я до неї ближче, щоби відновити назад наше знакомство. Поглажу її по головцї тай стану її жалувати:
— „Ой любко-ж моя бідненька! Як же-ж твоє волоссєчко геть спопелїло !“
А вона стрепенеть ся, вхопить ся за голову маленькими рученятами, та переконаєть ся, що я не брешу. Тодї ревне заплаче, гірко заридає: — „Господи! Де-ж подїло ся моє волоссє? Пропала вся моя прикраса! А я мала таке волоссєчко довге та густе - густе!“ — Тепер обернеть ся до мене люта як змия. Верещатиме крізь плач: — „Безбожнику, лайдаку, розбійнику! То всьо через тебе!"
Що-ж мінї буде дїяти? Збентежений озьму присягати ся, що вона мінї мила й з лисиною. Та дурно буду тратити слова: се лишень її роздратує гірше. Тому перейде від крику до вчинків: ждюхне мене ліктем у груди, так що я полину як та кулька з рушницї на сам верх пекольного вогню.
Дорогою пантруватиму гарненько, щоби знов де не наскочити на яку давну любку. Бо як мене кожда так привитає, то лишить ся з мене на печеню обмаль! А що то буде, як котрий із їх чоловіків тут проживає?! Спиною почуваю, що пекольна температура чим раз кріпшає!... А може... може всї чоловіки в раю. Се було би найлїпше і для них і для мене.
Любовні придибашки! Не знав я які наслїдки можете ви мати чуткі та болючі. А я собі так розумно уявляв, що ті річи такі ясні та звичайні! Бо чого ж би бідному бурлацї не зазичити ся жінкою? Думка була в мене щира: що як оженю ся, то віддам із лихвою.
Із такими жалісними думками опиню ся на пекольнім березї. Тут я побачу знакомого касієра, як у блаженстві похожає понад берегом та радуєть ся, що другі в огни, а він на прохолодї. Проворний касієр! За живота свого урядував при трьох касах та всї три каси гарненько обікрав до чиста. Але попри то був завзятущий клєрикал, а клєрикали, видко, не люблять спеки. Як же мене касієр назирить, то не здержить із утїхи голосного реготу. Буде тріумфувати надо мною: — „Що-ж там, праведнику“ — скаже — „Чи тямиш, як ти менї грозив тюрмою?! Чи тямиш, як ти компромітував мене перед людьми, величаючи мене злодїєм?! А чи не вважаєш ти, що ця нагода приключила ся для того, аби ти відобрав від мене красненьку подяку?"
Стану я щиро перед ним каяти ся за то, що заподїяв йому за свого життя таку прикрість. Але се стало ся через те, що я нетямущий та не вмів гаразд оцїнити його прикмет. Не міг я розчовпати в своїм безбожнім нерозумі, що крадїж для клєрикала — дїло спасення.
— „Простїть мінї" — стану я ласити ся перед ним як пес. — „Не гнївайте ся, чесний пане касієре. Хоч вижу, що я недостоїн вашої святости, то однако прошу вас, нехай розмякне ваше серце. Не шукайте пімсти надо мною, бо я й так уже маю доста. Змилосердїть ся та пожалуйте мене хоч крапелькою водички, бо язик у мене — один пипоть!"
Пан касієр удасть, що послухав мене, схилить ся буцїм за водою: — „Зажди" — скаже — „братку! зараз я тебе напою. Не забудь лиш рота роззявити!“ — Найде велику вогненну головню та жбухне мінї в рот, так що я знов опиню ся посеред пекла.
Там я надибаю мужика Грицька тай його жінку Катерину. Вони також із моєї причини знайдуть у пеклї пристановище. Бо набрали ся за живіття від мене погубних думок. Але я не побою ся, що вони за те будуть лихі на мене. Знатиму то добре, що мужик не догадаєть ся, через кого запопав такий дешевий загріток. Бо простодушним мужикам не спаде й на думку, що можна підпасти під кару за самі лишень переконання.
Грицько сидїтиме скорчений, щоби забрати як мога найменше місця собою. За життя нїкому не заважав, тай у пеклї схоче, щоби як найбільше миру змістило ся попри него. Як би на те прийшло, то він готов відступити зовсїм своє місце для добрих людий. Він буде лиш постогнувати, а Катерина не те, вона дуже нетерплячка; буде таки верещати тай вертїти ся.
— „Як же вам жиє ся?" — скажу до Грицька. А як він уже мене пізнає, то відповість: — „Душно! Така спека, що раз! Цюрком ллє ся піт, очи вигризає. Та нема вам що й казати: ви то й самі знаєте, бо видю, що також упріли порядно. Але то ще байка. Лиш ось баба зойкає та піворить та скавулить мінї заєдно над вухами. Від її тарахкотання та шумить мінї в голові як у млинї. Дуже ті жінки мнякі на спеку:
Їм би лиш у холодї сидїти". — Потім крикне на жінку: — „Та заткай ся вже раз, кажу! Най поговорю хоть кілька слів із знакомим!"
А Катерина хоч кричала, отже все чула що ми говорили Мабудь привикла до сего! Тим то й обізве ся до мене: — „Якже йому не має бути душно, коли, ади, дурний мужик сидить у постолах у такій сценї. Подивіть ся на него: голїський, упрів як та митка в окропі, а постоли таки не скине!“ А мужик погляне на постоли, облапає їх руками, попече ся, хухне на руки для прохолоди (а від сего ще горячіше) та: — „Колиж бо то" — скаже — „лиш тільки мого". Тут би нї поросяти не втримав, нї навіть кота, — а так хоть постільцї мої. Я їх найшов..." Але крик жінки не дасть йому договорити. Вона побачить чорта, що буде йти до неї з вилами. Тим то вже заздалегідь кричатиме, бо також не злюбить чортівської роботи. А Грицько буде її далї картати: — „Не кричи! бо знаєш, що пан чорт того не люблять!" — А потім буде її остерігати: — „Хибни-хибни головою на бік, вили в очи шпигнуть!"
Чорт уже буде Грицька обертати, а Катерина ще верещатиме. Сим часом стану я чорта вговорювати. Допевне-ж він послухає мене так само, як і ті два перші чорти: засоромить ся тай утече. Грицько не завважить сего. Буде дожидати терпеливо привичних уже побоїв. А як не діждеть ся, то наставить іще одну частину тїла тай промовить винувато: — „А пан забули поштуркати ще мене отут!" А як я йому обясню, що чорта вже нема, то Грицько здивуєть ся: — „А я гадав, що вони, нїби пан дїтько, та вгнївають ся на нас за то, що ви їм так договорюєте. Аж вони вас послухали".— А перед жінкою похвалить мене: „Видиш, небого", — скаже — „як то добре письма знати: хоч із ким, то розмовиш ся"’ Але також не втерпить, аби жінцї при цїй нагодї не допекти: — „Як би я був тебе не зацитькав, то ти була би своїм виском їх геть відогнала тай пан дїтько були би собі далї завдавали труду коло нас!" А до мене так промовить: — “Я як вас лиш уздрів, то — бігме — зараз погадав собі, що ви таки так простим пекольником не будете. То се вас помежи старших узяли, що й пан дїтько вас слухають?!" — Він буде вводно панькати дїтькови й поза очи, бо ануж коли ще вернеть ся.
Запрошу я Грицька, щоби трохи погуляв зо мною по пеклу. Тай таки боятиме ся за постоли, щоби їх не згубити. — „Бо тут глітно" — скаже — „Господи! такого народу як на ярмарку або на прощі".
Отже я не всижу довго на однім місци. Бо одно, що я не дуже терплячий на високу температуру, а друге: здаватиме ся мінї, що змінюючи місце таки найду десь прохолоду. Хоч сего й не може бути, але я таки буду надїяти ся, бо як біда добре доскулить, то й де та віра найдеть ся ?!
Тож метну ся щупаком знову до якогось берега. Там побачу знакомого священника. Сидїтиме в трощі на березї як гіпопотам. Благодать його буде розпирати, а побожність по всїх жилах грати. Розкішне його тїло трохи не заговорить: „Так іспасає ся той, хто має чисту совість! Бо йому спаннє в смак, а їда на пожиток". Він мене зараз пізнає, як лиш стану видний у верхнїй поломени. Тото-ж утїшить ся, побачивши мене. Аж підскочить, аж погладить ся по животику з великої радости. Здойме руки до гори та молотиме ся: — „Господи! Дякую Тобі за ласку, що Ти справив менї таку сатисфакцію. Оце бачать очи мої ворогів моїх покараних. Кілько зазнав я від них приниження, кілько сорому та скорбот! Нераз вони менї доказали, що я дурак та непотріб. Тепер я покажусь їм як яка скала.
[...]
Зі страху подам ся до протилежного берега найкоротшою дорогою. За той час буду знов жалувати, що не послухав йолупківського дяка. Ба де він, у якім місци на березї пробуває?! Колиб його найти. Може би хоч він ізмилосердив ся надо мною. Дяк був добра душа. Допевне пожалував би мене й тепер. Сильно буду бажати, дуже буду хотїти здибати ся з йолупківським дяком. Отже не стріну ся з ним нїде! А через що? через то, що я буду його шукати ня березї, а він найшов собі тепленьке пристановище в пекольнім огни. Посварив ся бідний дяк із своїм священником через два хлїби: буцїм попадя зарахувала й недодала йому. А такий дяк удав ся завзятий, що навіть умираючи не покинув гнїву. Тому й до сповіди не покликав священника.
[...]
Буду мати надїю, що розбійник обійде ся зо мною ласкавіще, нїж всї дотеперішнї береговики: атже небагато хибувало, аби й він не стрибав побіч мене по вогневих филях. Пізнавши мене, може нагадає собі розбійник свою скрутну пригодоньку. Правда, не має він багато причин, щоби мінї дякувати, бо й я був на тім судї тай говорив суддям, що розбійник посиротив дрібні діти. Правда, сам розбійник пообіцяв, що як іздибає ся зо мною на безлюддю, то ще й мінї полїчить кости. Отже я таки проситиму його, щоби зглянув ся над моєю недолею.
Але розбійник намісь того схоче приступити зараз до пообіцяного лїку. Про се довідаюсь я докладно з його мови й з його вчинку. Бо як він лиш мене назирить, то доразу крикне: — „А бий же!“ — тай ухопить ув обі руцї по каменеви.
Тїкатиму хутенько неначе вітер. Тай то кривульками, аби проскочити від каменюки, бо шумітиме каміннє понад головою! Дістане розбійник такий завзяток, аби мене конешне каменем запопасти.
Ця втека не заглушить у моїм серци великого жалю. Де-ж таки?! Щоби не зглянути ся надо мною навіть береговикови-розбищацї? Він же лишень чудом не запопав у пекло. Але трохи згодї додумаюсь я до чого иншого. Бо чому „чудом"? Атже сам про себе нїякий учинок не є грішний. Як би хто намісь дуба зарубав нехотячи чоловіка, що припадком підлїз під сокиру, то за се не буде гріх писаний. Бо вбийник не мав думки, не мав наміру вбити. До вбийства самого вчинку за мало, треба ще й намір мати.
[...]
Такі гадки зноситимуть мене, заки доберу ся до безпешного захисту, куди не долетить каміннє, шукаючи вперто моєї голови. Тут я поглянувши на беріг, забуду всї мої муки. Бо на березї похожатиме молода береговичка-дївчина. Прекрасна! Неначе пава, неначе чічька! Аж оближу ся, аж охну! Одну руку покладу на серце, а другу протягну до неї. Назову-ж її ангелом. Е! що то ангел? Сховайте ся під лаву всї ангели! Дарма, що ви святцї, а вона лиш людина. Коли-ж бо тягне до неї мою душу ланцюхами!
„Найгарнїща дївчино!" — промовлю до неї — „Побережна прикрасо! Найсолодша ягідко пекольних берегів! Чим ти мене заворожила, що я виринув ізо дна пекла прямо перед тебе, неначе би мене хто підоймив руками? Через тебе, голубко, палає моє серце невгасимим вогнем. Погаси-ж той вогонь, що ти його запалила в минї своєю предивною красою! Спрагу чую, спрагу, що мене всього пожерає. Коли вже не своєю ласкою, то прохолоди мене хоч водицею“.
Що-ж дїяти? Може дасть ся видурити води хоч від береговички. Віщує моє серце, що сесе мінї таки вдасть ся. Бо що то значить для дївчини трохи води подати? Має ж вона її досить на березї. Не лишень подасть, але ще й зажурить ся, хто поїсть із мене печеню. Схилить ся, набере води повні свої пригорщі тай переллє в мої. Та ба! не такі тут звичаї, щоби пекольникови можна було промочити засхлі губи водою. Не встигну я ще водицю до губів донести, як вона вже вся парою візьме ся. А пара буде пекти, буде пражити сто раз гірше за пекольний вогонь. І ще щастє наше, що нас пражитимуть на сухім вогни, бо як би так додали водяної пари, то би невитриманна була година. Хоча перед дївчиною, то однако завию з болю як скажений. Але вона з сеї притоки не буде глумити ся надо мною Навряд: іще пожалує мене та намагатиметь ся ласкавим словом біль мій усмирити. Тай доконає того. Бо розмова з гарною дївчиною над холодний вітрець пекольникови милїща, понад студену воду солодша.
Але як я дївчину розпитаю про її гаразди, то здивую ся великим дивом. Бо вона не матиме чим похвалити ся. Нудьга їй, скушно дуже! Нема з ким душі розвести! Нема нїякої ясненької забави. А про товариство — шкода й згадувати. Тільки й видиш, що навкруги побожні обличя. Не того вона надїяла ся. Сумно їй, що так нудьгуватиме без нїякої переміни на віки вічні. Жаль стане бідного дївчати навіть мінї пекольникови, запеклому та проклятому.
Та сей жаль не стримає мене зовсїм від грішного наміру. Із привички моєї давної, із грішної привички стану дївчя підмовляти з собою. Буду її впевняти, що в пеклї стріне товариства всїлякого роду тай найде забаву, якої лиш забагне. А до того всего віддаю їй себе самого за провідника, за покровителя, за товариша... Одним словом: за кого схоче мене мати, тим буду.
Що вона не схоче на се до разу пристати, то розумієть ся само собою. Бо де ж дївчинї, та ще береговичцї, здати ся на підмову?! Але про те анї не втече від мене, анї не буде мене сварити. А се вже велико значить. Тому-ж я не перестану її переконувати. Вона потупить очи в землю тай скаже, що боїть ся, бо не знає, чи не треба на се дозволу. А я, дурак, на се слово не найду в своїй голові нїякої відповіди. Мусїтиме само дївчя вичитати раду з землї спущеними оченятами.
— „До гіршого йти, то хіба на се не треба нїякого дозволу“ — промовить дївчина соромливо.
Дослухаю ся я в сих словах немилої для мене правди. Бо здаватиметь ся мінї, наче вона хотїла сказати: „Наважилась я вже давно там піти та лиш дожидала принуки. Не думай же, старий дурню, що я се роблю задля тебе".
Порадю я їй, щоби роздягла ся, бо в пекольнім вогни любить усяка одежа займати ся вогнем. Трохи тепер дївчина вагуватиметь ся. Але на остатку: — „Волїю“ — скаже — „пробувати в пекольнім товаристві як у райській самотнї". Освободить своє гарне тїло від небесної одежі тай шубовсне прямо в вогненні филї.
Побожні береговики! Як би ви се всьо бачили, то полетїли би за дївчиною стрімголовою на саме дно пекла. Але ви були помиловані на той час слїпотою! Тому й лишили ся на березї далї.
Нїчо не поможе: трохи дївчина крикне, як її обійме з усїх боків поломінь. Буду її впевняти, що вона звикне ще колись до спеки. Ось кілько нас тут є. Хоч постогнуємо то все якось проживаємо.
Шукатиму для неї відради та поведу по пеклї на обзорини. Нехай зразу забавляє ся тим, що до тепер не видїла. А вона буде страх цїкава побачити чорта. Ага! Ось кого вона на березї дожидала. Про кого вона думала, що виратує її з нудьги. Тепер цїкава хоч пізнати, яка в чорта поведенція. Та не дурний я буду показувати їй лїпшого від себе.
— „Не забагай, дївчино такої стрічі“ — скажу — „Тай на що тобі того! Не в однім із нас сидить чортяка. Не шукай лїпших, щоб опісля не каялась“. Отака буде в минї зависть. Бо хоч сам я на нїщо вже не здалий, то така вже, бач, у собаки вдача, що й сама сїна не їсть і другого віджене.
Не буде нїчо инше дївчинї дїяти, як тілько вдавати, що не розуміє, до чого я таке верзу. А дївчата на се дуже хитрі. Та хоч я їй буду показувати всї кути пекольні, то вона зиркатиме завсїди одним оком за чортами. Не встережу її: таки вздрить те, що їй буде треба.
Допевню ся, що ми, пекольники, всюди однакі: чи на земли, чи тут у пеклї. Вимагатимемо від своїх жінок любови й вірности. Длятого я не забуду показати дївчинї одну жінку тут у пеклї, що ще й тепер любить свого чоловіка. Тай прецїкава ж се історія. Кождий чоловік може її розповісти своїй жінцї задля науки. Розповім я ту історію своїй дївчинї. Ось як воно було:
Жив раз на земли чоловік дуже безбожний та мав жінку дуже побожну. А тота жінка так чоловіка любила, що душі в собі не чула. Бувало де поверне ся, всюди чоловіка згадує. Він її сварить, вона його любить. Він не хоче нїчо робити, вона його любить. Він іде до корчми, вона його любить. Він пропив її маєток, вона його любить. Він лазить за другими жінками, вона його любить. Він її бє, вона його любить. Він пустив ся на злодїя, вона його любить. Він гниє в тюрмі, вона його любить. Працює тяжко, купує тютюн, носить до тюрми, аби мав що курити. Він умер, вона його любить. Не хоче за нїкого замуж іти, умерла вдовою. Та як стала на небесний суд, то присудили їй за її побожність і вірність вічний пробуток у раю. Але вона сказала:— „Не хочу я до раю, бо там нема мого чоловіка. Без него мінї рай не рай. Пустїть мене до пекла, нехай я жию із своїм чоловіком. Се буде для мене найбільшим щастєм. Бо коли ви хочете надгородити мене раєм, то він стане для мене без чоловіка пеклом. Коли-ж ви покараєте мене пеклом, то воно стане для мене поруч із чоловіком раєм". Оцим вона забила цїлому судови небесному порядного цвяха в голову. Бо надгорода для неї кара, а кара надгорода. Як же тепер судити? За свою побожність заслужила собі надгороду, а за непослух, що не хоче приймити надгороди, заслужила собі кару. Коли віддати її за побожність до раю, то се буде для неї кара. Тож виходить: за побожність — кара. Коли ж віддати її за непослух до пекла, то се буде для неї надгорода. Виходить: за непослух — надгорода. Що одно не до шмиґи, то й друге не до шмиґи. Щоби дати побожности належну надгороду, можна би перенести чоловіка з пекла до неба. Алеж бо він за великий грішник: тодї треба би справити цїлому пеклови переносини. Тай де до лиха всїх їх примістити?! Радив ся суд небесний три дни й три ночи. Тай таки врадив. А що врадив? Застрашити бабу. На четвертий день каже суд до неї:
— „Слухай жінко добра, а що ти на те скажеш, як ми віддамо тебе за непослух до пекла тай іще заперечимо видїти ся з чоловіком“?
Хоч як хитро було се придумано, отже таки не збентежило воно жінки анї трошки. Вона й на такий присуд була вже заздалегідь приготована. Вона годить ся й на се: нехай буде й так. Радше їй у пеклї без чоловіка, як у раю без чоловіка. Бо в пеклї буде мати ту потїху, що мучить ся так само як він, а в небі мучила б її страшно та гадка, що чоловік терпить муки, а вона в добрі. Така гадка заміняла б їй небо на сто пекол. Отакі слова обернули нї в що тридневні судові наради. Пішов суд як непишний радити ся знов. За три дни була нова постанова: віддати жінку до пекла, нехай проживає з своїм чоловіком. Але однако сповістили в небі, що вона підпала під кару за непослух. Бо якось нїяково береговиків переконувати, що за набожність та дають надгороду пеклом. Була би се соблазнь! Отак то ця жінка пішла там, куда наважила ся. Вона й тепер при чоловікови неначе голубка при голубі. Звели собі в пеклї одно кубелечко, однаковий мають загріток, один їх дїтько шпигає під ребра. Навіть під один голос тай однакими словами плачуть і заводять, лиш вона тенором, а він басом.
Розумієть ся, що я поражу й сему чортови, щоби вступив ся. Але від сего не буде жінцї великої полекші. Бо як лиш чорт уступить ся, то чоловік зараз відбере від него вили тай озьме ся сам до роботи. Буде жінку шпигати та штуркати та так йому жваво буде ця робота йти, що й сто чортів йому не дорівнає. Бо він добре тямить, де болючі місця в жінки. Але й тут любов переможе. Бо він її вилами, а вона його любить.
Отака жінка примірна. Коби кождому чоловікови таку собі придбати.
Як розповім сю історію дївчинї, то вона нї трохи нею не збудуєть ся. Наслухала ся вона досить подібних історій і на земли і в раю. Всюди проповідали їй набожність і вірність. Остогидли вже їй такі прикмети. Вона послухала би раднїще якісь нові проповіди.
Хиба стану їй пояснювати про основи пекольні, але що-ж? лиш із правничого боку, бо инакше не знаю. Оце: кождий пекольник носить із собою свою питому температуру. Вона тягнеть ся за ним як шкаралупка за слимаком, як запахи за тхором. Натомісь як піде в теплїщі сторони, то теплота його підносить ся. Буцїм воно так, що на лїпше зійдеш, але до гіршого не дібєш ся? З чого бере ся пекольний вогонь, то я вже не скажу. Про се розповів би лиш той, хто знає ся на природничих науках. Либонь найде ся тут який фізик.
Тай не довго доведеть ся нам за фізиком шукати. Бо й буде-ж їх тут, буде! Ось таки надибаєм одного, що вештаєть ся з кутка в куток із сяжневим термометром. Міряє висоту температури в усїляких верствах. Се йому колись мабуть на щось пригодить ся. Жалуватиме ся фізик перед нами, що не має на чім значити своїх помірів. Нїякий тут папір не остоїть, щоби не піти зараз із киснем у сполуку. Жура вчемому. Але проворне дївча знає спосіб на все. Вона порадить ученому писати свої наукові добутки на її спинї. Або понижче спини на найширшій частинї тїла. Вона радо наставить нам обом сю частину, щоби чим-тим причинити ся до збагнення тайнів пекольних.
Там є місця досить. Змістять ся всї науки. Можна писати й поезію. Змістять ся всї поеми. Тай малювати є де. І ти пиши, і ти пиши, пишіть усї, їй богу! не перепишете.
Та коли ти, дївчино, зберігала потай нас які думки, зносючи біль від писання, то помилила ся: сей учений таки зіправди не буде видїти нїчо на тобі опріч тих значків, що попише.
Слово чести, що мої відомости правничі стануть фізикови в пригодї. Бо він дивуватиметь ся, що надибав таку одну постійну температуру, яка не хоче обнижувати ся в нїяких верствах пекольних. А я йому поясню, що та постійна температура се — восота спеки, присуженої йому вироком. Він понїс би її з собою на й Сибір. Мабуть треба придумати новий спосіб задля поміру, бо як нї, то не змірить спеки в тих верствах, де менше горяче. Але фізик дасть собі раду: мірятиме температуру кождого грішника з окремішне. Щоби-ж її не помішати з своєю, то він мірятиме її не лиш термометром але й годинником. До сего служить рахунок, кілько рази охне пекольник на одну хвилину. Отакі буде фізик робити обчислення. Круті вони та довжезні. Але місця не забракне: таблиця широка.
За той час я буду далї провадити пропаґанду поміж чортами. Повідгоню їх геть від пекольників. Бо й зіправди: нема найменшого розуму в тих чортівських прислугах. Атже всї ми тут кандидати хутше на чортів чим на святцїв. Хто знає, чи й нас не заставлять колись брати вили в руки. Тодї-ж би ми віддячили теперішнїм чортам! Не такі вже чорти дурні, щоб се не порозуміти. Тому покинуть усїх пекольників, нехай самі дбають, аби припікали ся однако з обох боків. Де хто й подбає за те. Але не кождий: багато між ними буде недбайлиць та непотрібів. Неодин пригорить та прикурить ся з заду або з переду. Та се не велика втрата: часом пригорена печеня має добрий смак.
Так промине лїт багато — багато. Навіть і слова нема на те, щоби назвати той нумер, кілько тих лїт. За той час усї ми привикнемо до пекольного клїмату. Зааклїматизуємо ся. Тай чи може бути инакше? Колиб ми не зааклїматизували ся, то мусїли би пропасти, а як не пропали, то очивидна річ, що зааклїматизували ся. Намісь кричати та охати, будуть баби робити сплетнї. А наша дївчина буде міркувати, чи би не видавати ґазету? Вона позволила би на се дїло своєї таблицї, аби на нїй писати. А отак пописана ходила би від пекольника до пекольника та наставляла би таблицю до читання. Геть стратить спека міць над нами. Пекольникам зачне вже навіть бути трохи за холодно. Котрий мнякший на холод то пхатиметь ся на саме дно пекла, щоби погріти ся при центральнім вогни. Усї-ж пекольники стануть ся нараз дуже товариськими: держамуть ся купками, бо так теплїще. Майже кождий змінить свій пробуток: переселить ся в теплїщі верстви. Дехто нарікатиме на мене за те, що я чортів повідгонив, бо не одного чорт бувало вилами добре нагрів.
Лиш Грицько з Катериною лишить ся на давнїм місци тай моя давна любка. Грицько привик до свого місця як до рідньої хати тай таки боїть ся за постоли, аби в глотї хто їх не потяг. Але тепер зробили ся постоли для Грицька ще потрібнїщі. Бо вони заступають йому не лиш порося або кота але й кожух. А се так як здоровлє в грудях. Постоли горячі: теплоти не теряють... Убери їх на ноги — гріють, убери на руки — гріють, приклади до живота — гріють. Одним словом: гріють як мати дитину. Грицько подавав їх і Катеринї, щоби й вона трохи загріла ся, але за кождий раз догонив їй: — „На! — каже — смій ся, що я принїс сюда постоли!“ —
Тай моя давна любка лишить ся на давнім місци, бо не схоче пхати ся з марним волоссєм поміж чужі люди. Хоч тут у кождої обростає волоссє голову дуже несміливо, то все їй нїяково. Вона-ж мала за життя таке довге довге та густе волоссє! Хиба часом на велике свято показувала ся на днї пекла поміж иншими пекольниками. Тай то лиш тодї, коли їй Грицько зробить ласку та позичить одного постола. От тодї вона надїне постіл на голову та закриє тим хиби своєї краси. А постіл статний: помістив би й дві такі голови! Але-ж бо ззиратимуть ся инші жінки зависним оком, що нїчим їм голови прикрасити! Вона ж утїшить ся найдужче тим, що й від нашої дївчини відверне собою очи всїх пекольників. Ти, мовляв, воюєш таблицею, а я постолом! Ану-ко хто кого переможе?!
Зиркатиме крадьки зпід постола лукаво й на мене. Бо хоть уже за нїчо в світї не хоче мене знати, то все таки люта їдь буде їй серце точити для того, що я встиг найти собі товариство. Вона ж мене відогнала на те, аби я вже не міг нї до кого пристати.
Отаке буде наше життє в пеклї, як уже зааклїматизуємо ся. Всьо будемо мати своє, хоч звісно на пекольний спосіб. А так уже звикнемо до сего, що й забудемо зусїм, що там над нами є якісь береги. Та за якийсь час здойметь ся між нами велика метушня й переполох. Се зробить вістка, що всїм пекольникам переселяти ся зараз із пекла на беріг. Усякі переносини то клопіт. То чи-ж можна дивувати ся, що з сеї причини счинить ся поміж пекольниками й вереск і сварка, а може й бійка?!
Вандрівка на беріг буде для пекольників — річ несподївана. Але кождий, хто лиш був коли-не-будь над сим подумав, мусїв би був допевнити ся, що воно инакше й не може бути. Бо вічність вічністю, але таке довге чеканнє, то всякому осточортїє. Не дивниця, що й наші суддї забагнуть подивити ся, які слїди поробив на нас їх присуд. А може й вічність колись та скінчить ся.
Виходимуть пекольники гурмою. А як із разу нїхто не квапив ся, так потому толочитиме по голові один одному, аби борше вихопити ся на беріг. А найбіднїйший у тім здвизї буде Грицько. Хоч держатиме свої постоли руками й зубами, отже таки страхатиметь ся, що ануж який гульвіса і зуб виломить і постіл відойме. Дарма, що спокійний, що кождому завсїди з дороги вступав ся, тепер не те! Гатитиме ліктями прохожих у пащеку, що не одного кров заллє !
А моя давна любка! Як же вона засоромить ся, вийшовши на беріг! Закриє голову руками, а в решту грішного тїла нехай і громи бють. Лиш той чоловік, що його жінка дуже любить, подорожуватиме вигідно. Бо він поставить жінку на-цапки тай поїде нею верхом. І ще й погонитиме батогом, аби хутче бігла. Та любов і тут докаже чуда. Бо він на нїй їде, вонаж його любить. Він її гонить, вона його любить!
Один фізик не схоче таки виходити нїяким світом. Він іще всього не доміряв. Бігатиме з кута в куток та труситиметь ся з поспіху наче лист на трепетї. А все буде просити дївчину, щоби не тїкала з таблицею, але щоби радше йому наставляла. Ще хоч один нумер, і ще хоч один нехай напише. А дївчинї ще й поготів, бо вона зовсїм не рветь ся на беріг. Була вже там та не бачила нїчо цїкавого.
Але приказ приказом: коли виходити всїм то всїм. Через те вигонитимуть фізика з пекла три ангели і два чорти. Куди там не виженуть! Фізик прослизне поміж них за кождий раз. Іще й зачепить термометром ангела за крило: лїтатиме пірє по пеклї як із жидівських бебехів. — „Ловіть, ловіть!“ — гукатимуть ангели. А фізик у кут. — „Забігайте, забігайте!“ — відгукнув ся чорти. А фізик до таблицї. Скажуть і мінї, щоби й я помагав ловити. Тай я буцїм стану їм до помочи. А тим часом ухоплю дївчину за руку, щоби її завести на безпешне місце, де би її нїхто не міг зачепити. Морочте ся ви з фізиком, а мінї досить буде мороки з дївчиною. Та коли тілько рушимо ся ми з дївчиною, то стане фізик як не той. Лишить свої поміри та побіжить за таблицею наче пес за ковбасою. Бо там поклав фізик не один свій нумер. Мабуть дуже воно ласа річ для вчених такі нумера.
На березї віддадуть мене під догляд і на науку касієрови, священникови тай розбійникови. Кождий з них буде навчати мене иншої штуки: що касієр — сприту, то священник — правд віри, а розбійник — чесноти. Всї три глумитимуть ся надо мною до схочу. Та всї одностайне признають, що я великий тупиця. Доклад їх про мої поступи в науцї буде для мене вельми некорисний. А що не буде нїяких виглядів на полїпшеннє, до призначить мене до авдієнції. Тут я договорю ся від разу до свого — „Віддайте мене" — скажу — „назад до пекла! Я не хочу жити з такими праведниками“. — Отакий я запеклий грішник. Хто знає, чи за моїм приміром не підуть і другі Заложу ся, що й фізик забагне йти зо мною задля дальших помірів, а надто, коли побачить свою таблицю. Набезпечне й той любимець муж зажене свою жінку до пекла, бо на березї не вольно бити. А Грицько з Катериною буде ждати на дуже темну нічку, щоби тихцем прокрасти ся також за нами. А все через ті постоли. Бо там на березї гриматимуть на него: — „Не засмерджуй неба вонючими постолами! Тільки не вгадаю допевне, що стане ся з моєю давною любкою. Іти їй зо мною нїяково. Та бо й лишати ся не має чого: волоссє їй уже не поросте таке густе, як колись було на земли. Накривати-ж голову разураз руками, то навкучить ся хоч би й кому. Тай незнати, чи се їй довго буде дозволено, бо ануж береговики подумають, що вона закриває голову на те, аби вони дивились де инде. У пеклї-ж то хоч би часом зазичила ся постолом. Але нехай вона собі сама радить : я вже не дурний наставляти живота під її ліктї.
Що далї буде, дух мій не збагне.
От яке моє пророкуваннє.
Не бійте ся побожники тай ви, инші кандидати на береговиків! Се пророкуваннє та воно й для нас у науку й на потїху. Бо воно показує, що грішник вітрить пекло носом іще за свого життя. Амінь.
["Шляхи", 1916, №15/16 (31.07), с. 482-490]
31.07.1916