Гарбата (1905)

(Присьвята Марії Срільбицкій.)

Під високим плотом, шо відгороджував двірский сад від вулицї, стояли купкою хлопчики й радили ся.

— „Ходїм попри стайню“ — радив Івась.

— „А як бугай вибіжить?“ — сказав Петрусь. Се найстарший, найбільший і найдужчий межи сими хлопцями.

При забаві був завсїди за погонича, а решта хлопцїв за коней; але надто відважний не був. Як лучилось яка небезпека, то він перший утїкав; але як прийшло ся видерти кому хлїб або що, то він і до того був перший.

— „А я не бою ся бугая“ — похвалив ся Митруньо, найменший від усїх. Стояв поміж хлопцями неначе маленька печеричка. При забаві був завсїди за лошака, бо не міг бігти враз із. иншими, а ще й крайка ссувала ся єму аж на колїна тай путала. То-ж усе облишав ся ззаду.

— „А ти-ж видїв бугая? — запитав ся єго згірдно Петрусь.

— „Цому нї? У нас є аз два. Таке мають велике вімня, со раз.“ —

Хлопцї реготали ся.

— „Оце раз дурний! Та то корови“.

— „Коли бо неня казали, со то бугаї не колови, бо не дають молока."

Стало на тім, шо попри стайню не йти. Длятого радив Петрусь піти поза стодолу.

— „Добре“ — сказали хлопцї тай справили ся йти. Але Йвась зупинив усїх отакими словами:

— „А там индик!“ —

— „Та що то индик?“ — дивував ся Никола.

Івась прижмурив одно око, похилив голову на бік тай кривив ся Никольцї:

— „Сьцьо, сьо индик? А вкусить у литку тай око дзьобне!“ —

— „Индик має колалї тай клицить як пес. Правда?“ — питав ся Митруньо. Але на него нїхто не зважав, бо кождий роздумував над тим, чи индика є чого бояти ся, чи нї. Вийшло таки, шо индика треба бояти ся може гірше чим. гусака.

Ото-ж стало на тім, шо й поза стодолу не йти.

Найпроворнїщий межи всїми Грицуньо мав іще одну раду:

— „Знаєте що? Ходїм навкруги аж від кирницї“. —

Але за сю пораду Петрусь розлютив ся:

— „А йди-ж ти, дурний! Там на лану вже така велика озимина, шо ми би заблудили. Лиш ґазда або парубок може зважити ся туди йти“. —

Хлопцї роздумали, як то страшно блудити озиминою, коли нїчо більше не видко лиш небо й зелені стебла тай пристали на то, шо й докола не можна йти. Всї посумнїли окрім Митруня, бо він не розумів і не журив ся тим, куда хлопцї йдуть.

Надійшов пастушок, шо вів корову на мотузї. Подивив ся на хлопцїв тай жалісно єму стало, шо не може з ними лишитись але мусить корову пасти.

— „А куда? На гарбату?“ — запитав ся сумно пастушок.

— „На гарбату! Ходи й ти з нами“ — сказав Петрусь. Він завсїди скликав на гарбату всїх, кого здибав, бо в гуртї безпечнїще йти, але перед самою панскою кухнею рад був усїх спекати ся.

Пастушок сумно сказав:

— „Не можна, бо гоню корову пасти: неня би били. Може завтра піду з вами“. —

Найпроворнїщий поміж хлопцями Грицуньо роздумував завзято над тим, куда би можна зайти до панскої кухнї; але нїчо не міг видумати. Подивив ся тільки в гору на пліт і киваючи з легенька головою сказав:

— „Ото, мой, коби нас хто попересаджував на той бік: там зараз за садом кухня“.

Хлопцї приступили до плота тай зазирали крізь шпари, шоби хоч подивити ся на ту кухню. Митруньо вздрів багато дерев, а на земли повнїсїнько всїлякого цвіту, шо позлїтав уже з садовини.

— „Ей! Яких же чічьок!“ — дивував ся Митруньо.

— „Іди дурний! Єму чічьки в голові: аді, онде кухня“. —

Але Митруньо не видїв нїякої кухнї. Бо одно, шо не знав у котрім вона місци, а друге: так задивив ся на цвіт, шо на нїчо більше не зважав.

Натомісь старшенькі хлопцї видїли проміж дерева велику, двірску кухню. Проворний Грицуньо не переставав над тим думати, як би дістати ся до саду.

Тай таки додумав ся. Помітив, шо в однім місци надгризли пси трохи плота сподом. Грицуньо радив, шоби поломане прутє трохи виймити тай буде можна пролїзти на другий бік. Але Петрусь бояв ся, бо:

— „Ану-ж“ — каже — „садівник уздрить та й,забє“. —

Митруньо не порозумів сї слова, тому запитав ся:

— „Як забє?“ —

— „У смерть!“ —

Отже Митруньо й се не розумів.

— „А ми полегоньки тай потихо“ — радив проворний Грицуньо. Хлопцї послухали, бо їх дуже кортїло дістати ся на той бік. Ото-ж повиймали надломане прутє, а через то зробила ся в плотї така дїра, шо курка могла лехко пріпхати ся. Але такі маленькі хлопчики змістили ся також, хоч і не без муки.

Перший пролїз Грицуньо, а за ним другі. Лиш найменший Митруньо лїз якось поперека тай устряв у плотї. Отже не журив ся тим; навпаки: голосно сміяв ся, бо єму було смішно, шо пліт придержав єго тай не пускає, так нїби грає ся з ним.

Що одно: у тім саду було дуже запашно, бо краями голубіли кущі бозу та червонїли кущі рож; то друге: уся земля була вистелена всїляким цвітом, шо поспадав із садовини; а третє: через тїнь із високих і кріслатих дерев було в саду темнїще й холоднїще чим на вулици; а четверте: коли під ногами тріснув найменший патичок, то голос стелив ся кругом неначе дим по росї. Все те нагонило богато страху на старшеньких хлопчиків, шо закрадались обережно, потихонько й поволи поза дерева.

— „Николко!“ — шептав Петрусь — „як надбіжить пес, то не бій ся, бо то молодий: він не кусає, лиш ласить ся. Аби-сь закликав: — гектор! — Чуєш?“

— „Добре“ — відповів пошепки Николка.

Нараз усї стали, поторопіли та неначе прикипіли до місця, бо малий Митруньо так крикнув, аж відгомін пішов по саду:

— „Цикайте на мене! —

Грицуньо перший отямив ся тай прибіг до Митруня. Закусив кулак і шептав до него:

— „Тихо, бо садівник учує!“ —

Але Митруньо не розумів се. Сїпав ся в плотї й говорив іше голоснїще:

— „Та бо я не мозу плолїзти“. —

— „Цить, ти чорте!“ — шептав Грицуню й почав витягати Митруня. Хоч як силував ся, отже не міг сам дати ради Митруневи. Петрусь вернув ся до плота помогти Грицуневи, бо бояв ся стояти сам посеред саду.

За підмогою Петруся й Грицуня висунув ся Митруньо з плота. Але крайка зачепила ся за патик і лишила ся в плотї. Митруньо вже не заперізував ся, тільки взяв крайку в руки.

Старшенькі хлопцї ховали ся за дерева, борзенько прибігали під инше дерево й так поволи посували ся наперед. Митруньо-ж ішов на виду попри кущі рож. Крайка випала єму з рук, але він не зважав на те, лиш набирав повні жменї білого цвіту, шо обпав із дерев, підкидав той цвіт до гори й тїшив ся, шо платочки цвіту неначе рій білих мотилїв лїтали в воздусї й сїдали на траву. Хоч і не знав ховати ся Митруньо, а все таки нїхто-б єго не назирив із далека. Бо заступали єго китицї червоних рож і платочки білого цвіту. Єго червоні личка мішали ся з китицями рож, а білу сорочку не можна було доглянути поміж роєм білого цвіту.

Отож нїхто хлопцїв не видїв. Занюхав їх тільки молодий пес гектор і гавкнув. Хлопцї дрогнули, а малий Митруньо скривив губки до плачу.

Хоч гектора знали старшенькі хлопцї й нераз бавили ся з ним, отже таки налякали ся, як він надбіг. Зі страху поприсїдали, повитягали до него руки й кликали єго таким голосом неначе просили ся:

— „Гектор, гектор!“ —

Митруньо налякав ся найдужче:

зверещав не своїм голосом і став утїкати. Не помогло нїчо й накликуванє Грицуня, шо закусив кулаки й сичав із усеї сили:

— „Цить! не бій ся!“ —

Митруньо дубонїв маленькими ніжками прямо до отвору в плотї. Пес за ним. Митруньо спотикнув ся і впав, а пес із розгону перескочив єго. Як пролазив Митруньо крізь пліт, то з поспіху роздер на собі сороччину й покалїчив ся в личко. Ледви живий прибіг до дому.

Старшенькі хлопцї залїзли в бзину, позвивали ся в клубочки як їжаки, попритаювали в собі дух та наслухали, чи хто не надходить. Коли опевнили ся, шо нема нїкого близько них, підходили далї хильцем до кухнї.

Не дуже оддалїк кухнї ід садови росла гущавина з калини, бзини й молодих акаций. Хлопцї стали собі перед тою гущавиною, готові кождого часу залїзти до середини, як би грозила яка небезпека. На самім передї стояв Николка, бо він перший раз „на гарбатї“, то-ж і не знав, що єго жде.

Але вийшов кухтик на двір і скричав:

— „А ви, жебраки, знов тут заважати?!“ —

Кухтик був таки сїльский і дуже ненавидїв мужицкі дїти.

Підбіг до Николки й ударив єго в лице так, шо хлопцеви пустила ся кров із носа. Николка зойкнув, розплакав ся й побіг навманя, просто перед себе. Довго блукав поза стайнї, поза стодолу та поза хлїви, заки вийшов на дорогу.

Кухтик лютив ся далї: зняв із себе пасок і кинув ся на тих трьох. Вони нїби засміяли ся, нїби заплакали тай розбігли ся по гущавинї неначе кури перед яструбом. Але Грицуня допав таки кухтик і тріснув єго паском по шиї. Пряжка вдарила Грицуня по усї, а там, зараз набіг червоний ґудз.

На крик, шо з сего счинив ся, вийшов грубий кухар із кухнї на двір.

— „Що то за крик?“ —

— „Хлопцї на гарбату поприходили, та я вже їх напоїв“ — відповів кухтик і сміяв ся.

Кухарь і собі-ж усміхнув ся:

— „Лиши їх, я для них маю роботу“. Ходїть сюда хлопцї не бійте ся!“

Всї три хлопцї з’явились, як би зпід землї виринули. Але для обережности поставали собі так, шо кухарь, мимохіть заступав їх собою перед кухтиком. Кухарь заздрів у Грицуня ґудз на усї.

— „А тобі що?“ —

— „Се мене так кухтик парнув пряжкою“. —

— „Та не болить?“ —

— „Трохи. Але я не такий як Николка, шо єму кров із носа пустилась а він розплакав ся й утїк до дому, я витримаю“.

(Конець буде.)

(Конець.)

Петрусеви заздро стало, шо Грицуню має чим хвалити ся перед кухарем, тому похвалив ся також:

— „А менї аби й голову провалив, то не заплачу, бо я твердий!“ —

— „Тай я твердий“ — сказав Івась.

— „Красно хлопцї! А вмієте ви полоти?“ —

— „Уміємо“. —

— „То виполите грядку бураків, а я вам потім дам гарбати“. —

— „Добре“. —

Кухарь провадив хлопцїв на грядку, а Петрусь використав сю хвилю, аби позбути ся тих двох, тому говорив до них так голосно, шо й кухарь чув:

— „А ти-ж один із другим знаєш полоти? Ти лиш будеш заважати менї.“

Грицуньо розлютив ся:

— „Аді, який розумний! Я лїпше знаю від тебе“. —

— „Брешеш!“ —

— „А йди-ж ти! бо як тобі раз дам!“ —

— „А ти, підсвинку, до кого?“ —

Оба хлопцї стали супроти себе як два когутики.

— „Тихо хлопцї!“ — сказав кухарь і показав їм грядку, шо мають її полоти.

— „Вони не вміють полоти“ — прискаржував Петрусь.

Івась і Грицуньо так налякались аж ізблїдли.

— „Ми, бігме, вміємо“ — присягали ся щиро й били ся кулаком у груди.

— „Будете всї три полоти“ — сказав кухарь.

Оба хлопцї на се слово аж усміхнули ся з утїхи.

Кухар при відходї наказував:

— „А чистенько полоти, нїчо буряну не лишати“. —

— „Ми будем чистенько тай борзо“ — відповіли хлопцї.

Зараз таки взяли ся полоти. Сквапно виривали бурян і один на одного наглядали, аби чистенько й хутко. Найбільше наставничив Петрусь: як тільки за котрим завважав бурянець, то зараз сварив:

— „А тобі варт гарбату дати? Аді, якого буряну лишаєш“. —

Хлопець оглядав ся зі страхом назад, виривав крадьки бурян і присягав ся, шо чистенько поле.

Грицуня розболїло ухо; він не витримав: став ізразу йойкати, а далї гірко розплакав ся. Івась поглянув на заплаканого Грицуня тай говорив до Петруся.

— „Правда, Петрусю, шо я би не плакав, як би мене так по усї шарнув?“

Намісь Петруся відповів хлипаючи Грицуньо: — „Чому не плакав би-сь, коли пече як вогнем“. —

— „Не балакай один із другим, але роби!“ — гримав Петрусь, удаючи наставника.

Хлопцї втихали й забирали ся щиро до роботи. Лиш як на панских покоях рипнули двері, то всї три ховали ся поміж бураки, прилягали до землї, притаювали в собі дух та всею шкірою наслухали, чи не йде хто бити.

Уже над вечір скінчили хлопцї свою роботу. Тож підійшли несміливо до кухнї й боязко туда заглядали. Як тільки відчиняли ся двері, втїкали хлопцї в гущавину й відти зазирали, хто се вийшов.

Виходив кілька рази кухтик, виходила кілька рази якась дївка, а хлопцї за кождим разом ховались. Аж урештї діждали ся кухаря. Прибігли до него й сказали, шо робота вже скінчена.

Кухарь оглянув грядку, похвалив хлопцїв, шо добрі з них робітники тай обіцяв вислати зараз дївкою гарбату. Хлопцї поставали перед гущавиною й дожидали. Справували ся тихонько: один до одного анї слова не проговорив. Та довгенько ще їм прийшло ся ждати, заки дївка вийшла. Але таки діждали ся.

Дївка винесла їм чай у старій бляшаній квартї. Всї три протягли руки, але Петрусь найдужчий відтрутив тих двох, ухопив кварту сам і відбіг на бік. Ті два просили дївку:

— „Кажи най лишить і нам“. —

Але дївка була непривітна і ненависна: щось закляла під носом і пішла до кухнї.

Тодї Івась і Грицуньо побігли до Петруся. Витягали до кварти руки й просили:

— „Петрусю, Петрусю! лиши й нам“. —

Потім хвалили між собою Петруся, аби єго піддобрити:

— „Він добрий: лиш третину випє, а решту лишить нам“ — говорили й заглядали єму миленько в очи.

Але Петрусь не лишав, а тим двом аж руки дрожали над квартою. А далї не втерпіли й стали хапати за кварту руками. Тодї Петрусь обертав ся в другий бік. Грицуньо-ж і Івась оббігали й ставали єму до очей. Петрусь знов обертав ся, а ті два знов забігали. Се подобало на таке, неначе ті два чимось невидимим привязані сильно до Петруся, бо що він обернув ся, то вони мусїли бігти круг него. Нїби Петрусь за кождим оборотом замахував тими двома тай заносив ними докола себе. Гарбата була дуже горяча, то-ж парила Петруся в язик, а піднебінє наче хто голками колов. Але він на те не зважав: пив, а пив, не переводив духу, бо бояв ся, шо ті два незабаром відоймуть. Тай таки відоймили: не могли діждати ся.

Тепер оба, Івась і Грицуньо, взяли один від одного видирати кварту.

— „Пусти! Дай сюда!“ —

Кричали, стали ся, сердили ся та трохи не плакали зі злости. А горяча гарбата хлюпала їм на руки, на сорочку й на лице. Вихлюпала ся майже вся. Не без того, аби хлопцїв гарбата не попарила, але вони се не чули, такий мали завзяток.

Як уже завважали, шо гарбати мало що остало ся, тодї впихали хутко один по другім руку в кварту. Хапали останки цукру, або лиш мочили пальцї тай облизували. Пальцї в них були замарані землею від поленя, тим то в квартї зробила ся густа, чорна юшка, шо мастила хлопцям лиця й почорнила їм язики.

Аж прийшла дївка, відобрала кварту, дала обом хлопцям по кулакови в плечі, накляла погано тай вигнала їх із перед кухнї. Заплакані й замарані хлопцї пустили ся бігцем у сад, але на їх нещастє надійшов садівник і нагонив ся бити. Вони втекли відтіля аж під хлїви, а там никали попід штахети та визирали, чи ненадійде хто, аби їх провів попри стайню, бо бояли ся бугая.

Діждали ся. Вертали з двора якісь робітники; хлопцї замішали ся поміж них і разом вийшли. Поздогонили пастушка, шо вів корову на мотузї вже з поля до дому. Перед ним хвалили ся хлопцї:

— „А я щось таке солодке облизав, шо раз!“ — хвалив ся Грицуньо.

— „Тай я“ — казав Івась.

Лиш Петрусь мовчав, бо єму облїз язик і піднебінє, а в череві болїло.

Але про то однако трохи згодї змовляли ся хлопцї, в котрий час завтра піти на гарбату.

["Свобода", 1905, №11—12 (10.03—17.03)]

10.03.1905