Лумера (1903)

(Посьвята М. Павликови.)

І.

Жав Іван Притика із своєю жінкою, Аницею, на попівськім ланї за снопи. Сонце вже зайшло, а вони все не покидали роботу, бо ті, що жнуть за снопи, раді би ще хоч кілька снопів докинути. І в гадцї собі не мають, що сегодня лиш раз їли, як коли ті пани не зважають на цїну напитків, чи вони дешевші, чи дорожчі, але пють загалом, як уже розсмакують. По Аници так не пізнати було, що вона змаргалася роботою, але за те Іван лиш зуби вишкірив. Він був таки май май у лїтах (се в нього друга жінка) та слабовитий, а що не їв нїчого від самого ранку, то так ізголоднїв, що ледви не ледви дотяг до вечера. Скілька раз уже його охота збирала шпурнути серпом та хоч побалакати за їду (усе відвів би душу), так же не міг ізважити ся, бо, видить, жінка жне й раз не застогне; хіба-ж йому до неї з їдою підходити? Нїяково. Чи з гіркою, чи з якою вже там бідою діждав ся Іван сумерку, а про їду й словом не натякнув.

Отже, як уже вертав ся до дому, то хоч як намагав ся ба за се, ба за те гадати, ба за се ба за те говорити, а отсе таки не втерпів, але запитав ся жінки: „Чи є що в нас дома перекусити?“ — „А що ж би було — говорить Аниця — хіба ранїшний борщ тай то без хлїба.“ —„Най би — каже — був і здохлий пес, лиш аби їсти, бом такий голоден, аж єм ісплас!"

Правда: полекшало трохи Іванови, як учув за борщ, але за те він йому в голові так і застряг; що Іван намагає міркувати за снопи, кілько зажав, що хоче звести бесїду на паця, що його купив за 50 крейцарів, так не йде: стоїть борщ у нього перед очима в великій макітрі, а в нїм застромлена ложка, як коли той полонник. Іван на таке про свої дни забуває: лиш от — посяг би за ту ложку велику як коли полонник. „Гріх відай — міркує — таке гадати, а от би з радої душі за те поговорив.“ — По сїм його аж досада зберає на Аницю: „Чомуж би їй — каже в собі — хоч, май не згадати за борщ, що такий він, а такий: студений або трохи теплий, буде того з макітря, ци з пів миски, ци як там уже... А то: здудудурила серп на плечі та дрібоче ногами, неначе б у неї не така душа як у минї. Може воно тому, що вона молода а я старий!“ Так собі Іван гадкує, а сам такий сердитий, як пес жирний, як вовк голоден. А Аниця — нї гадки собі — йде та розповідає за пшеницю, що буде нашої — каже — пів воза, а зажатої пів: якось — каже — перезимуєм. Лишень здало би ся, каже — острішок поправити, бо завсїгди затїкає. — Іван на се бовтне, що бовтне, а в серединї аж кипить: „Що ся, — говорить д собі — розбалакала ся, як із храму йдучи? То-то я їй зараз хавку заткаю! Та щож бо я (сам себе уговкує), жінка тут не винувата. Ігі! (так сам на себе). Воно мінї з голоду так, ци що? Се відай не голова моя таке прибандурює, але жолудок! — По такій гадцї стало Іванови омпно. Він ухнюпив ся, замовк, як води в рот набрав тай мовчки приплентав ся домів.

II.

Дома що Аниця стає порати ся коло хати, а Іван за нею снує ся як тїнь, та все гадає: „Що ся? Забула за мене? Так гей вона сама тут у хатї: і не згадає за їду.“ — Аниця з хати — він за нею, Аниця до хорім — він за нею, Аниця до пацяти — він за нею ходить та вже таки допоминає ся: „Дай та дай мінї того борщу, най хоч похлептаю.“ — „Та погодїть — (Аниця свому викала, бо така проти нього гей донька) — погодїть — каже, най попрячу.“ „Ти собі тото вітак, а мінї давай борщу.“

Аниця, щоби скараскав ся, насипала в миску студеного борщу, поставила на стіл, а сама стала горнець вимивати.

Ій! Як прихопив ся чоловік до борщу, як узяв тевкати, як коли добрий кінь із вагою під гору вдерає. Що як він із вагою тягне помало рівненькою дорогою, а під гору як упре ся з усеї сили та здрібоче ногами, так іще його й стримувати приходить ся. Але зате на самій горі стає віддихувати ся. Так і Іван: виїв борщ тай віддихує ся — віддихує ся, аж ізгодї говорить: „Відки варе це в тебе біб?“ „Що? Який біб?“ запитала ся Аниця. „Як який? У борщи! Щос ізо троє зеренцїв було.“ „Хрестїть ся! та то голий борщ, де йому до бобу?“ Іван лиш випулив очи та дивом дивним іздивував ся. По його обличю так і пізнати було, що він щось багато в своїй голові міркує. Тай таки багато міркував і ось до чого доглупав ся: „А-а-а проговорив до свої — я дивував ся, чо це тот біб подрашпав мінї язик гей шкрабками. А то воно — а ді! таргани. А я ще й розкусював. Цебра, Аничко, цебра — пилуй! О-ох кишки в собі пірву!“

Кинулась Аниця до цебра, а Іван не ждав: зігнув ся в каблуку, затулив рот долонею та до дверий та на двір та до плота. Уймив ся обома руками за колик, пустив голову межи руки, подав ноги назад тай таки — минає ся чоловік. Се все стало ся за малу хвилинку? — от як слово сказати, заки він добіг ід плотови. Але коло плота то таки добрий час помучив ся, бо одно що ззїв борщу повну миску, а друге: за кождим разом, як лише мигне з нього, так він і нагадає собі тарганів, як їх розкусював, то ще йому душче вритно стає. Таке то! Яка надїя була на борщ, а він от як ізмарнував ся. Не одно на сьвітї так марне проходить!

Аниця ж покинула цебер, та стала посеред хати нї жива, нї вмерла. „Бідний мій сьвітку! Що тут робити, та що тут дїяти?“ Вибігла вона до чоловіка тай таки до правди не знає, як собі порадити: заткати його не заткає, а конешне щось та треба робити. Отож вона стала навкруг нього ходити та відказувати: „Най Господь бороне та заступат усїх ірщених тай нас. Це якесь насланє. Це пороблено. Хтос і нам завидує, не діждав би днинки сьвятої побачити!"

А Іван, як викинув із себе борщ аж десь до тогідної паски, то взяв стогнати. Постогнав — постогнав, пустив ся колика та трохи не впав до землї, але Аниця піддержала тай увела до хати. Іван висадив ся на піч, ляг на задї тай: „Відай — каже — вже не дочекати до завтра.“ Аниця й собі зажурила ся, забула й про вечерю, не спить усю ніч, бо то як той каже:

На печи на задї cидить потїха,

З неї ся суне як просо з міха.

ІІІ.

Занедужав Іван, із печі не встає, а Аницю вже й робота не бере ся. Переказує піп через людей до Івана, щоби йшов дожинати, ба й посилає нарочно наймита — не йде нї Іван, нї його жінка. Отець Кабанович розсердили ся: „Що то — і каже — мужик гнилий! Не йшла би тота жебрачія робити, але, панї, пє дома! Пішов би я — каже — сам до нього та порозгонив би лайдаків (бо се, панї, загибіль народа), але тепер нїяк: така духота на дворі, що прийде ся пропасти! Та бо ця, панї, духота не лиш минї шкодить, але й моїй пшеници, бо десь песї мужики тепер нїчого не роблять, десь один із другим зайшов у кукурудзи в холод тай спить, а робота пропадає (гет руський нарід, панї, ледачїє: піде до Жидів у найми). Коби-ж я так міг вихопити ся в поле, я ж би їм показав, як би якого не застав при роботї. Але тепер, панї, не можлива річ вийти, а вечером хоч і вийду, то мужики холодом возьмуть ся до роботи. — Але-ж духота! кортить мене в сад у холод, тай нїяк. Най ко до передвечера; не піду в поле, то хоч до того Йвана навідаю ся“.

У передвечері по тій дорозї, що по при Йванову хату, так то не бочка котить ся, не віз із снопами суне ся, се отець Кабанович не то качає ся, не то йде; неначе та в байцї, що одного часу та якось, бачу, таку штуку втяла, що нї їхала, нї йшла, нї летїла, нї пливла; так і отець Кабанович. Правда: з близька придивити ся — якось він тими ногами перебирає; так же не двома: тим двом помагає ще палиця, груба — прегруба бучяла. Отець не носить палицю з ласки та на втїху, але, очи видять, йому її треба, так як у слоту під вагу третього коня. Та доправди ішов він так, як слабі конята, з вагою болотєм: прійде що прійде тай стає віддихувати ся. Тай усотав ся ж: лице йому посинїло, очи на верх вилїзають, голова аж у бік перекривила ся так, що крихітку було й шиї видко (а се дуже рідко лучає ся.) Таку то жертву зробив із себе отець Кабанович, заки зайшов перед Йванову фіртку. Та тут лиш рукою махнув: „Се — каже — й гадки нема пріпхати ся.“ Отже він віддихав ся, уймив палицю в обі руцї цїпко, припер долїшний конець до землї тай увалив на неї всю ваготу свого тїла. Дарма, що палиця, груба-прегруба бучяла, аж угризла ся в землю, ще й угнула ся під ним. Таке собі отець Кабанович прибрав місце тай заверещав на все горло, так аби аж до хати голос дійшов: „Чому ви на роботу не йдете? Піяки! злодїї! Я вас у кримінал віддам!"

Як раз у сей час Аниця порала ся коло печі: готовила вечерю для Йвана. Випросила у сусїда троха „молочка“, бо на неї такий час найшов, що хоч — як то кажуть — за боки та навприсядки: є вода, ще коби муки тай готова кулеша. Сама Аниця жила пісною барабулею, а для Йвана то десь омасти випросить, то борщик забілить, а тепер ось приспособила молочка, бо з Іваном щось недобре коїло ся. Він від самого досьвітку раз-ураз йойкав та приповідав: „То-то ми! тото ми! йой то-то ми!“ Та як вам — допитує ся Аниця — болит? гірше вам? А Іван: „Тото ми! йой то-то ми! Аниця в гадках стала та в голову заходить: „От умре... бідний мій сьвітлу!... Не доїдає... се від лихого харчу... а то нема хоть гинь! Скочити хоч де молочка.“ Сюда не туди постарала ся вона того молочка тай як раз у ту хвилю, коли піп ізверещав коло фіртки, готовила його та на крик покинула, а сама з хати.

Як узріла попа коло фіртки, то так гей би їй по за шкіру мурашки пополазили. — Ага! се на роботу — погадала Аниця, пустила ся попови до рук тай: »Так і так — уповідає — знемагає мій чоловік. Оногди іззїв студеного борщу, а там лучило ся щось ізо троє зеренцїв бобу... чи що, ізбридив собі тай заслаб.“ Вона вже й не розповідала за свою догадку, що то пороблено, бо отець Кабанович, великий народолюбець (і „Дїло“, пренумерує), нищив у народї забобони. Нераз — піди хто до ворожки, або хоч натякни що за відьми, так піп зараз: Ти, грішнику — каже — Бог за тебе всїх Русинів карав. За покуту — каже — принесеш мінї на церков ґарнець раків тай два дни підеш на толоку.“ А відтак — по такім патріотичнім подвизї, сам пускав безіменно дописи в ґазети, що в такім то і такім селї жиє такий і такий сьвященник, отець Кабанович, великий патріот і народолюбець, що нищить темноту межи народом і засїває зерна просьвіти. Слава-ж йому, мовляв, за те; дай Боже, аби такі люде й на камени родили ся!“

Одначе, хоч Аниця й промовчала за пороблене, то попови й та бесїда не була по душі: „От який мінї — крикнув — пан вельможний; ізбридалояся йому! Аді, жебрачій: збридило ся! Знаю я вас дармоїдїв: лїнь — не хоче, панї, робити, або де перепив ся."

Аничка на се борзенько залепетала: „Бігме, паноченьку, правду вам кажу. Дай Господочку милосерний, аби я з осего місця не рушила ся, аби мінї руки покрутило, аби мінї ноги відоймило, аби мінї очи повилазили, аби мінї мову умкло, як брешу! Бігме, паноченьку, ізбридив собі тай заслаб. Я вже собі гадкувала й до знахарьки,“ вирвало ся Аници, але вона зараз перестала. Так же піп не в тїмя битий: його не обдуриш: „То так? Тобі до знахарьки захочує ся, тобі до диявола? Того ти так бідуєш: то все, панї, кара божа. Прийди но ти, сарака, до сповіди, бо як меш ізволікати, то я тобі, панї, й покути не дам."

Аничка спудала ся: Я, паноченьку, більше не... те, я... От я із своїм радила ся, ци нам до знахарьки, ци службу наймити. Та мій старий не похочує; то — каже — до знахарьки треба на друге село тай то ще їй треба щось і дати, а в нас, — дасть Біг, а службу — каже — в своїм селї мож наймити, тай то відробив ся; а воно, каже, однако помагає. — „ Службу — каже піп — то й я радив би тобі, лиш іще здало би ся й до лїкаря поїхати. Чоловік повинен уживати земських способів на слабість тай на духові не забувати, бо всяка слабість із допусту божого. Тому тобі треба й лїкарської помочи і службу божу наймити.“ „Та я рада би, паноченьку, до дохторя, бо кажут, що помагає, але в мене нема — й ґрейцаря, паноченьку, нема. Я би просила, ласки божої тай вашої, ци-ж би ви нас не запомогли хоть левом, а ми би відробили. Тай може би.., конинку, паноченьку! Бігме, паноченьку, я би й відробила і що сьвята церковного на толоку ходила бих, а в зимі то й у будну днину."

Панотець призадумав ся: „Вас варта запомагати? Тепер ти мінї і з сим і з тим, а як я тогід посилав за тобою на толоку, то ти ще й писок розпустила: „Не піду — каже — на попа робити, най собі найме! А тепер ось як: і відроблю і на толоку і се і те. Нї! посїяла, збирай: наймав я, наймиж і ти. Гадалась, багато мінї лиха вдїєш, аж се: прийшла коза до воза."

Аничка аж до землї кланяє ся та зазулею просить та неначе та дитина оправдує ся: „Бігме, паноченьку, не казала я таке. То вам понабріхували. Не пішла сме тогід, бо нїяк було, ба сесе, ба тото. А тепер, бігме, паноченьку, правду вам кажу, ходити мем обоє, коли загадаєте. Бо і щож? коло хати в мене роботи, що за ніхтем, а то — аби перегодувати ся хоч дома, хоч у добрих людий. Я готова коло вашої роботи й днювати й ночувати, ци в поли, ци коло хати, бо я вже гадкувала — коби на службу, а воно однаково: аби перегодувати ся.

Піп нїби з нехочу заговорив: „Та вже... аби не говорили люди, що я без милосердія. Та прийди. Лиш минї все щось гей би шептало, що ти мене обдурюєш.“ Аниця хотїла говорити та піп не дав: „Но-но “ сказав — не ляпай. Ти хоч кого, то переговорила би: масненька ти на язик. Памятай-же, щобись відробила, бо я обезвічив би тебе. Уже ти дам лева тай ту кобилу.“ По сїм слові покотив ся піп до дому, а Аниця побігла в хату доготовлювати вечерю.

IV.

Тай для отця Кабановича готовила ся дома вечеря. Про неї то собі й міркував отець, вертаючи до дому: „Як то добре вийти де на хвильку з хати: от прийду, вечеря буде вже готова тай смакувати буде мінї, бо я трохи протряс ся. А славні шницлї знає моя паня приготовляти, дуже славні — тілько чоловікови приїдає ся усе мясо та мясо. В загалї все проїдає ся. От у піст риба зразу така смашна, а вітак — уже не теє."

Так гадкуючи не стямив ся отець Кабанович, коли вчинив ся перед дверима своєї хати. Пересадив ся через поріг до сьвітлицї, сїв на крісло тай нудить ся; а зіпрів, як коли ті змолотники серед лїта в полудне. Продуває отець навкруг себе, роздягає ся, обтирає піт: нїчого не помагає. Закликає отець ід собі жінку: „Чи тобі — питає — не так душно як мінї? Я вже, бігме, не можу вітримати."

„Тото мінї дивно — говорить попадя — ти не багато ситший від мене, а такий єс слабий на духоту. От я й по надвірку кручу ся, й коло печі пораю ся, а все якось вітримую."

„Тим бо то — каже отець — тобі не штука вітримувати, коли маєш щось до роботи: при роботї за все забуває ся."

„А ти пішов би іскупати ся“ — радить попадя.

„Так я й сам над сим гадаю. Та бо тяжко, бо дуже далеко: заки зайдеш у гай, то ростопиш ся. Поміркуй лиш: іти дорогою — дуже далеко, а стежкою не вигідно. Віцци мінї не горе перейти через дорогу до церкви, але там треба перелаз перелазити. Та ще й високий то перелаз! Мушу сказати, панї, в недїлю на службі, аби го вменшило"

„Та ти взяв би — радить попадя — ґазети відчитувати. Не мудра я на цїм, але, бачу, що ґазетами мож так забавити ся, як і картами."

„На лиха мінї твоїх ґазет: не хочеть ся мінї з ними заходити, бо то не по моїх переконанях. До недавна пренумерував я „Червоную Русь“, то прозивали москальофілом. А от отець Філємон радив »Дїло“ брати: то — каже — лїпше за нашов справов стоїть; от — каже — помістило, ще й осібнов відбитков видало „Відозву Краківских Взаїмних Убезпечень“ а „Червоная“ і словом не згадала. Я й узяв „Дїло“, та не хоче ся читати: не по моїх, панї, переконанях. Десь, чую, по інших краях кождий стан має свій орґан, а Русини на таке не можуть здобути ся.“

„То я зїправди не знаю тобі порадити“ — говорить попадя; — може бись писав що до ґазет."

„От правда! — каже піп — я ще до „Дїла“ не дописував... Але нї, серце, у лїтї я не тото... я й до „Червоної“ в лїтї не дописував; у зимі так — інша річ. Я би радше... От я зробив би тобі одну пропозицию. Коби ти коло мене посидїла. Покинь, серденько, роботу та посидь ізо мною.

А попадя: „Та же я — каже — не тото... Лишень щом розчала вечерю, а наймичка сама зі шницлями не дасть собі ради."

„От ти скажи наймичцї, най ізробить намісь шницлїв (бо й так проїдають ся) печеню, а сама заходи до мене."

Попадя зайшла в кухню тай почала сварити наймичку: „Дївко! дївко! Що ти на сьвітї божім гадаєш? Та ти до сего часу ще не знаєш шницлї робити? Кілько я тебе вчу та все гадаю: от буде — кажу — поміч. А то — ти за дурно їси. Я осьде слаба, не можу в кухни сидїти, та хіба вже й не розчинати шницлї, хіба спечи тото мясо тай — уже!“

„Та же я, їмосць, уже знаю шницлї робити, — говорить наймичка — як їмосця слабі... лиш — Господи, з чого би се?«

„Пантруй свого! Не допитуй ся крикнула попадя. Бери та спечи тото мясо. Лиш озьми та попсуй. Я ж би тобі показала! Нї я, нї пан отець не могли-би їсти, бо обоє щось знемагаєм. Засунь борзенько мясо тай обходи ся без мене. А як би мене доконешне було треба, то через двері заклич. Лиш як би я не виходила, то ти не чипи під дверима, тай не зазирай, але бери ся сама до роботи..“ По сих словах попадя пішла в покої.

V.

»Тота“ кобила мала вже трицять рік без одного: шісьдесятого й першого року у девять день побачила соняшне сьвітло. Брикала вона, кілько брикала, а вітак — як то в кінській родї водить ся — пішла в шлию. Зразу ходила в бричцї та відтак таскала плуг. Аж під саму зиму житя прозвали її »Галєною“ тай призначили під верх попови. Але прийшло ся — часи змінили ся: Кобила на одно око ослїпла, а на друге ще перед тим не видїла, а піп не міг уже в теплу днину возити свого черева, бо воно анї руш не братало ся з сонцем. Тай від тепер піп заситїв у покоях, а кобила заклякла в стайни. Там вона й на одну ногу вкалїчіла тай зовсїм стратили свою давну вдачу. Тепер годує ся лиш самою соломою: для мене, старої, мовляв, і сього доста. Так жеж їсть ту солому раз попри раз: молодим гуляти, а мінї старій, мовляв, за смерть гадати. Не йде вже й до шлиї, мінї, старій, мовляв, час уже спочивати, а молоді най сьвіт перевертають. Ії солома з ясел іде під молодих коней на стелею: се, мовляв, яйце бере ся мудріще від курки. Підупала, сарака на здоровлю, кашлає; іспала з тїла: по ребрах міг би неначе по драбинї лазити; тай красу свою стратила: щибла лївий клуб. За теж вона статею височенна під саму стелю: не з будь якого роду.

На другий день по розмові попа з Аницею, зайшла зміна в дотеперішнїм житю кобилячім: досьвіта прийшла Аниця з батогом. Заки Петро, попів наймит, пішов до колешнї та вивів Галєну та запряг до старого воза, Аниця вимучила через руки в попа лева, сїла на віз, узяла важки в руки тай займила. Сухоребра Галєна неначе чобана пішла: її зад перосовував ся з боку на бік. Мухи роєм кинулись на неї, а вона спустила вуха та лиш хвостом інодї махне гей від нехочу. Принесла ся якось перед Іванову хату, стала тай дожидає, заки ґазда вийдуть із хати та примістять ся на возї.

Аниця виводила Йвана як старця: лице його почорнїле застелило ся сивими пишками очи запали ся, ноги не служили, а до того, Аниця одягла його в старий, дїравий сардак, підперезала перевеслом із околота тай веде босого. Сама Аниця наче його донька (лиш трохи поблїдла) убрала ся в новий, великодний сардак, у перемітку тай у чоботи (усе своє, придане). Чоботи, правда, не були лишень її, але Йванові. Через лїто вони дурно стояли, за те в зимі ішли або на Аницю, а тодї Йван дома сидїв, або на Йвана, а тодї Аниця в хатї лишала ся. На возї — Аниця за погонича сїла з переду, а Йвана помістила із заду. Він у половинї сидїв, а в половинї лежав; ноги його були накриті старою веріткою.

Гонить Аниця слїпу кобилу; кобила сопе як три міхи, шпотає ся та ступає непевно, як коли-би земля мала під нею провалити ся. Бо то воно не штука говорити: сей їде слїпою кониною, той їде слїпою кониною — але як їде? Тут треба в слїпу кобилу перекинути ся та пізнати, що вона собі гадкує. Отож вона йде, нїчого перед собою не видить, лиш темноту і темноту тай здає ся їй, що вона десь на конець сьвіта зайшла, що далї вже землї не стає. Так вона заки ступить, то все трібує, є ще земля, чи вже нї? Отак кобила випробувала, що земля є аж за село, а тут — западає ся; тож вона не богато гадаючи бере тай стає: от уже — міркує — відїхалам своє. Та тут Галєну як уперезав батіг по крижах, то на нїй аж скіра стрясла ся: не знала, дурна конина, що тут не земля западає ся, але гора починає ся, так треба спускати. Аниця піймала цїпко важки тай держить, аж подає ся назад. Кобила — штульгук — штульгук, звернула з дороги тай беркец в окіп! І нї гадки вставати: наткнули ся мордою на траву, тай гризе, аж грузею заїдає ся. Що Аниця бідкає ся, що вєкає, що сїче кобилу — анї суди Боже! Скочила вона до крайної хати, упросила добрих людей помогти: здоймили „Галєну“ на друках тай гайда в божу путь; Аниця вже не сїдала, але вела конину в руках. Отже їзда не дуже борзо йшла, бо Галєна тягне, кілько тягне, а нараз стає собі як молода на весїлю, робить із себе кавулю, згинає шию в бік, дістає мордою аж до задної лопатки, гризе тай кланцає зубами. Дарма, що до міста була не сповна миля, вони приїхали там десь в обід.

У містї майже нїчого не зорудували в хосен Йвана, а тілько довідали ся, що за лева лїку не найти. Лїкар узяв за огляданє 70 кр. тай записав рецепту. Аниця гадала зразу, що то лїки, що ту картку має Йван проковтнути тай запитала ся лїкаря, чи то з хлїбом іззїсти, чи з водою випити. Але як їй лїкар роз’яснив, що се — каже — лиш такий квіток, а на нього в аптицї ще треба лїки брати тай то ще за них заплатити, тодї Аниця привела Йвана д возови, посадила його з заду, сама сперла ся на полудрабок тай трохи не з плачем проговорила: „Я цего надїяла ся: скоро піп справляє, то вже воно щось не так. Єму, бачу, мало, що в него каса позичкова, але ще хоче з кождої хати по дві шісцї на якусь нїби читарню.“

Із сею читальнею, що за неї набилює Аниця, отак було: Жалував ся раз піп перед попадею, що таки вмру, каже, з нудів. Тож попадя нарадила йому, щоби заклав у селї читальню, то все буде розривка. Піп зараз таки в недїлю оповістив у церкві, що най кождий мужик зложить по 20 кр. то заведуть собі читальню, дуже хосенне дїло і Богу миле. Одначе згодї покинув ту гадку — раз тому, що в лїтї ходити би, а друге: відрадив йому дїдич.

VI.

Вертаючи до дому, Аниця не втерпіла тай повернула на друге село до знахарьки. Знахарька, славна баба при полозї на цїлу околицю, обізріла Йвана тай запитала ся про причину слабости. Йван було хотїв говорити та Аниця не дала: „Ви, каже, мовчіть, я сама. Вони в мене маломовні, так уже, бачу, з маленьку. Слабі вони й до робота ж до бесїди не говіркі."

Тепер Аниця стала розповідати гет усе від свого подружя. Скілько раз і Йван хотїв до бесїди своє слівце втрутити, то Аниця все казала йому мовчати, а сама до знахарьки приповідала: вони в мене маломовні.

З тої бесїди довідала ся знахарька, що Аниця віддала ся за Йвана тому, що ії кревні радили, бо парубок — казали — їй не лучить ся, а за вдівцем дасть Біг, може й чого доробить ся. А Йван — маломовний він тай слабий до роботи — тілько робить, що знемагає раз-у раз. Та Аниця ж на се не жалувала би ся, але в них є хатчина тай помірочок, то не тілько сього хісна, кілько короводів за податки. Давно вже Аницю гадки збирали на службу: так же жаль покидати — усе: хоч маломовні та щире в них серце. На щастє дїтей у них нема. Та хоч вороги й підоймають їх на сьміх, що се дєдя з донькою жиє, хоч гірко їм хлїб приходить, то вона все собі не міркувала би, лиш коби не слабість. А то й онодї — тут Аниця розповіла за таргани.

Знахарька вислухала, вислухала все до чиста, тай: „Не бійте ся — каже — воно перейде. Це відай на пропасницу заносит ся, але — Бог помилує, перейде. Нате вам це зїлє, киньте пушку до окропу тай дайте на ніч напити ся — на поти. А я би вам, любко, таки радила на службу, тепер однако далї по роботах, у нашого професора нема наймички, там би вам було сьвяте житє."

Йван тай Аниця згодили ся: повернули до професора тай за тиждень Аниця мала прийти на службу.

VII.

Минув тиждень, Йван по надвірку похожає... ба нї, то так було:

Сонце стояло над заходом. Осьвітило жовто Йванову хату, Йванів пліт, Йванове паця тай Йвана самого, що сидїв на приспі тай сокотив паця, аби до хорім не забігло. „Ти — говорив Йван до пацяти — паси ся чемно, тай не будь пацям: не пхай ся, де тебе не прося.“

Аниця за той час віднесла попови пшеницю. Се за кобилу тай за того лева. Аницї лучила ся добра служба, тому Йван віджалував пшеницю.

Та з попом не легка справа. Він як учув, що Аниця задумує, так таки трохи не сказив ся. Тай мав за що: тут Аниця присягала що відробить та на толоку ходити ме, а то — приносить збіжє. Піп прямо не міг сього порозуміти: »Як таки? плакала, благала, тай обдурила! Гей люде добрі, деж тут уже правда на сьвітї?! Тут на безпешно хтось проти усего сьвятого бунтує нарід, а він без того дикий!“ Дарма, що лїто: отець Кабанович виготовив на ту тему допись до „Дїла“. Не забавки вийде.

Дістала там Аниця, що дістала, але збіжє лишила тай вернула ся до дому. Застає Йвана на приспі. „А що казав піп?“ А щож би? Казав, каже, що мужик крутнев жиє.“ „Неправда! Не крутнев мужик жиє, а знаєш чим?“ — „Чим? Хіба правдов!“ — „Де там правдов! Нї правдов, нї — крутнев мужик не жиє— а знаєш чим?“ —„Чим?“ — „Лумерами!—коли хоч знати“. „Як? Якими лумерами?“ „Такими „Що це ви вігадуєте? Якими лумерами?“ „А ось як: кождий мужик має свої девятеро лумерів. Перше лумеро — мужик оре; друге лумеро — мужик волочит; трете лумеро — мужик сїє; четверта лумеро — мужик жне; пяте лумеро — мужик вяже тай звозит; шесте лумеро — мужик молотит; семе лумеро — мужик віє; осьме лумеро — мужик несе... ба нї! гидно: тут знов інакші лумера: перше лумеро мужик несе, де кажуть, друге лумеро — мужик несе.., трете.., та цих, мой, таких лумерів, що звізд на небі, що піску в морі!"

["Хитрий Панько та інші оповідання" (1903), с.79—97]