Кадріль (1903)

Присвячено п-ї Оленї Гнатюковій.

Укінчений богослов, Володимир, стояв довгий час у дверях балевої салї і вже справив ся виходити, коли аранжер, молодий чорнявий чоловік, заповів шесту фіґуру кадріля, а музика заграла арію з народньої піснї. Володимир облишив ся, щоби вислухати до кінця музики. Надто музикальний він не був, але та арія викликала в нїм спогади з ґімназияльних часів. Також ті спогади не мали для Володимира нїчого чаруючого, але вони приглушували в нїм теперішне невдоволенє собою.

Володимир мав власне намір оженитись і тому прийшов на баль. Але, побувши тут кілька годин, допевнив ся, що се найбільша нїсенїтниця (принайменьше для нього) намагати ся вибрати собі жінку на балю. Належав до людий ідеальнїщих, що шукають жінки, яка розуміла-б їх душевні пориви.

А тут, на балю, що йому почати? Знайомих у нього не було, а так нї в дві нї в три приступити до якої небудь дами, поклонитись і сказати їй: »Перепрашаю; позвольте, нехай з вами поговорю, бо хочу довідати ся, чи не були би ви для мене пригідні на жінку?« так чей же не міг зробити. Хоча би сього питаня й не поставив, то воно тремтїло йому як сльоза на очах, було виписане кровавим пятном на чолї. Кожда дама се завважає.

Отак передумуючи, Володимир доконав ся, що вже взагалї не зможе вибрати собі такої жінки, яку створив у своїх почуванях. Видїв тут наглядно, що стрічати ме дами лишень у балевім або сьвяточнім настрою. А в такім настрою дами дуже обережно пригрібують свою душу.

Тим то й Володимир був невдоволений собою і не хотїв довше на балю оставати ся, бо се невдоленє все зростало. І був би вже вийшов, коли би музика не була заграла звісну йому народню арію.

Ті спогади з ґімназияльних часів змивали з його душі невдоволенє й робили його пригожим до байдужної обсервациї того, що дїяло ся кругом нього. Став приглядати ся фіґурам кадріля.

Аранжер розтягав довжезний ланцюх із дам, що пишав ся барвами одягу тай цвив краскою обнаженого тїла. Ланцюх сей був звернений плечима до Володимира. Тай він узяв обзирати ті плечі.

Ось широкі, пухкі плечі якоїсь товстенької дами. На лопатках плечі ті ледви морщили ся незамітно. Коли властителька тих плечей скрутила в бік, заздрів Володимир гладонький підбородок і кінчик перкатого носа.

Потім цїлий рій худших і ситших плечий, що корчили ся, або розтягали ся в міру положеня рук.

За тим роєм сунули ся плечі якоїсь високої дами, а Володимирови здавало ся, що ті плечі зовсїм несхожі на всї иньші плечі. Правда: вони також білїли краскою тїла і за кождим рухом лопаток прибирали всякі форми, але вони були тим незвичайні, що мали свій питомий блиск, зовсїм незалежний від внїшнього сьвітла.

Так їх принайменьше видїв Володимир.

Сей блиск наче робив їх живими. Володимир так угриз ся очима в ті плечі, що цїлком пропустив нагоду побачити даму з такими дивними плечима. Але був певний, що сю даму зараз пізнає, хоч не видїв її обличя.

Побачити ще раз ті плечі, пізнати даму з тими плечима, се стало ся в одну мить одиноким бажанєм Володимира. Ставав на пальцї, роззирав ся по всїй салї, щоби заспокоїти те бажанє. Але на салї був такий здвиг людий, що й гадки не було розріжнити одну особу. Почув у собі неспокій, що ануж та дама сим часом десь відійде, або що він не мати-ме нагоди пізнати ся з нею.

Аж ось аранжер став розвивати живий ланцюх у другий бік. Володимирови аж мороз тїлом пробіг на саму думку, що побачить ту даму спереду. Водив очима по прохожих дамах і не бачив їх зовсїм, а радше бачив тільки те, що жадна з них не та.

Надходить, надходить — трохи не скричав Володимир, а то йому на серци зробило ся так легко й так радісно, неначеби побачив свою неню зовсїм здорову тодї, як йому розповідали, що вона безнадїйно хора. По блиску пізнав свою даму. Той блиск пашів із її обнажених грудий і шиї, з її лиця, продирав ся поміж волося з її голови. Той блиск дотулював ся до Володимирових очий і розпливав ся в його грудях.

Хоч дивив ся на неї дуже вважно, отже зовсїм не знав, який вираз її обличя, завважав тільки, що вона бльондинка, довгообраза, але не міг навіть зловити краски її очий. Лишень поява її викликала в нїм якесь неозначене почуванє, якийсь дивний душевний настрій, що про нього й нїяк словами сказати. По тім почуваню й по тім дивнім душевнім настрою Володимир мав би її пізнати, коли би в друге з нею здибав ся. Также й не треба Володимирови знати, або тямити обличя своєї дами, бо як тільки поява якоїсь дами викличе в нїм той дивний стан душевнй, то се-ж нестеменно та дама.

Тепер горів бажанєм побачити її ще раз із нетерплячкою дожидав ся кінця кадріля. Та народня арія остогидла йому, а на аранжера майже був сердитий, що ще не кінчить. Бо йому треба, треба доконечне пізнати ся з тою дамою.

Але кадріль не кінчив ся. Музика в одно грала, а танцюючі переходили парами з одного кінця салї на другий. Побачив її ще раз. Переходила попри нього з дансером, менчим від неї й заступила свого дансера перед Володимиром. Він видїв із боку її білі руки, шию й лице, але виразу її обличя знов не завважив. Допевнив ся тільки, що поява її викликала в нїм теж саме почутє. А той блиск? Не може бути, аби сукня мала таку краску. Се блиск її тїла, що пробирав ся крізь сукню, надавав її барві такої живости.

Володимир подумав собі: »При кадрілю показують нам дами з усїх боків, щоби пізнати їх тїло; а звідкиж я можу звідати ся, яка в неї душа?

Ся думка його занепокоїла. »Щож мене обходить її душа? Хибаж я хочу з нею женити ся?«

Почув у собі нїби якийсь сором, нїби якийсь страх і не знав, чи се від отсих думок, чи від її появи.

А кадріль скінчив ся. Заграли ґальоп і пари поскакали кругом салї. Володимир слїдив за дамою, щоби зараз узяти її до танцю. Аби не стратити її з очий, поступав незамітно попід стїни в тім напрямі, куди вона з дансером посувала ся. Діждав ся. Дансер посадив її на кріслї й відійшов.

Володимир не пішов, але побіг до неї. Як тільки зближав ся, вона припідняла ся й піднесла лїве рамя, щоби поставити йому на плече. Коли пустив ся з нею в танець, що кілька кругів потикав ся на иньші пари. Не знав, чи се передні пари зле танцюють, чи він путаєть ся зі зворушеня. Бо був такий зворушений, що серце в нїм било ся і трохи дух не запирало. Чув, що не обійде з нею кругом цїлої салї, бо дуже був стомлений. Посадив її зараз на найблизчім кріслї і з великої втоми бояв ся слова проговорити, бо був переконаний, що серед одного слова задихаєть ся й не докінчить.

Став перед нею, щоби заступити її від дансерів, аби хтось не заанґажував. Вона холодила ся вахлярем і дуже рідко глипала на Володимира. При тім зовсїм без потреби крутила головою. А він у думцї просив її: »Прочитай у мене на чолї те пятно, що питає ся, чи будеш пригідна менї на жінку і відповіж. Прошу тебе: притакни.«

Трохи віддихавши ся, проговорив до неї: »Панї відай змучили ся«, й дивив ся вважно на її чоло, гладке й низьке, а опісля на білі груди й від сього обвіяло його холодом. »Чи сеж — має бути любов? — зі страхом подумав.

Вона його почувань зовсїм не розуміла й тільки відповіла на звернене до себе питанє одним словом:

»Нї!«

Оглядав її лице й переконав ся, що воно не зовсїм гарне. Навіть того блиску не мож було з близька на нїм завважати. А все щось його тиснуло до сеї дами.

»Ви любите танцювати?«

»Чому би нї?« відповіла вона зовсїм апатично і глянула йому прямо в очи. Він не пізнав краски її очий, але той погляд збентежив його до краю.

»Говори-ж, говори-ж, нехай тебе пізнаю,« — просив її в думцї, а в голос сказав:

»Як з ким, може зі мною не так, як з иньшим«.

Тепер вона й не глянула на нього:

»Ото менї в голові«! — відповіла тай замахала вахлярем.

Він нагнув ся до неї ближче: »При танцю робить ся знайомости, залюблюєть ся«.

Вона-ж не порозуміла його натяку тай знов відповіла одним словом: »Овва!«

»Тай дурна-ж«, подумав Володимир — »коби хоч держала себе природно, так як на селї при родинї. А то ті дивні манєри маханя вахлярем і крученя головою ще дужче показують її дурноту. Але може — може їй саме до лиця з дурнотою. Не вжеж жінцї доконче розуму? Хто зна, чи розумна жінка не відогнала би не одну приємність із подружнього житя одним розумним словом?«

Знов обзирав її лице й її груди, а те неозначене почуванє й дивний настрій душевний знов розплив ся по його грудях. Намагав ся конче виявити їй свої наміри.

»Може, ви панї, вже не стоїте о любов, може ви вже кого й полюбили?« — спитав ся несьміливо.

»О не мала би я роботи!« — відповіла апатично.

»Вона сюди не приїхала, її привезли« — подумав Володимир і тут же додав: — »чого-ж я хочу від неї, атже я її не люблю, хибаж се любов?“

Проте однако відчував, що не може від неї відійти.

Прийшов її батько, грубий, червоний піп, сїв коло неї на крісло, поставив долоню на колїна й почав трясти ногою. Володимир представив ся йому, додавши після свого імени характер: укінчений богослов.

»Я знаю — відповів піп, а очи йому просияли, — »вас тут лиш два: ви тай Харчук. Але Харчук уже заручив ся з Мамагірською. Не знаю, що він у нїй видить?«

По сїм поглянув лагідно о. Корольчук (так називав ся) на Володимира й прочитав на його чолї те пятно. Пятно-ж тепер так говорило: »Хочу женити ся з твоєю донькою та ще її добре не знаю.«

У відповідь на те заговорив о. Корольчук до доньки: »Ти, вижу, впріла. Ходїм до буфету та щось випєш на прохолоду. Будьте ласкаві й ви з нами« — звернув ся до Володимира — »та пізнаєм ся близче«.

В буфетї позасїдали за стіл, пустивши панну в середину. Мущини випили горівку й закусювали, а панна випила лїмонаду й заявила, що нїчого не хоче їсти.

Володимир оглядав її з боку й за кождим таким поглядом чув у собі той дивний настрій душевний. Уже в третє ставив собі питанє: «Не вжеж се має бути любов?«

Отже, хоч не знав на се питанє иньшої відповіди, як тільки: що се не любов, все таки говорив до своєї сусїдки любовні речі. Вона слухала тих річий байдужно й неначе не розуміла, до чого воно йде. О. Корольчук пив пиво, клав долоню на колїно й тряс ногою. А Володимир не вгавав говорити. Вже дійшов до того, що присягав ся в любови, а вона все слухала із зовсїм природною байдужністю. Ся байдужність провокувала Воломира до ще більшого й основнїщого визнаня любови. Коли й те не могло її вирвати з її спокою, він прямо осьвідчив ся. Як се стало ся, він не тямив. Знав лишень, що думки його зовсїм льоґічно одна з одної родили ся і що в кінцї він їй мусїв так сказати:

»Я, прошу панї, маю зовсїм поважні наміри. Чи можу надїяти ся?«

Вона підняла на нього перелякані очи. Володимир знова-ж не міг завважати, якої краски ті очи, видїв тільки, що вони дуже перелякані. »Такими очима допевне дивить ся вівця на вовка, що хоче її роздерти« — подумав собі і вже хотїв своє слово взяти назад, коли вона йому відповіла:

»Я не маю нїчого проти того«.

Володимир поглянув на неї. Вона спустила голову й дивила ся в долину, але він видїв ті перелякані очи: вони сьвітили йому в його очах, як те сьвітло, що й прижмури ся, а все таки його бачиш.

Чув, що повинен щось говорити, але не міг. Хотїв уявити собі її блискуче тїло, але видїв тільки ті перелякані очи. »Що ті очи хотїли менї сказати? — думалось Володимирови — »не вже вони просили мене, щоб я дав їй спокій? Чого-ж вона приїхала на баль, як не жениха шукати? Не вжеж її привезли сюди, як овечку для вовка, а вона не видячи иньшого виходу, годить ся на все?! Атжеж батько привіз її сюда! Батько-ж її приятель«. О. Корольчук завважав, що по осьвідчинах молодим людям нїяково. Тому встав і всї троє пішли знов на салю. Танцювали мазурки. Якийсь студент заанґажував її.

Володимир дивив ся на салю й видїв тільки, як ті перелякані очи скачуть під такт музицї. »Менї її жаль; аж се може правдива любов« — міркував собі Володимир. — »Але чому менї її жаль, щож із нею приключило ся«?

Слухав мазурки й видїло ся йому, що мазурка, се продовженє кадріля. І тут проводять дам перед мужчинами, кажуть їм скакати, щоби випробувати їх фізичну силу. Примусом беруть їх до сього. Пізнати се по їх сумних, викривлених лицях, по їх — заляканих очах.

»Що менї з тими очима? Я зробив рішучий крок у своїм житю, тому мабуть такий роздразнений, що чорт зна що видумую«.

Так думав собі Володимир і слухав музики. Се не музика, се поганяють до скаканя ті бідні жінки, що силою забрали їх до танцю. Виразнїсїнько чути ритмічні удари баса, а голос скрипки то тільки прикраса тих ударів, тільки покришка, щоби з боку так легко не доглупатись, що се удари.

При кадрілю тягали й волочили їх силоміць навкруг салї, а тепер кажуть їм скакати. І хто їх спасає від сього? Не вжеж ті, що перед ними так лякають ся ті очи?

Володимир притис голову до одвірка й зажмурив ся. Як рибки з води проти сонця, так скакали до такту музики ті перелякані очи.

„Атжеж я її люблю" — майже з розпукою виправдував себе. „Такий щирий жаль за неї, се-ж нїжна любов. Але вона — вона чи любить, чи полюбить мене? З якої причини виходить вона за мене заміж? Вона, що село не дало їй нагоди розглянути ся на людий свойого стану; вона, що мусить дожидати, коли хто їй осьвідчить ся; вона, що її сюди привезли. І чим я заспокою ті перелякані очи?!"

Тулив ся цїлим тїлом до одвірка й клїпав очима, аби вигнати з них ті дивні скачучі сьвітла.