Судя Кривдунський, заговоривши при розправі ласкаво до Олени, глянув крадьки перелякано на адвоката й на свого писаря, чи вони припадком не взяли йому за зле ту ласкавість, або чи не сьміють ся з нього. Кривдунський, навряд усїм приписам і законам, уважав за нормальні відносини судії до мужички, щоби на неї насварити, накричати й казати її за двері викинути.
Але її худеньке, біле лице, як із мармору виточене, всю ввагу судії стягало на себе й не дозволяло йому примітити, що Олена в мужицькім одягу. На тім лици не було анї одної зайвої морщинки, а всеж таки видко було на нїм терпінє, неначе білу хмарку на місяци.
„Що ви за одні?“ — запитав її судія ласкаво і власне тепер поглянув перелякано на писаря й на адвоката.
Олена показала рукою на мужика, що його саме розправа переводила ся.
»Я жінка Семенова« — відповіла таким голосом, що здавало ся, нїби се не Олена говорить, але якась мушка близько над вухом бренить.
Судія піднїс брови в гору, наче здивував ся, що й таке створіне може бути замужем. Оленаж тимчасом далї говорила:
»Прошу ясного суду, ми вернемо гроші, що взяв чоловік, бо то не було нїякої продажи. Як же ви купували той ґрунтець, Бога бійте ся, Петре!«
Із сими словами обернулась Олена до малого солоденького мужика в роздертій під пахою кожушини. З під пахи стриміли йому три космики чорної вовни, як грубі наїжені вуси.
„При сьвідках купив“ — відповів Петро й відвернув ся від неї.
Олена поступила кілька кроків так, аби стати Петрови до лиця:
»То все крадьки зроблено« — бренїла до Петра, притакуючи собі головою. — „А хтож робив той ґрунтець продажний? — кажіть, Петруню, знала я за тото? Чи ви менї хоть марне словечко сказали? На щосте впхали єму гроші так, що я не видїла?«
Петрови виступили смуги на лици, червоні як розкраяний бурак. Трохи від Олени відступив ся й борзенько заговорив до судії: „Бігме, вона знала, вона все знала«. Олена підступила знов ближше:
„Ой не говоріть неправду, бо гріх. Таж ви єго витягли з хати на хрестини. А тож чувана річ, аби на хрестинах та ґрунт продавати?“
Петро червонїв тай бив ся кулаком у груди:
„То все не так, бігме не так. Я зараз присягаю!“
„Присягнїть, присягнїть Петруню!“ — приговорювала Олена.
„Отже, бігме, присягну!“
Грубенький адвокат хитро підсьміхав ся. Щоби висвободити свого клїєнта з клопоту, встав, підпер ся грубими руками на стіл і витягав коротку шию.
„Вона тут нї при чім“ — говорив до судії, нїби докоряючи йому, що допустив без потреби Олену до слова. — „Ґрунт інтабульований на Семена; вона не має тут що говорити."
Олена підбігла до адвоката, потім назад до судії, а потім до Петра:
„Я маю з ним дїти“ — жалувалась вона. — » Четверо дрібних дїтей. Що їм із тата, з мами як лишать ся без ґрунту? Кривда буде, прошу ясного суду. Відки ви, Петре, дібрали такого сумлїня, аби потай мене відбирати дїтем ґрунтець?!“
Судія бачив, що як би Олена мала більше фізичної сили, то стала ся би тепер причиною авантури. А ще чув на собі докір адвоката, що без причини допустив її до слова. Тому стягнув брови і скричав:
„Тихо, бабо, бо зараз замкну!“
Олена побігла борзенько в кут і глядїла вітти перелякано то на судію, то на адвоката. Адвокат подивив ся радісно на Петра й моргнув до него нїби: Вважай, чоловіче, якого заступника маєш: сказав слово і всьо вийшло добре.
Але Петро червонїв ся далї: Був поконаний і засоромлений. Він почував гидоту свого поступку супроти мужицького права, бо купив ґрунт, непродажний, з межи дрібних дїтей, потай жінки. Йому здавало ся, що цїла вага сеї розправи — доказати, що він не крадьки купував. Не мав відваги оправдувати ся перед судією, бо не знав, чи по Олениній оборонї судія йому повірить. Але перед адвокатом міг, бо заплатив йому за віру.
„То не зробило ся так прихапци“ — розповідав адвокатови. „Цїлі два роки ми мали заєдно за сесе бесїду. Може неправда, Семене?"
Семен заметушив ся. До тепер стояв цїлий час похнюплений і словом не обізвав ся.
„То таки, Петре, дїяло ся на хрестинах“ — відповів несьміливо й не радо, як та дитина, що її вибють і змушують казати, що вже більше не буде зле робити.
Петро розклав руки широко, як би мав обняти щось дуже грубого.
„Як то?! — дивував ся. — „А виж менї раз казали, що продалибисте ґрунт, лиш аби лучив ся добрий купець?"
„Але я не казав, що маю ґрунт на продаж, що в мене ґрунт продажвий“ — говорив Семен также несьміливо й не радо. Чув свою провину перед жінкою й перед дїтьми.
»От на маєш!« сказав Петро й чіхав ся в голову.
„Якіж то ви дивні", — говорив адвокат, стягнув праве лице й прижмурив праве око, даючи тим порозуміти, що він думає: дурний, анї: дивний. — „Та то всьо одно, чи на хрестинах, чи на похоронї, чи на весїлю. Згодилисте ся, далисте завдаток, а тепер хоть доплачуйте, най вам ґрунт дає, а нї, то най вертає подвійний завдаток".
Але ся мова нї трохи Петра не заспокоїла. Він мняв ся, червонїв, переступив із ноги на ногу.
„То, бігме, не було крадьки“ — кляв ся і просив очима адвоката й судію, аби йому повірили, або аби хоч сказали, що вірять.
Судія знетерпеливив ся. З лоскотом відсунув ся з кріслом від стола й ударив кулаком книжку.
„Шкода часу! Відступаєш єму ґрунт?“ — зверещав на Семена.
»Кривда буде, пане!«
»Вертай подвійний завдаток, коли даш сто ринських?«
»Кривда буде, пане.«
»А ти хочеш подвійний завдаток?« — звернув ся судія до Петра.
»Що менї з грошей?« — відповів Петро й відвернув ся від Семена так, аби він не міг йому в очи заглянути. — »То не було крадьки. Скарай мене сила божа! При людех...“
Олена не дала йому докінчити. Прибігла і стала йому прямо до лиця.
»Беріть, беріть, Петрусю, ґрунтець із помежи четверо дрібних дїточок!« — грозила йому пальцем і протирала очи рукавом. Петро відвернув ся й шукав очима поратунку в судії.
„Я здаю ся на ласкавий суд“ — сказав твердо нїби сердито.
„Приймай подвійний завдаток!“ — і собіж сердито сказав судія.
Олена зайшла знов Петрови перед обличє і знов протирала очи і грозила пальцем: „Ой не загрієте ся сирітскою кривдою.“
Петро благав очима в судії поратунку.
„Марш, бабо, за двері!“ — зверещав судія; — „я для неї хочу добре зробити, а вона менї перешкажає.“
Вона борзенько побігла до дверей, вийшла до сїней, зачинила за собою двері й приклала до них ухо. Слухала з таким напруженєм, що здавалось їй, почула би, як трава росте. Отже окрім гамору нїчого більше дослухатись не могла. Чи з невигідного станя, чи може з нетерпеливого дожиданя, дрожала цїлим тїлом як на морозї. Пробувала кілька рази дотулити ся клямки, але клямка дзвенїла під дрожачою рукою й Олена хапала за кождим разом руку назад, неначе би попекла ся.
Аж нараз відчинили ся двері, а Олена вхопила ся міцно правою рукою за одвірок, аби не влетїти до середини. Уперед вийшов, Петро скорою ходою, а за ним пхає ся нерадо Семен. Олена видивила ся з боязнею на нього а він спустив очи під її поглядом і оглядав широкі писки своїх робіт.
„Маю вернути подвійний завдаток“ — обізвав ся він так нерадо, неначе би кожде слово, промикаючись крізь горло, дерло його як ячмінний колос.
Олена піднесла обі долонї в гору й ловила ся за вуха й за чоло.
„Йой! йой! запродав сумлїнє!“ — говорила тихонько, потім шептала ті слова, а потім тільки рухала зубами.
Петро став оддалїк від них, але йому не дало довго встояти на місци. Приступив до них і сплїв пальцї над грудьми й спустив їх кілько мога в долину.
»Жінко добра! на якийже я спосіб запродав сумлїнє?“ — сказав твердо, але червоні смуги виступили йому знов на лици. Отже таки дивив ся відважно Оленї в очи.
Вона знов забренїла як мушка і майже за кождим словом притакувала собі головою.
„Та ви його возьмете на хрестини, а він напє ся, прийде до дому тай бійку счинає. А якже, бійку счинає« — додала нїби того, що Петро їй не вірить, хочь він мовчав.
»Як я була при надїі, а він напитий прийшов, то й за волоси мене водив, і ще й кулакував. Кров із мене цюрком ляла ся. Деж таку жінку бити?!«
Семен поглянув на неї, почіхав ся в голову й усьміхнув ся заклопотано. Відтак спустив знов очи в долину.
„А щож я вам винен?“ — запитав ся Петро.
„Я на него нїчо не кажу“ — говорила Олена. — „Він добрий чоловік. Як тверезий, то й послухає й зробить. Але натура зла, натура зла“ — повторювала все чим раз тихше й тихше.
„А в нас четверо дїтей“ — сказала голоснїйше й погрозила пальцем. »Усї люде дивують ся, відки в таких паскудних людей такі прекрасні дїти.«
Губи їй дрожали, на очах виступили червоні жилки, а вона оглядала чоловіка, нїби шукаючи тої краси, що перейшла на дїти.
Потім відвернула голову від чоловіка, подивила ся Петрови просто в очи й заломила руки:
„А на тож ви крадьки, потай мене, ґрунтець купували, а тепер би ще послїдну коровину продати на подвійний завдаток?"
„Та бо чикайте, годїть!“ — мняв ся Петро і справив лїву руку до Олени; — »щож тут було крадьки?« говорив до Олени, а побачивши, що не переконає її, звернув ся до Семена — »якаж тут була крадена річ?«
Семен підняв голову, але не дивив ся нї на Олену, нї на Петра.
„Вона таки за тото нїчо не зналаи — сказав нерадо й хутенько глянув у бік, бо спіткав ся з Олениним поглядом.
Петро стис плечима, а потім ударив ся об поли руками.
„А най вам Господь Бог заплатить за мою кривду! Вернїть мінї мої гроші та най вас обминаю десятов вулицев“ — сказав борзо й з притиском! — „Ходїть назад до суду, аби там записали — додав сердито.
Коли ввійшли назад до середини, судія піднїс високо брови, втворив широко очи й дивував ся, що ось то раз серед безконешного числа сїрої мужичнї найшли ся відкись йому знайомі лиця. Тільки не міг собі пригадати, відки він їх знає.
„Ах, та се ті, котрих власне справа скінчила ся« — сказав адвокат, відгадуючи заклопотанє судії.
Кривдунський спустив брови і стягнув губи до сьміху. Йому припала до вподоби та думка, що мужиків не можна так пізнавати з облича, як других людей.
„Щож ви ще скажете? — запитав ся, а та усьмішка придала його голосови якоїсь ласкавости.
„Ми, прошу пана, вже полагодили ся“ — сказав коротко Петро.
„Як то?“ —здивував ся судія, — „Другий раз?"
Петрови повидїло ся, що сею другою злагодою зробить панам прикрість. Тому низенько поклонив ся й додав несьміливо: „Так, так. Я вже не хочу подвійного завдатку. Семен вертає менї мої гроші".
При сих словах поглянув на Семена й на Олену нїби: »Помагайте менї, бо й ви до сего примішні.“
Олена порозуміла той погляд. Підступила хутенько д столови і, нахилюючи голову нїби кланяючись, заговорила: „Ми, прошу ясного суду, з Петром сусїди. Нам не треба сварки, ми в злагодї.“
Адвокат ісчервонїв ся і став судорожно мняти папір у руках.
„Ти здурів, чоловіче!“ — скричав на Петра. — »Маєш судову угоду, то якого лиха ще тобі треба?
Петрови знов виступили червоні смуги на лици, нагадав собі, що обіцяв іще доплатити адвокатови, як дістане ґрунт, або відбере подвійний завдаток. Чув ся тепер двичі винуватий. Одно, що навряд мужицьким звичаєм купував непродажний ґрунт, а друге, що не додержав із паном нечистого дїла. Бо — на його думку — пани тільки на те, щоби робили кривду людям і як уже тебе нечистий торкне на зле дїло тай пан тобі при тім немічний, то вже треба лїзти до кінця в болото. Тому Петро мовчав та тільки прів і червонїв ся.
Судія засоромив ся, бо здавало ся йому, що хоч йому мужики тільки голови набили, то він таки не вирозумів справи. Думав, думав і додумав ся до того, що певно купна жадного не було, що Семен піяк або дурний і Петро його ошукав. Щоби свою помилку направити, грізно подивив ся кругом себе (се мала бути повага) і сказав до Олени:
„Іди з чоловіком на долину, най єму куратора нададуть, бо він марнотравник. Або най перепише ґрунт на тебе, бо єго ще не один ошукає."
Всї троє низько поклонили ся.
Як вийшли за двері, ще раз припостали в сїнях.
„Щож тепер робити?“ — запитав ся понуро Семен.
Петро сіяв із радости. Силою здержував усьмішку.
„А я вам скажу“ — говорив пошепки й піднїс палець до ока, нїби зраджуючи якусь велику тайну. — „Не йдїть, де надають куратора, бо там за дурно. А пани дурно нїчо не зроблять. Ви йдїть до нотаря та перепишіть ґрунт на жінку. Заплатите порядно, але він вам добре зробить.“
„Про мене“ — згодив ся Семен.
Петро не міг довше здержатись і засьміяв ся. Тїшив ся, що втїк від злого дїла.
„Ще ви, Семенихо“ — сказав, щоби надати причину свому сьміхови — ще ви будете потай чоловіка ґрунт продавати.“
Олена поглянула на Петра. А побачивши його сіяюче й утїшне лице, усьміхнула ся й собі. Але той сьміх був супроти Петрового щирого сьміху такий, як темної ночи на краю овида сьвітло далекої, тихої блискавки без грому супроти ясного соняшного сьвітла.
["Хитрий Панько та інші оповідання" (1903), с.54—63]
10.09.1903