І
У двох хатах, що стоять у сусїдстві канцелярії громадської, налякали ся в одній теля, а в другій пес. Теля бекнуло тай скочило прямо на пліт і було би пробило ся на колик, як би Аничка не вибігла з хати та не нагнала його на город. А пес гавкав і рвав ся з ланцюха, неначе побачив би чорта місячної ночи.
Такого ляку нагнав бідним звірятам війт, Степан, що в канцелярії заговорив страшно грубим і сильним голосом до радних. Як війт заговорив, то двері дрожали, а вікна дзеленькотїли неначе від бурі. Самого війта болїли вуха від його питомих слів.
— Я вже не вітримаю сїй бідї! — гудїв Степан. — Уже знов наложили на мене кару 20 левів. Просив я вас, панове радні, най я скину з себе оце чортівське (вібачте за слово) війтівство, та не мож у вас сего допросити ся. Тепер беріть та знов складайте ся на сю кару.
Радні поглянули один на одного тай крадьки заохочували себе, щоби котрий казав: »Не наша провина й не ми маємо покутувати.« Поглянув і війт на радних і доразу порозумів їх думки.
— От куда воно! — сказав тепер ви мене не знаєте, а як прикро, то пхаєте мене всюди на перед. За то, що заложили ми читальню — кара на мене; за то, що зробили вечерницї в читальни — кара на мене; за то, що скликали віче — кара на мене; а тепер за то, що рада ухвалила писати до урядів по руськи — кара також на мене.
Се почитував війт неначе вивчену лєкцию. Радні поспускали голови, бо видїли, що правда по війтовім боцї, та нїхто з них не мав відваги пристати на те, щоби за війта заплатити, бо бояв ся наріканя від других, що: »А дивіть, куме, через вас та ми тілько втратні.«
»А ви собі се в лексї не майте« — загудїв війт допевнившись, що його слово переконало радних. — »От ідуть вібори; не віберете мене на вібірцю, то наложить староста кару, а віберете мене, то знов буде кара за то, що не голосую так, як староста хоче. Хіба менї враз із хрунями на пана голосувати!«
Радні посумнїли, бо чули правду Степанових слів, але нїхто з них не знав нїякої поради.
»Та же ми видимо, що біда« — зважив ся відозватись один із радних — »але скажіть нам, куме Стефане, де нам тої поради шукати?«
— »Хіба в ворожки« — завважав один із молодших.
— »За пораду я вам нїчого не скажу«— відповів війт — »бо я вже радив ся всюди, де міг, тай нїхто менї ради не дав. Ходив я по адвокатах, ходив по комітетах; писав до Львова, писав до Відня, а староста таки мене карає тай карає. Був я вже в самого намісника у Львові та жалував ся: за таке й за таке мене староста карає, а намісник менї каже: то не правда, бо за таке не вольно карати! Тай радьте ся тепер у кого хочете. Лиш я вам одно маю сказати, що гріх і за мене. Відки я маю за всїх поличники брати? Таже й ви, куме Петре, тай ви, куме Василю, ви ще статнїщі господарі від мене. Побудьте но й ви трошки війтом. Най буде в нас за рядом що року иньший війт, бо на одного то за тяжко.«
Тепер усякий зачинав своє говорити, а всї годили ся на те, що біда та що мужикови тяжко з панами бороти ся.
Ся нарада була би закінчила ся тим, що війтови позволили би пристати межи хрунїв, бо галицькі полїтичні власти вже не одну громадську раду таким способом ізломили. Але з багна того виратував їх, бодай на короткий час, Іван Хворостюк Се був найстарший чоловік із радних, дуже штудерний і хитрий на розум.
»А моя рада така — говорив Іван Хворостюк храпливим і слабим голоском. — »Коли вже кождий війт мусить бути караний, то треба так робити, щоби йому та кара не вадила. Я не туда говорю, аби ми за нього платили« — додав Хворостюк побачивши, що радні його зле порозуміли— »лиш я туда говорю, аби війт і мав кару й аби нїхто не платив її тай аби кара була заплачена.«
Тепер радні зацїкавились, перестали межи собою розмовляти та слухали вважно Хворостюкових слів. А Хворостюк відкашляв ся й говорив далї:
»Ви мене питайте ся, чому наш війт боїть ся кари, а я вам скажу: бо має відки заплатити, є на чім пошукати. А як би війт нїчого не мав, то би нїякої кари не бояв ся. Добре кажу чи зле?« — запитав ся Хворостюк цїлої ради.
„Правду кажете" — відповіли всї гуртом.
„От так же й се“ — говорив Хворостюк; — „віберім такого війта, що не має нїчого, то й нїякої кари не буде бояти ся. Але хто межи нами такий, що нїчого не має?"
Радні поглянули один на одного тай допевнили ся, що такого межи ними нема. Се вони сказали Хворостюкови.
„Я то й сам вижу,“ — говорив Хворостюк — „що на кождім можна пошукати кари. Але й на те є рада. Ви мене питайте ся яка, а я вам скажу.«
Йван Хворостюк піднїс кулак до гори тай говорив поволи та з притиском кожде слово:
„Скиньмо ся, панове господарі, всї як ми тут є, з радних тай вібераймо нову раду. А до нової ради кладїм нашого громадського пастуха, Петра Коваленка. А відтак вібераймо ми Петра Коваленка на начальника нашої громади. Отака моя рада! “ — скінчив Йван Хворостюк і спустив кулак у долину.
Хоч як ся рада здавала ся радним чудною й сьмішною, отже вони таки по довгім балаканю згодили ся на те, що Хворостюка треба послухати.
ІІ.
Коли староста дізнав ся, що цїла рада зрезиґнувала, то не тільки нїчого проти того не мав, але ще й утїшив ся. Та громадська рада була в цїлім повітї найтвердша тай при жадних виборах не йшла старостї на руку. Староста бояв ся, що при сих виборах польський кандидат перепаде. Тим то мав надїю, що як настане нова громадська рада й новий війт, то староста зможе вибрати таких виборцїв, яких йому треба.
Тому то староста запорядив вибір до громадської ради дуже борзо, так борзо, що громадяне бояли ся, що не зможуть вибрати Петра Коваленка до ради. Петро Коваленко нїчого не мав тай нїякого податку не платив. Мешкав він собі на громадській толоцї в соломяній будї.
Аби мав право бути радним, донїс війт до старости, що Коваленко побудував на громадській толоцї нову хату та що повинен платити податок. Могло отже таке стати ся, що заки Коваленкови вимірять податок, то буде вже по громадських виборах. Але тут вийшло переслїдуванє громадї на користь. Через те, що ся громада все йшла при виборах проти польського кандидата, мстив ся на нїй податковий уряд при всякій нагодї. Тай сим разом польські урядники не позабули про свій патріотичний обовязок переслїдувати громаду. Таки незабаром вимірив податковий уряд Петрови Коваленкови домовий податок найвисший, який було можна.
А з Петром Коваленком отаке було:
У приставськім лузї, що перед громадською толокою, із середи на четвер дер ся соловій цїлїську ніч. Десь на зорях іздрімало ся йому, але він усе був певний, що перший звістить днину. Тому повернув ся на галузцї хвостиком до сходу сонця, приплющив очі й сховав головку під крильце.
Отже заспав.
Збудила ся зазуля, дивить ся: аж свитає. Сама своїм очам не повірила. „Аби соловій сегодня заспав?!“ — думала; — „се не може бути!“
Алеж нї: зорі поринають у голубім небі, тихий вітрець потягає, дерева стріпують зрошеними листочками: настає божа днинка.
Замахала з лехка крильми зазуля, втворила дзюбок і: »кук..« не докінчила свою співанку. Думка в неї була така, що як що до чого (як іще нїби на день), то скаже: »Я собі лиш так... позївала.»
На голос зазулї прокинув ся соловій і таки задеревів на галузцї. Ще йому таке не лучило ся, аби зазуля його випередила. Скочив як попарений, обернув ся головкою до сходу сонця й спищав не своїми голосами. Неначе хотїв своїм лящанєм викинути всїм із памяти те, що зазуля вже обзивала ся.
Засоромила ся зазуля, що втратила таку нагоду, аби перевисшити соловія, тай не кінчила вже свою співанку, але зачала її на ново.
Та зовсїм без причини посперечали ся соловій із зазулею: нї він, нї вона не звістили днини, але зробив се иньший птах. Сим птахом був Петро Коваленко.
Він уже від пів години гойкав по лузї на корови й ялівник, відгоняючи їх на толоку. Скакав за неслухняними телятами босими ногами через рови та чіпляв ся на корчі веретою, що мав її на плечах намісь свити. Як скакав через рови, то придержував правою рукою торбину, бо мав у нїй пів хлїба, три головки чіснику, пятеро яблук і трохи сира в капустянім листку.
Коли пригнав худобу на толоку, перша його річ була оглянути буду та позатикати соломою дїри, щоби не протїкало. Відтак сїв собі під буду, закляв ноги під себе, обернув торбину на придолок і виняв їду. Зняв капелюх, перехрестив ся та став харчувати.
Ледви сонце підбило ся в гору, а Петро Коваленко з’їв чверть хлїба й півтора головки чіснику, аж ось ідуть прямо на нього два присяжні. Один несе нову свиту, а другий чоботи.
Порівнялись: »Слава Богу!« — »Слава на віки!«
»Ану, Петре, взувай чоботи тай одягай свиту. Годї тобі все на толоцї за худобою назирати, іди трохи на село та меш вітувати« — говорить один присяжний.
Петрови застиг хлїб у руцї. Роззявив рот, витріщив очи тай — мовчав.
Що один присяжний говорив, то другий договорював, а Петро таки нїчого не міг розчовпати. Не було ради, мусїли присяжні набудучого війта таки добре накричати:
»Одягай ся, сякий-такий сину, бо як тя спряжу бучком тай шкіра трісне!«
Петро зложив руки на груди тай заговорив тремтячими губами: „Люде добрі, змилуйте ся! Що це на мене за напасть? Чим я провинив ся?"
Присяжні на те не зважали: така мусїв Петро взутись і одягнути ся.
Один присяжний лишив ся при худобі, а другий пігнав Петра на перед себе.
Від коли Петро жиє, ще нїколи так не налякав ся, як того дня.
ІІІ.
І вибрали Петра Коваленка війтом, а він іще не розумів, що з ним дїє ся. Аж як дали йому громадську печатку, то тодї йому трохи в голові прояснило ся.
Старий війт, Степан, мав до нього промову. Він не говорив, але бив Петра грімкими словами.
»Уважай мой! Петре, вважай ! Ти знаєш, що ти тепер?!«
Петро спустив очі в долину.
»Ти тепер найстарший у громадї,« — гримів Степан. — „Що ти скажеш, так має бути, а всї тебе мають слухати. Але ти нїякої кари не бій ся, бо ти на те війт у нашій громадї, аби тебе карали. А як тебе покарають? Кажуть тобі гроші заплатити. А ти відки даш ? Свити з тебе не возьмуть, бо не твоя, вона наша, громадська. Як своє відвітуєш, то маєш отут до канцелярії принести свиту й чоботи тай віддати назад громадї!“
Тай Іван Хворостюк мав до Петра промову.
„А за громадою обстань!“ — говорив Іван кашливим голосом. — „Най тебе тепер нїщо не обходить, ти лиш собі дбай за громадою. Печатки нїкому не дай, анї не дай свої руки на таке дїло, що громадї шкодить. А при віборах голосуй заєдно на нашого мужицького кандидата. Не зрадь громади, аби тебе й на вогни пражили.«
„Бо як зрадиш, то не маєш чого до села вказувати ся!“ — доправив один молодший радний.
А Петро Коваленко так відповів:
„Я, панове господарі, своє право розумію. Я маю служити громадї. Я був пастух, то пильнував людську худібку, най кождий скаже. Менї за худібкою так було жаль, як за рідною дитиною, не гріх і побожити. А тепер сам собі сужу, панове громадо, усїчіть менї голову на порозї як гадинї сорокатій, коли б я громаду зрадив.“
Так Петро Коваленко настав війтом, покинув свою буду тай перенїс ся на мешканє до громадського арешту.
IV.
Який із Петра Коваленка був війт? Ви видїли коли маленького котика, що кождого пса боїть ся? Але як такого котика притисне пес у кутї так, що котик не має куди втїкати, то він і очі видрапає псови.
Отак же й Петро Коваленко.
Він усїх бояв ся. Бояв ся кождого чоловіка, кождої баби, а може чи й не кождої дитини в селї. Про жандармів та панів то й згадувати нїчого: їх кождий боїть ся, не то Петро Коваленко. — Та за те Петро Коваленко додумав ся до того, що він на те війтом, аби його кожда латка з міста нападала, а він, щоби боронив ся.
Через ту вічну супереку з панами в містї так роздратував ся Петро Коваленко, що може з жандармів або урядників хто й хотїв із добрим словом до нього підійти, а він усе таки нїкому не вірив, та як лиш міг, робив на перекір.
Нераз, бувало, прийде, жандарм до села та жадає від Коваленка печатки, яко знаку, що відбув свою патролю. Та Коваленко не дав. Жандарм дивував ся:
„Чому не дасьте печатки “ — говорив; — „коли не вірите, то прочитайте, що то на нїяку зраду.“
»Е! Як би я читати знав« — говорив Коваленко — »то я би панів не бояв ся, лиш пани мене.«
Не було ради з Коваленком. Приходила на нього кара за карою, а він тілько всьміхав ся та приповідав:
Буду менї не злїцитуєте, свиту не заберете, а арешту не бою ся, бо заєдно мешкаю в арештї.«
Незабаром прийшли вибори на посла. Староста наказав, аби кождий війт був виборець. Се Коваленкови й не треба було наказувати, бо громада вже давно постановила післати Коваленка виборцем до голосованя.
Став Петро Коваленко виборцем, дали йому карту голосованя, а громада виписала на картї руського мужицького кандидата. Як ішов Коваленко до міста, то йому наказували:
»А вважайте, війте, аби пани вам картку не вкрали, або щоби не приписали польського посла.«
Не треба було Петрови Коваленкови два рази наказувати. Пішов перед панів із таким завзятком, що як кара, то кара, як кримінал, то кримінал, а свого не попустить.
При комісиї виборчій був і староста, були й комісарі, жандарми ще й пани з ради повітової. Видирали Коваленкови карту, пхали другу, якийсь його й по спинї потяг, але Коваленко не подав ся. Не злакомив ся навіть на гроші.
Як прийшла на нього черга голосувати, то Коваленко виняв карту, розложив її тай тицьнув самому старостї під сам ніс:
— »Дивіть ся, пане старосто, що я голосую на руського посла.«
Староста збентежив ся: »Не можна показувати« — сказав — „бо се тайне голосованє.“
»Я не маю з чим таїти ся« — відрубав Коваленко — »а ви, пани, вважайте, аби сьте голос не вкрали, бо як кара, то кара, як кримінал, то кримінал, а я свого не попущу!«
Хоч викинули Коваленка за двері, але руський посол перейшов.
По виборах довідав ся староста, на який то спосіб став Коваленко війтом тай зараз його з війтівства скинув, а все таки Петро Коваленко хоч за такий короткий час прислужив ся громадї.
Громада за ті його заслуги дарувала йому свиту тай чоботи.
Пішов Коваленко назад пасти худобу та вже й забув за своє війтованє, лиш часом, як розлютив ся на яке теля, то кричав:
Та ти, дурне теля, мене не слухаєш? Таже я громадї служив. Я бідний невчений пастух та обстав сильно за громадою. А щоби то було, як би я був учений тай маючий господар ? Тодї я взяв би панків у крипи, що змикали би передо мною, як теля у сїянок.«
["Хитрий Панько та інші оповідання" (1903), с.98—109]
10.09.1903