(Присвята дру Лонґінови Озаркевичови).
Не до світа, але таки ще в ночи встав Панько. Вбув великі чоботи, надяг кожух, а лєґітимаційну карту й карту до голосованя запхав у пазуху аж геть на голе тїло. Вже дома боявся, щоби єму тих карт хто не видер.
Жінка дала єму пів хлїба ще й грінку сира — на доказ, що сегодня для Панька святочний день.
Бо Панько сегодня перший раз у своїм житю виповнював уряд. Уже єму минуло святої недїлї 62 роки, а він іще до тепер не був нїяким урядником у громадї. Аж сего року вибрали єго громадяне виборцем на посла до віденьської ради.
Не дуже то велика почесть бути виборцем — особливо сего року, коли — після послїдних кровавих виборів — нїхто з громадян не хотїв дати ся вибрати тай, правду сказавши, Панька вибрали лиш тому, що єго в містї ще не знали за „бунтівника“, котрий инакше важить ся голосувати, як наказує староста, — але все, таки уряд урядом, то й Панькови припало се дуже до вподоби.
Панько вийшов на двір, а там така темрява, хоть око виколи: носа свого не видко, Хоть чалапав густим осїнним болотом і навкруги не чути було й живої душі, то все-ж Панькови здавалося, що йде поміж тисячами народу. Тай наче тоті тисячі наказували єму то саме, що сеї недїлї читальники коло церкви: »А майте собі в тямцї, Паньку, не віддавайте карту до голосованя нїкому, аж на горі при комісії. Аби сам староста зажадав від вас тої карти, то не дайте, бо всьо пропаде. Лєґітимацію покажіть, як який урядник запитає, але карту до голосованя нї, хоть би вам сотку давав.“
„Що́ то сотку?!“ — нїби відповів у гадках Панько тим тисячам народу — »але ану! аби мя на муки брали, то не дам. Уже-ж я знаю за громаду постояти! Коли громада менї таку честь повела, то я за ню хоть у вогонь!«
Так собі міркував Панько; тай мав дивне почутє втїхи й страху. Неначе дістав якийсь дуже дорогий, але й дуже делїкатний дарунок, тїшився тим дарунком, а враз і боявся, аби єго не впустити, або в руках не роздавити. Найдужче боявся того, аби нїчо не змилити. Тому розгадував собї вже щось десятий раз, що має робити.
„Перше — гадкував собі — маю піти до того адуката-Руснака, аби виписав на картї нашого посла, а вітак просто перед комісію.»
Сими гадками Панько так занявся, що й не стямив ся, коли вчинився в містї. На дворі вже був, день, але крізь густу мраку годї було на кілька кроків людей пізнати. Тота мрака обсїла кожух і капелюх Паньків дрібними краплинами.
У той день відбувався в тім місточку ярмарок, то, поволи з усїх боків стягалися ярмарочні люде. Панько замішався поміж ярмарочних, бо чув дома, що як би єго жиди де одинцем залямили, то зараз або карту би відобрали, а як нї, то би підвели жандарів, аби Панька арештували. Тому Панько пробирався поміж ярмарочних до того адуката.
В адуката написали Панькови на картї до голосованя імя кандидата й навчили Панька, як має донести ту карту аж перед комісію.
»А вважайте,“ — говорили єму — »аби сте не злакомили ся на пятку, бо в сїнях стоїть секретарь Момчиньский, відбирає картки з нашим кандидатом тай дає другі картки с пяткою“.
»Я ії от-туда!“ відповів Панько, всуваючи картку до голосованя назад до пазухи — »а пяткою він мене не загулить“ — говорив, радий, що лиш пяткою пужають, а більше нїчим.
Ішов до повітової ради, де була виборча комісія, втїшний, шо сих виборів тілько пятками воюють. „Най він собі купить мотузок за ту пятку“ — міркував Панько, підходячи до повітової ради й держачи в кулацї лєґітимаційну карту, щоби ії показати якому посіпацї, аби допустила до комісії.
В сїнях будинку ради повітової стояв під одною стїною секретарь Момчинский, вивертаючи верхню губу до гори, щоби оглядати свій довгий білий вус, а під другою стїною стояв величезний хлоп у смушковій шапцї і в довгій капотї. Се був нїби якийсь возьний, а тепер приставлений Момчиньскому до помочи, як аґітатор польского кандиката. Дальще, в сїнях прохожувався жандар, держачи карабін у руцї.
На вид сих урядових лиць Панько трохи збентежив ся і підступав несміливими кроками до сїней. Як тілько вихопився по камінних східцях до сїней, задержав єго секретарь словами:
»Покаж карту“.
Панько-показав дрожачою рукою зімняту в кулацї лєґітимаційну карту.
„Не ту! Карту до голосованя!“ — скричав на него Момчиньский тим голосом, яким кричав іще перед кількома місяцями, яко вахмайстер, на уланів.
»Ого! вже зачалося“ — подумав собі Панько, а дрож нетерплячки й дожиданя чогось непевного пробігла по цїлім єго тїлї.
Нараз Панько збояв ся, щоби не послухати сего сердитого секретаря. Не знав, чому саме, але почував, що як сей панок напосядеся на него, то єго рука сама залїзе до пазухи й витягне карту. Щоби сей страх прогнати, гулюкав Панько в думцї на себе: »не дати! не дати! не дати!«
Всї оцї думки тревали одну мить, заки Панько роздумав, що має секретареви відповісти. Отже таки — хоть намагав ся сказати щось рішуче й переконуюче секретареви, нїчо путнього с того не виходило.
„Я не маю инакшої карти“, — приговорив Панько й тутже зміркував, що єму не повірять.
Секретарь нагнув до него своє червоне лице: «Брешеш! Давай картку до голосованя!»
„Най дїєся божа воля! Коби оце перебути тай решта“, подумав Панько тай боязко обізвався:
„Я тут не дам тоі карти, на горї при комісії“.
„Мудю!“ — зашипів секретарь і, розтягаючи рот, показав передні зуби. Потім моргнув на аґітатора тай прошепнув: «Раз ґо!«
В тій хвили піднїс аґітатор свою здоровезну руку тай із розмахом ударив Панька по лици.
«Уже бють! Але витримаю, аби не знати що,“ подумав Панько й прилагодився ще на кілька полишників: затис зуби тай стяг кілько мога лице. Гадав, що се охоронить єго від болю. Секретарь відвернув ся до стїни й злегонька сьміявся. Панько наче прикипів до того місця, де зразу став, дивився переляканими очима на аґітатора і ждав на щось.
Тодї приступив до него жандар скорою ходою й піднїс карабін кольбою до гори.
»Махай або сюда або туди! не заважай другим!“ — скричав на него жандар іс такою злобою, як би єму Панько не знати яку шкоду заподїяв.
Панько сам не счув ся, коли нахилився, коли зняв руку понад голову й коли борзенько, назадгузь, висунувся с сїней. Став собі оддалїк супроти дверей тай засоромився.
»Отже-м таки не вдержав! Збоявся. Красно-ж я стою за громаду. Варт мене другий раз вибрати. Збоявся, що голову розчерепить кольбою!“ — роздумував собі Панько тай дивився, як инші виборцї заходили по одному до сїней, як секретарь відбирав від них картки, а натомість давав другі.
»Там відай є пятки. За зле платять, а за добре бють!“ —міркував собі Панько, аж сльози так і підходили до очей з жалю і з болю, бо лице вогнем пекло.
Стояв на однім місци покірно, як жебрак перед панською хатою, заглядав до середини тай усе здавалося єму, що може якось незамітно пріпхаєся через сїни. Але знов не мав на тото великої надїї. Потому розгадував собі, що би єму в селї сказали, якби з нїчим вернув.
Але другий жандарм шо ходив попід будинок, устиг уже звідатися про Панька й справився прямо на него.
„Марш!“ — скричав і сей с такою лютостю на Панька, наче би він і єму велику кривду зробив. — »Тут не вольно стояти!“ Заляканий Панько подріботав борзенько поміж ярмарочних і мав достоту таке почуванє, як мала дитина, що її бучком вигнали від вишень іс чужого саду. „Бідна-ж моя головонько,“ думалось єму, »що менї робити?“ Роззирався кругом себе, нїби шукаючи якоїсь людини, аби єму порадила.
Так розглядаючись, назирив іс свого села Івана, в великій баранковій кучмі, шо стояв похилений на возї тай щось нишпорив коло мішка. Щаслива думка мелькнула Панкови в голові й він пішов прямо на Йвана.
»Що би я вас просив“, — заговорив Панько, хапаючись правою рукою за драбину від воза — »позичте-но менї шапки.«
(Конець буде)
(Конець)
Іван здивувався: »А вам же на що шапки?»
Панько подумав хвильку: »Ви не питайте на що, але позичте; я вам дам свій капелюх.»
Іван із заклопотанєм почіхався в потилицю тай: «Вибачайте“, — каже — «Паньку, але я не знаю на яке. Ану ж вітак якас біда...“ говорив Іван несміливо підозріваючи, чи Панько часом не поробив щось тут у містї, а-тепер хоче перебратися, аби єго не пізнали.
Панько порозумів, чого Іван боїться. »Та ви не бійте ся, Йване, нічо. То, адїт, я голосую на посла, а там бють. —»
»Знов бють“ — перебив Іван — »А казали, шо цих виборів не будуть бити.»
»Ой не будуть!“ — відповів Панько — «Менї вже осьде шісдесятий і другий рік минув, а ще мене нїхто так у писок не вибив, як сегодня якась латка. Бог би єго тяжко скарав! Та писок байка, але жандарь замахує ся кольбою до голови. А я старий чоловік; боюся, аби мя не заголомшив до біди. Та позичте менї, Йване, шапки, поставлю в шапку віхоть та все не так страшно.«
Іван замнявся: нїяково відмовити, але й не хотїлося дати. »Та бо то, вважаєте! Паньку,“ — промимрив Іван — »шкода вашої голови, але й шкода моєї шапки: як угатить кольбою по шапцї тай розпоре.»
»А я вам, бігме, відкуплю. Вже коли ся обібрався грибом, то мушу лїзти в борщ. Най уже коштує, а голос треба віддати.“ Хоти-не-хоти взяв Іван Паньків капелюх, а Панькови дав свою шапку. Панько витяг із воза добрий жмит соломи, помняв, потер на віхоть тай запхав на дно шапки. Так вистелену шапку взяв на голову й натяг аж на вуха.
»Тепер най бє, гупне як у подушку. Голос піде, а я собі й байдуже.“ Так думав Панько йдучи назад до ради повітової. Але чим ближче туда доходив, тим ставав несміливіщий. Як уже був недалеко дверей став тай задумав ся.
»Гей! та же то кольба як довбня: пукне шапка, ще й голову розколе. А хоть би, прем здержала солома, ануж морсне по чолї!“ Сї думки завдали Панькови такого страху, що він не важився заходити до сїней, тілько назирци заглядав туда.
С таким напруженєм зазирав до сїней, шо видїв кожду жовтаву пляму на стїнї від облупаного вапна, видїв докладно заболочену долівку, від дверей зовсїм чорну, а там далї смуги білі попри чорні. Але при тім допевнився, шо сїни тягнуть ся геть далеко і що там ясно, значиться: є другий вихід із заду.
»Ануж би туда зайти“ — мелькнуло Панькови в голові й він, не надумуючись, обійшов каменицю, скрутив у бік і діправди побачив вузеньку вуличку. Зайшов у ту вуличку і переконався, шо ззаду кождої каменицї тягнеся ще довге подвірє й кінчиться високим муром.. Проти двох камениць були сильні, великі дубові брами в мурі.
»Є,“ — сказав до себе Панько — »лиш не звати, котра брама.»
Вернувся назад і переконався, що рада повітова в третій з ряду каменици. »Ану ж до цеї каменицї нема брами,“ подумав Панько тай став шептати молитви, заходячи назад у ту вузку вуличку.
Проти будинку ради повітової в високім побіленім мурі стояла замкнена с середини дубова брама. Заввишки в півтора хлопа.
Панько став перед нею й першим єго дїлом було оглянутися навкруги, чи нїкого нема, бо ануж ізгулюкають: ловіть злодїя! Обіздрівшись усюди, допевнився Панько, шо ззаду стояла войскова стайня, обведена також високим білим муром; вітти Панько не мав боя. Але з лївого і с правого боку протинали тоту вуличку дві дорозї. В кождї с тих доріг можна було лиш тодї заглянути Панька, коли би навмисне за тим дивився, бо брама була глибоко в мурі. Великої небезпеки не було.
Панько зовсїм над тим не призадумувався, з якої речі єго бють, навряд: єму се видїлося зовсїм природним, шо латки знущаються над селянином. Він лиш брав голий факт на ввагу й роздумував над тим, як би той неоспоримий факт зробити для себе як найменше шкідливим. Тому про нїчо инше не міркував, як тілько про те, яким способом перелїзти на другий бік.
„Треба би підскочити, аби вхопитися за верьх“ — думав Панько, оглядаючи браму — „Рукою би може якось і вловив, але ногами не возьме: нема за що зачепити. Правда, є в брамі кілька цвяхів, але чобіт іссунеся.»
Так роздумавши, вернув Панько назад до Йвана, скинув чоботи, поставив на віз тай попросив Івана, аби взяв чоботи до дому. Іван знов здивувався і сказав Панькови, шо в таку студїнь небезпечно босому ходити.
»Пусте,“ відповів Панько, »не замерзну. Як запарі зайдуть, пукну кісткою до кістки, аж вогню викреше. А вже колим обібрався грибом, треба лїзти в борщ: мушу зайти потихоньки, аби прімкнутися.»
Пішов назад ід брамі. Зразу пріймала єго студїнь, особливо на мокрих плитках від ніг аж під серце, але трохи згодї ноги стерпли.
Коли вчинився під брамою, обіздрівся вважно навкруги, чи хто не видить, підскочив, ухопився правою рукою за вершок брами по самій серединї, а вітак піднїс туда і лїву руку. Ногами сував по брамі, шукаючи якогось опору. І найшов: зачепився ніхтем великого пальця правої ноги за велику круглу головку цвяха.
Все то тревало дуже короткий час, а однако Панько встиг роздумати собі про всї прикмети тої брами. Найкращою прикметою, на думку Панька, було то, шо брама за той час не скрипнула й не ворохнула ся. Порядний якись майстер робив, дай єму Боже здоровє; на міць ізроблена!»
Та як тілько вихилив Панько голову понад браму, в туж мить пустився руками й зіскочив на землю як кіт. Побачив на подвірю с правого боку дривітню, а прямо перед єго лицем яснїли сїни й видко було секретаря, аґітатора й жандаря. Панько спудився, що й вони єго помітять тай тому зіскочив.
Оглянувся знов кругом себе, чи кого нема. Зі стайнї вийшов улан, але навіть не дивився в той бік, пішов прямо на дорогу тай щез із очей.
Панько розгадував собі, шо не по серединї треба хапатися, але с правого боку від дривітнї. »Ще раз, ще сей раз!“ заохочував себе Панько, почуваючи велику втому й біль під пальцями правої руки. Поглянув на руку й побачив, шо на середнім пальци зісподу счімхав шкірку. Серце в грудях калаталося єму дух заперало, а в очах мелькали жовтаві світла.
„От таке то старого“ — думалось Панькови — »трохи знявся тай віддихатися не може. Коби так молодий, шульнув би як лис.“ Нїколи ще так не було єму жаль минувшої молодости як тодї під брамою.
„Байка! коби лиш на верьх вихопитися, а там найби й стрімголов, то нїчо,“ потїшував себе Панько й отягався. То нїби вїддихався, нїби обзирав здерту шкірку, хухав у праву руку, але почував, шо ледви другий раз полїзе. Страх єго зняв, шо не має сили примусити себе до дїла.
„Тобі виборцем бути? А на піч кашляти не ласка?!“ — корив себе Панько. Але й то не помагало: таки не чув у собі відваги.
Тодї розлютив ся. Не на себе, але на того старого Панька, шо не хоче й через браму перелїзти задля громади.
„Не хочеш? То йди через сїни; най тебе жандарь кольбою у голову вгатить!“ — кричав у думцї на того ледащого Панька тай, нїби слухаючи чужого приказу, зробив кілька кроків і приостав. „А видиш?!“ глузував над тим ледащим Паньком — „Маєш боя, аби тобі голову не провалив. Лїзь же, братчику, коли хочеш у цїлові до дому прийти!"
І знов нїби на чужий приказ, пішов на правий бік брами, підскочив, ухопився руками за вершок і, соваючи босими ногами по брамі зачіпав нігтями за цвяхи, за прогалини межи дошками, перегнувся через браму і на один миг як жвавий хлопчик передоймив ноги на другий бік і спустив ся в долину. Хоть почував велику втому, отже не припочивав нї хвильки, але хильцем дріботав попід дривітню.
Став собі зза одвірка і крадьки позирав, коли ті три в сїнях дивити муться в противний бік. На се не потребував довго ждати, бо тим трьом нїкому й через думку не пробігло, аби вважати на задні двері. Вибравши таку догідну хвилю, майнув Панько до сїней і побіг босими ногами по камінних сходах, аби виконати австрійським законом запоручений акт вільних виборів.
Біжучи горі сходами, мав Панько велику радість, шо не зрадив громаду тай так хитро втїк від напасти.
["Громадський голос“, 1901, №4—5, с.26-31; 34-37]
18.01.1901