(Посвята Костеви Бірецкому).
З Івана зробив ся в містї Яном, а єго жінка Яновою. Замешкав далеко на передмістю в тїсній вуличци, в маленькій хатчинї. Тиснув ся там з родиною, як оселедцї в бочцї.
Рубав дрова і що затерликав те й проликав. А жінка носила воду, послугувала панам, прала білє тай била чоловіка.
„Ти будеш пити, а я буду бити“ — приговорювала.
Вона велика й сильна, як довбуш, а він маленький та скорченйй, як котеня. Вона єго била, а він плакав та просив ся, як мала дитина.
Аж одного часу Ян ослаб так, що й дрова не міг рубати. А жінка не дбала, нагонила до роботи що днини. Колиж і то не помогло, то вона не дала єму їсти.
Таки так без усяких предисловій: сїла з дїтьми до обіду, а Яна трутила, від стола тай сказала:
„Я тебе не маю за що годувати; іди жебрай, коли-сь не годен робити“.
Ян пішов с плачем до прачки Валентової, що мешкала на тім самім коритари и став жалувати ся. А Валентова обібрала ся за посередничку. Янова вияснила причини свого поступку.
Робота би для Яна найшла ся, колиж бо він піяк. У тім готелю, де Янова вслугує, портієр потребує на ніч послугача, щоби браму відчиняв гостям. Заробити може, ще й багато, але треба шанувати ся.
Ян закляв ся на чім світ стоїть, що більше й не подивить ся на жаден трунок.
Тай дістав місце послугача. Сїв собі в маленькій „цюпцї“ недалеко брами тай ждав, поки електричний дзвінок не обізве ся.
Першу ніч не спав і на волос. Рано прийшов до дому, ляг спати і також не міг. Перед вечером дуже забагло ся єму напити ся чогось. Але здержав ся.
Другу ніч знов не спав і на волос. Прийшов до дому тай також не міг спати. А пити хотїло ся цїлий день. Якусь горячку дістав, дрож.
Третьої ночи, замкнувши браму, подумав: аж тепер мушу вснути, дві ночи не спав, то на трету сон зломить.
Увійшов до своєї цюпки, загасив світло тай ляг на тапчан. Зачав засипляти, Навіть чув, як засипляє: чув, як зачинає повільнїще й тяжче дихати, аж сопіти.
Нараз — бовх! щось стрілило. Саме межи очи єму стрілило. Червоне світло протягнуло ся десь аж від неба до землї.
Серце стало єму бити ся, як горобцеви, зловленому в кулак. Цїлим тїлом дрожав. Переляк спер єму дух у грудях, а поза вухами ковтало, наче десять ковалїв по ковадлї.
Ледви зважив ся протягнути руку й перехрестити ся.
Деревів довго без памяти, а в вухах шуміло достоту, наче осїню вітер сухими лозами. Не міг собі нїяк пояснити, що стало ся.
Протягнув несміливо й обережно руку по сїрники, наче понад сплячого скаженого пса, боячи ся єго розбудити, аби не покалїчив.
Засвітив світло й ляк перейшов. Не так перейшов, як Ян міг не думати про те, що стало ся.
Сїв на тапчан і не знав, що робити. Лягати назад бояв ся, бо одно, що треба буде зараз на потемки розгадувати за той вистріл і блиск, а друге: відчував, що вже не засне.
Нараз кинув ся, як попечений. Щось тріснуло; мабуть у стїнї під образом. Бояв ся підняти очи на образ: ануж розпук ся, ануж святець киває ся на образї. Мурашки пробігли тїлом.
Узяв молити ся; всї молитви, які знав. Губи шепчуть, а вуха наслухають, що чути на вкруги.
Ось: дур! дур! дур! відай фіякер їде. Але чого боком? Як віз може боком котити ся? Атже колесам нїяк обертати ся. Та вже віз возом, але конї як? Аже як конї тягнуть віз, то він мусить за ними котити ся. А боком хіба би віз сам біг, ще й коний тручав! А погонич?! Чогож він сидить обернений до коний плечима?
Ян перестав молити ся. Потер рукою чоло. Відкиж я то знаю, як віз їде, коли я тут сижу, а фіякер на дворі? Се мене якась біда зачинає мучити.
Знов став молити ся. Але заткав собі вуха пальцями, щоби нїчо не чути тай прижмурив очи, щоби нїчо не видїти. Постановив собі щире-щире молити ся.
Прийдїте поклонїм ся Абрамко шинкує горівку в коршмі; там у селї відки Ян.
„Дайте вперед гроші,“ говорить Абрамко до Семена Колотила й чіхає ся в бороду.
„Ігі на вас, а шо-ж я с села тїкаю? Я не варт у вас одних три ґрецарі?“
„Варт не варт, але я недам без гроший“, говорить Абрамко й не дивить ся на Семена, але десь у бік, а відтак ше й зачинає з Абрамчихою по жидівски гаркотати.
Ґазди сидять поза столом тай честують ся. Сиплють горівку с повної фляшки до келїшка. Горівка ґоль! ґоль! ґоль! а банька з воздуху біжить від шийки аж десь до середини фляшки, Семен достоює свого:
„Чуєте, Абрамку?!“ Абрамко вдає, шо не чує.
Семен чіхає ся в голову:
„Абрамку, чуєте?"
Абрамко обертає до него сухе лице:„Вступіть ся!“
„Бо, бігме, вже нїколи не прийду“ пужає Семен.
„Не приходїть!“ харкотить Абрамко.
Семен відходить аж до дверий тай став.
Ґазди за столом контентують ся:
Дай Боже здорове!
Пийте здорові, абисте прожили!
Жийте здорові!
А Василь уже почервонїв тай бубонить: „Кумее, кумее, чуєтее, а послухайтеж!“ але на него й не дивлять ся, не то слухати.
Семен вертав ся тай знов кандить коло Абрамка.
„Та бо ви Абрамку, бігме!... Та як? Ц-ц. Другим даєте, а мінї — що?“
„ А вступіть ся-ж!“
А Семен таки: „Позичте ко менї, каже, „Яне, три ґрейцарі!“
Ян зірвав ся на ноги тай витягнув шию дознаку, як той, шо потапає. Чув таки на свої вуха: „Позичте-ко менї, Яне, три ґрейцарі“.
„Господи, Господи, ратуй мене!“—шепнув Ян — „се пияцка жилка не дає менї спокою“.
Сїв на тапчан тай на ново взяв молити ся.
Але то: бум! бум! бум! тра-ра-ра! рі-рі-рі! музика не ріже нї, як би дроти пхав кріз вуха. Пищить, сичить, дзвонить.
— Що за лихо по ночех з музикою? I помолити ся не дають.
Але що то за музика може бути? У ночи? Де-ж се може бути? Піти подивити ся.
Лиш устав, а музика втихла. Шо се?
Постояв трохи: елєктричний дзвінок над тапчаном: дзїнь-дзїнь-дзїнь!
Хтось іде, от запитаю ся.
Відчинив браму, гість усунув єму шістку в жменю, насварив: „Спите, як камінь, добудити ся не мож, дзвоню пів години“, тай побіг по сходах.
Ян посвітив гостеви й вернув ся назад до брами. Перед брамою стояв фіякер.
„Хто се грав у ночи?“
„Де?“ запитав ся фіякер.
„На дворі так, гей войскова банда“. „Хіба приснило ся вам?“
Ян замок браму, ввішов до цюпки.
„Се мене пияцка жилка мучить“ — журив ся Ян — „Господи сохрани мене!“
„Але один келїшок не завадив би“ — блиснуло Янови — „Зараз би вснув. Ая, ая. А то я отак іздохну. Як би випив один, зараз би на сон узяло. Але лиш один. Бігме, лиш один. Більше, анї, анї... ану, абим гиб!
Янова с кочергою привидїла ся єму. „Господи, заступи: пияцка жилка гризе“. Укляк перед образом, стулив долонї тай став молити ся. Витріщив очи на образ і анї не мигнув на бік. Образ став темнїщий, святець моргнув. Нї, се привидїло ся єму. Вдивив ся ще лїпше в образ. У святця у правій руцї книжка, а з лївої руки піднїс три пальцї до благословеня. Нї — се не книжка, се виразнїсїнько гранчаста, сина фляшка з горівкою. А в лївій руцї — блищить ся келїшок. Святець підсміхає ся. Ян зірвав ся, наче би єго хто з заду в брехунцї за чуприну сїпнув. Образ як і перше.
„Господи, не дай пияцкій жилцї мене поконати. Але келїшок здав би ся, лиш один: на сон. Атже я не присягав. Одним келїшком не впю ся. Не їм, не спю, се менї буде на лїк. Ану-ж я гостець супротивив?! Пив, пив тай доразу перестав, як утяв. Нїчо, лиш супротивив гостець. Кільки років пив, а за одну хвилю перестав. Тоби помалу, чим раз менше, менше“. Став трясти ся, як у пропасници. Руки трясуть ся, ноги дилькають, а по тїлї мороз пересував ся. У грудях не то пече, не то скобоче.
Знов відозвав ся електричний дзвонок. Ян вийшов, потикаючись.
Відчинив браму, а з брами гульк! пяний гість. Очи єму на верха виступили, а алькоголь спер дух. Оже гість замітив, що Ян дрожить.
„Красно“ — просипів гість — „ти, братчику, дома так упив ся, як я в корчмі“.
„Ий-де“ — зітхнув Ян — „я вже три дни нїчо в ротї не мав“.
„То йди напий ся“; — сказав гість, не знаючи сам, що говорить.
Ян низенько вклонив ся:
„Дякую, ласкавий пане, за пораду, цїлую руцї“.
Замок браму тай подріботав третуаром, борзенько-берзенько, нїби там десь люде розхапують золото, а він як не добіжить, то втратить.
„Як сего пана рано не застану“ — гадкував собі Ян — „то очивидячки, Бог вислухав мої молитви тай зіслав менї ангела, аби мене розрадив, а як єго рано застану, то — він дуже розумний і вчений пан“.
[«Не-читальник» (1900), с.82—88]
10.08.1900