(Посвята п-нї Олесї Озаркевичевій)
Говоріть, що хочете — перечив ся Василь N. зі своїми товаришами — але я сам на собі допевнив ся, що від переляку не захистить чоловіка нїяка розвага. Я раз був так перепудив ся, що цїлий день лежав у горячцї. Не поміг менї нїчого нї скептицизм у справах істнованя духів, нї резиґнация на дочасне житє.
Се дїяло ся лїтної пори. Може тому буде до 15 лїт: ще за моїх унїверситетских часів. Кілька ночий перед тим я спав, як то кажуть, лиш на одно око. Лучив ся такий щасливий час, що мої товариші діставали гроші один по другім. Ми піячили все до ранку. Я ходив наче не своїми ногами. Четвертої чи пятої ночи я вже не міг додержати й висунув ся крадьки з корчми до дому.
Було десь саме коло півночи. Я розібрав ся й сїв за стіл. Бувєм такий змучений, що лїнував ся встати й лячи на ліжко спати. Правду сказати, не чув я жадної потреби спаня тілько страшну втому. Туманївєм за столом, дивив ся в одно місце й не видїв нїчого, зовсїм нїчого. Від неспаних ночий і алькоголю й теїни й кофєїни став я крайне подражнений. Шкіра на минї майже безнастанно трясла ся.
Я відчував, що мої змисли дрімають, радше на пів сплять. Лиш один якийсь змисл, що про него на яві я нїчого не знав, розлїз ся по цїлім моїм єстві. Память від мене зовсїм утекла, а натомісь пригадував я собі річи, що їх нїколи в житю не зазнав. Наче нагадувало ся менї якесь фантастичне житє. Нїби воно вже давно давно проминуло й нїби я єго сам пережив. Але то не було теперішнє людске житє.
Нараз згадав я про свого товариша Йвана, помершого перед трьома роками. Не так згадав я єго, як радше він менї привидїв ся. Став передо мною хирлявий, худий, зі змученими очима, с сухітничими румянцями. Зовсїм такий, як я єго послїдній раз видїв.
Я стямив ся. Змисли мої пробудили ся, а той якись инший змисл зовсїм щез. З ним разом запроторили ся й ті мої фантастичні мрії, достоту як той сон, що з него нїчо не тямимо, хоть знаємо, що щось та снило ся.
Я став думати про мого товариша Йвана. То був мій найлїпший приятель. Єго житє було історією мужицких синів, що вчать ся в висших школах. Він був сином мужика-халупника, що на своє вдержанє мусїв днинськи працювати на ланї. Івана, як звичайно, в ґімназії переслїдували. Все єму говорили: до гною, хлопови, не до школи. А він таки держав ся тої школи. Цїлий час був у бурсї, або удержував ся з лєкцій. Ще в ґімназиї дістав сухоти, а в півроку по матурі вмер. За цїлий час короткого житя не зазнав хвильки веселости. Свята й ферії були може для него ще прикріщі, як час школи. Куда єму поїхати, куда подїти ся ? А несміливий був хлопець. Не мав відваги нїкого просити.
Видївєм єго щось на місяць перед смертю. Майже за кождим словом задихував ся й покашлював. Що кілька кроків мусїв припочивати. А найдужче мене вразило то, що більше нїчо не говорив зо мною, тільки розповідав, що єму вже лекше й невдовзї подужає.
По єго смерти так жаль менї було за ним, що я гадав, що нїчим менї вже й потїшити ся.
Отже таки не тілько що я потїшив ся, а ще на добавок і забув зовсїм про него. Я передумував про цїле житє єго зо мною, про єго приязнь і чудував ся, що не можу в собі й одної іскорки жалю роздути.
Так, наче переходимо ще в сїм житю через ріку Лєту. Не маємо щирих почувань до того, до чого мали ми за молодих лїт. Нїби тото „я“ наше затоплює ся, розпливає ся, щезає, а натомісь нове якесь настає. Мабуть, коли би й перейшли ми в інше, поза гробове житє, то с теперішнього, нашого „я“ не лишило сяб і крихітки.
Щоби хоть трохи посумувати за помершим приятелем (нам здає ся, що сумуючи, робимо якусь полекшу помершим) і щоби викликати в собі ревні спомини про него, забагло ся менї подивити ся на письмо, що написав до мене Йван іще в шестій клясї. Се дїяло ся в часї ферій і Йван повідомляв мене, що прийде до мене.
Я відшукав між паперами на столї вже трохи зжовкле письмо, записане нерівними, стоячими буквами. Я вдивлював ся довго в то письмо. Там стояло прописано:
Дорогий Василю!
Не можу вже довше видержати дома; прийду до тебе в сей четвер, 21. Поїду з сусїдом на торг до міста, а там може трафить ся знакомий чоловік іс твого села, що мене відвезе. Очікуй мене хоть би до опівночи, бо як не буде фіри, то пішки прийду, але напевно.
Твій
Іван.
Мене жахом прійняло: дата згоджувала ся як раз, тодї було також 21. Рипни хто дверьми в той час, я був би — здає ся — с третого поверха вікном вискочив.
Письмо менї в руках закаменїло, а букви видавали ся менї, наче ті роз’юшені бжоли, що кождої хвилї вискочать іс того паперу прямо до моїх очей і покусають мене. Мій питомий віддих пужав мене. Я дожидав чогось страшного. Такого страху зазнає допевне той чоловік, що стоїть під скалою й видить, що вона ось-ось має обірвати ся.
Не то я дрімав, не то деревів, не то відходив від притомности. Я чув, чув тим змислом, незнаним у здоровім станї, чув, дотулював ся й видїв мого товариша Йвана. Се було для мене так природне, так само через себе зрозуміле, що не ворушив ся в минї сумнїв і за макове зеренце. Не так я чув, дотулював і видїв мого товариша, щоби міг сказати, який він, але так, що я знав, чого він хоче, що гадкує й що наважив і що наміряє.
Так, він знов відвідав мене; але зовсїм не в приятельских замірах. У нїм накипіла ненависть до людий лють і жадоба пімсти. Сї почуваня єго прожерли малесеньке, майже незамітне почуванє приязни. Бо й що значила в єго житю крішка радости, якої зазнав через мою приязнь, супроти безнастанного пригнобленя, безнадїйности; розпуки, що все то терпів заєдно від своїх настоятелїв, від цїлого світа ?! Правда, він перебрив ріку забутя, але ненависть до людий і жадоба пімсти вгризли ся так глибоко, так болючо в єго єство, що загнїздили ся й у тім другім єго „я“. Те друге „я“ шукало людий і відшукало — розуміє ся — найборше того чоловіка, що з ним Іван за житя найближче жив.
Тота хирлявість, тота хороба, що загнала в гріб Івана, не зашкодила нїчого єго другому „я“, стала ся для него радше тим, чим їдь для гадюки.
Сей мій нічний гість був лютий на мене за то, що мене не мучить хороба, не точить зараза, не відводить від ума розпука. Кождої хвилинки міг менї заподїяти лихо, нечуване доси тай то потайки, підступом. Саме тодї, колиб я сего найменше сподївав ся. Я вижидав того лиха, та лишень бажав собі, коби не тепер, коби ще не зараз...
Чи довго я міг би був так вижидати ? Не знаю. Та тільки згодї стало біле світло крізь вікно налїтати, по стїнах розпливати ся, а хатні посудини розкинули дневні тїни по долівцї.
Наш богоспаємий край становить перехід до північної стрефи, де в лїтї сонце зовсїм не заходить. У нас тодї нема правдивої, темної ночі. Допізна, дуже допізна висить червоний жар на небі, а не забавки по півночи вже свитає.
Сонячне-ж світло, хотьби як єго маленько, скріпляє орґанїзми, будить у них душевні, відпорні сили.
Так же й я стямив ся. Кинув на стіл письмо, ляг не роздягаючись і перележав цїлий день у горячцї.
В жадні забобони не вірю, але не зважив бим ся нї за що читати в ночи письмо мого товариша Йвана, коли я сам у хатї.
[«Не-читальник» (1900), с.70—75]
10.08.1900