І.
Єго називали Банатом, властиве-ж імя єго було Гриць. Банатом прозивали єго тому, бо він служив при війску на Угорщинї в Банатї і нераз розповідав про той свій побут у Банатї.
Був жонатий у друге з Калиною, тепер Грициха, що мала в одній нозї „роматиз" і без палиць не могла ходити.
Мав навичку що недїлї впити ся.
Як упив ся, то забував зовсїм, що жонатий: все мав себе за вдівця тай згадував першу небіжку. Се тому — так говорили сусїди — що з першою добре жив, а з другою оженив ся тілько для того, що господареви нїяк без жінки.
Що недїлї торкотїв Гриць. Виходив перед хату на запущене подвірє, поросле буряном, ставав собі коло калабанї, що з неї кури воду пють, тай торкотїв.
— Де пліт від вулицї? — питав ся сам себе. — У кождого є пліт, а в мене нема ? А я-ж гірший ґазда від вас? Мо-ой, богачі!... Нема плота, лиш поплотина! А давно був пліт.
Ще за небіжки жінки... Вона менї їсти варила, як я єго городив. Моя ґаздиня! Бувало — горожу пліт, або перед хатою щось роблю, може нї?! (говорив се слово з притиском, наче би з ким перечив ся), а вона, бувало, небіжка, стане на порозї та: Грицю — каже — ходи полуднувати. Я лишаю роботу, може нї ? !, ухожу до хати. Ану! стоїть стіл, застелений білою скатертю, може нї ?! Сьвяточна скатерть! Ану! стоїть склянка на столї — із горівкою. Дає миску яєшницї, дає миску барабуль у юшцї, дає молошну кашу, дає запашну кулешу з сиром. Як сонце! їж, пий і весели ся!
Та не лиш плота чіпляв ся Гриць: він накладав собі також із курми і з воронами. Навіть нашому невинному псови, з лагідними й сльозавими очима, оброслому довгою козячою вовною, не давав Гриць спокійно перебігти.
Також із прохожими людьми заходив Гриць у бесїду. Поперед єго хати переходив що недїлї молодий парубок, Петро, йдучи до читальнї. Він був секретарем читальнї тай Гриць єго за то ненавидїв.
— А куда йдеш, Петре?
— А куда-ж би ? — відповідав Петро. — Іду на танець. Дав Бог недїлю та при сьвятї хоче молодїж попіграти ся.
Гриць знав, що Петро єго дурить.
— Ой так. Таже й я був молодий. Може нї ?! Але давно не так ішли іграшки, як тепер. Давно були парубки, а тепер що ? Таме дрантє !
— А хибаж давно були инакші люде ? — перебив озлоблений Петро.
— Но-но-но-но, — успокоював Гриць, — не за тебе байка, а за других.
— А другі-ж які ?!
— Но-но-но! Ти не знаєш, що кождий циган свої дїти хвалить ? Може нї?! Я лиш так собі. Ти, Петре, як якийсь казав, бери на розум. То не те, що гірші парубки, але гірші часи настали. Може нї ?!
Тепер звертала ся дискусия на злі часи.
— Та як то гірші часи ? — питав ся Петро, — що за гірші ?!
— Так, що гірші! — впевняв Гриць. Давно парубкам було лиш до іграшок, а тепер що ? біда!
— А хиба-ж давно парубки були панами, чи як?
— Но-но-но! — доказував Гриць.— Таже то не туда. Давно, бувало, як челядь збере ся коло коршми, то провадить іграшки цїлий день. А днина давно не то, що тепер. Веремє на дворі таке, що аж серце радує ся. Може нї ?! Тай днина довша.
— А тепер як? — запитав ся Петро. — Таже адїт, веремє, а в лїтї — то днина в двоє довша, як у зимі.
— Е, говори! Веремє веремю не рівне, тай днина днинї! А давно, коби ти знав, то таки доба була довша. Може нї ?! Бувало в недїлю як заведем танець коло коршми, то подубцюєш, небоже, до схочу, заки сонце зайде. Або як у Банатї, бувало, вийдеш на зицирку, мой, як розпустить кольони по чистім поли, то якийсь раз танїстрою підкинеш...
— Та то, вуйку Грицю, — перебив Петро, — не днина тому винна, але видко, що на танци охоти не було тай танїстра була за тяжка, що вам так навтямило ся до заходу сонця.
— Що ти менї перечиш! Оже я тобі кажу снїську правду, що давно цїла доба була довша: і ніч і днина, а тепер настає чим раз коротша!
Петро засьміяв ся.
— Та се, по вашому, ще на таке зійде, що буде година днини, а година ночи. А відтак уже таке настане, що не буде нї днини нї ночи, лиш хиба — раз темно, раз ясно, раз темно, раз ясно: михтїти-ме поперед очи, що люде, бити-муть ся головами один до одного.
— Ей-же бо ти небоже! То ти береш мене, старого, на глум?!
Петро пішов, а Гриць відказував на молодїж і на читальню.
Гриць відай був би в недїлю сам до хати нїколи не зайшов. Кликала єго двайцятилїтна донька (ще від першої жінки), Василина. Вона підходила тихо, босими ногами, аж до Гриця, сїпала єго за рукав тай шептала:
— Дєдю ! ходїть вечеряти!
Гриць обертав ся здивований, хвильку надумував ся і йшов до хати.
Від Василини заносило на кілька кроків в округ потом. Дївчата миють ся що суботи лугом майже до пояса. Василина очевидно не робила того, бо не мала часу: вона заступала в хатї ґаздиню, тай робила на ланї, а мачусї не було в голові, аби „дївка була змита“.
— Такий-єм добрий добрий, як молоко,— говорив Гриць входячи до хати, але єго прибитий вигляд не показував зовсїм молочного настрою.
— Ігі на тебе, піяку! — відповідала єму Грициха з печі. — Ти з глузду зсунув ся, що плетеш, не видиш, що образи в хатї?!
— Но-но но, жінко, Бог з тобою! Чоловік, як якийсь казав, хоче зажити сьвіта: на то Бог дав недїлю. Цїлий тиждень працюємо, як той казав, в потї чола, а — —
— Ей, робітнику мій! — аж засьпівала Грициха. — Іди, йди, старцуне, ще колись горівка в тобі займе ся. Тай то нї встиду, нї сорому не має: уже, дїдовід, одною ногою в ямі, а ще як заллє собі пельку, то мало що хибує, аби по стїнах не дер ся.
Гриць замуркотїв щось під носом, а потому вхопив ся обома чорними, костистими руками за голову, сїв за стіл тай: „Убила мене — каже як кагла!“ Від заправленої чорт зна чим горівки болїла єго голова.
Василина подала єму вечерю тай пішла лагодити постїль.
II.
Чи він був піяк?
Варвара, Павлова донька, дївка чорнява, висока й гнучка, напала була раз серед поля на Василину, бо Василина десь її по селї обсужувала.
— Ти обсудо якась! — кричала Варвара. —Розповідай лїпше по селї за себе та за свого дєдю-піяка, а не за мене, бо я тобі зараз кіски повимикаю.
Василина дивила ся звичайно в землю тай тому всї казали, що вона „непевна“. Тепер вона глипнула на Варвару своїм зизим оком.
— Брешеш, Варваро, я тебе не обсужувала, а від мого дєдя тобі зась!
— Бреши сама з псами, ти опуде вонючий! Адї, воняє від тебе, як від тхора. А твій дєдя таки піяк: малі дїти знають, що він піяк.
Василина відійшла. Ішла зовсїм спокійно так, наче би нїчого й не стало ся.
Варвара кричала ще їй на вздогін:
— Сокоти ся ти, зелепуго, сокоти ся мене, як вогню, бо як іще раз учую за якусь обсуду, то розідру тобі хавки від вуха до вуха; серед села розідру!
А сусїда Грицева, стара Семениха, ймила була раз Грицевого синка, Николу в своїм саду на яблінцї. Зсадила єго відти тай випарила, не жалуючи долонї.
Счинив ся вереск. Сусїди зазирали через плоти. Вийшла й Грициха тай стала впевняти, що Никола здоймив лиш одно-однїське яблоко з землї, а на яблінку зовсїм не лазив.
Семениха аж руки заломила з пересердя:
— Гей, люде добрі! Та через се злодїйкувате насїне нїяк буде стебельця на дворі вдержати: обнесуть де що є. Тай то малий злодїй украв, а стара злодїйка покриває. Та ти, крива відьмо, вчиш дїтей крадїжки! Ти чоловіка звела на нїнащо. За першої небіжки Гриць був порядний ґазда, а за тебе він і піяк і нетріб. А то, бігме, радше би єму було повісити ся, нїж мав завязувати собі сьвіт із такою кривою відьмою.
Грициха замахнула ся палицею:
— А йди-ж ти, мерзо! Я тебе до суду завдам, що ти мене відьмою називаєш. Абисте були люде сьвідомі. (При сїм слові сусїди поховали ся поза плоти). А я присягну, що то ти відьма. Я знаю, що ти ходила гола навкруг хати з макітрею на голові.
То була робітна днина: чоловіків не було дома, лиш жінки. Тому Семениха балакала ще довгенький час із Процихою. Проциха плекала дитину обвислими, зжовклими грудьми тай приповідала:
— Добре кажете, Семенишко, то вона звела Гриця на нїнащо. Який став тепер! Сором межи люде показати ся: та він і в недїлю в чорній сорочцї. Не дбає вона нї за чоловіком, нї за Василиною. Дївцї вже двайцятий рік, а люде не трафляють ся. А все через ню.
— Погань, кажу вам. Таже я ще затямила єго першу небіжку. Жили, як той казав, у мирности і в радости. Мав з нею двоє дїтей. Старша, Марія, та померла вже віддана при першій дитинї. А отся молодша, Василина, та яка стала ? Непевне воно таке: і в очи чоловікови не подивить ся, все в землю. А всему вона винна.
— Гриць забанував за першою небіжкою; після її смерти та ходив цїлий тиждень, як строєний: нї робота єго не брала ся, нї їда. Потому, що робити, оженив ся. Та — якби жінка людяна. А то лучила ся така помийниця, що не то роботи з неї, але й доброго слова нема. Крива відьма тай решта.
— А ви-ж гадаєте, що він чого розпив ся? Таже за першої небіжки де-де-де — господар на все село. А тепер ? От гноба: і сама не здихає тай єму не дає жити. Боже, прости менї! От гріхи.
Також панотець Антоній мав Гриця за піяка. Незабавки після того, як Гриць оженив ся в друге, панотець закликав єго до себе.
О. Антонїй був старий чоловік старої школи, завзятий табачник. Він належав до „твердих Русинів", говорив з жінкою й дітьми по польски, а на мужиків натискав, аби не говорили це, цесе, але сіє.
— Учить нас сїяти! — говорили люде.
Гриць увійшов до комнати, поцїлував панотця в руку і став оглядати перепудженими очима портрет Снїгурского, що висїв над бюрком: іще не видїв такого „страшного сьвятця“.
— Слухай-но ти, Грицю, (панотець кождому тикав), питаю ся я тебе, чого ти розпіячив ся ? Та тобі не встид: таже ти якийсь ґазда? !
Ґазда глипнув жалісними очима на Снїгурского.
— Просю божої ласки, тай вашої, та де-ж я? Лучила ся пару раз оказия та — що правда — був-єм трохи горівчєний, але аби аж розпити ся, то... бігме, я не тото... не свідїм тай уже.
О. Антонїй зажив табаки тай став Гриця. як то кажуть, псячити:
— Ти сякий-такий, маєш менї присягнути від горівки, розумієш?!
— Таже я розуміти розумію, але присягнути... то вже нї.
— Як? що? чому? Ти не хочеш присягнути від горівки?!
— Бо то з хлїба, — сказав Гриць непевним але переконуючим тоном.
І з присяги нїчого не було.
— Чекай-чекай, ти лайдаку, прийде коза до воза.
Тай прийшла коза.
— Узяв піп на мене пізьму. — говорив Гриць до жінки по якімось часї, вернувши від хресту.
— Як, за що?
— А чи-ж я знаю.
— Но, а відки знаєш, що взяв пізьму? ,
— Як відки ? Аді, охрестив дитину Ерстиною!
— А ти-ж що?
— Та я казав: хрестїть, кажу, Єрина, а він охрестив Ерстина.
По двох роках охрестив знов панотець хлопця Родіоном.
— А як хлопець називає ся? Казав-єсь, що Никола?
— Таже я казати казав, коли-ж бо має на мене пізьму. От і не нагадати, як назвав... Редьквою назвав.
— Йой! а ти-ж що? Та як, хлопець, та аби звав ся Редькова?
— Іди, питай ся єго. Я єму кажу Никола, а він: хрещає ся каже — раб божий Редькова — тай решта.
Проте однако Ернестину всї звали Єриною, а Родіона Николою.
Але Гриць не був такий піяк, як другі піяки. Піяком звичайно є той, хто пє в корчмі тай хто пє завсїди: чи є товариство, чи нї, чи є причина пити, чи нї. А Гриць не так. Він майже нїколи в корчмі не пив. Приносив собі завсїди горівку до дому. Лиш мав ту піяцку прикмету, що пив сам, не дбаючи про товариство.
Гриць „заживав сьвіта“ лиш у недїлю. Буденного дня ходив у поле, як кождий. Та тілько тодї майже нїколи не говорив. Сусїд Іван, що мав письменну жінку, розповідав нераз, що: Гриць — каже — виговорить ся в недїлю на ввесь тиждень тай цїлий тиждень відтак не потребує говорити.
Грициха через „роматиз" не могла ходити. Вона вічно пряла. Пряла в село вовну й повісма, а за то діставала „межи дїти“ то муки, то скорому.
Василина була в хатї ґаздинею, але й на ланї робила. Двірский економ, гербовий шляхтич, що був колись високим урядником, обікрав касу й пішов „на утшиманє родакуф", уважав Василину майже за двірску наймичку. Коли треба було робітника, то він приходив до Гриця тай кричав із вулицї:
— Василино, а ти ще дома ? Ти не знаєш, що в мене робота? Махай на лан!
Василина заробляла тілько, що ставало наймати плуга (у Гриця було два помірки й город), ну — тай Грицеви на горівку.
III.
Се дїяло ся по жнивах у середу. Було якесь церковне сьвято; у поле нїхто не йшов.
В громадскій канцеляриї сидїв писар Василь під образами за столом, війт коло вікна за столом, а Семен касиєр і присяжний подальше на ослонї.
Громадска канцелярия була у Семена. Він мешкав по однім боцї, а другий відступив на канцелярию.
Всї дивили ся зі співчутєм на писаря, що аж упрівав, читаючи якесь письмо від старости. Тай мав чого впрівати.
Повітовий староста, ревний оборонець краєвої автономії, переслїдував, як лиш міг, тоту раду громадску.
Громада, бачите, завзяла ся тай вибрала до ради самих противників дїдича. Староста розписав другі вибори. Громада вибрала тих самих. Староста розписав третї вибори тай приїхав сам до села на вибори.
Старий війт перепудив ся: сам перший голосував на нових радних. Переголосувало ще кількох, а старостї здавало ся, що то панска лїста, тай зробив виборчий маневр, винайдений польскою шляхтою в східній Галичинї. Закінчив голосованє, хоть голосуючих було ще кілька кіп.
— Решта не будуть голосувати, бо то самі лайдаки, — порішив староста й від’їхав.
Коли ж рада громадска зачала урядувати, тодї аж староста доглупав ся, як він сам себе в дураки пошив. Тото-ж було відказуваня!
— Та то самі лайдаки, розбійники, злодїї! Не вір жадному хлопови, як псови. Я їм дам, я їм покажу!
Найгірше вийшов на тім писар Василь. Нова рада громадска відрядила старого писаря, котрий був правою рукою старости тай обікрадав громадску касу, і вибрала Василя. А Василь іще в писарцї початковий чоловік. Тамошнїй учитель привчив Василя трохи „краєвого язика“ тай Василь уже знав, що рачи звєшхносць ґмінна не значить: най громада ловить раки, а полєца сє не значить: бити по лици, але за те до урядової стилїзациї не міг нїяк привикнути.
— Слухайте, Василю, — говорив учитель, — вас того милить, що на кождім письмі стоїть усе на самім початку: Високе ц. к. мінїстерство зарядило рескриптом з дня такого до числа такого, а високе ц. к. намісництво з дня такого до числа такого, а вас най то нїчо не обходить. Що вам там мінїстерство, намісництво, ви читайте самий конець, там є то, що треба.
— А того-ж не треба?
— Не треба.
— А на що-ж пишуть?
— Гм, гм, на що пишуть — учитель подумав хвильку — на що пишуть? А на що дають над і кропку, таж і й без кропки не було би а, тільки і.
— Правда.
Та тільки Василь ніколи не знав, що лишити, а що читати, а тут староста тисне.
Тож Василь прів над письмами, а присяжний говорив до Семена:
— Ой так, так: читати, то не цїпом махати.
— А ви-ж як гадали? Таже то працює ся головою.
До хати ввійшов Гриць, темний та назний, з запалими очима. Видко було, що слабий. За ним високий, сивий Жид Борух. Єго називали „Короп“, бо був дуже худий. Гриць почав говорити, не привитавши ся; знак, що справа дуже важна.
— Просю вас, пане війте, тай ви, пане писар, тай ви, панове радні. Наперед просю божої ласки, а відтак вашої: дайте менї поміч, зробіть межи нами ряд. Короп наважив ся мене з світа зігнати!
Короп замахав руками:
— Я від тебе нїчого не хочу, ти менї верни мої гроші.
— Відки ж я тобі, добрий чоловіче, гроші дам ? Таже з колїна не вілуплю. Зажди: я ще з села не втїкаю. Устараю, то дам.
— Чи-ж я тебе в шию бю? Не маєш, не віддавай.
— А чого-ж хочеш? Бій ся Бога, май серце, Борух! Чого мене ріжеш без ножа?!
— Таже чекайте, говоріть за рядом: як зайшло, що є межи вами? Відки-ж я можу знати? — говорив війт своїм звичаєм, поволи й виразно, наче би проводив молитви малій дитинї.
— То так було, — зачав Короп, але Гриць перебив:
— Чекай, най я скажу!
Війт дав першенство Грицеви:
— Ти Коропе, зажди, най Гриць говорять, а відтак ти маєш своє говорити.
Короп не перечив:—Най говорять Гриць.
— То отак було, — зачав Гриць. — Я з Борухом нїчого не мав, у жадні інтереса не заходив, за ґрунт, за поле не було межи нами й слова бесїди. Може нї?! Кажи, Борух, осьде при людях, най чують пан начала, пан писар тай люде. Кажи: так, чи не так; була межи нами бесїда за ґрунт?
— Грицю, ти говори далї. Я своє скажу на кінци, — залепотїв борзенько Короп.
— А я осьде побожу сто раз, не раз, перед цїлою громадою, в церкві побожу, коло престола, і я побожу й жінка моя й дїти мої, що я Борухови за ґрунт анї словом не писнув. Хоть най він присягає, а хоть най я присягаю. Осьде кладїть хрест, світїть свічки, най присягаю. А нї, то приводїть рабіна, най Борух побожить. Най він побожить, що була бесїда, а я побожу, що не правда. Най він побожить на свою душу, що була бесїда, а я побожу на своє здоровє, що не правда. Най він побожить на свої дїти, а я побожу на свою маржину, Маю всего одно паця й коровку, а оже би-м зараз на маржину побожив.
— Тай видите, пане війте, і ви, пане писар, і ви, панове радні, ви в нашім селї урядники, а оже щоби-м ся з сего місця не поступив, щоби ми руки покорчило, щоби ми очи білками стали на верха, як я з Борухом за ґрунт хоть пусте слово заговорив. Що правда, то не гріх. Може нї?
— А сегодня рано приходить Борух тай . нї в дві нї в три каже, що менї ґрунт злїцітує, говорить, що я підписав ся єму на ґрунт: „Ти — каже — підписав ся менї на ґрунт“. Жінка колотила на припічку кулешу, та як у Боруха се слово почула, то колотач їй у руках застиг. Ти менї, мой, жінку перепудив! Жінка до мене: ти сякий, ти такий, ти затеряв ґрунт, ти лайдаку, ти піяку, ну — паплюжить. Публїка на все село. Жінка в плач, дїти в плач, а я став нї живий, нї вмерлий.
— Се ошука, Борух, ти на ошуку взяв ся, бо я аби то, що за нігтем, то нї !
Короп прийшов до слова:
— Чекай-чекай, Грицю, ти горовиш нї се, нї те. От послухайте, пане війте, що було межи нами...
— Нї, — достоював Гриць, — за ґрунт я єму нїчого не казав.
— Що тобі таке? Я за ґрунт тобі нїчого не кажу.
— От крутиш, а видиш, що крутиш, не крути, Борух!
Короп став нетерпеливий:
— Що хочеш від мене? Я до тебе нїчого не говорю, я собі до війта. Слухайте, пане війте. Він позичив у мене на Знесїнє перед десятьма роками сто левів на процента, бо казав, що має довг сплатити до банку. Я єму чекав-чекав за той довг, а він як не віддавав, так не віддавав. Я єго запізвав до суду, а на термінї він підписав менї злагоду, що має менї вернути до трьох років ратами двістї левів. Він рати не поповнив, а я заінтабулював ся на ґрунт. Він не платить далї, а я хочу пустити ґрунт на лїцітацию. А щоби люде не казали, що я злий чоловік, то я сам не буду ґрунт лїцітувати. Я продам банкови, а банок єго злїцітує. Я єму прийшов казати по добру так, як чоловікови: верни мої гроші. А як нї, то я ґрунт продам на лїцітациї. А щоби люде не казали, що я злий чоловік, то я продам банкови, най банок твій ґрунт лїцітує. А він до мене...
— Що до тебе? — крикнув Гриць. — Я до кождого! Хто би менї зважив ся мою дїднину, мою працю порушити, то, аді, осьде кажу при людях, сокирою гачу в голову тай сам іду до криміналу гнити, а ти йдеш сиру землю гризти!
Тепер надійшла Грициха. Через „роматиз" не могла враз із чоловіком іти тай припізнила ся. До канцеляриї не входила. Стала собі в сїнях сперла ся на одвірок, куделю встромила за окрайку й почала прясти, перехиливши голову аж до канцеляриї, щоби чути розмову. До неї вийшла Семениха (вони вже не гнївали ся), стала собі також у сїнях і слухала розмови, нїби від нехотя. Бабске дїло не до ради.
Тимчасом Короп виймив письмо і подав Василеви-писареви:
— Що то богато говорити? Осьде є злагода, ти її підписав у судї. Най пан писар прочитають та най скажуть.
Пан писар почіхав ся в голову. Був приготований, що — оглянувши то письмо — мусїти-ме заявити: „Я до сего не беру ся, треба пана учителя“. Але нї. Се письмо було знайоме Василеви. Короп уже приносив ту злагоду до Василя тай Василь відчитував її враз із учителем. Учитель вияснював Василеви, що там стоїть. Се не була злагода, се був дозвіл на реальну екзекуцию. Василь тепер старав ся лиш дошукати ся в письмі того, що єму учитель говорив. Та не міг нїяк. Він чудував ся лиш, як учитель тілько в тім письмі дочитав ся.,
— Та що, вуйку Грицю, злагода. Підписалисте ся, що заплатите. А не платите, то суд єму позволив заінтабулювати ся на ґрунт.
Гриць стис плечима. Я на нїякий ґрунт не підписував ся.
— Чи підписувалисте ся, чи нї, то право так каже, що Короп може собі на вашім ґрунті пошукувати свого довгу.
Грициха перехилила ся через одвірок:
— Як то може бути, щоби, право було для Коропа, а щоби для нас жаднїського права не було?.
— Так, так, — доправив Гриць — право є кождому однаке.
— Що-ж воно таке за право? — говорила Грициха, — тай від коли воно так на світї, аби віддавати ґрунт із межи дїтей у жидівскі руки. Я дурна баба, але менї здає ся, що право не може нїкому ґрунт відбирати тай жидови давати.
— Я такого права не приймаю ся сказав рішучо Гриць. — Як менї нема права в громадї, то я йду деинде: я знаю, куда двері втворяють ся.
Тепер зачав говорити війт поволи й виразно:
— Таже погодїть. Я вам жадного права не можу робити, бо вже суд ізробив: суд старший над мене. А з сим така справа, вуйку Грицю. Таже ви затямили небіжчика Гаврила. Який був богатир? Пари єму в селї не було. А що собі вістроїв ? Залїз у банок, рат не поповнив; та не пішло все ґосподарство на бубен? Пішло! А також викрикував, що: ану — каже — най хто — каже — прийде, то — каже — заріжу. А з’їхала комісия тай хату й увесь ґрунт віддала панови. Ще й дотепер сидить у нїй Кручка. Позичив — віддай, а нї, то з’їде комісия тай уже.
— Таже я не спираю гроші віддати, — почав лагідно Гриць, — але тепер не маю. Відки возьму?
Короп приступив ік Грицеви:
— Кажи менї правду, відки ти можеш відтак мати? Маєш що продати на двістї левів, чи маєш відки їх устарати? Таже то не двістї крейцарів, то сума. Я тобі скажу правду, мене кортить купити в тебе помірок під горою. Ти менї відступи помірок, а я тобі підпишу. що межи нами злагода, що я заспокоєний. Однако той помірок тілько не варта, нїхто би тобі за него тілько не дав.
Грициха скричала:
— Я не зволяю! Що то за якесь ошуканство ?! Ти, Коропе, не підходи менї чоловіка: в мене дїти є. Ми годуємо з того помірочка дїтей тай себе. А ти, Грицю, най тебе Бог боронить! Гей люде! Що сей загадав? що сей загадав? Хоче мене з дїтьми з торбами на старість пустити. Світку ти мій гіренький!
— То не силувана річ. Я собі своє пошукаю: роблю цесию на банок та най вас лїцітує.
Грициха впустила веретено тай ухопила ся обома руками за одвірок:
— Як то може бути ? Пане начальнику! Таже ви війт у громадї, а ви мовчите ?! Куда-ж се ? Гей люде добрі! Та я через лайдака аби-м з дїтьми з хати забирала ся? Таже, адїть, ми калїки!
— Вічні калїки! — додав Гриць.
— Він що недїлї піячить, а я з дїтьми караю ся та на старість піду попід чужі плоти ?! Наробив довгів, а мене з дїтьми в старцї пускає. Таже вас громада війтом настановила, абисте робили право межи людьми. А ви за бідними людьми, за калїками не хочете обстати?
— А якже-ж я обстану, — відповів війт, — заплатю за вашого чоловіка, чи як?
— Та хто вам каже платити ? А як ? Аби не було припору лайдакови, що пускає дїти в жебри? На що ти дїти наплодив?!
Війт озлобив ся:
— Мовчи, бабо, не теремкоти менї тут! Тут ґмінска канцелярия, не коршма ! Тут урядкує ся!
Грициха на такі тверді слова, а ще урядовою бесїдою, притихла, але журу свою виливала далї перед Семенихою на пів шепотом:
— А дивіть ся, сусїдо, наплодив ворог дїти та хиба йди до дому та ший торбу на него і на себе. Таже дїти не просили ся на світ.
Тай Семениха так гадала:
— Ой правда, кумо, правда: дитина не просить ся на світ та не просить ся.
— Знаєте, кумко Семенишко, — говорила Грициха, — прийшов сегодня рано Короп... Я сидїла на припічку тай колотила кулешу, бо я немічна калїка, я стояти не годна, аби при якій роботї. Николка десь вибіг на вулицю, а дївчище (так називала Василину) засувала горшки в піч, Єрина силяла ґердан, а Гриць робив щось у хатї, чи зубок до грабель тесав, чи... От видите, бігме, я вже забула, так менї баки забили. З розуму схожу. А Короп, знаєте, входить до хати: Добрий день, — добре здоровє. Мене гей щось тякло, щось менї гей під серце підступило: що сей, гадаю собі, з ранку хоче ? А він таки до Гриця: Що — каже — Грицю, робите? — А що-ж би? — каже Гриць — дали мої ґаздинї сночи пацяти їсти тай забули цебер узяти. Паця влїзло в цебрик тай, аді, висадило дно до чиста. Тепер бери та грай ся: уставляй дно, збивай обручі... От, видите, нагадалам: Гриць цебрик збивав... А ви що скажете ? — питає ся Гриць Коропа. — А що-ж би ? Нїчого доброго — каже Короп. — А мене знов гейби хто гранею обсипав. — Прийшов-єм, каже Короп, аби вже був раз конець із нами. Я чекаю тобі, каже, за гроші вже десятий рік, а тобі нї в гадцї віддаванє. Я прийшов, каже, тобі сказати, що пускаю твій ґрунт на бубен. Ти, каже, з ґрунту вступай ся, а менї мої гроші мус бути! — А я, знаєте, як-єм се слово почула, то так, якби мене хто довбнею по голові вгатив. Таки кажу вам, кумко Семенишко, пустила-м такі сльози, як горох...
Грициха заплакала.
IV.
Як вийшли з канцеляриї, то Грициха докоряла ще дорогою чоловікови. Гриць приоставав тай слухав мовчки докорів, наче той віл, що сам наставляє шию в ярмо.
У Івана на воротах поставали Ахтемій тай старий Михайло. Вони приходили що сьвята і що недїлї до Івана. Михайло, сам неписьменний, держав у спілцї з Іваном ґазету. Їм вичитувала Іваниха.
— Я би їй держав сам ґазету, говорив Іван, — але що-ж? То ще молоде: соромливе дуже. Якби її другі жінки взяли на язики за ґазету, то вона би з сорому відай під землю провалила ся.
У селї не має нїхто нїякої тайни. А ще така справа, як Грицева, що єго „Короп хоче зі сьвіта зігнати", то вона й малій дитинї не була невідома. Тим то Грициха не розповідала всего наново.
— Іду, люде, іду торби шити! — приповідала. — Затеряв, запроторив усю працю. Адїть: ворог пускає дїти попід плоти !
Гриць спробував боронити ся:
— Та що-ж я ? Короп наважив ся на моє житє!
— Вороже лукавий! Що брешеш? — перечила Грициха. — Та тебе заставляв Короп що недїлї піячити ? Та тебе Короп бив у шию, аби-сь зичив у него гроші?
Справдї Короп не заставляв Гриця нї до чого: не було що відповідати, тому Гриць потяг ся мовчки за жінкою до дому.
Короп вийшов з канцеляриї і, не зважаючи зовсїм на люде, говорив сам до себе по жидівски. Михайло насїв ся на него:
— Коропе! Ти з громади жиєш тай людям пакости робиш? Таже якби люде на тебе не робили, то ти би не мав з чого жити. Ти обснуєш чоловіка, як павук, тай висисаєш із; него кров, як павук з мухи.
Короп став:
— Я впоминаю ся за своїм. Я єму дав готові гроші на долоню. То моя праця, я їх нїде не вкрав.
— Не вкрав, але й не заробив. Ми, робітні люде, продукуємо гроші, а ви, лехкобити, ужиткуєте.
Михайло мав звичку послугувати ся книжними словами, що їх вислухав з ґазети. Так привикав до тих слів, наче би їх уже змалку переймив тай був переконаний, що кождий розуміє ті слова.
Іван також вмішав ся до бесїди. Він Коропови викав; взагалї нїкого не обижав, але вмів чемними словами заїхати в самі печінки.
— Таже ви, Борух, уважайте, що в Гриця дїти є. Ви єго не пустите в нївець, бо єму вже не багато належить ся, але єго дїти. Як ви чужим дїтям, так Бог вашим. Та не шкода дїтей? Що вони мають покутувати за ваші гріхи ? Таже вашому Міхулови вже відай двайцятий рік, бо вже ослїп на праве око.
Всї три злобно підсьміхнули ся. Жиди звичайно калїчать синів, аби їх звільнити від війскової служби.
Короп не почував ся до гріха:
— Най покутують дїти за мої гріхи: я нїякого гріха не маю. Впоминати зя за своїм, то не гріх.
Відійшов, не зважаючи, що Михайло аж вогнем сипав, так резонував:
— Отак то люде сходять на біду! Та Гриць Богу духа винен: позичив сотку, вертай дві, так якби єму на оборі процента росли. Кажуть: маєш суди, борони ся. Якже бідному чоловікови боронити ся ? Раз: не має відки (таже то коштує), а друге: блавучить час. Прийшов на термін: погодїм ся, то й погодїм ся; двістї, най буде й двістї, лиш аби не було тяганини. Але де?! Він тепер, аді, якої загнув: банком пужає, помірок би брав. Достоту як той дїдько, що кажуть, як чоловікови прикро тай не може собі ради дати, а дїдько тиць шнурок у руки, ще й на шию заложить.
— А який став маючий, — заговорив маломовний Ахтемій. — Та кажуть, що він у нашім селї так забогатїв.
— На маєш! — перебив Михайло,— таже я тямлю, як він зайшов у наше село. Кажу вам, дранки не мав на собі. А як узяв ся на гиндель та назбивав суми суменні. Тай де він тілько маєства назбивав? Таже в селї й не видко тільки маєства.
— Як не назбивати, як лупить з остатного, — сказав Іван. ,
— Тай нема тому нїякого припору,— говорив Михайло. — Чоловік, що працює, та єму вже на роду написано, аби з него шкіру лупити. Робить ураз із волом на ниві, а прийде ся збирати — нема що. Поле не вродить та хапай ся хоть бритви: дають у банку, бери в банку. Тисне банок, то ти питай милосерної душї, аби заратувала. Тай лучиш саме на порядного лупія, бо добрий чоловік так само млїє з голоду, як ти. Залїзеш лихвареви в руки, то-с ґосподар із єго ласки, доки єму до вподоби, аби-с був господарем.
Іван притакнув:
— У судї також нема ради: єго право ! Єму дадуть вірок, а ти, бідний чоловіче, хоть із моста та в воду.
— Тай то ще не смій там рибу ловити, бо заарендували, — сказав маломовний Ахтемій тай засьміяв ся мужицким сьміхом, що тілько голос нїби сьміє ся тай губи стягають ся до сьміху, але по облицю зовсїм не пізнати, що то сьміх.
Щирий сьміх дуже рідкий тай тому неприличний. Щирим сьміхом сьміє ся приміром дївча до хлопця з любощів. Але люде кажуть, що воно не сьміє ся, тільки шкірить ся.
— Чого шкіриш ся, не видиш, що ягнята в озиминї? — кричать на таке дївча і вважають за більший гріх то, що воно шкірить ся, як то, що не пильнує ягнят.
Всї тут постановили пустити Коропа в ґазети, хоть Михайло був переконаний, що всего того не списав би й на воловій шкірі.
V.
Гриць лежав слабий. Нїхто не мав навіть надїї, що він подужає. Прийшов час, треба вмирати.
— От Банат умирає, — говорив Михайло до Ахтемія.
— Тай я чув. Та вже нема єму виходу ?
— Де ви взяли ся! Таже то старовина. Най лиш що найменше тай уже по нім. То ще дивно, що ще доси калатає ся.
Кілька день після того з’їхав до села здакуцийний за податки. По селї зойк і плач: „Беруть ґіцки за дачку!“Се так само, якби хто пустив чутку, що йде чума й холєра й пожежа. Одного обібрали до сорочки, другому забрали муку з корита, а Дмитро на щастє два місяцї тому погорів. Прийшов до него здакуцийник, а в него хата нова: чотири стїни ще немащені. Коли-ж бо чортова овечка на городї заблеяла. Здакуцийник за голосом: аж пасе ся на городї овечка тай двоє ярчат коло неї, ще й копичка сїнця стоїть. „Твої вівцї ?“ „Мої!“ „Твоє сїнце?" „Моє!“ „Забираймо!" Тай забрали з присяжним.
Дмитро почіхав ся в голову:
— Кроть твою гадє! Чого я такий дурний? ! Та не вигнати менї було вівцї в поле!
Єму, розуміє ся, не лишило ся нїчого иншого, лиш жінку сварити. Жінка також не мовчала тай Дмитро в той спосіб розважив своє серце. Потому прийшов до переконаня, що єму властиво було не жінку але здакуцийника насварити.
Вийшов з наміром піти впити ся, але потім обрадив ся, що лїпше відвідати слабого Гриця. Одно, що Гриць єму рідня, а друге, що все лекше, як видить ся чоловіка нещасливіщого від себе. Пішов до Гриця,
У хатї сидїли на лаві війт і Семен, а в сїнях великий Микита тай малмй Микита. Оба ровесники, ще дуже молоді ґазди. Оба втекли від хати в нових кожухах. Кожухи однакі. Та на великім Микитї був той кожух кожушиною, а на малім Микитї був той кожух кожушищем. Великий Микита держав руки на животї, а малий Микита держав руки на крижах.
Грициха сидїла на припічку. Хору ногу, обвинену в кусник старої опинки, перевязаної чорною крайкою, держала на стільци. Шкромадила барабулю.
Гриць лежав на постелї жовтий як віск. Очи мав прижмурені, нїби спав. Віддихав тяжко.
Дмитро став собі коло Микитів.
Війт бояв ся, аби єму котрий не поставив отсе питанє : „Що ви за війт, коли зволяєте на таке лупійство в селї?“ Тому балакав із Семеном за збіжє.
— А я вам кажу, — говорив війт поволи й виразно, — що нове збіжє то воно не до нашого поля. Правда, воно відатнїще, але наприклад: зводить ся борзо. Возьміть цаске жито. Який із него хлїб? Чорний, як сьвята земля. А з простого жита, вважаєте, та хлїб білий, як пшенишний питльований. Я ще маю від небіжчика дєдя просте жито тай ще-м єго не змішав. Навмисне держу: на памятку. Такий, кажу вам, хлїб, як коли паска. Тай цаске жито — єму, вважаєте, в нас за студено. Ану, як нема снїгу, а добрий мороз шарне, то зараз цаске жито — дивіть ся, а воно згоріло, ізжовкло. Бо воно голе: на верьха. Ану возьміть просте жито, — воно вже відко де є, в нашім селї лиш у мене — то воно от як у кожусї: зерно в серединї, глібоко. Не боїть ся нї студени, нї морозу.
Гриць отворив очи, а Грициха до него заговорила:
— Грицю! Адї, люде прийшли на тебе подивити ся. Прийшли тебе відвідати. Пізнаєш людей ?
Гриць відповідав тихим голосом. В серединї бесїди часто приоставав.
— А чому-ж би я людей не пізнавав? То що я з глуздів зсунув ся? Дякувать людям, най їм Бог заплатить, що відвідали слабого. Як подужаю, то й я їм у пригодї стану.
— Ой, уже тобі зазуля не буде кувати! — сказала Грициха.
— Що-ж бо ти, жінко?... Таже я ще, Богу дякувати, не вмираю. Я ще гадаю сам помірок під сїножатами віорати... От піду до Семена та менї плуга дадуть. Дасте мені, куме Семене, плуга? Я вам відроблю в сапанє.
— Чому? Дам. Коби здоровлє ! — відповів Семен.
— А Видиш, жінко. А ти би менї за живота похорон справляла... От подай менї лїпше води, бо спрага мене пече.
Грициха зачала рушати ся, аби встати й води подати, але великий Микита не дав їй рушити ся.
— Сидїть, Грицихо, сидїть. Заки ви з своєю ногою рушите ся, то Грицеви вже й відхоче ся води.
Узяв кварту, зачер води тай понїс Грицеви. Гриць підсунув ся поволи вище на подушки і підняв ся трохи. Губи єму так ізжовкли, що не мож було відріжнити їх від лиця. Здавало ся, що нема в нїм і крапельки крови. Узяв кварту, але не міг удержати; якби був Микита з другого боку не держав, була би кварта полетїла на землю. Микита нахилив єму кварту до губів, як малій дитинї. Гриць приклав уста до кварти, але й не пізнати було, чи хоть покушав води. Напослїдок лишив крарту Микитї в руках, а сам подав ся обезсилений на подушки. На давне місце і не пробував зсувати ся. Віддихав тяжко. Каплї поту виступили єму на чолї.
— Дякувать, Микито, — шептав Гриць. — Добра вода... студена... То-то мене підкріпила...
Грициха глядїла вважно на чоловіка. Вона видїла, як він пожовк, як руки єму не служили, як відтак упав обезсилений на подушки.
— Чоловіче, чоловіче! Чого дуриш сам себе? Таже ти — труп. Адї, віддихати ся не можеш, так умучив-єс ся тим, що-с трохи підняв ся. Тебе вода підкріпила? Ти чуєш водї смак? Чоловіче, кого хочеш обтуманити? Таже тебе горячка мучить!
Гриць звернув на жінку змучений погляд:
— Жінко добра... отям ся... Бог із тобою...
Але Грициха не зважала на то
— Таже вмреш, чоловіче! Що крутиш божим світом? Адї, чути тебе трупом. А мене як лишаєш? (говорила крізь плач). На кого, дїти лишаєш? Підуть попід чужі плоти. Таже ґрунт задовжений. Піде ввесь на бубен. А відки-ж я ще тобі на похорон возьму? за що тебе поховаю ? за свої сльози ? Таже по твоїй смерти ще треба буде відумерщину оплатити. Та аби прем що лишило ся після твоєї голови, то піде всьо на штемплї тай на нотарі. Бо я не годна заробити: я калїка; ти не видиш ? На чию голову мене лишаєш? Чи я годна довги сплатити, чи я годна податки заплатити, чи я годна відумерщину оплатити, чи я годна дїти вигодувати, чи я маю хоть за що тебе поховати? Певне, лекше би й менї піти в сиру землю, але дїти... На кого дїти покидаєш?
Гриць знов повернув на ню змучений погляд:
— Жінко добра... чого хочеш від мене? Таже я ще не вмираю... то ти мене в гріб загониш, бо зризеш мене.
— Я тебе в гріб загоню ? Ти менї таке вповідаєш? Таже я би тобі свого здоровля вдїлила, якби могла. А ти-ж не знаєш, що нас чекає після твоєї голови? Ти не знаєш, що дїти небіжчика Гаврила та валяли ся цїлий місяць як песята попід людскі плоти?
Тимчасом у сїнях зачали розмову. Зразу шепотом, а потім чим раз голоснїще.
— Біда, мой, мужикови, — говорив великий Микита. — Так узяли єго в крепи, що й умерти нїяк. Заслаб чоловік тай лиш чекає, коли надійде смерть та дух із него віпре, аж тут: не смій умирати тай решта.
— Ану, аби так пани або Жиди, — сказав малий Микита, — то хоть най усї вімирають що до ноги, то нїхто їм не заперечить. Хоть най їх холєра вітисне до лаби, то кождому зась.
Тай Дмитро вмішав ся до розмови:
— Або най конає й десять лїт, то вільно. А мужикови нї, бо зараз коштує. Або махай зараз, а нї, то вставай до роботи.
Малий Микита став допікати Дмитрови:
— А вам би, куме Митре, жінка також не позволила вмирати. З вас сегодня тягли душу за податки, а жінка би сказала: Зажди, мой, сплати-но ти вперед дачку, а відтак умреш.
— А ви-ж гадаєте, — відгриз ся Дмитро, — що віховаєте ся з кожухами? От лиш вірне здакуцийник та стягне з плечей.
Великий Микита не зважав на Дмитрову бесїду:
— Ей, та кум Митер порадили би собі. У них лишив ся ще на подї один сардак тай одні чоботи. А кум Митер якби наважили ся вмерти та заждали би під зиму, як на дворі така фуфела, що носа на двір не віказуй. Тодї би вбули чоботи, сардак на себе тай: зажди-ко, жінко, я скочу тобі води принести. Та намісь води та зашиють ся в сїно, а в сїнї вмруть може лїпше, як другий на постели.
— Коби то сїно! — сказав Дмитро. — А то ворог обчистив мене сегодня геть із усего. Я просю ся: Лишіть хоть сїно, таже в мене вівцї, що я їм у зимі їсти дам ? А вівцї держу на податок. А він менї вповідає: Не жури ся, каже, чоловіче, вівцями, ми й вівцї заберем. Тай забрав і вівцї.
Гриця зболїли вязи, бо дуже невигідно лежав: плечі на подушцї, а голова скривлена під стїною. Він намагав ся зсунути ся назад на давне місце: вхопив ся одною рукою за бічну дошку від ліжка, а другою впер ся на дно постелї. Але не міг нїяк.
Великий Микита пізнав, чого Гриць силує ся. Увійшов до хати тай закликав малого Микиту:
— Ходїть, Микито, та поможемо Грицеви поправити ся на постелї. Вони зле лягли та вязи їх зболїли.
— Дякувать, Микито,—просив ся Гриць,— дякувать... Я сам, не трудїть ся... Що-ж то? невелика річ : ізсунути ся... Лишіть, я сам.
Грициха знов удивила ся вважно на слабого. Оба Микити взяли єго за руки, як малу дитину, тай поклали нижче.
— Ти сам? — сказала Грициха. — Ой уже ти сам нїчого не меш робити. Уже ти сам і кроком не поступиш ся.
Оба Микити вернули назад до сїней тай кінчили розмову.
— Кум Митер — говорив великий Микита — вже би давно в раю раювали, а жінка через чоботи тай через сардак і на двір би не війшла.
— Ой у раю раювати! — сказав Дмитро. — А може то занесуть отам на цвинтар тай амінь: гний у ямі тай решта. Нїби то хтось допевне доконав ся, що люде саме по смерти раюють. Або може рай не для хлопа. Кручка-ж не казав, що мужик не має душі? Мужик, каже, при смерти, та віпускає так пару з себе, як худобина.
— Тай ви собі погадайте, — говорив малий Микита, — де мужика по смерти примістити? Пана инакша річ. Бо що-ж? Пан або злий у Бога або добрий. Добрий пан наймає служби, роздає на бідних, ховяють єго з десять попів, то що. Бо має відки. Такого зараз по смерти до раю. А злого в пекло. А з мужиком же що зробите? Мужик дурний. Він нїби знає як Бога хвалити? Ходить до церкви, бо другі йдуть, тай хрестить ся, гейби від мух обганяв ся. На бідних не роздає, бо й сам би взяв, якби найшов ся такий дурний, щоби мужикови щось дав. Попи не відмолюють, бо не має за що служби наймати. То так, одлук параґрафу, належало-б ся єму на саме дно до пекла. Але-ж бо знов давай єго там до пекла, коли він і тут мав пекло. Та нїби до чого вмирати, як на таке саме? А так лїпше, най згине, як худобина, та не буде з ним на судї котори.
— От маєте, якби так кум Митер крадьки від жінки вмерли. Та до раю їм нїяк, бо параґраф не пустить. Таже без сповіди би вмерли. А до пекла нема рациї їх дати, бо що-ж вони кому злого зробили? Що погоріли, то невеликий страх: таже й церква може погоріти.
Дмитро махнув рукою:
— А зрештою, хоть би мене дали до пекла, та гадаєте, щоби пізнав, чи то пекло, чи рай? Почув би відай, що трохи инакше, як на земли, але хто знає, чи не було би лїпше. Та й що-ж бо то за пекло? Нема кари тай нема пекла. Отже радше най там у ямі зігнию, та по смерти не муть сендзїї заходити в голову, що зо мною робити.
Всї три підсьміхали ся мужицким сьміхом, що тільки голос нїби сьміє ся тай губи стягають ся до сьміху, але по обличю зовсїм не пізнати, що то сьміх. Такий сьміх не перебиває й не зупиняє розмови. Грициха шкромадала барабулю. Всї у хатї слухали тої розмови зовсїм рівнодушно. Тілько Гриць часом зітхав...
VI.
Кільканайцять днїв після сего прийшли відвідати слабого Семениха з Процихою тай Іваниха. Семениха сидїла під вікном на лаві, а Іваниха з Процихою стояли коло дверей. Молоденька Іваниха дуже несьмілива. Страх їй прикро було, що дуже велика: Проциха сягала їй під груди. Іваниха чула ся опущена, бо кілько разів глипнула в бік на Проциху, не видїла нїчого, тілько Процишине волосє. Ще й то її непокоїло, що не могла найти слова розради для Грицихи. Семениха й Пропиха говорили, а Іваниха румянила ся.
Грициха сидїла на припічку з опертою на стільци хорою ногою тай пряла.
— Сусїди мої, сусїди! — приповідала. — Вже-ж я довго з вами не буду сусїдувати. Вже-ж бо я піду з дїтьми попід чужі плоти. Заберуть чужі люде мою працю. Цїлий вік свій я гарувала, ночи не досипляла, робила тяжко. як та худобина, тай не собі, не собі.
— Кумко Грицихо, — потїшала Семениха, — не завдавайте собі жалю. Таже Бог ласкав тай люде не Татари. Є другі, що ще не так бідують. Та то вже христянин приходить на світ, аби бідувати.
— А ви-ж гадаєте, — говорила Проциха, що в нас гаразди, що ми не на такій стежцї? Ой кумко, кумко. Таже бідно дїє ся, так бідно, що прийде ся з голоду вмирати. Але христянин жиє надїєю: тручає біду, як може. Усе: най-ко та най-ко, Бог ласкав, якось то буде, а то все чим раз тїснїще та тїснїще. Христянин гарує цїлїське житє. Отак цїлий тиждень, як віл у плузї. А все: коби здоровлє, то якось перебуде ся.
— Тим бо то, Процишко, — підхопила Грициха, — коби здоровля! А ви-ж не видите, які в нас гаразди ? Я немічна калїка тай нема вже відай на світї такоі душі, аби менї раду дала. А Гриць — сегодня завтра.
— Ей, не говоріть, кумко, — сказала Семениха, — не гнївіть Бога. То все божа воля. Ми всї під Богом ходимо.
— Як не говорити, сусїди, як не говорити ? Таже адїть, який страшний став. Труп. Тепер іще в днину по божому, але коби-сте вздріли та почули в ночи. На силу відкликую від смерти. Таки кажу вам, як зайде ся, то конає, кажу вам: снїсько конає. Я лиш дивлю ся за свічкою. Не сплю я, сусїди, ночами не сплю, лиш наслухаю, чи вже не по всему. Сеї ночи заснула-м на годинку тай то, знаєте, на силу: сон ізломив. Тай снило ся менї таке страшне-страшне: серце віщує, що вже не довго потягне.
— Десь я нїби йду до міста тай прийшла-м ід могилкам, а то саме коло червоного хреста дивлю ся, а я десь стою на високій горі тай гадаю собі: якже я, гадаю, сю гору перейду, коли я калїка. Гадаю собі, буду хапати ся руками корчів тай буду поволи спускати ся, може якось ізлїзу. Я, знаєте, хапаю ся руками корчів тай спускаю ся все нижче, нижче, а то десь відкись узяв ся потік такий, кажу вам, каламутний, аж чорний. А в тім потоцї риби такої, аж кишить. А тота риба десь така вритна та страшна, що аж мене ляк зібрав. Кажу вам, тота риба десь підскакує тай у водї ходить переверци, а все втворяє пащеку таку, як у пса, тай кланцає зубами на мене, якби хотїла мене прожерти. Я аж десь трясу ся зо страху тай усе намагаю ся низче спустити, але так по тихоньки, аби тота риба не вчула. Але я нїби й пилую ся тай усе на місци, а як лиш дотулю ся до корча, а то такий шелест, гейби хто тягнув галузє дорогою. Най буде, гадаю собі, що хоче, але я мусю відси тїкати. Беру я тай спускаю ся далї тай лучила-м, знаєте, на камінь. Господи! як уріжу ся десь головою до каменя, аж зуби задзеленькотїли. Я мац за зуби, а зуби всї повілїтали. А тота риба, знаєте, десь вілазить із того потока, така, як гадє. У менї серце замлїло. Я віпустила зо страху корч із рук тай паду десь у якусь пропасть.
— Знаєте, збудилам ся та так єм зіпріла, що-м була мокра, як скупана. Двері відхилені, холод тягне на мене, а голова тай зуби так мене болять, аж лупають. Сїла я, знаєте, на припічку, тай розгадую, щоби сей сон міг значити. Вода каламутна, риба, зуби віпадають— та се смерть, нехибна смерть. Загадала я собі таку довгу-довгу думку, що аж забулам ся. Дїти сплять, Гриць віддихає так тяжко та стогне... Дїти мої, гадаю собі, що з вами буде ? Підете попід чужі плоти, а відтак як підростете, то підете на службу до пана або до Жида. Радше, щоби ви вперед повімирали, то так би менї тяжко не було. Раз бих віджалувала тай по всему. А відивлювати очи цїлий вік, як дїти валяють ся попід чужі плоти, як у дворі або в Жидів немиті та нечесані молодий вік зробляють, то — сусїди мої — тяжко, то дуже тяжко... Що їх чекає на панскій службі ? Заки молоді, заки годні, муть робити, а як ізпадуть трохи з сил, то забирай ся, ший торби та лїзь добрим людям ув очи, аби помилували букаткою хлїба. Загадала я собі таку довгу думку та так менї тяжко стало, як коли би хто менї ніж у серце встромив. Отак я загадала ся тай наслухаю, що Гриць робить. Слухаю, а він так тяжко сопе, якби вже конав. — Грицю, ти спиш ? — кажу. — Нї, не сплю, каже. — Може, кажу, засвітити світло, може тобі що треба? — Нї, каже, нїчого не треба, менї лекше. — А я знаю, сусїди, що він мене гулить. Прикро єму, прикро дуже, що загнав нас у таку біду.
— Видиш, Грицю: красно віряжаєш дїти. Єрина піде до двора дївувати. Люде показувати-муть на ню пальцями, як на остатну. А Николку тягати-муть шандарі за волоцюзтво, так як тягали дїтей Дзїня-цигана.
— Йой-йой, жінко, що робиш зо мною!— проговорив Гриць, силуючись обернути ся до стїни. Але не міг. Похилив тілько голову в той. бік, як стїна.
— Та бо ви, кумо, лишіть їх, не допікайте, — говорила Семениха. — Таже то ще не тото... Ще не так люде слабують, а однако віходять. Тай Гриць іще подужать. Бог ласкав.
Грициха не дала переконати себе.
— Що-ж бо ви, Семенишко, говорите? Таже я би була рада, аби подужав. Та що з того? А виж не видите, який став? Шкіра та кости. Там уже нема кому віходити. Аби, прем, і лекше стало та кому там жити?
— Ет, говорите. Заріс чоловік, неголений тай такий, як старець. Ану, якби обголив ся, тоби-сте й не пізнали.
Гриць повернув голову тай вдивив ся сльозавими очима на Семениху:
— Добре кажете, кумо. Дай вам Боже здоровлє. Та я вже три недїли неголений.
— А якже, а якже! — говорила Семениха. — Таки треба підголити ся. А що-ж ? То так уже веде ся. Но, а якже. Таже то й вісповідати ся треба, та як неголеному?
Гриць повернув голову назад ік стїнї тай прошептав:
— Та як?... Чого менї сповідати ся?.,. Таже я ще не вмираю.
— То нїчого-нїчого ! відповіла Семениха.
— Але хто знає, чіє завтра? Вісповідати ся треба. Чоловік не знає, на чім стоїть. Сповідь нїчого не завадить, Ану, не дай Боже чого... Хто то може знати?
Грициха зітхнула .
— Ой, треба-треба. Добре кажете, кумо. Я вже се від давна собі міркую. Ану-ж зайде ся в ночи тай по нїм ? Відтак люде говоритимуть, що через мене несповіданий умер. От я таки піду до ксьондза, най вісповідає. А ви скочте, Іванишко, за своїм, най прийде підголити.
Семениха встала з лави:
— Та ви, кумо Грицихо, сидїть; вам мука ходити. Я йду до дому, возьму кожух тай сама піду. Заки Іван підголить, то я вже й верну ся.
Проциха пішла також із Семенихою.
Іваниха лишила ся сама. Мала щось важке сказати, але не могла зважити ся. Вона була мягкого ангеля. А до того ще недавно віддала ся тай не привикла ще межи людьми так поважно говорити, як молодицї. Дожидала, щоби її Грициха взяла на розмову. Але Грициха не зважала на ню, вона говорила до Гриця:
— Видиш, Грицю, не маєш уже що крутити божим світом: чужа жінка казала тобі висповідати ся. Запроторив єсь цїле ґосподарство, загирив-єсь усе маєство, затеряв-єсь дещо було, загониш нас у нужду та в злиднї.
— Ти то, жінко, — прошептав Гриць, — точиш менї печінки, як червак, день-у-день.
Грициха заздріла Іваниху коло дверей:
— Підїть-ко, Іванишко, з ласки своєї за Іваном.
Іванисї серце в грудях забило ся:
— Я зараз... Я прийшла вам сказати, що вже є ґазета. Там стоїть за Коропа тай за Гриця...
— Як? — здивувала ся Грициха. — Ага, правда, що ви читаєте ґазету.
Іваниха зарумянила ся, похилила голову тай закрила лице рукою.
— Та що там стоїть?—запитав ся Гриць.
— Що Короп не по правдї прийшов до маєства, тай ще хоче вас не по правдї лїцітувати.
Гриць подивив ся на жінку з докором, а Грициха запитала ся:
— Та відки вони довідали ся в ґазетї?
— Петро Павлів написав. Михайло тай Ахтемій тай Іван проказували, а він ізписав. Написали, що все під присягою візнають.
— То-то добрі люде! — сказав Гриць. — Дай їм Боже прожиток щасливий. Ей, коби навідав ся коли до мене Петро, абих єму подякував красно. То-то добрий хлопець.
— Я єму перекажу Варварою, вона до нас приходить.
— Перекажіть, Іванишко! — обізвала ся Грициха. — Варвара у вас буває, ви відай обі на ґазетї читаєте.
Сим словом Грициха добила Іваниху. Іваниха обернула ся борзенько тай зітхнула тяжко, аж захлипала. — Побіжу я за Іваном.
Але Іван саме в тій хвили надійшов із бритвою. Єму переказала Семениха, аби пішов Гриця підголити. Іванисї лекше стало, наче би чоловік прийшов відборонити її від стада вовків.
— Хочете обголити ся, Грицю? — запитав Іван.
Грициха відповіла намісь чоловіка: — Таже най підголить ся, бо треба висповідати ся.
Гриць посумнїв : — Ет!...
— Не журіть ся, Грицю! — потїшив Іван. — Ви ще жінку набєте. От як вас підголю, то жінка ще схоче потанцювати з вами.
— Бог би з вас говорив!
VII.
Незабавки після того відвідав Петро слабого Гриця. Не було нїкого дома, бо Грициха віднесла десь пряжу в село, з нею пійшла й Єрина. Василина робила на ланї, а Николка, як звичайно, грав ся з дїтьми на вулици.
Гриць дуже завів ся на Петрі. Петро не знав єму нїчого сказати про лїцітацию.
— Я написав до ґазети. Михайло тай Ахтемій тай Іван проказували, а я написав. Варвара переказувала, аби я прийшов. Тай неня казали.
От і все, що дізнав ся Гриць від Петра. А надто Петро наче бояв ся: Гриць був такий страшний. Петро дивив ся більше на образ, як на слабого. На тім образї був змальований на склї сьв. о. Николай із зачудуваними очима. Але Гриць мав прихильність до Петра ще від тодї, як Іваниха розповідала єму за допись. Він вдивив ся на Петра сльозавими очима тай прошептав:
— Нема... нема вже менї віходу. Ой нема. Я чоловік старий : уже віджив своє. Час у яму.
Оглянув ся боязко по хатї, наче би зрадив якусь велику тайну тай бояв ся, чи хто не підслухує єго. Та в хатї нїкого не було і, окрім Петра, нїхто сих слів не чув. Гриць зітхнув. Обернув ся з трудом горілиць, улїпив очи в стелю тай спровола процїдив крізь зуби:
— Ой коби то... коби то вмерти... так як люде.
Лежав нерухомо на постелї з очима зверненими на стелю. Пізнати було, що він думає щось багато, що всякі мрії снують ся єму по голові. Лице єго прибрало супокійний хоть сумний вигляд, сльозаві очи блищали. Пізнати було, що він дивить ся й нїчого не видить, бо цїлий занятий тими мріями. Петро сидїв тихо, не рушав ся, бо був переконаний, що Гриць марить про щастє.
Не лиш кождий нарід має свою бесїду, але й кожда суспільна кляса має хоть своє нарічіє. Не в тім річ, як виговорюють слова, але як їх розуміють. Для приміру — слово: дім. При сїм слові в’явить собі чоловік, що зріс у великім містї, кількаповерхову каменицю, а мужик нагадає собі низьку хату, соломою пошиту. Коли би хтось ужив сего слова так, що воно мало би викликати на слухачеви якесь чутє, то иншого чутя зазнав би чоловік, що зріс у містї, а иншого той, хто виховав ся на селї. Тай навпаки: кождий з них розповідати-ме инакше за свої чутя.
Гриць хотїв умерти, бо чув ся вже зайвим на сїм сьвітї. Але хотїв умирати так, як люде, не крадьки. Хотїв розстати ся з родиною так, як розстає ся після празнику батько з родиною, відданою на друге село: тобі тут жити, а менї там; оставай ся здорова.
Гриць уявляв собі ту хвилю, коли слабий чоловік говорить до своєї родини:
— Закличте менї сусїдів най попрощаю ся.
Він уявив собі ту хвилю, коли сусїди сходять ся до слабого тай слухають єго уважно, наче того, що вже не належить до сего сьвіта. Гриць поставив себе на місце того слабого і в своїй уяві проговорив до сусїдів, що нїби стояли коло єго постелї:
— Сусїди мої любі та милі! Прощайте менї! Може я вам котрому вгурне слово сказав, може я вам котрому зле дїло зробив. Може я вас котрого скривдив або омразив або обмовив. Прощайте менї. Вже ви від мене на сїм світї нї добра, нї зла не зазнаєте. Прощайте менї, Семене!
— Най Бог простить! — нїби Семен відповідає.
— І другий раз.
— Най Бог простить.
— І третий раз.
— Най Бог простить.
За кождий раз нїби цїлує ся з Семеном по руках.
— Тай ви, Іване, прощайте менї !
— Най Бог простить! — нїби Йван відповідає.
— І другий раз. І третий раз.
Знов нїби цїлує ся з Іваном по руках.
Тай так нїби розпрощав ся вже з усїми сусїдами. Сусїди нїби сїдають на ослін повагом і нїби дожидають, що він далї говорити-ме. А він нїби каже собі подати води, а відтак говорить:
— Заки ще жию, хочу зарядити своїм маєством, бо я єго з собою у гріб не заберу. А вас, любі мої сусїди, панове ґазди, просю вас, аби-сте було свідомі, як я заряжую своїм маєством, аби відтак дїти після моєї голови не сварили ся, щоби по судах не тягали ся, щоби не теряли марне працю на адукатів. Той помірок під горою відказую моїй найстаршій доньцї, Василинї. Там буде з півтора морґа. Той помірок на ставищи відказую моїй другій доньцї, Єринї. Там буде лиш морґ, але за то лїпше поле. Решту здаю на сина, на Николу: і хату і город і помірок під сїножатами. Мають мене за те по християнски поховати; на всї кошта поносять дїти рівну часть видатків. А ти, стара тули ся при дїтях. Доки Никола малолїтний і доки дївки не повіддають ся, доти ти, стара, збираєш полїтки. А в хатї маєш сидїти, поки живота твого. Син має тебе вдержувати тай похорон тобі справити, бо я єму найбільше відказав. По моїй смерти, як дївкам лучать ся люде, віддавай їх тай віддїлюй їм пайки.
При сїм слові Гриць нїби відчуває, що найстарша донька, Василина, вже не дуже за ним жалує. Там, у серци глибоко, в самім кутику, ворушить ся несьвідомо в неї бажанє, щоби дєдя довго вже не карав ся на сїм сьвітї, щоби пішов там, куди справив ся. Однако з сего не вийде. Вона має на прикметї парубка. А парубок як учує, що дєдя відказав їй помірок під горою, то зараз у пару недїль засватає. Вона віддїлить ся від неї тай стане сама ґаздувати.
Гриць нїби почуває, що Василина так собі в серци бажає, але се єго не гризе. Адже живий живе гадає. Він рад іще з того, що так є, бо відтак люде говорити-муть:
— Адї, Василина Грицева вже віддає ся. Тай не дивно. Небіжчик лишив маєток тай дїти мають на чім ґаздувати.
Отакі то були Грицеві мрії. Петро сидїв тихо, щоби єму тих мрій не розігнати. Але Гриць не довго марив. Махнув рукою тай прошептав :
— Та що з того!
Нагадав собі мабуть, як тепер є. Помірків тих уже давно всїх нема. Лишили ся два, але й з них більша половина спродана, у чужих руках. І тота кришка сегодня-завтра не єго. Довги на нїй такі, що й сто лїт жий, то тілько не приробиш. Щоби сяк-так оправдати себе перед родиною, удавав, що ще не вмирає. Але був переконаний, що єму нїхто не вірить тай що — хоть би й подужав — то нїчого не порадив би.
VIII.
Гриць умер із початком осени, саме в найкращу пору, коли на дворі нема нї лїтної спеки, нї осїнної слоти, коли сонце на погіднім небі гріє тай не пече, а легесенький західний вітер обриває зжовкле листя з дерев.
На другий день єго ховали. На похорон зійшло ся мало людей. Були сусїди, а з подальших прийшов Сафат, Михайло тай Павло. Прийшла й Варвара з Іванихою. Панотця ще не було, але був дяк. Се був одинокий чоловік на цїле село, що взяв собі панотцеву науку до серця тай намісь: це, говорив: сіє, але, розуміє ся, лиш у розмові з панотцем, Дяк був старший чоловік, вдовець, худий тай дуже вже наглябистий. За те єго прозивали стулений.
— Ходїть, дяче, най вас поцїлую! — говорила єму Варвара.
Дяк подивив ся на ню тай миленько всьміхнув ся: — Ану-ко гай!
— Коли-ж бо ви стулений.
— Говори, — сказав дяк. — Я би ще лїпше вдав, як молодий.
— Кашляти, — додала Варвара.
Малий Никола з роздертою пазухою аж геть понижче пупа бігав поміж люде, де вони рідко стояли, як у лїсї поміж дерева, тай тїшив ся, що так богато людей.
Геть на боцї стояла Семениха з Процихою тай балакали.
— Ви були при Грицеви, як умирав? — запитала Семениха.
— Таже-м була. Але як конав, то-м не видїла. Кажуть, лиш раз хлипнув. То так стало ся на млї ока. Митер сидїв коло постелї. Як Гриць мав конати, то Митер питав ся єго за нумера. — Скажіть, каже, вуйку Грицю, які нумера. Ви тепер, вгадаєте, та може виграємо на льотериї. Десь він тото винїс із воська, що чоловік як конає, та віщун: може вгадати нумера.
— Чудасїя! Та сказав які нумера?
— Ей, де! Чоловік як умирає, то відай нїчого єму не в голові.
— Тай не признав ся до самої смерти, що вмирає? — запитала ся Семениха.
— Нї.
— Тай до чого єму було таїти ся? Таже очи видїли.
— Та правда, кумо Семенихо, що не було чого, але се так уже, гей із збіжем. Як ударить слота зо дві недїлї на покоси, то чоловік знає, що збіже мусїло зрости ся. Але як хто прийде з поля тай скаже, що збіже зросло ся, то чоловікови так прикро, як коли би перший раз за тото довідав ся. Также й се.
— Але що перед сповідею або зараз по сповіди не приповів ся?
— Гріхи.
Сафат, перший богач у селї, курив завзято люльку. „Так курить смашно, якби цицку ссав“ — говорили за него. Курив тепер смажєк. Єго дістає ся в той спосіб, що з питомого поля краде ся листки тютюну тай не сушить ся на сонцї, бо теребилюльки вздріли би, але сушить ся в печи. Висушений смажєк задержує зелену краску, за то він за лехкий до куреня. Треба єго вперед у люльцї запечи, аби був міцнїщий. Сафат заговорив до Семена:
— Я втратив сегодня робітну днину. В мене такої роботи, що де-де. Усе порозчинано.
Михайло підслухав тай рад був, що має нагоду хруневи в печінки заїхати.
— А тебе-ж хто сюда кликав? Сиди дома та пазь роботи. Може хочеш, аби тобі Грициха заплатила за днину ?
Сафат засоромив ся:
— Ви чого хочете з мене, Михайле? Я не пю до вас, то не кажіть менї ; Дай Боже здоровлє!
— То що, то що таке? — запитали навкруги.
— Адїть, люде, — говорив Михайло. — Богач собі кривдує, що втратив днину через похорон. Скиньмо ся, ґазди, по крейцарю на богача, бо він утратний.
Надійшов панотець і сказав коротеньку проповідь. Що мав зрештою за піяка богато говорити ?
Коли рушив похорон, зірвали ся горобцї з буряну і з поплотини. Жива, гамірлива, сїра верета здоймала ся з берега Грицевого подвіря і, наче гнана вітром, перелетїла понад дорогу тай сперла ся за дорогою на кріслатій, старій грушцї. Горішнїм кінцем вхопила ся за вершок грушки, а долїшнїй підогнула, а потім щесла між гілєм. Горобчики, якби висипані з тої верети, скакали по галузях і цвірінькали.
Зараз за деревищем ішла Грициха, підпираючи ся палицями, тай ритмічно голосила: — Господарю мій! На кого ти нас покидаєш? На кого ти дїти лишаєш дрібні? За що ти на нас прогнївав ся ?...
Сьпів дяка заглушив її голосїнє. Василина йшла похнюплена, а Єрина плакала. Николка їхав із заду за похороном на соняшнику тай бив прутом заімпровізованого коня.
Сафат обізвав ся до Семенихи, що припадком ішла з ним поруч:
— Адїть, Семенихо. Котре щиро жалує, то не вміє красно голосити, бо жаль не дає. Таже то серце крає ся. А котрому байдуже, то так приповідає, якби на книжцї читало.
Всї жінки плакали. Кожда мабуть нагадувала собі якусь свою журу тай плакала.
Проциха заговорила до Михайла:
— Ото лишив дрібні дїти. Що з них тепер буде?
— Пролєтарі! — відповів Михайло, думаючи, що й Проциха мусить розуміти се слово.
Проциха здивувала ся і нїяково їй стало. На селї люде не знають питати ся, яке значінє має котре нове слово. Процисї здавало ся, що її память ослабла, коли вона не розуміє Михайлових слів.
Задзвонили в дзвони. На селї дзвонить паламар одною рукою тай через вправу видобуває з дзвонів якийсь акцент. Підставити під голос дзвонів яке небудь чотироскладне слово, то дзвони говорити-муть то слово. Через те, що Проциха вдумувала ся в слово: пролєтарі, її здавало ся, що дзвони так і говорять до неї: Пролєтарі, пролєтарі.
Від церкви було видко цвинтар. Увесь був зарослий деревами. Поміж ними білїли ся хрести й хрестики. Цвинтар заступав собою цїлий виднокруг від сходу сонця. Чисте, осїнне, голубе небо спускало ся над цвинтарем тай наче входило там поміж дерева й хрести. Нїби за тим цвинтарем і не було вже нїчого далї на сьвітї.
[«Не-читальник» (1900), с.24—69]
10.08.1900