Не для слави — але для людей.
Я вже з роду такий удався, що ніколи не віривєм ні в жадні відьми, ні в чарівниці, ні в опирі. А від коли пізнавєм Івана Рила, від тогди починаю вірити. Ви лиш послухайте, що за штукарь тот Іван Рило: він уміє в усіляку тварь перекидатися. Дивитеся на него, так він чоловік, як і другий ; аж нараз гоп! і стане він або свинею або псом або заяцем або чим. Се я би другому ніколи не вірив, але видівєм сам на своі очі. Ось послухайте.
Був раз Іван Рило там, де роздавали. Посходилися люде; балакають тай ждуть поки будуть роздавати. Тай Іван Рило поміж ними став і собіж балакає. Такий вам чоловік, як би перший ліпший. Аж починають роздавати. А наш Іван Рило, як тілько сесе покмітив, то зараз же випрямився наче тота тополя, став грубий та розкішний — ну: прямо в годованого кабана перекинувся, ось-ось не рохкає. Тай грубим голосом гукає, наче віл: „Проступіться! — розтручує людей тай пхаєся поперед усіх, щоб єму першому дали. Другі люде єго спиняють, уговкують: „Не пхайся — кажуть — Іване Рило, зроби й другому місце". „Ага! — огризаєся Іван Рило достоту, наче той пес ще й зубами кланцне — чому міні другий не робить місця, але я маю кождому робити?!“
Але був раз Іван Рило там, де треба було давати для загального добра. Люде одні стоять, другі сидять тай балакаючи дожидають, коли прийде на них черьга давати. Тай Іван Рило межи ними. Стоіть у гурті поміж людьми такий як би перший ліпшій чоловік і собі балакає. Аж прийшов час, що треба давати. Люде витягають мошенки, лічать гроші тай дають, де треба. А наш Іван Рило хить! звився в клубочок, став такий маленький як котик, присів хвостик тай варкає. Вітак хильцем — назад а все назад тай став собі з заду поза людьми. Другі єго всовіщають: „Поступися— кажуть — Іване Рило наперед, дай і ти що!“ Іван же Рило помаленько сунеся задом до дверей тай бренить наче тота мушка під осінь: „Пустіть мене, люде добрі, я не маю. Міні ніхто нічого не дає тай я не маю другому що дати."
Недавно счинився по селах заколот. Наче в тім вулию, що димом зайде; такий рух по селах настав. Вяжуться люде в товариства, беруть газети, голосують на послів, роблять віча. Тай Івана Рила беруть поміж себе. А він ходить наче тота блудна вівця. Що до него говорять, то він одним вухом вислухає, а другим пустить. Що єму кажуть робити, він не зробить, що єго запитають, він не знає. Обступлять і єго бувало єго сусіди тай приятелі просять єго тай кажуть: „Читай Іване Рило газету!“ А Іван Рило спустить вуха, загне хвіст під себе тай : „Моя хата — каже — з краю. То не в нас.“ „Упишися, Іване Рило, у наше товариство.“ „Я бачите, я — не того... “ лепотить Іван Рило. „Будь ласкав, дай Іване який феник до нашої спілки.“ „Я не тото...“ „Ходи Іване, голосуй ураз із нами.“ „Я не тото тай я не тото...“
А як тільки люде проступляться, тоді Іван Рило піднесе хвіст, насторощить уха, збицкаєся тай летить просто до отця Кабановича, а потому до пана Деришкірского.
Отець Кабанович зараз же й читає Іванови Рилови як із книжки : „Чуєш, Іване Рило, вийшло таке право, що маєш собі взяти девять метрик і ще одну метрику. На кожду метрику треба тобі штимпля по 3 леви й по 42 і пів крейцара. Іван Рило розвязує мошенку, витягає гроші, платить. Лишилося єму ще 3 кр, а він і тоті дав на свічку.
Але приходить Іван Рило, до пана Деришкірского, несе шапку ще від вулиці в руках. Виходить протів него пан Деришкірский тай витаються оба. Іван Рило цілує пана Деришкірского у руки і в коліна, а пан Деришкірский Івана Рила в голову і в писок, лиш не цілує але бє аж лоскот іде. Паде Іван Рило на коліна, а пан Деришкірский єму кости мне. „Слухай худобино — верещить пан Деришкірский — маєш дати на мене голос!“ „Слухаю, вельможний пане! — пищить Іван — дай вам Боже панованє!“ Іде тай голосує.
Та се ще все байка, се хоть дуже людям не шкодить. А ось Іван Рило має одну таку прикмету, що вам волос дубом стане, слухаючи про ню. Іван Рило уміє і людей ускакувати. Отак стоіть який чоловік, а коло него Іван Рило. Нараз Іван скочить і лишаєся тілько сам чоловік, а Івана Рило вже коло него нема, бо — бачите — вскочив у него. Поверхи по тім чоловікови не пізнати: який був такий і є; але заговоріть до него слово, так і пізнаєте, що Іван Рило у нім сидить, бо зараз зробить з него або свиню або заяця або яку иншу скотину. Та вскакує Іван Рило у людей тогди, коли ніхто не видить: у ночи або коли. Тай нещасливий же такий чоловік, що в него Іван Рило ускочить!
Здибаються раз на ярмарку два давні знакомі Петро тай Семен. От Петро питаєся Семена: „А що, як вам живеся? Сходитеся ще й тепер до читальні? читаєте газети?“ А Семен зирк на бік, затрясся як зівялий листок на вітрі тай ледви чутно шепче : „Потихонько, бо онде отець Кабанович стоять.“ „Так що, що стоіть? — каже Семен — він собі стоіть, а ми собі стоімо“.— „Ну, знаєте — лепотить Семен — він усеж священа особа, а ми прості люде: страшно.“ Петро хотів єму щось на тото вповісти але Семен чмихнув і слід за ним застиг. Петро счудовався: Ігі! — міркує — а сему що сталося?“ А щож би сталося? Іван Рило ускочив у него тай зробив з него заяця.
Або здибався раз Грицко з Ахтемієм, привиталися тай Грицко зачинає до Ахтемія: „А що куме Ахтемію, вібори за плечима, треба щось гадати." А Ахтемій ні відси ні відти як з пістоляти відрізав: „Наплювати мені на ваші вібори. Ви мені заплатите? Не хочу я вже з вами вести товариство, я собі таких найшов, що мені за кожде слово гроші дають.“ Тай щез. А Грицко тільки сплюнув: „А сему що за божа воля?" А щож як не Іван Рило, що в него вскочив тай свиню з чоловіка зробив.
Сими чисами Іван Рило дуже бушує помежи нарід. І ходить він помежи люде, як день так ніч та все міркує в кого би вскочити. Особенно в часи виборів він має велику міць. Стережіться добрі люде Івана Рила, бо він як та мушка в око паде, так він у чоловіка вскакує.
Л. М.
["Хлібороб", 1895, 1 травня, №4/9.]
01.05.1895