Лумера (1891)

(Посвята д. Михайлови Павликови).

І.

Жав Іван Притика іс своєю жінкою, Аницею, на попівскім лані за снопи. Сонце вже зайшло, а вони все не покидали роботу, бо тоти, що жнуть за снопи, раді би ще хоть іс кілька снопів докинути. І в гадці собі немають, що сегодня лиш раз йіли, як коли тоті пани не зважають на ціну напитків, чи вони дешевші чи дорожчі, але пють загалом, як уже розсмакують. По Аници так не пізнати було, що вона змаргалась роботою, але за то Йван лиш зуби вишкірив. Він був таки май май у літах (це в него друга жінка) та слабовитий, а що не йів нічо від самого ранку, то так ізголоднів, що ледви не ледви дотяг до вечера. Скілька раз уже єго охота зберала, шпурнути серпом та хоть побалакати за йіду (усе би душу відвів), так же не міг ізважитися, бо, видить, жінка жне а й раз не застогне; хіба ж єму до неі з йідою підходити? Ніяково. Чи з гіркою чи з якою вже там бідою діждався Йван сумерьку, а про йіду й словом не натякнув.

Оже, як уже вертався до дому, то хоть як намагався ба за се ба за то гадати, ба за се ба за то говорити, а оже таки не втерпів, але запитався жінки : „Ци є що в нас дома перекусити?" „А що ж би було — говорить Аниця — хіба ранішний борщ — тай то без хліба". „Найби — каже — був і здохлий пес, лиш аби йісти, бом такий голоден, аж єм ісплас!"

Правда: полекшало трохи Йванови, як учув за борщ, але за то він єму в голові так і застряг. Що Йван намагає міркувати за снопи, кілько зажав, що хоче звести бесіду на паця, що єго купив за 50 крейцарів, так не йде: стоіть борщ у него перед очима в великій макітри, а в нім застромлена ложка як коли той полонник, Іван на таке про свої дни забуває: лиш от — посяг би за тоту ложку велику як коли полонник. „Гріх відай — міркує — таке гадати, а от би з радноі душі за це поговорив“. По сім єго аж досада зберає на Аницю: „Чому ж би йійі — каже в собі — хоть, мой, не згадати за борщ, що такий він а такий: студений або трохі теплий, буде єго з макітря, ци с пів миски — ци як там уже... А то : здудудурила серп на плечі та дрібоче ногами, неначе б у неі не така душя як у мині. Може воно тому, що вона молода а я старий!“ Так собі Йван гадкує, а сам такий сердитий як пес жирний, як вовк голоден. А Аниця — ні гадки собі — йде та росповідає за пшеницю, що буде нашоі — каже — пів воза, а зажатоі пів: якось каже — перезимуєм. Лишень здалобися — каже — острішок поправити, бо завсіди затікає. Іван на це бовтне що бовтне, а в середині аж кипить: „Що ця — говорить у собі — розбалакалася, як іс храму йдучи ? То — то я йійі зараз хавку заткаю! Та що ж бо я (сам себе уговкує) жінка ж у це не виновата. Ігі! (так сам на себе) Воно міні з голоду так, ци що ? Се відай не голова моя таке прибандурює, але жолудок“. По такій гадці стало Йванови омпно. Він ухнюпився, замовк як води в рот набрав, тай мовчки приплентався домів.

II.

Дома що Аниця стає поратися коло хати, а Йван за нею снуєся як тінь, та все гадає: „Що ця? забула за мене? Так гий вона сама тут у хаті: і не згадає за йіду“. Аниця с хати — він за нею, Аниця до хорім — він за нею, Аниця до пацяти — він за нею, ходить та вже таки допоминаєся: „Дай та дай міні того борщу — най хоть похлептаю". „Та погодіт — (Анися свому викала, бо така проти него гей донька) — погодіт — каже най попрячу“. „Ти собі тото вітак, а міні давай борщу“.

Аниця, щоби скараскатися, насипала в миску студеного борщу, поставила на стіл, а сама стала горнець вимивати.

Ий! як прихопився чоловік до борщу, як узяв тевкати, як коли добрий кінь із вагою під гору вдерає. Що як він із вагою тягне помало рівненькою дорогою, а під гору як упреся з усеі сили та здрібоче ногами, так іще го й стримувати приходеся. Але за то на самій горі стає віддихуватися. Так і Йван: вийів борщ тай віддихуєся-віддіхуєся, аж ізгоді говорить : „Відки варе це в тебе біб?“ „Що? Який біб?“ запиталася Аниця. „Як який? У борщи ! Щос ізо троє зеренців було“. „Хрестіться ! та то голий борщ, де єму до бобу?" Іван лиш випулив очи та дивом дивним іздивувався. По єго обличю так і пізнати було, що він щось богато в своій голові міркує. Тай таки багато міркував, ось до чого доглупався: „А а-а — проговорив до своі — я дивувався, чо’це тот біб подрашпав міні язик гей шкрабками. А то воно — аді! таргани. А я ще й розкусював.

Цебра, Аничко, цебра — пилуй. О-ох кишки в собі пірву!"

Кинулась Аниця до цебра, а Йван не ждав : зігнувся в каблуку, затулив рот долонею та до дверий та на двір та до плота. Уймився обома руками за колик, пустив голову меже руки, подав ноги назад тай таки — минаєся чоловік. Це все сталося за малу хвилинку — от як слово сказати, заки він добіг ід плотови. Але коло плота то таки добрий час помучився, бо одно що ззів борщу повну миску, а друге: за кождим разом, як лише мигне з него, так він і нагадає собі тарганів, як йіх розкусював, то ще му дужче вритно стає. Таке того! Яка надія була на борщ, а він от як ізмарнувався. Не одно на світі так марне проходе!

Аниця ж покинула цебер та стала посеред хати ні жива ні вмерла. „Бідний мій світку! Що тут робити та що тут діяти?“ Вибігла вона до чоловіка тай таки діправди не знає, як собі порадити: заткати го не заткає, а конешне щось: та треба робити. Отож вона стала навкруги него ходити та відказувати : „Най Господь бороне та заступит усіх ирщених тай нас. Це якесь насланє. Це пороблено. Хтос і нам завидує, не діждав би днинки святої побачити!“

А Йван, як викинув іс себе борщ аж десь до тогідноі паски, то взяв стогнати. Постогнав-постогнав, пустився колика та трохи не впав до землі, але Аниця піддержала тай увела до хати. Іван вирядився на піч, ляг на заді тай: ,,Відай — каже — вже не дочекати до завтра". Аниця й собі зажурилася, забула й про вечерю, не спить усю ніч, бо то як той каже:

            На печи на заді сидит потіха,

            З неі ся суне як просо з міха.

III.

Занедужав Іван, іс печі не встає, а Аницю вже й робота не береся. Переказує, піп через люде до Йвана, щоби йшов дожинати, ба й посилає нарочно наймита — не йде ні Іван ні єго жінка. Отець Кабанович россердилися : „Що то — каже — мужик гнилий ! Не йшла би тота жебрачія робити, але, пані, пє дома! Пішов би я каже — сам до него та порозгонивбим лайдаків (бо се, пані, загибіль народа) але тепер ніяк: така духота на дворі, що прийдеся пропасти ! Та бо ця, пані, духота не лиш мині шкодить, але й моій пшеници, бо десь песі мужики тепер нічо не робя, десь один із другим зайшов у кукурудзи в холод тай спить, а робота пропадає (гет руский нарід, пані, ледачіє: піде до жидів у найми). Коби ж я так міг вихопитися в поле, я ж би йім показав, як бим якого не застав при роботі. Але тепер, пані, не можлива річ вийти, а вечером хоть і вийду, так мужики холодом озмуться до роботи. — Але ж духота! кортить мене в сад у голод, так ніяк. Найко до передвечера; не піду в поле, то хоть до того Йвана навідаюся“.

У передвечері по тій дорозі, що попри Йванову хату, так то не бочка котиться, не віз іс снопами сунеся, це отець Кабанович не то качаєся не то йде; неначе тота в байці. Що одного часу та якась, бачу, таку штуку втяла, що ні йіхала ні йшла, ні летіла, ні пливла; так і отець Кабанович. Правда: з близка придивитися — якось він тими ногами перебирає; так же не двома: тим двом помагає ще палиця, груба-прегруба бучяла. Отець не носить палицю з ласки та на втіху, але, очи видя — єму йійі треба, так як у слоту під вагу третого коня. Та діправди ішов він так, як слабі конята з вагою болотєм: прійде що прійде тай стає віддихуватися. Тай усотавсяж: лице му посиніло, очи на верх вилізають, голова аж у бік перекривилася, так, що крихітку було й шиі видко (а сесе дуже рідко лучаєся). Таку то жертву зробив іс себе отець Кабанович, заки зайшов перед Іванову фіртку. Та тут лиш рукою махнув :       „Це — каже — й гадки нема пріпхатися“. Отож він віддихався, уймив палицю в обі руці ціпко, припер долішний конець до землі тай увалив на ню всю ваготу свого тіла. Дарма, що палиця груба-прегруба бучяла, аж угризлася в землю, оже ще й угнулася під ним. Таке собі отець Кабанович прибрав місце тай заверещав на все горло, так аж аби до хати голос дійшов: „Чому ви на роботу не йдете? Пияки! злодіі! Я вас у кременаль віддам! “

Як раз ув осесь час Аниця поралася коло печі: готовила вечерю для Йвана. Випросила в сусіда трохі „молочка“, бо на ню такий час найшов, що хоть як то кажуть — за боки та навприсядки: є вода, ще коби муки, тай готова кулешя. Сама Аниця жила пісною барабулею, а для Йвана то десь омасти випросить, то борщик забілить, а тепер ось приспособила молочка, бо з Іваном щось недобре коілося. Він від самого досвітку раз-ураз йойкався та приповідав: „То-то ми! то-то ми! йой то то ми!“ Аниця в гадках стала та в голову заходе: „От умре... бідний мій світку!... Недоідає... це від лихого харчу... а то нема хоть гинь! Скочити хоть де молочка“. Сюда не туда постарала вона того молочка тай як раз у ту хвилю, коли піп ізверещав коло фіртки, готовила єго та на крик покинула, а сама с хати.

Як уздріла попа коло фіртки, то так гей би йі поза шкіру мурашки пополазили, — Ага! це на роботу — погадала Аниця, пустилася попови до руки тай: „Так і так — уповідає — знемагає мій чоловік. Оногди іззів студеного борщу, а там лучилося щось ізо троє зеренців бобу... чи що, ізбридив собі тай заслаб“. Вона вже й не розповідала за свою догадку, що то пороблено, бо отець Кабанович, великий народолюбець (і „Дѣло“, бачу, пренумерує) нищив у народі забобони. Нераз — піди хто до ворожки або хоть натякни що за відьми, так піп зараз : „Ти, грішнику — каже,— Бог за тебе всіх Русинів карає. За покуту — каже принесеш міні на церков гарнець раків тай  два дни підеш на толоку“. А вітак по такім патріотичнім подвизі, сам пускав безіменно дописи в газети, що в такім то а такім селі жиє такий а такий священник, отець Кабанович, великий патріот і народолюбець, що нищить темноту меже народом а засіває зерна просвіти. Слава ж єму, мовляв, за те; дай Боже, аби такі люде й на камени родилися“!

Одначе, хоть Аниця й промовчала за пороблене, то попови й тота бесіда не була по души: „От який міні — крикнув — пан вельможний: ізбридилося єму! Аді, жебрачія : збридилося! Знаю я вас дармойідів: лінь — не хоче, пані, робити або де перепився“.

Аничка на сесе борзенько залепетала: „Бігме, паноченьку, правду вам кажу. Дай Господочку милосерний, аби я з осего місця не рушилася, аби міні руки покрутило, аби міні ноги відоймило, аби міні очи повілазили, аби міні мову умкло, як брешу! Бігме, паноченьку, ізбридив собі тай заслаб. Я вже собі гадкувала й до знахарьки...“ вирвалося Аници, але вона зараз перестала. Так же, піп не в тімя битий: єго не обдуриш: „То так? Тобі до знахарьки захочуєся, тобі до диявола? Того ти так бідуєш: то все, пані, кара божа. Прийди ко ти, сарака, до сповіди, бо як меш ізволікати, то я тобі, пані, й покути не дам“.

Аничка спудилася: „Я, паноченьку, більше не... то то, я... От я іс своім радилася, ци нам до знахарьки, ци службу наймити. Та мій старий не похочує: то — каже — до знахарьки треба на друге село тай то ще йійі треба щось і дати, а в нас — дасть біг; а службу — каже — в своім селі мож наймити тай то відробиться; а воно — каже — однако помагає“. „Службу — каже піп — то й я би тобі радив, лиш іще би здалося й до лікаря пойіхати. Чоловік повинен уживати земских средств на слабість тай на духові не забувати, бо всяка слабість з допусту божого. Тому тобі треба й лікарскоі помочи і службу божу наймити“. „Та я би, паноченьку, рада до дохторя, бо кажут, що помагає, але в мене нима — і грейцаря, паноченьку, нема. Я би просила, ласки божоі тай вашої, ци ж би ви нас не запомогли хоть левом, а ми би відробили. Тай може би... конинки, паноченьку! Бігме, паноченьку, я би й відробила і що свята церьковного на толоку ходилабих, а в зимі то й у будну днину".

Панотець призадумався : „Вас варта запомагати ? Тепер ти міні і з сим і з тим, а як я тогід посилав за тобою на толоку, так ти ще й писок розпустила: „Не піду — каже — на попа робити, най собі найме! А тепер ось як: і відробю і на толоку і сесе й то то. Ні! посіяла, збирай: наймав я, наймиж і ти. Гадалась, багато міні лиха вдієш, аж це : прийшла коза до воза“.

Аничка аж до землі кланяєся та зазулею просить та неначе та дитина оправдуєся: „Бігме, паноченьку, не казала я таке. То вам понабріхували. Не пішласме тогід, бо ніяк було:

ба сесе ба тото. А тепер, бігме, паноченьку, правду вам кажу, ходитимем обоє, коли загадає те. Бо й що-ж? коло хати в мене роботи, що за ніхтем, а то — аби перегодуватися хоть дома, хоть у добрих людей. Я готова коло вашоі роботи й днювати й начувати ци в поли ци коло хати, бо я вже гадкувала — коби на службу, а воно однако : аби перегодуватися.

Піп ніби з нехочу заговорив : „Та вже... аби не говорили люде, що я без милосердія. Та прийди. Лиш мині все щось гейби шептало, що ти мене обдурюєш“. Аниця хотіла говорити та піп не дав: „Но-но — сказав — не ляпай. Ти хоть кого то бись переговорила : масненька ти на язик. Памятайже, щобись відробила, бо я би тебе обезвічив. Уже ти дам лева тай тоту кобилу“. По сім слові покотився піп до дому, а Аниця побігла в хату доготовювати вечерю.

Л. М.

(Конець буде).

IV.

Тай для отця Кабановича готовилася дома вечеря. Про ню то собі й міркував отець, вертаючи до дому: „Як то добре вийти де на хвильку з хати : от прийду, вечеря буде вже готова тай смакуватиме ж міні, бом трохи протрясся. А славні шницлі знає моя паня приготовлювати, дуже славні — тілько чоловікови прийідаєся: усе мясо та мясо. В загалі все прийідаєся. От у піст риба зразу така смашна, а вітак —г уже не теє".

Так гадкуючи не стямився отець Кабанович, коли вчинився перед дверима своєї хати. Пересадився через поріг до світлиці, сів на крісло тай — нудиться; а зіпрів, як коли ті змолотники серед літа в полудне. Продуває отець навкруг себе, роздягаєся, обтирає піт : нічо не помагає. Закликає отець ід собі жінку. „Чи тобі — питає — не так душно як міні; Я вже, бігме, не можу вітримати “.

„Тото міні дивно — говорить попадя — ти не богато ситший від мене, а такий-єе слабий на духоту. От я й по надвірку кручуся, й коло печі поряюся, а все якось вітримую“.

„Тим бо то — каже отець — тобі не штука вітримувати, коли маєш щось до робити: при роботі за все забувався“.

„Так ти би пішов іскупатися" радить попадя.

„Так я й сам над сим гадаю. Та бо тяжко, бо дуже далеко: заки зайдеш у гай, то ростописся. Поміркуй лиш: іти дорогов — дуже далеко, а стежков не вигідно. Віцци міні не горе перейти через дорогу до церкви, але там треба перелаз перелазити. Та ще й високий то перелаз! Мушу сказати, пані, в неділю на службі, аби го вменшили “.

„Так ти би взяв — радить попадя — газети вічитувати. Не мудра я на цім, але бачу, що газетами мож так забавитися, як і картами“.

„На лиха міні твоіх газет: не хочеся міні з ними заходити, бо то не після моіх переконань. До недавна пренумерувавєм „Червоною Русь“, то прозивали москальофілом. А от отець Філємон радив „Дѣло“ брати то — каже — ліпше за нашов справов стоіть: от — каже — помістило, ще й осібнов відбитков видало „Відозву Краківских Взаімних Убезпечень“, а „Червоная“ і словом не згадала. Я й узяв „Дѣло", та не хочеся читати: не після моіх, пані, переконань. Десь, чую, по инших краях кождий стан має свій орган, а Русини на таке не можуть здобутися“.

„То я зіправди не знаю, тобі порадити“ — говорить попадя — може бись писав що до газет".

„От правда! — каже піп—я ще до „Дѣла“ не дописував... Але ні, серце, у літі я не... тото... я й до „Червоноі“ в літі не дописував; у зимі так — инша річ. Я би радше... От я би тобі одну пропозицію зробив. Коби ти коло мене посиділа. Покинь, серденько, роботу та посидь ізо мною“.

А попадя: „Та же я — каже — не тото.. Лишень щом розчала вечерю, а наймичка сама з шницлями не дасть собі ради“.

„От ти скажи наймичці, най ізробить намісь шницлів (бо й так прийідаються) печеню, а сама заходи до мене“.

Попадя зайшла в кухню тай почала сварити наймичку: „Дівко! дівко! Що ти на світі божім гадаєш ? Та ти до сего часу ще не знаєш шницлі робити ? Кілько я тебе вчу та все гадаю: от буде—кажу —поміч. А то — лиш за дурно йіси. Я осьде слаба, не можу в кухни сидіти, та хіба вже й не росчинати шницлі, хіба спечи тото мясо тай — уже!“

„Та же я, йімость, уже знаю шницлі робити — Говорить наймичка — як йімость слабі... лиш, Господи, з чого би се?"

„Пантруй свого! Не допитуйся — крикнула попадя. — Бери та спечи тото мясо. Лиш озьми та попсуй, я ж би тобі показала! Ні я, ні пан отець не могли бих йісти, бо обоє шос знемагаєм. Засунь борзенько мясо тай обходися без мене. А як би мене доконешне було треба, то через двері заклич. Лиш як би я не віходила, то ти не чипи під дверима тай не зазирай, але берися сама до роботи“. По сих словах попадя пішла в покоі.

V.

„Тота“ кобила мала вже трицять рік без одного: шісдесятого й першого року у девять день побачила соняшне світло. Брикала вона, кілько брикала, а вітак — як то в кінскім роді водиться — пішла в шлию. Зразу ходила в бричці та вітак таскала плуг. Аж під саму зиму житя призвали йійі „Галєною“ тай призначили під верьх попови. Але прийшлося — часи змінилися: кобила на одно око осліпла, а на друге ще перед тим не виділа, а піп не міг уже в теплу днину возити свого черева, бо воно ані руш не браталося с сонцем. Тай від тепер піп заситів у покоях, а кобила заклякла на стайни. Там вона й на одну ногу вкалічіла тай зусім істратила свою давну вдачу. Тепер годуєся лише самою соломою: для мене, старої, мовляв, і цего доста. Так жеж йість тоту солому раз попри раз: молодим гуляти, а міні старій, мовляв, за смерть гадати. Не йде вже й до шлиі: міні, старій, мовляв, час уже спочивати, а молоді най світ перевертають. Єі солома з ясел іде під молодих коней на стелінє: це, мовляв, яйце береся мудріще від курки. Підупала, сарака, на здоровю : кашлає ; іспала з тіла: по ребрах мігби неначе по драбині лазити; тай красу свою стратила: щибла лівий клуб. За то ж вона статею височенна під саму стелю: не з будь якого роду.

На другий день по розмові попа з Аницею зайшла зміна в дотеперішнім житю кобилячім: досвіта прийшла Аниця з батогом. Заки Петро, попів наймит, пішов до колешні та вивів Галєну та запряг до старого воза, Аниця вимучила через руки в попа лева, сіла на віз, узяла важки в руки тай займила. Сухоребра Галєна неначе чобана пішла: йійі зад пересовувався з боку на бік. Мухи роєм кинулись на ню, а вона спустила вуха та лиш хвостом иноді махне гей від нехочу. Принеслася якось перед Іванову хату, стала тай дожидає, заки газди вийдуть іс хати та примістяться на возі.

Аниця виводила Йвана як старця: лице єго почорніле застелилося сивими пишками, очи запалися, ноги не служили, а до того Аниця одягла єго в старий, диравий сардак, підперезала перевеслом із околота тай веде босого. Сама Аниця наче єго донька (лиш трохи поблідла) убралася в новий, великодний сардак, у перемітку тай у чоботи (усе своє, придане). Чоботи, правда, не були лишень йійі, але й Іванові. Через літо вони дурню стояли, за те в зимі ішли або на Аницю, а тогди Йван дома сидів, або на Йвана, а тогди Аниця в хаті лишалася. На возі — Аниця за погонича сіла с переду, а Йвана примістила із заду. Він у половині сидів, а в половині лежав; ноги єго були накриті старою веріткою.

Гонить Аннця сліпу кобилу; кобила сопе як три міхи, шпотаєся та ступає непевно, як колиби земля мала під нею провалитися. Бо то воно не штука говорити: цесь йіде сліпою кониною, тот йіде сліпою кониною — але як йіде? Тут треба в сліпу кобилу перекинутися та пізнати, що вона собі гадкує. Отож вона йде, нічо перед собою не видить лиш темноту а темноту тай здаєся йійі, що вона вже десь на конець світа зайшла, шо далі вже землі не стає. Так вона заки ступить, то все прібує, є, ще земля чи вже ні? Отак кобила випробувала, що земля є аж за село, а тут — западаєся; тож вона не богато гадаючи бере тай стає : от уже — міркує — відйіхалам своє. Та тут Галєну як уперезав батіг по крижях, то на ній аж шкіра стряслася: не знала, дурна конина, що тут не земля западаєся, але гора починаєся, так треба спускати. Аниця піймала ціпко важки тай держить, аж подаєся назад. Кобилаж — штульгук — штульгук, звернула з дороги тай беркец у в окіп! І ні гадки вставати : наткнулася мордою на траву тай гризе, аж грузею зайідаєся. Що Аниця бідкаєся, що вєкав, що січе кобилу — ані сюди Боже ! Скочила вона до крайноі хати, упросила добрих людей помочи: здоймили „Галєну“ на друках тай гайда в божу путь. Аниця вже не сідала, але вела конину в руках. Оже йізда дуже не борзо йшла, бо Галєна тягне кілько тягне, а нараз стає собі як молода на весілю, робить із себе кавулю, згинає шию в бік, дістає мордою аж до задноі лопатки, гризе тай кланцає зубами. Дарма що до міста була не сповна миля : вони прийіхали там десь ув обіди.

У місті майже нічо не зорудували в хосен Івана, а тілько довідалися, що за лева ліку не найти. Лікарь узяв за огляданє 70 кр. тай записав рецепту. Аниця гадала зразу, що то ліки, що ту картку має Йван проковтнути тай запиталася лікаря, ци то з хлібом іззісти, ци з водою випити. Але як йійі лікарь розяснив, що це — каже лиш такий квіток, а на него в аптиці ще треба ліки брати тай то ще за них заплатити, тоді Аниця привела Йвана д возови, посадила го з заду, сама сперлася на полудрабок тай трохи не з плачем проговорила:       „Я цего надіялася: скоро піп справляє, то вже воно щось не так. Єму, бачу, мало, що в него каса позичкова, але ще хоче з кождоі хати по дві шісці на якусь ніби читарню“.

Іс цею читарнею, що за ню набилює Аниця, отак було: Жалувався раз піп перед попадею, що таки вмру, каже, з нудів. То ж попадя нарадила єму, щоби заклав у селі читальню, так усе буде розривка. Піп зараз таки в неділю оповістив у церкові, що най кождий, каже, мужик зложить по 20 кр. то заведуть собі читальню, дуже хосенне діло і богумиле. Одначе згоді покинув тоту гадку — раз тому, що в літі би ходити, а друге: відрадив єму дідич.

VI.

Вертаючи до дому, Аниця невтерпіла тай повернула на друге село до знахарьки. Знахарька, славна баба при полозі на цілу околицю, обіздріла Йвана тай запиталася про причину слабости. Іван було хотів говорити та Аниця не дала: „Ви, каже, мовчіть, я сама. Вони в мене маломовні, так уже, бачу, з маленьку. Слабі вони й до роботи й до бесіди, но говіркі“.

Тепер Аниця стала розповідати гет усе від свого подружя. Скільки раз і Йван хотів  до бесіди своє слівце втрутити, так Аниця все  казала му мовчати, а сама до знахарьки приповідала : вони в мене маломовні.

З тоі бесіди довідалася знахарька, що  Аниця віддалася за Йвана тому, що йій кревні радили, бо парубок — казали — йій не лучиться, а з одівцем дасть Біг, може й чого  доробиться. А Йван — маломовний він тай слабий до роботи — тілько робить, що знемагає раз-ураз. Та Аниця й на се не жалувалабися, але в них є хатчина тай помірочок, то не тілько сего хісна, кілько короводів за податки. Давно вже Аницю гадки збирали на службу, так же жаль покидати — усе: хоть маломовні та щире в них серце. На щастє дітей у них нема. Та хоть вороги й підіймають йіх на сміх, що це дьидя з донькою жиє, хоть гірко йім хліб приходить, то вона все би собі не марікувала, лиш коби не слабість. А то й оногди — тут Аниця розповіла за таргани.

Знахарька вислухала, вислухала все до чиста тай: „Небійтеся — каже — воно перейде. Це відай на пропасницу заноситься, але — Бог помилує, перейде. На-те вам це зілє, киньте пушку до окропу тай дайте на ніч напитися — на поти. А я би вам, любко, таки радила на службу тепер однако далі по роботах : у нашого професоря нема наймички, там би вам було святе житє“.

Іван тай Аниця згодилися: повернули до професоря тай через тиждень Аниця мала прийти на службу.

VII.

Минув тиждень, Іван по надвірку похожає... ба ні: то так було :

Сонце стояло над заходом. Освітило жовто Іванову хату, Іванів пліт, Іванове паця тай Івана самого, що сидів на приспі тай сокотив паця, аби до хорім не забігло. „Ти — говорив Іван до пацяти пасися чемно тай не будь пацям: не пхайся, де тебе не прося“.

Аниця за той час віднесла попови пшеницю. Це за кобилу тай за того лева. Аниці лучилася добра служба, так Іван віджалував пшеницю.

Та з попом не легка справа. Він як учув, що Аниця задумує, так таки трохи не сказив ся. Тай мав за що: тут Аниця присягалася, що відробить та на толоку ходитиме, а то — приносить збіжє. Піп прямо не міг цесе порозуміти: „як таки? плакала, благала, тай обдурила! Гей люде добрі, деж тут уже правда на світі?! Тут набезпешне хтось против усего святого бунтує нарід, а він без того дикий!“ Дарма, що літо: отець Кабанович виготовив на той темат допись до „Дѣла“. Не забавки вийде.

Дістала там Аниця, що дістала, але збіжє лишила тай вернулася до дому. Застає Йвана на приспі. „А що казав піп?“ „А щож би? Казав — каже, що мужик крутнев жиє“, „Неправда! Не крутнев мужик жиє, а знаєш чим?“ „Чим? Хіба правдов!“ „Де там правдов! Ні правдов ні крутнев мужик не жиє — а знаєш чим?“ „Чим?“ „Лумерами! — коли хоч знати“. „Як? Якими лумерами?“ “Такими!“ „ Що це ви вігадуєте ? Якими лумерами?“ „А ось як: кождий мужик має своі девятеро лумерів. Перше лумеро — мужик оре; друге лумеро — мужик волочит; трете лумеро МУЖИК сіє; четверте лумеро мужик жне; пяте лумеро — мужик вяже тай звозит ; шесте лумеро — мужик молотит ; семе нумеро — мужик віє і осьме лумеро — мужик несе .... ба ні! гидно : тут знов инакші лумера: перше лумеро — мужик несе, де кажуть, друге лумеро — мужик несе... трете... та цих, мой, таких лумерів, що звізд на небі, що піску в морі !“

Л. М.

["Народ", 1891, 1 лютого, №3, с. 44-47; 15 лютого, №4, с. 64-87]