Театральний фестиваль «Золотий лев» цього року не відбувся. Один із колись найпомітніших театральних фестивалів України. Який нещодавно відсвяткував своє 25-ліття. Який за цей час перевози́в до Львова купу театральних колективів і визначних імен. Який свого часу немало спричинився до уявлення про Львів як про культурний центр. Не відбувся.
І не просто не відбувся, бо – #війна #криза #бідачорна #ненза. Виявляється, він переїхав до Києва. Не назовсім. А може і назовсім. А може і не до Києва, а до Одеси.
Так що ж сталось?
#Зрада
Слово – засновнику і організатору фестивалю «Золотий лев» та театру «Воскресіння» Ярославу Федоришину.
«Провести фестиваль за 60 тисяч гривень – неможливо. Якщо у Львові це нікому, крім мене і мого колективу, не потрібно, то чого, зрештою, бідкатися? Не потрібно – то не потрібно».
«І цього року нам електронною поштою приходять запитання з Польщі, коли відбудеться фестиваль, бо люди хочуть їхати, як у всі попередні роки, автобусами на два-три дні до Львова, щоби подивитися наше дійство. Але так сталося… Можливо, наступного року, коли відбуватиметься сценічний фестиваль, ситуація зміниться, бо на вистави продаватимуть квитки, а це покриває частину видатків».
«Зрештою, я отримав пропозицію від Одеси робити фестиваль там. Саакашвілі просив мене написати розгорнутий проект. Це, безперечно, вже не буде «Золотий лев». Це буде потужніший фестиваль, і, я думаю, він буде там прийнятий, бо в Одесі хочуть, щоби місто стало справді туристичним. На мою думку, наш фестиваль для Львова зробив дуже багато за 26 років. Але його не може оцінити, наприклад, управління культури. Вони ж мені сказали писати концепцію нового фестивалю, бо не знають такого фестивалю, як «Золотий лев». То про що мова?»
Отже, що маємо? Організаторам забракло грошей, вони звернулись з вимогою до управління культури, там їм відмовили, натякнувши, що фестиваль помер і варто писати концепцію нового фестивалю. Організатори розсердились і вирішили провести фест у Києві. Дві вистави і карнавальна хода – фестивалем це назвати навряд чи можна. Невже ж такий «фестиваль» на дві вистави не можна було провести у Львові? Для чого «переїжджати» до Києва? Очевидно, це старий дитячий спосіб вимагати: «Ах так? Тоді піду від вас, десь же я треба!» – в очікуванні, що тобі скажуть «Ой на кого ж ти нас покидаєш?!», і дадуть більше грошей. Бо ж Львову так потрібен театральний фестиваль «Золотий лев».
Чи ні?
#Epic_fail
Тільки ж щось після такого демаршу не видно обурення численних прихильників. Акцій «мені потрібен Золотий Лев» (як з журналом «Український театр») чи флешмобів #SupportGoldenLion. Не чути навіть, щоби цю подію обговорювали в середовищі спеціалістів чи львівських театралів. Чи це взагалі помітна подія навіть для них? Чесно зізнаюсь, я сам цілком випадково напоровся на цю новину місячної давності. Передзвонив кільком знайомим – реакція коливалась від «а, та шось таке чули, а шо?» до «та?, нє, не знаю, ну і шо?». Якщо це не стало подією навіть для вузького професійного середовища Львова, то…
Ярослав Федоришин ризикнув поставити питання, напевне, вважаючи його цілком риторичним «Чи потрібен Львову Золотий Лев?» – і отримав раптом на нього жорстоку в своїй очевидності відповідь: ніхто не почув ні питання, ні особливо не зауважив відсутності фестивалю. «Отряд не заметил потери бойца». Ніхто не чув, як комар чхнув.
Так, цього року мав відбутися всього лише вуличний фестиваль, так, це традиційно не настільки резонансна подія, як основний сценічний фестиваль. Але, по-перше, і це все ж таки як-не-як фестиваль, а відсутність його виявилась непомітною для Львова. А по-друге, будемо чесними: «Золотий лев» – це подія давно вже не тільки не всеукраїнського масштабу, а й навіть дуже посереднього місцевого значення – яке-небудь свято сиру-кави-пампуха-шоколаду робить більше резонансу, збирає більше туристів, журналістів і має, зрештою, насиченішу програму – з зустрічами, майстер-класами, лекціями і т.д. І це не є виключно провина туристів і їх «низького смаку» і невисоких потреб. Як і не є спричиненим тільки лише проблемою фінансування. Але про все по порядку.
З історії
Мені важко прослідкувати, коли саме почався занепад, оскільки на моїй пам’яті – фестивалі лише з 2000 року. І вже, власне, про цей рік доводилось читати як про значне зменшення масштабу фестивалю, так і про зниження планки. Якщо на фестивалі 1998 року було представлено 72 вистави, то на фестивалі 2000-го – лише 37. І вже тоді фестивалю дорікають наявністю в програмі напіваматорських постановок. Якщо прослідкувати далі, то в 2002-му на фестивалі було 24 вистави (не беручи до уваги вуличних), у 2004 – 30, у 2008 – 21, 2010 – 18, 2012 – 18, 2014 – 14.
Але нехай там з кількістю (хоча і вона важливий показник для фестивалю), що з якістю? Я не відкрию очі тим, хто стежить за перебігом фестивалів, коли скажу, що на фестиваль перестала приїжджати столична публіка, столичні критики (хіба одиниці, журналісти ж приїжджають лише картинку зняти для репортажу «у Львові відкрився фестиваль»). Мені, чесно кажучи, ДУЖЕ важко уявити туристів, які їдуть до Львова спеціально на «Золотий Лев». На ALFA JAZZ – можу, на Контрасти, на Jazz Bez. А на «Золотий Лев» і взагалі до театрів Львова – ні.
Останні десять років у «Золотому Леві» перестав брати участь навіть завжди вірний Львову (всі попередні роки) Роман Віктюк.
Та і взагалі, навіть місцева театральна публіка, самі актори-режисери на цей фестиваль стала ходити все рідше.
Контент фестивалю
А що наші театри виставляють для фестивалю? Як підвернеться прем’єра – добре, а ні, то тулять, що прийдеться. Наприклад, театр Заньковецької певний час взагалі не брав участі у фестивалі – у 2008 та 2010 рр. Думаєте, можливо в ті роки суворі організатори бієнале, дбаючи про високу планку, просто не знайшли в його репертуарі достойного рівня вистав? Якби ж то! В ті ж роки на фестивалі траплялись і взагалі напів-аматорські постановки (наприклад театрів з Таджикистану). Або вистава львівського ТЮГ-у «Захар Беркут» на фестивалі 2008 року (на той момент це була постановка 3-річної давності) – це що, рівень вищий, ніж театр Заньковецької? Що вона мала до гасла фестивалю «Класика очима експерименту»? Той же ТЮГ на минулорічному «Леві» представив виставу шестирічної давнини «Пеппі Довгапанчоха» – що це мало до минулорічного фестивального гасла «Схід і Захід – разом»? Чому театр запропонував стару і далеко не найкращу свою виставу? Підозрюю, просто тому, що на те число вона була вже продана школам, і ніхто не став спеціально міняти її для якогось там фестивалю, школи важливіші.
І така неувага театрів до «Золотого Лева» – це не примха керівників театрів, це всього лиш яскраве свідчення того, що навіть місцеві львівські театри втратили зацікавленість фестивалем.
І керівництво фестивалю це ковтало і на це погоджувалось.
Як ми до такого дожилися
Крім всього іншого, кожен фестиваль цінний тим, наскільки дає можливість зачепитись і отримати запрошення на інші фестивалі: ти приїжджаєш, тебе помічають директори-організатори інших фестивалів, ти отримуєш кілька запрошень на ці інші фестивалі, їдеш туди, там теж отримуєш запрошення і т. д. І в такій мережі взаємопов’язаних фестивалів, кожен з яких відкриває двері до кількох інших – твоя вистава живе. А ти зацікавлений представити свій щонайкращий доробок, і представити його щонайкраще.
Натомість «Золотий Лев» вже давно ніяких дверей на інші фестивалі не відкриває. Лев – це тупикова гілка фестивальної мережі. Його не відвідують масово навіть директори українських фестивалів, що вже казати про зарубіжні. Відповідно, ви не маєте особливих шансів, виступивши на «Леві», отримати запрошення ще кудись. Таким чином, директори театрів не мають особливого стимулу вилазити зі шкіри і представляти найкраще, набагато вигідніше просто продати виставу школам – так хоч грошей заробиш. Відповідно, знижується рівень вистав, представлених на фестивалі. Зменшується увага критиків-публіки. Зменшується увага преси, гранди вже не вважають за достойне їхати на такий фестиваль, спонсори все менш зацікавлені у його фінансуванні. Відповідно, фестиваль стає ще менш престижним – і директори театрів стають ще менш зацікавленими представляти якісну продукцію на вітрині фестивалю, – і так далі по колу, з кожним новим витком, з кожним роком все знижуючи рівень і реноме, як і мотивацію спонсорів «Золотого лева».
Гілку, на якій він сидить, надпиляв сам же директор фестивалю Ярослав Федоришин, коли у 2002 році відмовився від журі на фестивалі (підозрюю, не в останню чергу тому, що міжнародне журі в попередні роки не присудило особливих відзнак його виставам). Відтак на фестиваль перестали приїжджати значні діячі театрального фестивального руху, фестиваль став тупиковим і вже тоді прирік себе на поступове відмирання. А окрім того, присутність журі додавала інтригу «Золотому Леву», додавала духу змагальності і змушувала театральних діячів активніше цікавитись роботою навіть своїх же львівських колег – а що там в них? Чи є шанси? Хто переможе? Без цього такий інтерес почав втрачатись на очах.
Ну і, зрештою, присудження премій було ще одним інформаційним приводом для преси. Що може написати пересічний журналіст? «Відбувся фестиваль, були присутні такі відомі люди, показали таку кількість вистав». Тоді як присуд компетентних спеціалістів дозволяє вказати на певні вершинні явища на фестивалі, розставити розумні акценти – та й просто, всілякі рейтинги-премії цікавіше читаються і дають зайвий привід фестивалю нагадати про себе, спричинивши більший резонанс.
Навіть зараз – це ж небагато треба, можна ж привести на один театр менше, зате запросити хоча б п’ять людей-спеціалістів для журі, запросити директорів фестивалів – і вже цим оживити фестиваль. Це ж не вимагало б великих коштів (більших, ніж для приїзду одного театру).
Не грошима єдиними
Але ж ні. Проблема в тому, щ керівництво фестивалю (не рядові актори – я прекрасно знаю, які вони самовіддані ентузіасти свого театру і свого фесту) – саме керівництво фестивалю давно втратило ентузіазм і бажання щось розвивати. Вже писано-переписано (і я про це писав, і не тільки я) , що фестиваль перестав бути місцем бурління ідей, місцем ТВОРЧОГО обміну і кипіння, місцем зіткнень та співпраці. Він не об’єднує навіть львівські театри і львівську публіку. За кількістю супутніх заходів – лекцій, майстер-класів, зустрічей і т.д. – йому дасть фору будь-яке свято кави. І не треба говорити, що свято кави-шоколаду-сиру і т.д. – це попса. Вони здатні зацікавити людей відповідно до своїх завдань. І театр теж не має права бути нецікавим. Керівництво ж фестивалю за останні 15 років його занепаду не проявило жодної ініціативи до оновлення і переосмислення бієнале, не зробило практично НІЧОГО, щоби реанімувати своє дітище, щоби відновити творчу атмосферу, збагатити спілкування, зробити його насиченішим, цікавішим. А все те, що не оновлюється, а просто існує, як 20 років тому – приречене відмирати.
Спроба в міжфестивальні роки зробити відбіркові тури зазнала невдачі (не було напливу бажаючих «відбиратись»?). Трохи краще зреалізувалась ідея робити в ці роки фестиваль вуличних вистав, але на практиці і вона звелась до одноманітного набору учасників з однотипними (за рідкісними винятками) видовищами.
От, наприклад, відгук київської журналістки на вуличний фестиваль 2009-го: «Не хочеться в жодному разі образити Ярослава Федоришина, ані його театр, але цього року «Золотий лев» відбувся виключно в полі ЗМІ[…] Мандрівному кабаре під назвою «Сенс» не вистачало сенсу. Театр «Вагабундо» — не більш, ніж вулична забава. З усієї програми вуличним театром була лише остання вистава театру «Воскресіння» – «Зустріти Просперо» […] На створення цієї вистави ніби то давали гроші закордонні фестивалі. Хочеться запитати: вони бачили, на що пішли їхні гроші? […] Погано і шкода, адже вуличного театру в Україні наразі немає».
Можливо, справа ще й в тому, що «Воскресіння» – це театр, більше зосереджений на гастролях, ніж на своєму рідному місті, в якому перебуває меншу частину року? І абсолютна більшість його вистав орієнтована не на місцеву свою публіку (та й чи є в театру своя потужна місцева публіка?), а на фестивалі. І тому «Золотий лев» для керівництва театру – давно вже не улюблена дитина, а просто спосіб самим пробитися на фестивалі: якщо ви запросите нас, ми потім запросимо вас? Не буду стверджувати це, як доконаний факт, але враження складається саме таке.
Якщо ж так часто звучать звинувачення в занадто низькій планці деяких вистав на бієнале, чи несмаку, проявленому при відборі постановок – можливо є сенс створити організаційний комітет, в якому все вирішували не 1-2 людини з театру «Воскресіння», а різні театральні одиниці? Хоч би й з Драми.UA? Наприклад – формувалась би програма ON, за яку б відповідали воскресінці, інші ж – формували б програму OFF, – це урізноманітнило б фестиваль, а певна змагальність цих програм стимулювала б обох. Ну і я вже мовчу про супутні заходи – ті ж самі зустрічі, обговорення, презентації, майстер-класи. Невже ж ніхто з приїжджих митців не вартий творчої зустрічі? Не годен провести цікавий майстер-клас? Хіба на те треба великі кошти? Або популярна зараз практика на багатьох фестивалях – актори різних театрів об’єднуються під орудою одного режисера і ставлять за тиждень тривання фестивалю якусь п’єсу, яку наприкінці і презентують. Це дуже б сприяло зацікавленістю акторів і театрів творчістю один одного і додавало б театру ту необхідну втрачену ноту комунікації, імпровізаційності, театрального джемування. Хіба ж це вимагає шалених грошей?
R.I.P.?
Як бачимо, справа не в грошах. Справа в тому, що фестиваль, на жаль, помер не сьогодні. І існує за інерцією. І коли про це в управлінні культури мали сміливість заявити – починаються «жалкіє слова»: «ми не потрібні», «злі ви, піду від вас».
При тому робити новий «потужніший фестиваль» в Одесі, для керівництва «Воскресіння» – нормально, а коли про це ж просять в управлінні у Львові – «це обурливо», «ми заслужили не на таке! ми не заслужили на таке!..» Але за старі заслуги дають лише почесні відзнаки і проводжають на заслужений відпочинок. Якщо ж хочеш щось робити зараз – доведи, що ти щось можеш, і що воно справді потрібне.
Направду, чи не на краще, щоби в Одесі був новий живий і потужніший фестиваль, ніж у Львові симулював життя старий і зужитий? При такій дилемі я бажаю всього найкращого Одеському починанню, а нашому готовий сказати R.I.P.
Ніж підтримувати кисневою камерою відмерлий організм, чи не краще дати її комусь новонародженому, що має життя, потенціал і потребує підтримки? І нехай краще ті гроші, які витрачались на «Золотий лев», підуть хоч би й на ту ж Драму.UA, яка мені особисто не імпонує, але яка постійно демонструє тягу до інновацій, до розширення і розвитку. Благо тепер «Лев» не єдиний театральний фестиваль у Львові. Або нехай ці кошти підуть хоча б на ремонт театрів.
P.S. Найбільше я боюсь, що наступного року якийсь очільник управління культури, місцевий Кириленко (не знаю чи йдеться про міське чи обласне управління) відпише на автоматі пайку грошей на «Золотий лев», – за старі заслуги («наші прекрасні традиції!»), щоб не було зайвого шкандалю («кому воно треба, ше шум піднімуть, так спокійніше»), бо просто не замислиться що і до чого. І «Золотий лев» в такому стані «галочки» в списку культурних заходів, «освоюючи кошти» з бюджету, ще проживотіє рік-другий. Як завжди в останні роки – особливо не помітний, особливо не потрібний.
30.10.2015